Передбачувана ірраціональність
Видавництво Старого Лева
Передбачувана ірраціональність
Аріелі Ден
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 15 Травня, 23:59

Прийнято вважати, що кожен із нас керує власним життям. Ми думаємо, що кожний наш вибір — обґрунтований та зважений. Але чи справді це так? Чи замислювались ви над тим, як саме ухвалюєте рішення? Чи намагались відстежити процес, який під час цього відбувається в голові? Чи аналізуєте усі «за» і «проти», щоб бути впевненими у правильності свого рішення?

У книжці «Передбачувана ірраціональність» поведінковий економіст Ден Аріелі спростовує наше уявлення про те, що ми поводимось виключно раціонально. Професор досліджує щоденні ситуації та показує, як очікування, емоції, соціальні норми та інші невидимі і, здавалося б, нелогічні сили впливають на нашу здатність тверезо мислити. Він запитує: «Цікаво, а така поведінка — виняток чи правило?» — висуває свої припущення і придумує цікаві експерименти. Власне результатами експериментів автор ділиться у цій книжці, а також пропонує цікаві висновки, які можна застосувати у професійному та особистому житті.

***
РОЗДІЛ 8
ЗАБАГАТО МОЖЛИВОСТЕЙ, АБО ЧОМУ ВАРІАНТИ ВІДВОЛІКАЮТЬ НАС ВІД ОСНОВНИХ ЦІЛЕЙ

210 р. до н. е. китайський полководець Сян Юй вів свої війська через річку Янцзи, щоб напасти на армію династії Цінь. Військо зупинилось на ночівлю на березі річки, а, прокинувшись вранці, з жахом побачили, що їхні кораблі горять. Вони зірвались на ноги, щоб відбити атаку, але незабаром з’ясували, що кораблі підпалив сам Сян Юй і що він також наказав розтрощити весь посуд.

Сян Юй пояснив своїм військам, що без посуду й кораблів вони не мали іншого вибору, ніж як битися до перемоги або загинути. Такий вчинок не зробив Сян Юя улюбленим командувачем китайської армії, але він дуже допоміг воякам зосередитись: вхопивши свої списи та луки, вони відчайдушно боролись із ворогом і виграли дев’ять послідовних боїв, повністю знищивши основні підрозділи династії Цінь.

Розповідь про Сян Юя дивовижна, адже вона абсолютно суперечить нормальній поведінці людини. Як правило, нам бракує духу зачинити двері перед альтернативними варіантами. Якби більшість із нас була на місці Сян Юя, ми би відправили частину нашої армії стерегти кораблі, адже вони нам знадобляться у разі відступу; наказали б іншій частині готувати їжу, адже армії, мабуть, потрібно буде протриматись протягом декількох тижнів. А ще інші солдати обробляли б рис для створення сувоїв, бо може знадобитись папір, щоб підписати капітуляцію перед сильною династією Цінь (що спершу було малоймовірним).

У контексті сучасного світу ми так само гарячково намагаємось залишити всі можливості відкритими. Ми купуємо відкриту комп’ютерну систему, якщо нам раптом знадобляться всі її високотехнологічні штучки. Ми купуємо страхові поліси, які нам пропонують разом із плазмовим телевізором з високою роздільною здатністю, щоб убезпечити себе у випадку, якщо великий екран згасне.

Ми відправляємо наших дітей на всі можливі гуртки просто з надією, що якесь заняття (гімнастика, фортепіано, французька мова, органічне садівництво чи тхеквондо) дитині припаде до душі. І ми купуємо ексклюзивний позашляховик, але не тому, що дійсно хочемо звернути на бездоріжжя, а тому, що якщо у нас виникне таке бажання, мати більший кліренс під нашими осями.

Ми не завжди це усвідомлюємо, але завжди чимось жертвуємо, щоб мати ці варіанти. У нас з’являється комп’ютер, який має більше функцій, ніж нам потрібно, або стереосистема з надмірно дорогою гарантією. А у випадку з нашими дітьми в намаганні організувати їм досвід у багатьох заняттях, ми жертвуємо своїм та їхнім часом, а також їхньою можливістю досягти визначних результатів в одній діяльності. Ми бігаємо туди й сюди серед речей, які можуть виявитись важливими і забуваємо присвятити достатньо часу тому, що дійсно важливо. Це дурна гра, і ми у ній майстерні.

