Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії
Наш Формат
Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії
Дуґлас Норт, Джон Волліс
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 26 Травня, 23:59
Промокод — TU_NF

Усі суспільства стикаються із проблемою насильства, і вирішують вони її по-різному. У цій книжці стверджується, що економічна й політична поведінки соціуму тісно пов’язані між собою. Більшість суспільств, які ми називаємо природними державами, обмежують насильство за допомогою політичного маніпулювання економікою. Це формує привілейовані класи, які, своєю чергою, обмежують застосування насильства певними авторитетами. Проте це сповільнює як економічний, так і політичний розвиток держав. А сучасні суспільства, навпаки, створюють відкритий доступ до економічних і політичних організацій, сприяючи політичній та економічній конкуренції. Автори книжки дають основу для розуміння того, чому суспільства відкритого доступу розвиваються краще як із політичного, так і з економічного погляду. А також розповідають про 25 країн, які здійснили перехід від природного типу до держав із відкритим доступом.

***

Розділ 1

Концептуальна основа 1.1.

Вступ

Головне завдання наук про суспільство — пояснити показники успішності суспільств протягом певного часу, зокрема радикальний розрив у добробуті між заможними та бідними країнами, а також різні форми політичної організації, світогляди та соціальні структури, із яких виростають ці відмінності за показниками. Писемна історія людства починається разом із першою суспільною революцією — неолітичною, сільсько-господарською, міською, або першою економічною революцією, як її ще називають, — та появою перших великих осілих груп людей, яка припала на період 5–10 тисяч років тому. Друга суспільна революція — промислова, модерна, або друга економічна — почалася двісті років тому і триває до наших днів. У ній вирішальну роль також відіграли зміни в організації людських груп. За словами Коулмена, «головними гравцями соціальної структури модерного суспільства є корпоративні гравці, тобто організації, які черпають свою владу в індивідів, а застосовують її для досягнення корпоративних цілей» [Coleman, 1974, p. 49]. Обидві суспільні революції спричинили докорінні зміни в способі організації суспільств. Головна мета цієї книжки — окреслити засадничу логіку двох нових моделей суспільної організації, які ми називатимемо суспільними порядками, та пояснити, як відбувається перехід суспільства від одного порядку до іншого.

Щоб зрозуміти, чому новонабуті характеристики сучасних розвинених суспільств, як-от економічний розвиток і демократія, сформували тісні зв’язки під час другої суспільної революції, ми розглянемо фундаментальні сили, які лежать в основі моделей суспільного порядку. Суспільні порядки відрізняються за тим, як у суспільстві побудовані інститути, що забезпечують існування конкретних форм організації; за обмеженістю або відкритістю доступу індивідів до створення таких організацій; та за стимулами, що їх створює така модель організації. Ці характеристики суспільних по- рядків тісно пов’язані з тим, як суспільства стримують і контролюють насильство.

Оскільки різні суспільні порядкинадають різні моделі поведінки, в індивідів, які живуть у різних порядках, формуються різні уявлення про поведінку людей довкола. Насильство, організації, інститути та уявлення — це і є основні поняття нашої концептуальної схеми.
Протягом усієї історії людства існувало лише три суспільні порядки.

Перший — збиральницький порядок, притаманний невеликим соціальним групам мисливсько-збиральницьких суспільств. Однак нас більше цікавитимуть два суспільні порядки, які постали протягом останніх десяти тисячоліть. Перший із них — порядок обмеженого доступу, або природна держава, виник під час першої суспільної революції. Основу соціальної організації в ньому становили особисті стосунки, тобто ким індивід є і кого він знає. Саме ними визначалися індивідуальні взаємодії, зокрема особисті стосунки між носіями влади.

