Львів: кінець ілюзій
Човен
Львів: кінець ілюзій
Ґжеґож Ґауден
купити

«Львів: кінець ілюзій» — це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки. Упродовж століття польська історіографія — зокрема з політичних причин — описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії.

Ґжеґож Ґауден кидає виклик такому трактуванню і переконливо доводить, що хвиля єврейських погромів, якою Польща привітала свою незалежність, була зовсім не випадковою.

***

Винуватці тих подій видаються нам юрмою, анонімною масою. Це тисячі осіб, які впродовж двох діб лютували у єврейській дільниці Львова. Жертви та свідки описують, як вони були одягнені, у яких мундирах, які мали ознаки, з яким акцентом розмовляли польською мовою та що вигукували.

Це вояки й цивільні, чоловіки, але й жінки, залізничники та студенти, навіть санітари й сестри милосердя. Зріз львівської громади. Всі.

У цих свідченнях — цілком винятково — з’являється персонаж, про якого я впевнено можу сказати, що це одна й та сама особа. Про це свідчить опис одягу та жорстокості. Цей індивід фігурує у свідченнях про два напади.

***

Покоївка родини Фрауенґласів, що мешкала на вулиці Казимирівській, 4 — 27-річна українка Марія Семенків — описала напад на будинок та вбивство свого роботодавця в перший день погрому.

Точний запис її дещо безпорадного в мовному сенсі свідчення подекуди позбавлений пунктуації і тому дуже вражає:

«22-го 10 год. ранку прийшли 4-ро до нашого помешкання. Моїх господарів ані мене не було, двері в квартиру вибили і забрали деякі речі що я помітила, коли зійшла вниз.

О год. 2-й пополудні мої Панове зійшли вниз тільки я залишилася в помешканні. Багато було людей навіть жінки і почали грабувати білизну, тканини на продаж які з помешкання були складені сукні одяг цінні речі й готівку яка лежала в шафі.

Коли мене взяв жаль і я просила їх щоб щось залишили для дітей вони сказали що то єврейське, нам дозволено три дні грабувати, ви пані також беріть.

Пограбовані речі подаючи один одному вони поскладали на вози, коли я стояла в передпокої покликала Пана щоб прийшов до помешкання бо нікого нема увійшов небіжчик пан Фрауенґлас і помітив що нічого нема.

Раптом вбігли ще кілька солдатів небіжчик почав зі страху кричати що нічого не має і навіщо вони приходять. 

Вони почали стріляти в нього з гвинтівок і прострілили йому руку тоді він хотів втекти до сусіднього помешкання.

Солдати самі переслідуючи його відчинили помешкання і з передпокою вистрелили в нього та поцілили йому в живіт. 

Допіру тоді вони забрали його до політехніки [шпиталь при Політехніці. — Прим. Ґ. Ґ.] шукаючи мою Пані щоб поїхала до чоловіка.

Комендант той з револьвером шукав мою Пані носив цератову куртку і виглядав на інтелігентного».

Злочинним нападом керував чоловік у цератовій куртці, з револьвером, на вигляд — львівський інтелігент.

***

Маня Фрауенґлас, дружина вбитого, розповідає про цей напад дещо інакше. Вона чує чоловіка, який думає, що солдати вже пішли, і повертається до помешкання. Однак солдати з’являються знову. Вона чує, як чоловік, плачучи, благає залишити решту речей, бо має малих дітей.

Відтак пані Фрауенґлас чує постріл. Чоловік вибігає з помешкання, показує їй прострелену руку й відразу після цього дістає кулю в голову. Він падає.

Трапляється небачена на той день у Львові річ. Один із вояків викликає лікаря й санітарне авто, яке забирає важко пораненого до лікарні. Але це щойно перший день і початкові години погрому.

Наступного дня Маня Фрауенґлас вирушила до шпиталю при Політехніці провідати чоловіка. Там ситуація повернулася до «нормальності». Персонал зі сміхом повідомив заплаканій жінці: «Він уже покійник».