Я спостерігав, як один із моїх студентів-старшокурсників, надзвичайно талановитий юнак на ім’я Джо, бореться саме з цією проблемою. Джо якраз пройшов усі свої обов’язкові курси, і тепер йому необхідно було обрати спеціалізацію. Але яку? Він має пристрасть до архітектури, проводить вихідні, вивчаючи еклектичні будівлі Бостона. Він уявляє, що одного дня стане творцем таких гордих споруд. Але також йому подобаються комп’ютерні науки, а особливо свобода та швидкість, яку пропонує цей напрям. Він теж міг уявити себе на добре оплачуваній роботі в такій цікавій компанії, як Ґуґл. Його батьки хотіли, щоб він став програмістом, і, крім того, хто вступає в MIT, щоб вчитись на архітектора? * Словом, його любов до архітектури була сильною.

Джо говорив і розчаровано розводив руками. Курси, які необхідні для двох спеціальностей, неможливо поєднати. Для комп’ютерних наук він мав пройти курс з алгоритмів, штучного інтелекту, інженерії комп’ютерних систем, курс зі схем та електроніки, сигналів та систем, обчислювальних структур та здати лабораторні із програмного забезпечення. Для архітектури йому потрібні були інші курси: архітектурні студії, основи візуальних мистецтв, вступ до будівельних технологій, введення в обчислення дизайну, вступ до історії та теорії архітектури тощо.

Як він міг зачинити двері перед однією чи другою кар’єрою? Якщо б він почав займатися комп’ютерними науками, то йому було би дуже важко перейти на архітектуру; і якщо б він обрав архітектуру, то так само важко йому було змінити спеціальність на комп’ютерні науки. А якщо він запишеться на курси з обох дисциплін, то, швидше за все, залишиться без ступеня в жодному з напрямів після чотирьох років у MIT, і йому буде потрібен ще один рік (який оплачують його батьки), щоб отримати ступінь. (Він зрештою отримав ступінь з комп’ютерних наук, але знайшов ідеальне поєднання у своїй першій роботі, де проектував ядерні субмарини для Військово-морських сил).

Дана, інша моя студентка, мала схожу проблему, але вона обирала між двома хлопцями. Вона могла присвятити свою енергію і пристрасть тому, кого вона недавно зустріла, і сподівалась збудувати з ним міцні стосунки. Або могла й далі вкладати час і зусилля у попередні взаємини, які потроху занепадали. Вона явно більше любила нового хлопця, ніж колишнього, але не могла відпустити попередні стосунки.

Тим часом її новий хлопець непокоївся. «Ти дійсно хочеш ризикувати і втратити хлопця, якого любиш? — запитав я її. — Бо пізніше може виявитись, що любиш свого колишнього хлопця більше». Вона похитала головою «ні» і розплакалася.**

Чому нам так складно дати раду з великою кількістю варіантів? Чому ми відчуваємо, що змушені тримати відчиненими стільки дверей, скільки зможемо, навіть якщо програємо? Чому не можемо просто зупинитись на чомусь? ***

Щоб відповісти на ці запитання, ми з Дживонгом Шином (професором Єльського університету) розробили серію експериментів, які, як ми сподівались, розгадають дилему, з якою стикнулися Джо та Дана. Для цього ми використали комп’ютерну гру, яка не така комплексна, як життя, і дасть нам чітку відповідь на те, чи дійсно люди люблять «тримати двері відчиненими» протягом надто довгого періоду. Ми назвали експеримент «Гра у двері». А розташувались ми в темному, похмурому місці — у підземеллі, в яке навіть армія Сян Юя не захотіла б увійти.

Гуртожитки східного кампуса МІТ — неординарне місце. Тут живуть хакери, любителі комп’ютерного залізяччя, диваки та загалом білі ворони (і повірте, треба бути дуже білою вороною, щоб стати білою вороною в MIT). В одному із приміщень можна вмикати гучну музику, влаштовувати дикі вечірки й навіть ходити голим. Інше — це магніт для студентів-інженерів, адже там можна знайти різні моделі — від мостів до американських гірок. (Якщо ви коли-небудь опинитесь в цьому приміщенні, натисніть на кнопку «екстрена піца» і через деякий час вам буде доставлено піцу.) Третє приміщення повністю пофарбоване у чорний колір. У четвертому — туалети, прикрашені різними малюнками: натисніть на пальму або танцівницю самби, і залунає музика, що «живе» на музичному сервері (завантажена законно, звичайно).