Природні держави обмежують можливості індивідів створювати організації. Натомість у порядку відкритого доступу, який постав під час другої суспільної революції, особисті стосунки хоч і зберігають значення, але в багатьох царинах соціальної поведінки застосовуються безособові категорії індивідів, уже іменованих громадянами, що усуває потребу особисто знати своїх партнерів. Ідентичність, котра в природних державах міцно прив’язана до особистості, у порядку відкритого доступу перетворюється на набір безособових характеристик. Можливість створювати організації, яка забезпечується в таких суспільствах, відкрита для кожного, хто відповідає переліку мінімальних і знеособлених критеріїв. Обидва типи суспільного порядку передбачають існування суспільних і приватних організацій, але природні держави обмежують доступ до цих організацій на противагу суспільствам відкритого доступу.

Перехід від природної держави до порядку відкритого доступу відбувся під час другої суспільної революції, коли власне почалася сучасність. Попри те що елементи другої революції поширилися по всьому світу, особливо технології, більшість суспільств нашого часу залишаються природними державами. Перехід між цими двома порядками передбачає цілу низку змін, у результаті яких політична система розширює участь громадян у політичному житті й гарантує їм безособові політичні права, створює прозоріші інститути, відповідальні за ухвалення рішень, і забезпечує законодавчу базу для широкого спектра організаційних форм від політичних партій до економічних організацій. В економічній сфері цей перехід полягає в гарантуванні вільного входу та конкуренції на багатьох ринках, вільному переміщенні товарів та індивідів у часі та просторі, свободі створювати організації для здобуття економічної вигоди, захисті права власності та забороні застосовувати насильство для придбання ресурсів або товарів чи для примусу інших. Попри двозначність показників за кілька останніх десятиріч, про останні два століття можна з певністю говорити, що політичний і економічний поступ у цьому напрямку відбувався паралельно.

На прикладі 30 найзаможніших країн подано наочні докази тісного кореляційного зв’язку між політичним і економічним розвитком за даними проекту «Polity IV» (табл. 1.1). Показник рівня демократії вміщує відомості про якість політичних інститутів, зокрема: доступ до політичної влади, політичну конкуренцію й обмеження на дії виконавчої гілки влади. Із 30 найбагатших країн добробут 4 забезпечується видобутком нафти. І саме вони мають найгірші показники демократії.

Ще 5 країн мають занадто малий розмір, тому відсутні в рейтингу «Polity IV». Решта країн (за винятком Франції та Сінгапуру) розділили між собою найвищу позицію в рейтингу політичних інститутів. Отже, між високим рівнем доходу та якісними політичними інститутами існує тісний зв’язок. Детальніший аналіз економічного успіху дає той самий результат. Наприклад, Ліпсет [Lipset, 1959] у 1950-х роках провів аналіз факторів, які він назвав «розвитковим комплексом» — це те саме, що ми називаємо моделлю відкритого доступу: дохід, освіта, урбанізація, кількість автомобілів, телефонів, радіоприймачів та передплат на газети, — і виявив сильну кореляцію між усіма цими змінними та демократією.

Одним з недостатньо досліджених аспектів різних моделей соціального порядку є причини бідності незаможних країн. Економічне зростання, яке вимірюється як зростання подушного доходу, відбувається тоді, коли країна зберігає позитивні показники зростання подушного доходу протягом тривалого періоду. Як свідчать наявні дані, протягом усієї історії до 1800 року довгочасні темпи зростання подушного доходу були близькі до нуля.

Наближеність довгочасних показників зростання до нуля, утім, не означає, що суспільства в минулому ніколи не переживали періодів вищого матеріального добробуту. Вона означає тільки те, що на кожен період зростання подушного доходу припадав період відповідного спаду. Сучасні суспільства, які здійснили перехід до моделі відкритого доступу та згодом досягли вищих показників заможності, ніж будь-які суспільства минулого, змогли це зробити завдяки значному скороченню періодів негативного зростання. Історичне чергування періодів позитивного й негативного зростання ще легше помітити в сучасному світі, оскільки про нього ми маємо більше даних.