***

У чоловіка в цератовій куртці на рукаві була біло-червона ознака. Високий, міцний, свіже обличчя з рубцем. Так Аделя Ноєр описала вбивцю її брата.

«(…) вбивця мого брата сів і віртуозно грав на фортепіано (…). Очевидно, убивця був інтелігентним чоловіком із кращих сфер, оскільки я, сама вміючи грати на фортепіано, оцінюю його гру як цікаву (…)».

Фортепіанний сольний концерт у заціпенілій від жаху кам’яниці тривав півтори години і став мистецьким увінчанням нападу.

Чоловік у цератовій куртці грав, а двоє інших — танцювали.

***

«23/XI. 1918 о 9 ранку прийшло 3 легіонерів», — засвідчила Ноєр. Ними командував чоловік у цератовій куртці. Вони напали на будинок на вулиці Шпитальній, 21 в суботу, на другий день погрому.

Нападники вибили шиби у дверях і вікнах Ноєрового помешкання. Відтак увійшли в дім. Там піаніст відібрав у дружини Ноєра прикраси, які вона ховала на грудях, і розбив їй обличчя кольбою револьвера, вибив зуби.

Ноєр просив його припинити бити дружину, тоді він перемкнувся на його тещу, стареньку матір пані Ноєр, і поранив її.

Аделя Ноєр засвідчила, що вона та інші присутні в помешканні цілували піаністові руки й ноги, благаючи його не вбивати їх.

***

Ноєр теж благав дарувати життя йому та його родині. Піаніст заявив, що шкода було би залишити в живих такого сильного чоловіка і що його треба убити. Перш ніж замордувати Ноєра, він прокричав, що забере собі трьох євреїв за трьох убитих легіонерів.

Піаніст вийшов на ґанок і крізь розбите вікно застрелив Ноєра — вояка австрійської армії, який лише шість тижнів тому повернувся з російського полону. Щоб піаністові було легше влучити, один із нападників притримував Ноєра.

Убивця назвав смертельно пораненого сучим сином, а коли той сконав (Аделя Ноєр уживає словосполучення «віддав Богу душу»), стягнув із його руки обручку і вкрав годинника на ланцюжку. Потім він топтав тіло убитого чоловіка і чинив усе це на очах у дружини та дітей загиблого.

Відтак піаніст заходився трощити шафи й бити дітей, бо ті кричали. Він приставив револьвер до скроні побитої раніше пані Ноєр, уже вдови, і зажадав більше грошей.

У розпачі, благаючи про милосердя, 14-річна дочка Ноєрів покликалася на Матір Божу. Тоді виявилося, що чоловіка в цератовій куртці звуть Яном, бо його партнер, якому, можливо, вже набридла звіряча жорстокість колеги, вигукнув: «Ходи, Ясю, звідси!». 

Бандити перейшли до кімнати, де стояло фортепіано. Там відбувся півторагодинний сольний концерт. Після пограбування родини та вбивства чоловіка Аделі Ноєр, після катування дружини убитого та її матері, після сольного концерту та чоловічих танців нападники піднялися на третій поверх, де ховалися інші жінки з кам’яниці. Піаніст із колегами відібрав у них прикраси та гроші.

Наприкінці він повернувся до помешкання, де лежав труп Ноєра, і знову позбиткувався з нього.

Залишаючи квартиру з двома повними награбованого майна наплічниками, піаніст кинув присутнім жінкам і дітям: «А тепер пильнуйте собі трупа».

Човен
Львів: кінець ілюзій
Ґжеґож Ґауден
купити

Читайте ще

Знайти час. Як щодня фокусуватися на тому, що справді важливо
Джейк Кнапп, Джон Зерацкі
Чоловіки про фемінізм
Майкл Кіммел, Майкл Кауфман
Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Ярослав Грицак
Сам собі MBA. Про бізнес без цензури
Джек Велч, Сьюзі Велч

Блог