Одного дня декілька років тому Кім, одна з моїх дослідниць, бродила коридорами Східного кампуса з ноутбуком під пахвою. Вона зазирала в кожні двері й питала студентів, чи хотіли б вони заробити трохи грошей, взявши участь у швидкому експерименті. Коли Кім чула ствердну відповідь, то заходила в кімнату і знаходила (іноді це було складно) місце, куди покласти ноутбук.

Коли програма завантажилася, на екрані комп’ютера з’явилося троє дверей: червоні, сині та зелені. Кім пояснила, що учасники можуть увійти до будь-якої із трьох кімнат (червоної, синьої або зеленої), просто натиснувши на відповідні двері. Як тільки вони опинилися в кімнаті, кожен наступний клік заробляє їм певну суму грошей.

Наприклад, кожна кімната пропонувала від одного до десяти центів, тобто вони могли заробити якісь гроші в цьому діапазоні щоразу, коли натискали на мишку в цій кімнаті. У процесі гри на екрані відображались їхні прибутки.

Щоб заробити якнайбільше грошей у цьому експерименті, потрібно знайти «найдорожчу» кімнату та натискати на неї якомога більше разів. Але все було не так просто. Щоразу, коли ви переходите з однієї кімнати в іншу, ви використовуєте один клік (ви маєте всього 100 кліків). З одного боку, перехід з однієї кімнати в іншу може бути доброю стратегією для отримання найбільшого заробітку. З іншого боку, якщо ви безглуздо бігаєте від дверей до дверей (і від кімнати до кімнати), то витрачаєте кліки, які могли би заробити вам гроші.

Одним із перших учасників був скрипаль Альберт (і мешканець гуртожитку шанувальників темного лорда Кротуса). Він любив конкурувати й вирішив, що заробить більше грошей, ніж будь-хто інший у цій грі. Спершу він увійшов у червоні двері й потрапив до кімнати у формі куба.

Потрапивши всередину, він натиснув на мишку. Комп’ютер зафіксував 3,5 цента. Він знову натиснув, цього разу — 4,1 цента; третій клік заробив йому один цент. Він зібрав ще кілька винагород у цій кімнаті, а тоді його інтерес перемістився на зелені двері. Він рішуче клацнув мишкою і зайшов.

Тут він отримав 3,7 цента за перший клік; знову натиснув і заробив 5,8 цента; і 6,5 цента — за третій клік. У нижній частині екрана було видно, що його заробітки почали зростати. Зелена кімната здавалася кращою, ніж червона, а як щодо синьої? Він клацнув, щоб пройти через ці останні недосліджені двері. Різниця у заробітку між першим та третім кліком у синій кімнаті була чотири центи. А ну його! Він швиденько повернувся до зелених дверей (кімната платила майже п’ять центів за клік) і витратив решту зі своїх 100 кліків тут, збільшуючи свій виграш. Наприкінці Альберт запитав про свій рахунок. Кім усміхнулася та відповіла, що в нього один із найкращих результатів на сьогодні.

Альберт підтвердив те, що ми підозрювали про поведінку людини: якщо маємо прості умови та чітку мету (у цьому випадку — заробити гроші), ми досить легко знаходимо шлях до досягнення цілі. Якщо описати цей експеримент на прикладі побачень, то Альберт ходив на побачення з однією людиною, відтак з іншою і ще встиг «розвідати ситуацію» із третьою людиною. І вже після того, як він випробував усіх, то повернувся до найкращого варіанта — і саме тут він залишився до кінця гри.

Але, якщо чесно, Альбертові було досить легко. Навіть коли він бігав на інші «побачення», попередні терпляче чекали, що він повернеться в їхні обійми. Але припустімо, що інші партнерки після певного періоду його байдужості почнуть від нього відвертатись? Припустімо, що його опції почнуть зникати? Чи зможе Альберт відпустити їх? Чи намагатиметься втримати всі варіанти так довго, як тільки зможе? Чи пожертвує він частиною своїх гарантованих виплат за можливість зберегти ці варіанти?

Щоб з’ясувати це, ми змінили гру. Цього разу будь-які двері, у які не зайдуть після 12 кліків, зникають назавжди.

Сем, житель гуртожитку хакерів, був нашим першим учасником умови зі «зникненням». Спочатку він вибрав сині двері; і, увійшовши до кімнати, клікнув тричі. Його прибутки почали накопичуватися в нижній частині екрана, але не лише це впадало у вічі. Із кожним клацанням інші двері зменшувались на одну дванадцяту, сигналізуючи, що зникнуть, якщо у них не ввійти. Ще вісім кліків — і вони пропадуть назавжди.