На основі тих самих даних про реальний подушний дохід за 2000 рік із бази «PennWorldTable», що охоплюють 184 країни за період 1950–2004 років, можемо обрахувати річні темпи зростання. Тут країни розподілено за рівнем доходу (від найбагатших до найбідніших). Для кожної групи ми обрахували частку років, коли країни переживали позитивне зростання подушного доходу, та середні темпи зростання за роки з позитивним і негативним зростанням подушного доходу. Світ поділено на країни з подушним доходом більше і менше від 20 000 доларів США Оскільки чотири країни-експортери нафти (Кувейт, Бруней, Катар і ОАЕ) з високодохідної групи мають дуже нестабільний дохід, що значно коливається в такт коливанням цін на нафту, ми відобразили групу країн із доходом понад 20 000 доларів США у два способи: з урахуванням нафтовидобувних країн і без них. Країни з доходом нижче від 20 000 доларів США переживали економічне зростання лише протягом 66 % років, за які маємо відомості. Натомість ненафтовидобувні країни з високим доходом зростали протягом 84 % усіх років даного періоду. Найбідніші країни у нашій вибірці (з річним доходом від 300 до 2000 доларів США. 11) переживали позитивне зростання тільки протягом 56 % років зазначеного періоду.

Привертає увагу той дивний факт, що за періоди позитивного зростання найбагатші країни не вирізняються з інших за темпами зростання. Крім того, вони істотно відстають від них. Дохід у ненафтовидобувних заможних країнах у середньому збільшувався на 3,88 % протягом років зростання і зменшувався в середньому на 2,33 % протягом років спаду. Натомість у країнах із доходом менше від 20 000 доларів США у середньому дохід збільшувався на 5,35 % в роки зростання і скорочувався на 4,88 % в роки спаду.

Отже, коли в бідних країнах відбувається економічне зростання, його темпи вищі, ніж у багатих країнах. Їхня бідність спричинена тим, що вони зазнають частішого і глибшого падіння доходу. У всіх групах країн із доходом нижче від 20 000 доларів США немає тісного зв’язку між доходом із темпами позитивного зростання, зате є зв’язок між доходом і темпами негативного зростання. Коли зменшується дохід, то в бідних країнах це відбувається значно швидше (див. рядок 11 табл. 1.2). Таким чином, бідні країни переживають більше років негативного зростання доходу, а також глибші спади протягом таких років.

Третій параметр, за яким відрізняються соціальні порядки, стосується організацій. У суспільствах відкритого доступу можливість створювати й брати участь в організаціях прописана як безособове право для всіх громадян. Натомість природні держави обмежують доступ до організацій та правопримусу з боку третьої сторони. Там створення організацій часто обмежується за рівнем їхньої складності та розміром; до того ж така можливість надається тільки суспільним елітам. А отже, у природних державах доступ до громадянського суспільства значно обмеженіший. У певному сенсі, організації — це інструменти; інструменти, які використовують індивіди для підвищення своєї продуктивності, для укладання між собою договірних відносин, для координування дій багатьох осіб і груп і для панування та примусу над іншими. Суспільства відрізняються за спектром і доступністю таких організаційних інструментів.

Фукуяма, означуючи соціальний капітал як «здатність людей працювати разом для досягнення спільних цілей у групах або організаціях», особливо акцентує на організаціях. На його думку, саме здатність створювати організації може пояснити розвиток сучасних політичних і економічних систем: «Поняття соціального капіталу пояснює тісний зв’язок між капіталізмом і демократією. Здорова капіталістична економіка повинна мати достатній запас соціального капіталу в надрах свого суспільства для самоорганізації бізнесів, корпорацій, мереж тощо… Та сама схильність до спонтанного гуртування, завдяки якій можливо створити довгочасний бізнес, неодмінна для формування дієвих політичних організацій».

Про велике значення груп і організацій для функціонування сучасної ліберальної демократії написано чимало. Розгалужена і багата мережа груп і організацій забезпечує одночасно контроль над діяльністю уряду та середовище, у якому формуються цінності толерантності, активної участі в житті суспільства та громадянська відповідальність індивідів.

