Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Yakaboo Publishing
Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Ярослав Грицак
купити

Перша редакція цієї книжки побачила світ ще 1996 року. Також її можна назвати першою популярною історією України, яку, за словами автора, можна “читати без брому” і яка стверджує принципову нормальність української історії. У новому виданні виправлено деякі неточності та похибки попередніх видань, а також додано нові розділи, зокрема розділ, присвячений двом останнім десятиліттям незалежної України, аж до часів революції 2013-2014 років, війні з Росією та передвиборних тижнів 2019 року.

***

Що таке новітня історія України

 

Більшість східноєвропейських (у тому числі— українських) істориків за способом свого мислення радше належить до XIX, аніж до XX ст. Українська історична наука у своєму розвитку не пережила великої світоглядної революції на зразок того перелому, який внесли в модерну інтелектуальну історію теорія відносності і квантова механіка. Після того, як з’ясувалося, що навіть на рівні квантової механіки процеси не є однозначно здетермінованими, наївно було б говорити про закони історичного процесу. Тому, якщо ми не можемо визначити основні характеристики найпростіших фізичних частинок, годі чекати вироблення якоїсь єдино правильної узагальнюючої теорії розвитку людського суспільства, що є набагато складнішою системою. Часи Маркса чи Тойнбі з їхніми намаганнями створити універсальну схему історії для всіх часів і народів, невідворотно канули в минуле. Кожен, хто тепер виступив би з претензіями на створення такої схеми, однозначно був би затаврований як науковий шарлатан.

Кожна схема, яка логічно була б несуперечливою, неминуче викликала б підозру і недовіру. 

70 років панування марксистської ідеології з її вираженою тенденцією до спрощеного тлумачення історичного процесу справили сильний вплив на українських істориків. Увесь історичний процес змальовували як боротьбу класів, завжди було відомо, хто є рушієм історії, а хто — його гальмом, хто прогресивний, а хто— реакційний, півтонів і відтінків не існувало. Наукова методологія радянських істориків мала всі основні риси позитивістично-раціоналістичного світогляду— це й не дивно, якщо зважати на факт, що сам марксизм був явищем XIX ст. Дивні речі починаються тоді, коли подібні риси знаходимо серед праць багатьох еміграційних істориків. Панівною школою тут залишалася державницька; згідно з нею, найвищою метою українського історичного процесу є утворення національної держави. Нація відіграє для більшості істориків цієї школи приблизно ту саму роль, що й клас для марксистів. Націям та національному самоусвідомленню надається таке же значення, що й класам і класовому усвідомленню в марксистській інтерпретації. Таким паралелізмом, мабуть, пояснюють, чому з такою легкістю вчорашні радянські марксисти переходять сьогодні на національно-державницькі позиції.

Критикуючи позитивізм як спосіб мислення, важливо уникнути й іншої крайності— не підносити принципу релятивності людських знань до абсолюту. Те, що неможливо визначити задовільно суспільні явища, не означає, що самих цих явищ не існує, або що кожне визначення є однаково слушним. За такого підходу зникає сам предмет дослідження, а відтак — і наука як система певних методів дослідження. Так, прихильники школи так званої нової історії взагалі заперечують об’єктивність історичного процесу, стверджуючи, що історик має справу не з фактом, а з текстом, в якому записані відомості про факт. Ремесло історика у такій інтерпретації зводиться до писання нових текстів на основі старих і більше схоже на фах письменника, а не науковця. Всі інтерпретації при такому підході мають право на існування, як авторське трактування.

Насправді релятивність не означає, що відпадає потреба в аргументації тієї чи іншої точки зору — просто аргументи мають бути точніше підібрані і точніше сформульовані. Так само у вирішенні термінологічних суперечок замість того, щоб намагатися дати остаточне визначення, треба радше точно описувати, як це явище функціонує за тих чи тих конкретних історичних обставин. 

Це насамперед стосується центрального поняття цієї книжки — поняття «нації». Бо центральною темою новітньої української історії є формування модерної української нації1. Сучасні західні дослідники націєтворчих процесів уже давно зійшлися на тому, що немає і в принципі не може існувати задовільного визначення нації. Спроби виділити якісь її визначальні, об’єктивні (незалежні від людської волі й свідомості) ознаки — як-от: спільна територія, мова, спільні звичаї тощо— неминуче зазнавали невдачі. Можна знайти багато прикладів націй, які не підпадають під ці критерії. Серби й хорвати, англійці й американці, німці й австрійці, більшість народів Центральної й Південної Америки, арабського світу розмовляють однаковими мовами, проте становлять різні нації. З іншого боку, члени англійської нації говорять англійською або уельською мовами, ірландської — англійською або гельською, швейцарської— німецькою, французькою, італійською або романською мовами тощо. Аж до 1948 року, до утворення держави Ізраїль, євреї не мали спільної території проживання. Історія знає приклади, коли той самий народ (етнос), із тими самими етнічними ознаками ввійшов до складу різних націй (наприклад, германський етнос увійшов до складу німецької, австрійської та швейцарської націй).