Сем не міг цього допустити. Посунувши курсор, він натиснув на червоні двері і збільшив їх до повного розміру та тричі натиснув усередині червоної кімнати. Але тепер він зауважив зелені двері — вони були за чотири кліки від зникнення. Він ще раз пересунув курсор і цього разу відновив зелені двері до їхнього повного розміру.

Здавалось, зелені двері мають найвищу виплату. Чи варто йому тут залишитися? (Пригадуєте, кожна кімната має діапазон виплат, тому Сем не міг бути абсолютно впевненим, що зелені двері дійсно були найвигіднішими. Сині можуть виявитись кращими або червоні, а може, ні.) Із божевільним виразом обличчя Сем смикнув курсором. Він натиснув на червоні двері й подивився, як сині двері продовжують зникати. Через кілька кліків у червоній кімнаті він перескочив до синіх дверей. Але тепер зелені стали небезпечно малими, і тому він повернувся до них.

Незабаром Сем влаштував перегони між дверима, а його тіло напружено схилилось над грою. Я собі уявив батьків, які тягнуть дітей з одного гуртка на інший.

Чи вартує так жити, особливо коли щотижня з’являються додаткові двері, а то й не одні? Я не можу вам дати пораду щодо вашого особистого життя, проте в наших експериментах ми чітко побачили, що гарячкова біганина була не лише стресовою, а й невигідною. У своєму безумному прагненні мати всі двері, наші учасники заробили значно менше грошей (приблизно на 15% менше), ніж учасники, в яких двері не зникали. Справді, вони могли заробити більше грошей, якби вибрали кімнату, будь-яку кімнату, і просто залишились там на весь експеримент! (Подумайте про це з точки зору вашого життя чи кар’єри.)

Коли ми із Дживонгом видозмінили експеримент, щоб відновлення дверей мало свою ціну, результати залишились такими самими. Наприклад, кожний клік, який відчиняє двері, коштує три центи. Тому учасник не лише втрачає клік (тобто можливість заробити), але й має прямі фінансові втрати. Реакція наших учасників не змінилась. Вони з ірраціональним захопленням і далі прагнули втримати всі варіанти.
Відтак ми повідомили учасникам точну грошову винагороду, яку вони можуть здобути в кожній кімнаті. Результати були такими самими. Вони все одно не могли витримати зникнення дверей. Також ми дозволили деяким учасникам пройти сотні тренувальних спроб до фактичного експерименту. Звісно, ми думали, що вони зрозуміють, що не варто гнатись за дверима, що зникають. Але ми помилялися. Наші студенти MIT (одні з найкращих та наймудріших) бачили, що їхні варіанти зменшуються, тому не могли зосередитись. Щоб заробити більше грошей, вони тикались як котенята в кожні двері та в результаті заробили набагато менше.

Нарешті ми спробували іншу умову експерименту, з «реінкарнацією». У цій умові двері так само зникають після 12 кліків. Але вони не щезають назавжди. Один клік мишки може повернути їх до життя. Тобто ви можете проігнорувати двері без жодних втрат. Чи ця умова стримає наших учасників від клацання на двері? Ні. Ми здивувались, бо вони продовжували витрачати кліки на відновлення дверей, хоча їх зникнення не мало реальних наслідків, і їх завжди можна було легко повернути. Вони просто не могли змиритись із втратою і робили все можливе, щоб двері не зникли.

Як ми можемо стримати своє ірраціональне прагнення переслідувати нічого не варті варіанти? 1941 року філософ Еріх Фромм написав книгу «Втеча від свободи». У сучасному демократичному світі, за його словами, люди страждають не через брак можливостей, а через їхній запаморочливий надлишок. У нашому суспільстві це дійсно так. Нам постійно нагадують, що ми можемо займатись чим завгодно і бути ким завгодно. Проблема в тому, щоб ці мрії здійснити. Ми повинні розвивати себе в кожному напрямі; смакувати кожен аспект життя; треба побачити тисячу речей перед смертю, і не зупинитися на 999. Але тоді виникає проблема — чи ми не надто розпорошуємося? Саме цю спокусу описує Фромм, і її ж ми спостерігали, коли наші учасники перестрибували з одних дверей до інших.

Бігати між варіантами — поведінка вже сама собою дивна. Але ще дивнішим є наше прагнення триматися за всі, навіть маловартісні, майже мертві, невигідні можливості. Наприклад, моя студентка Дана вже дійшла висновку, що один із її прихильників, швидше за все, є гиблим ділом. Тоді чому вона ставить під загрозу взаємини з іншою людиною і продовжує стосунки, що згасають, із менш привабливим романтичним партнером? Точно так само, скільки разів ми купували щось на розпродажі не тому, що нам дійсно це було потрібне, а тому, що до кінця розпродажу всі ці товари розійдуться і ми більше не зможемо купити їх за такою ціною знову?