Ми істотним чином відходимо від цієї традиції, оскільки вважаємо, що більшість організацій у всіх суспільствах функціонують за підтримки держави. Ми стверджуємо, що більшість організацій, навіть найпростіших, залежать від існування третьої сторони, яка змушує членів організацій та самі організації дотримуватися договорів та зобов’язань між собою та із зовнішніми сторонами. Найчастіше такою третьою стороною є держава.

Відкритий доступ до організаційних можливостей — це головна і недооцінена відмінність між природними державами та суспільствами відкритого доступу. Гарантований у безособових категоріях доступ (як право) до створення організацій — найважливіша характеристика суспільств відкритого доступу.

У таблиці 1.3 подано відомості про кількість організацій одного конкретного типу в країнах із різним рівнем доходу. Це офіційно зареєстровані організації, які здійснюють торговельно-промислову діяльність. Дані про них були зібрані й опубліковані компанією «K. G. Saur», а проаналізовані Коутсом, Гекелменом і Вілсоном.

У тих 164 країнах, про які в нас є дані про дохід, налічувалося 37 404 такі організації. Найбідніші країни (із середньорічним доходом нижче 2000 доларів США) в середньому мали по 30 таких організацій — по 2,8 організації на 1 млн населення (стп. 3, 4). У країнах із середньорічним доходом понад 20 000 доларів США налічувалося по 1106 організацій, тобто по 64 на 1 млн жителів. У країнах з доходом менше від 10 000 доларів США проживає 78,4 % населення всієї вибірки (стп. 6), але в них зареєстровано лише 13,1 % всіх організацій із вибірки (стп. 5). Таким чином, простежується помітна кореляція між кількістю організацій та рівнем економічного й політичного розвитку країни.

Таблиця 1.3 охоплює лише незначну частку всіх організацій по всіх країнах світу. У розвинених суспільствах відкритого доступу існує велика кількість офіційно зареєстрованих організацій. У державному секторі США 1997 року функціонувало 87 504 офіційно зареєстрованих організаційних підрозділи державного апарату (1 федеральний, 50 штатів, 3043 округи, 19 372 муніципалітети, 16 629 тауншипів (селищ) і містечок, 13 726 шкільних округів та 34 683 спеціальних округи). У приватному секторі США 1996 року функціонувало 1 188 510 звільнених від податків організацій (654 186 релігійних та доброчинних установ, 139 512 організацій соціального захисту, 31 464 організації ветеранів війн, 80 065 оподатковуваних і неоподатковуваних фермерських кооперативів, 77 274 бізнес-ліги та 91 972 товариства взаємодопомоги). Попри те що Роберт Патнем [Putnam, 2000] зафіксував занепад громадянської участі в США, у цій країні на кожних 160 громадян припадає одна офіційно зареєстрована неприбуткова організація. У прибутковому секторі 1997 року нараховувалося 23 645 197 організацій (17 000 000 в індивідуальній власності, 1 700 000 у партнерській власності та 4 700 000 корпорацій), тобто 1 офіційно зареєстрована ділова корпорація на кожних 60 людей. Це неймовірні цифри, особливо якщо врахувати, що на всю цю країну між 1776 і 1800 роками було 200 дрібних господарських корпорацій.

Кількість формальних державних організацій привертає увагу до останньої важливої характеристики різних суспільних порядків — великого державного апарату [Lindert, 2004]. Певну частку валового внутрішнього продукту (ВВП) складають державні витрати в тих країнах, де є дані як про дохід, так і про державні витрати (табл. 1.4).

Оскільки надійні відомості про розміри державних видатків зібрати набагато важче, вибірка тут дещо менша. Утім її достатньо, щоб продемонструвати тісний зв’язок між розміром і структурою державного апарату в країнах із різними доходами. Якщо між ВВП і розміром центрального державного апарату зв’язок не простежується (стп. 3), то, коли додати дані про регіональні (субнаціональні) рівні влади (штату, міста, округу, провінції тощо), окреслюється добре помітний позитивний зв’язок між доходом і розміром державного апарату (стп. 5). Якщо говорити конкретніше, то найтісніший зв’язок спостерігається між доходом та розміром регіональних рівнів влади, виміряного як через частку загальних державних видатків (стп. 6), так і через частку ВВП. Країни з високим середньоподушним доходом створюють і утримують доволі розгалужену мережу регіональних органів влади. Державні апарати у високодохідних країнах більші, оскільки вони надають більше громадських послуг, зокрема в галузях транспорту й інфраструктури, освіти, охорони здоров’я та соціального захисту.

Окрім того, усі ці послуги надаються на безособовій основі всім громадянам. Як стало відомо з приголомшливого дослідження корупції в Індії, природні держави не можуть видати на безособовій основі навіть таку просту річ, як водійські права.

Як і раніше, найбільша відмінність у розмірі та структурі державного апарату спостерігається між країнами із середньоподушним доходом, більшим і меншим від 20000 доларів США. Отже, зв’язок між доходом і розвитком найпомітніший у верхній частині шкали доходу, оскільки саме там розташовані країни, які здійснили перехід до суспільства відкритого доступу.

Таким чином, у сучасному світі можна виокремити дві основні моделі суспільного порядку.

І. Модель відкритого доступу характеризується:

• політичним і економічним розвитком;
• зменшенням негативного економічного зростання в економіці;
• заможним і активним громадянським суспільством із великою кількістю організацій; • великим і децентралізованим державним апаратом;
• поширеністю безособових соціальних зв’язків, базованих на верхо-
венстві закону, захищеності права власності, справедливості та рів-
ності, — усе це передбачає однакове ставлення до всіх.

ІІ. Модель обмеженого доступу характеризується:

• повільним зростанням економіки та вразливістю до викликів;
• політичними системами, у яких бракує загальної згоди між керованими;
• відносно невеликою кількістю організацій;
• меншим і більш централізованим державним апаратом;
• засиллям соціальних зв’язків, побудованих на персональній основі,
зокрема привілеїв та соціальних ієрархій, непослідовним застосуванням законів, незахищеністю права власності та поширеністю думки про те, що не всі індивіди народжені рівними.

Усі суспільства ризикують зіткнутися з випадковими й непередбачуваними зовнішніми та внутрішніми змінами. Зміни зовнішніх (клімат, відносні ціни та сусідні країни) і внутрішніх чинників (лідери, міжусобиці та протистояння, відносні ціни) призводять до постійної мінливості обставин, яким суспільства повинні давати раду.

Часові коливання економічної успішності суспільств обмеженого та відкритого доступу відображають питому здатність цих двох суспільних порядків адаптуватися до змін. Тобто пропонована система понять не прив’язана до статичної суспільної рівноваги, а пропонує розглядати суспільства у їхній взаємодії з мінливими обмеженнями та можливостями, незалежно від місця та часу. Динаміка соціального порядку — це динаміка зміни, а не динаміка прогресу. Більшість суспільств рухаються як уперед, так і назад у своєму політичному та економічному розвитку. Наша система понять не передбачає телеології, проте вона пояснює, чому суспільства відкритого доступу краще дають раду змінам, ніж природні держави.

Стійкі закономірності, які спостерігаються у всіх суспільствах, свідчать, що сучасний суспільний розвиток вимагає одночасного покращення людського капіталу, фізичного капіталу, технологій та інститутів.

Оскільки всі ці елементи змінюються приблизно одночасно, суспільствознавці, що надають перевагу кількісним методам дослідження, раз у раз переживали розчарування, коли намагалися виявити причинові зв’язки в нетрях синхронних кореляцій. Як показала одна з останніх перевірок модернізаційної гіпотези Аджемоґлу, Джонсона, Робінсона і Яреда [Acemoglu, Johnson, Robinson, and Yared, 2007], синхронний зв’язок між демократією та високим середньоподушним доходом не є причиново-наслідковим у строгому статистичному значенні. Він радше відображає вплив пропущеного фактора. На нашу думку, цим пропущеним фактором є модель суспільних відносин у суспільствах відкритого доступу.