Інша сторона цієї трагедії у тому, що деякі речі дійсно зникають, і їм потрібно негайно приділити увагу. Наприклад, ми можемо забагато працювати й не усвідомлювати, що дитинство наших синів і доньок минає. Іноді ці двері занадто повільно зачиняються для того, щоб ми могли бачити, як вони щезають. Один із моїх друзів розповів мені, наприклад, що найкращий рік його шлюбу був тоді, коли він жив у Нью-Йорку, а його дружина — в Бостоні, і вони зустрічалися лише на вихідних. Коли вони жили разом у Бостоні, то на вихідних доробляли роботу, а не насолоджувались одне одним. Але життєві умови змінились, і вони знали, що мають лише вихідні разом, їхній спільний час став обмеженим і мав чітке закінчення (час відправлення поїзда). Стало зрозуміло, що час втікає, і тому вони присвячували вихідні, щоб набутися разом, а не працювати.

Я не прихильник того, що треба піти з роботи, щоб бути вдома та присвячувати весь час дітям, або переїхати в інше місто лише для того, щоб поліпшити вихідні із дружиною (хоча це може бути корисним). Але чи не чудово було би мати внутрішній дзвіночок, який би попереджав нас, що двері найважливіших варіантів зачиняються?

То що ми можемо вдіяти? У наших експериментах ми довели, що біганина між дверима — це дурна робота. Вона не тільки виснажує наші емоції, але також спорожнює наші гаманці. Нам потрібно почати свідомо замикати деякі двері. Маленькі двері, звичайно, досить легко зачинити. Ми можемо легко викреслити зі списку імена тих, кого потрібно привітати на свята, чи забрати дочку з тхеквондо.

Але більші двері (або ті, що здаються більшими) важче зачинити. Двері, які, можливо, ведуть до нової кар’єри чи до кращої роботи, важко зачинити. Двері, які ведуть до наших мрій, важко зачинити. Так само складно припинити стосунки з певними людьми — навіть якщо ці стосунки йдуть в нікуди.

Ми прагнемо (ірраціонально) тримати двері відчиненими. Ми так влаштовані. Але це не означає, що ми не повинні намагатися їх зачинити. Згадайте епізод із «Віднесених вітром»: Ретт Батлер покидає Скарлетт О’Гара, Скарлетт чіпляється за нього і благає: «Куди мені йти? Що тепер мені робити?». Ретт, який багато витерпів від Скарлетт і якого, нарешті, це дістало, каже: «Чесно кажучи, моя дорога, мені начхати». Не випадково ці слова визнані найбільш пам’ятними в історії кіно. Чітка крапка — ось що привертає увагу до цих реплік. І вони можуть стати нагадуванням для всіх нас про те, що кожен має маленькі та великі двері, які варто зачинити.

Нам потрібно вийти з комітетів, які є марною тратою часу, і припинити надсилати святкові листівки людям, які тепер живуть іншим життям та мають інших друзів. Нам потрібно вирішити, чи дійсно ми маємо час дивитись баскетбол, грати і гольф, і сквош, та водночас намагатись проводити час із родиною; можливо, нам варто відмовитись від деяких із цих видів спорту. Адже вони забирають енергію і віддачу від дверей, які повинні залишатись відчиненими. І тому, що вони зводять нас з розуму.

Припустімо, ви зачинили так багато дверей, що у вас залишилося їх тільки двоє. Я б хотів сказати, що зараз вам буде простіше зробити вибір, але часто так не є. Насправді вибір між двома речами, які однаково привабливі, — одне із найскладніших наших рішень. Тут проблема не лише в тому, що ми любимо тримати двері відчиненими надто довго, а в тому, що зволікання з рішенням має свою ціну.

Дозвольте проілюструю це розповіддю.

Голодний віслюк заходить до стайні в пошуках сіна і бачить два оберемки сіна однакового розміру у двох протилежних кутках хліва. Віслюк стоїть посередині стайні між двома оберемками, не знаючи, який вибрати. Години минають, а він все ще не може вирішити. У результаті, так і не прийнявши рішення, ослик помирає від голоду ****.