Дуже часто науковці, які працюють у суспільствах відкритого доступу, несвідомо припускають, що суспільства, у яких вони живуть, є історичною нормою. Натомість ми стверджуємо, що історичну норму становлять природні держави, а не суспільства відкритого доступу.

Останні з’явилися лише двісті років тому. І навіть сьогодні 85 % населення світу живе в суспільствах обмеженого доступу. Панівною моделлю суспільної організації протягом писемної історії людства була природна держава. Ми вживаємо це поняття замість більш красномовного поняття суспільства обмеженого доступу, щоб підкреслити, що на відміну від природного стану, описаного Гоббсом, за якого рівень і масштаб людських організацій були надзвичайно малі, а держава взагалі не існувала, природна держава постала 5–10 тисяч років тому як стійка форма ширшої суспільної організації. Своїм тривалим існуванням природна держава завдячує тому, що вона впорядковує інтереси могутніх індивідів і спонукає їх створювати панівну коаліцію, яка обмежує масштаби насильства у суспільстві та вможливлює довгочасну соціальну взаємодію в ширших масштабах.

1.2. Поняття суспільного порядку: насильство, інститути та організації

Усі суспільства стикаються з проблемою насильства. Незалежно від того, чи схильність до нього має генетичне походження, потенційні прояви насильницької поведінки з боку окремих індивідів становлять центральну проблему для будь-якої групи. Жодне суспільство ще не розв’язало проблему насильства шляхом його повної ліквідації; у кращому разі його вдавалося стримувати й підпорядковувати. Насильство має багато різних вимірів. Воно може проявлятися у фізичних діях або в погрозах фізичної розправи. І насильницькі дії, і примус за допомогою погроз — усе це прояви насильства.

Зв’язок між насильницькими діями та примусом базується на уявленнях про дії інших осіб, у яких значна увага приділяється тому, чи загроза насильства переконлива і за яких умов застосування фізичного насильства спричинить реакцію з боку інших індивідів чи держави. За іншим критерієм, насильство може бути дією одного індивіда або організованої групи — як розбійницької банди, так і регулярної армії.

Наша увага буде прикута до організованого насильства, під яким розуміється застосування або погроза застосування насильства з боку груп людей. Через те, що загрозу застосування насильства можна використовувати для того, щоб обмежити рівень фізичного насильства в суспільстві, виміряти його рівень в суспільстві дуже важко. Людина, якій загрожує фізичний напад, може зазнавати не меншого впливу насильства за особу, над якою вже відбувається фізична розправа.

В окремих випадках ітиметься про частоту саме фізичного насильства, проте переважно розглядатиметься поняття насильства, що охоплюватиме як загрозу насильства, так і насильницькі дії. Ми ретельно розрізнятимемо випадки, коли розосередження контролю над насильством робить загрозу насильства ключовим засобом підтримання соціального порядку, від випадків, коли консолідація контролю над насильством дає можливість підтримувати соціальні зв’язки, не вдаючись до загрози застосування насильства. Суспільства обмеженого та закритого доступу фундаментально відрізняються саме за цими вимірами насильства та його організації.

Контроль над насильством тісно пов’язаний із розміром соціальної групи. Стримувати насильство через часті особисті контакти можливо лише в невеликих групах із кількістю членів від 25 до 50 осіб. У суспільстві, яке складається з малих груп, індивіди формують довірливі відносини завдяки тому, що мають змогу ґрунтовно вивчити одне одного, зокрема схильність кожного до насильницьких дій. Крім того, завдяки частим контактам у них формується спільний інтерес. У більших групах жоден окремо взятий індивід не може знати особисто всіх інших членів групи чи суспільства, а отже, самих тільки міжособистісних зв’язків недостатньо, щоб контролювати насильство.

Щоб сформувалися більші за кількістю членів групи, потрібні спеціальні соціальні інститути для контролю насильства. Хоч в уяві можна створити образ суспільства миролюбних індивідів, таке суспільство не втрималося б, якби єдиними засобами контролю насильства в ньому були особисте знання одне про одного та часті соціальні контакти.

Оскільки в індивідів завжди є можливість змагатися між собою за ресурси або статус за допомогою насильства, для обмеження його застосування в соціальній групі слід неодмінно встановити ліміт на конкуренцію. Усі три соціальні порядки допускають конкуренцію, але кожен з них встановлює свої обмеження на неї. Способи розв’язання проблеми насильства втілюються в інститутах та організаціях. Тепер з’ясуємо значення цих понять. Під інститутами розуміються «правила гри», тобто моделі взаємодії, які регулюють і обмежують відносини між індивідами. До інститутів належать офіційні правила, писані закони, формальні соціальні традиції, неформальні норми поведінки та спільні уявлення про світ, а також засоби впровадження всього цього в життя.

Найчастіше інститути в нас асоціюються з обмеженнями на поведінку індивідів; наприклад, якщо максимальна дозволена швидкість становить 60 км/год, з якою швидкістю мені слід їхати? Проте крім цього інститути впливають на формування наших уявлень і думок про те, як поводитимуться інші люди. Наприклад, якщо максимальна дозволена швидкість становить 60 км/год, з якою швидкістю їхатимуть інші водії? Враховуючи таке складне переплетіння інституційних обмежень з уявленнями індивідів та їхньою поведінкою, постає питання: які типи інститутів можуть втриматися в суспільстві? Уже цей перелік непростих питань пояснює нам, чому до інститутів зараховують офіційні закони, неформальні норми поведінки та спільні уявлення індивідів про світ.

Один і той самий інститут може давати різні результати залежно від контексту. Візьмімо інститут виборів. Вибори дають різний результат у суспільстві з відкритою політичною конкуренцією і в суспільстві з обмеженнями на політичну конкуренцію. Інститут виборів сам собою ще не гарантує демократії. Щоб постало суспільство відкритого доступу із демократичним змаганням за політичну владу, потрібні не тільки інститути й організації, а й відповідні уявлення та норми.

На відміну від інститутів, організації складаються з конкретних груп індивідів, які переслідують сукупність колективних та індивідуальних цілей, частково координуючи заради цього свою поведінку. Оскільки організації координують дії своїх членів, дії будь-якої організації не зводяться до суми дій їхніх членів. Через те що індивіди мають у складі організації якусь спільну мету, а також через те, що організації зазвичай складаються з індивідів, які раз у раз контактують між собою, у членів більшості організації формуються спільні уявлення про поведінку інших членів та про норми й правила їхньої організації. Завдяки цьому більшість організацій мають власну внутрішню інституційну структуру: правила, норми та спільні уявлення, — і все це впливає на поведінку індивідів у межах організації.

Ми розрізняємо два типи організацій. Організації однодумців характеризуються самопримусом і сумісністю угод із внутрішніми мотивами учасників. Такі організації не потребують третьої сторони, яка би примусом гарантувала дотримання їхніх внутрішніх угод.

Співпраця учасників організації однодумців повинна повсякчас бути сумісною з мотивами всіх її учасників. Натомість контрактні організації вдаються як до примусу з боку третьої сторони, так і до мотивосумісних угод між їхніми членами (про що пише Вільямсон на прикладі фірми [Williamson, 1985]). На відміну від членів організації однодумців, примус до дотримання контрактів із боку третьої сторони зобов’язує членів контрактних організацій дотримуватися заздалегідь установлених умов, які не завжди сумісні з їхніми мотивами. Наша концептуальна схема, як і історія людських суспільств, зосереджується на розвитку інституційних форм, здатних підтримувати складні контрактні відносини організацій у межах і за межами держави.

Сучасні суспільства відкритого доступу часто обмежують насильство за допомогою інститутів. Останні встановлюють правила, які відохочують від насильства тим, що знижують користь від насильницької поведінки.