Ця розповідь, звичайно, вигадка, і паплюжить інтелект віслюків. Кращим прикладом може бути Конгрес США. Конгрес часто заходить у глухий кут, до того ж не щодо масштабу деяких законопроектів — відновлення старих автомобільних доріг країни, імміграції, покращення федерального захисту видів, що вимирають тощо, а щодо їхніх деталей. Часто для розсудливої людини позиції партій щодо цих питань є еквівалентом двох оберемків сіна. Попри це, або навіть через це, Конгрес опиняється посередині. Думаю, швидке рішення було би кращим для всіх, чи не так?

Ось ще один приклад. Один мій друг протягом трьох місяців вибирав фотоапарат серед двох майже однакових моделей. Коли він нарешті прийняв рішення, я запитав його, скільки можливостей пофотографувати він втратив, скільки свого дорогоцінного часу він витратив на аналізування і скільки б він заплатив, щоб мати фотографії своєї родини та друзів за ці останні три місяці. Більше, ніж ціна фотоапарата, сказав він. З вами траплялось щось подібне?

Мій друг (а також віслюк і Конгрес) зосередив увагу на подібності та незначних відмінностях між двома речами, а вартувало взяти до уваги наслідки зволікання з рішенням. Віслюк не врахував голодування, Конгрес не подумав про життя, які можуть обірватись поки обговорюють указ про дороги, і мій друг не врахував всіх прекрасних фотографій, яких не зробив, не кажучи вже про час, який він витратив на «Best Buy». До того ж всі вони не врахували порівняно незначних відмінностей між варіантами рішень.

Мій друг був би однаково задоволений будь-якою камерою; віслюк міг би з’їсти будь-який оберемок сіна; і члени Конгресу могли б піти додому, тішачись своїми досягненнями, незалежно від невеликої різниці в рахунках. Інакше кажучи, їм слід було розглядати це рішення як просте. Вони могли навіть кинути монету (метафорично кажучи, у випадку з віслюком) і жити собі далі. Але ми так не робимо, тому що просто не можемо зачинити цих дверей.

Вибір між двома дуже схожими варіантами повинен бути простим, проте насправді це не так. Я став жертвою цієї проблеми декілька років тому, коли думав залишатись у MIT чи переїхати до Стенфорда (врешті, я вибрав MIT). Я кілька тижнів порівнював два навчальні заклади і зрозумів, що вони мені приблизно однаково подобаються. Так що я зробив? Я вирішив, що мені потрібна додаткова інформація та дослідження на місцях. Тому я уважно вивчив обидва університети. Я зустрічався з людьми у кожному з них і питав, як їм тут. Я перевірив район та можливі школи для наших дітей. Ми з Сумі роздумували, як ці два варіанти впишуться у те життя, яке ми хотіли для себе. Незабаром мене так поглинуло це рішення, що мої академічні дослідження та продуктивність почали страждати. За іронією долі, поки я шукав найкраще місце для роботи, я нехтував своєю роботою, своїми дослідженнями.

Оскільки ви, напевно, виділили гроші, щоб придбати мою мудрість у цій книзі (не кажучи вже про час та про інші заняття, від яких ви відмовилися, поки читаєте), мені, мабуть, не варто визнавати, що я вчинив, як віслюк, який намагається розрізнити два дуже схожі оберемки сіна. Але саме так я і вчинив.

Врешті-решт, хоч я і знаю про труднощі у процесі прийняття рішень, але є так само передбачувано ірраціональним, як і всі ми.

* До речі, насправді факультет архітектури в MIT дуже хороший.

** Я часто дивуюсь, скільки людей довіряють мені. Я думаю, частково це через мої шрами й очевидний факт, що я зазнав значних травм. З іншого боку, мені хочеться вірити, що люди просто розпізнають моє унікальне розуміння людської натури і тому потребують моєї поради. У будь-якому випадку, я багато чого навчаюсь із розповідей, якими люди діляться зі мною.

*** Шлюб — це соціальний інструмент, який мав би змусити людей відмовитись від альтернативних варіантів, але, як відомо, він також не завжди спрацьовує.

**** Цю розповідь, відому як «Буриданів віслюк», придумав французький логік і філософ Джон Буридан як рефлексію на теорію Аристотеля.

Видавництво Старого Лева
Передбачувана ірраціональність
Аріелі Ден
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 15 Травня, 23:59

Читайте ще

Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала
Мірослав Влеклий
Давати і брати. Революційний підхід до успіху
Адам Ґрант
Про секс. То як, поговоримо?
Ханна Віттон
Мистецтво відпочинку
Клаудія Гаммонд

Блог