Найвідоміший із таких методів — установлення покарань за насильницькі дії. Люди зі значно вищою ймовірністю дотримуватимуться правил, навіть зі значними збитками для себе, якщо вважатимуть, що інші також їх дотримуватимуться. Особливо це стосується правил, які регулюють сприйняття ситуації та віру в справедливість, рівність та безособовість: до кожного має бути однакове ставлення, і ця рівність повинна стосуватися як збитків, так і вигід від соціальної участі. «Примушування до правопорядку з боку третьої сторони гарантує, що використання насильства. Будь-який індивід буде мотивований спершу стріляти, а потім розбиратися, якщо вважатиме, що інші не дотримуватимуться правил і не утримаються від застосування насильства щодо нього. Для того щоб офіційні правила (інститути) стримували насильство, а особливо насильство між індивідами, які особисто не знають одне одного, потрібна організація, у межах якої група чиновників за допомогою безособового примусу гарантувала б дотримання правил. Інакше кажучи, офіційні інститути можуть контролювати насильство лише за умови існування організації, здатної в безособовий спосіб примушувати до правопорядку.

Що більший розмір суспільства, то більше потрібно тих, хто стоятиме на варті правопорядку, а отже, їх потрібно якимось чином організовувати. Далі нам потрібно зробити вибір між двома теоретичними шляхами: розглядати державу як єдиного áктора чи як організацію організацій. Більшість соціологів абстрагуються від організації вартових правопорядку, розглядаючи її як одне ціле, а натомість зосереджуються на відносинах між нею та рештою суспільства. Як зазначав у відомій тезі Вебер, держава — це організація, яка володіє монополією на легітимне застосування насильства. Зведення держави до одного áктора дає змогу пояснювати, як держава взаємодіє із суспільством загалом, аналізуючи обмеження та стимули, з якими вона стикається як єдина «влада»*

Економісти й соціологи, намагаючись зрозуміти, як держава розвивається і взаємодіє із суспільством загалом, розглядали її то як монарха, котрий намагається зібрати якнайбільше податків, то як осілого розбійника, то як одноосібного «представника народу»**.

Нехтуючи тим фактом, що всі держави є організаціями, такий підхід випускає з поля зору той факт, що внутрішня динаміка відносин між елітами всередині панівної коаліції впливає на характер взаємодії держави із суспільством загалом.

Систематичне створення рент за допомогою обмеженого доступу, притаманне природній державі, — це не просто метод наповнення кишень членів панівної коаліції, а важливий інструмент контролю над насильством. Створення рент, обмеження конкуренції та доступ до організацій мають фундаментальне значення для держави, її інститутів та успішності суспільства загалом. Обмеження можливості створювати контрактні організації лише членами коаліції напряму прив’язує інтереси могутніх еліт до виживання коаліції, тим самим гарантуючи їхню постійну співпрацю в межах цієї коаліції.

Серйозним недоліком одноáкторного підходу до держави є те, що він списує з рахунку одне фундаментальне запитання: як держава здобуває монополію на насильство? Як стане зрозуміло далі, саме цей процес має визначальне значення для характеру поведінки індивідів і груп у суспільстві та для способу появи коаліції, яка задаватиме структуру держави та суспільства.

Ми підемо іншим шляхом. Замість того щоб ухилятися від питання, як могутні індивіди знаходять організований спосіб управляти насильством, ми розпочнемо дослідження з проблеми структурування внутрішніх відносин між індивідами, які утворюють організацію (потенційних) вартових правопорядку. Перше завдання в обмеженні насильства — знайти відповідь на запитання: як досягається припинення збройної боротьби між могутніми індивідами? Наша відповідь на це запитання є основою цього видання і, на наше переконання, новим концептуальним каркасом для наук про суспільство. Контроль над насильством визначається структурою і підтриманням відносин між могутніми індивідами.

Наш Формат
Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії
Дуґлас Норт, Джон Волліс
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 26 Травня, 23:59

Читайте ще

Розмови з донькою про економіку. Коротка історія капіталізму
Варуфакіс Яніс
Пурпурова Корова! Як створити незабутній продукт
Сет Ґодін
Витоки політичного порядку
Френсіс Фукуяма
Правда
Террі Пратчетт

Блог