Не існує і не може існувати будь-якого набору відчутних характеристик, що є суттєвими для існування нації. Єдиним таким «відчутним» фактом, за словами з відомої сорбонської (1882) лекції французького історика Ернеста Ренана «Що таке нація?», є «згода і бажання жити спільним життям». Визначальним для нації є не набір певних ознак, а суб’єктивне відчуття членів нації своєї приналежності до однієї спільноти. Тому, завершував він, «національне існування є щоденним плебісцитом, так само як існування окремої особи є постійним підтвердженням життя». Суттю нації є відчуття самоусвідомлення. Вона може втратити або змінити свої зовнішні ознаки, не втрачаючи при цьому відчуття життєвої унікальностітого, що робить її нацією.

Але людському розуму важко примиритися з визначеннями, в яких бракує фізично відчутних критеріїв. Традиційно утвердилося два розуміння нації. Західноєвропейська модель нації базується на критеріях спільної території, правничо-політичної рівності усіх членів національної спільноти, спільної громадської культури й ідеології. Натомість у Східній Європі (на схід від Рейну) та Азії виробилася інша концепція, яка більше відповідала умовам місцевих суспільств, аніж західна модель. Ця східна модель є етнічною, а її найхарактернішою ознакою є наголос на спільності крові (народження) та народній культурі. Роль ядра, яку у західній моделі займає рівність політичних прав, у східній відводиться мові та народним звичаям.

Тому якщо західні суспільствознавці і гуманітарії грішать тим, що ототожнюють національне почуття з лояльністю до держави, то їхні східноєвропейські колеги підмінюють національний принцип етнічним. Природно, що більшість українських істориків належить до другої групи. 

Перевагу етнічній концепції в українській дорадянській історіографії можна пояснити принаймні кількома чинниками. Перш за все вона пов’язана з інтелектуальними джерелами української новітньої ідеології, що коріняться у добі романтизму. Вона формувалася під сильним впливом творів німецьких романтиків, в яких наголошувалась роль мови та народної культури як на виразі духовного єства кожної нації. По-друге, наголошення етнічних, передусім мовних, критеріїв, виводилося з політичних обставин формування української нації. Оскільки російський уряд послідовно забороняв вживання і розвиток української мови як мови «високої» культури, мовне питання виступало на перший план. Українські діячі стверджували, що питання збереження мови є питанням життя і смерті української нації, і вони були цілком щирі у цьому переконанні (з цього правила були певні винятки, але про це пізніше). До цього варто додати ще й соціологічну детермінованість наголошування на етнічних критеріях: оскільки потомки козацької старшини, колишньої національної еліти, швидко русифікувалися, то єдиним способом національного самоокреслення було ототожнити себе з народом, його мовою і культурою.

Але українська історія сповнена прикладів, які заперечують виключно етнічний характер української нації. Під тиском зовнішніх обставин багато які українці переглядали і змінювали свою національну ідентичність. Переказ свідчить, що від козака Шуха, який прийшов у Галичину із Запорожжя десь на початку XVIII ст. (правдоподібно, після Полтавської битви), виводилося зразу три роди: московських Шухових, польських Шухевських й українських Шухевичів. Вибір прізвища й національності залежав від того, в якому місці і на якому поприщі його потомки вирішили зробити собі кар’єру: Шуховими стали ті, які переїхали до Москви, Шухевськими— що перебралися на канцелярську службу до Львова, а основоположник української гілки— Шухевичів— обрав сан греко-католицького священика і залишився жити у провінційному галицькому містечку. Прямими його наступниками по батьківській лінії були відомий український етнограф і галицький діяч Володимир Шухевич, головнокомандувач Української повстанської армії Роман Шухевич та колишній підрадянський дисидент Юрій Шухевич. Інший приклад походить із Наддніпрянської України: із полтавського козацько-старшинського роду вийшли як відомі українські історики та громадсько-політичні діячі, батько Яків та син Олександр Шульгини, так і відомі російські монархісти й україножери, батько Виталий та син Василий Шульгины 7.

Таким чином, драма української історії розгорталася не між українськими Монтеккі та неукраїнськими Капулетті — антагонізм нерідко роздирав ті самі сім’ї й роди. Для багатьох видатних діячів української історії — Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова та ін.— їхня «українськість» була лише частково вродженою, а частково — результатом свідомого вибору, зробленого в молодому віці. 

З другого боку, українцями «з вибору» стали багато хто з людей, що взагалі мали неукраїнське походження. Справі українського національного відродження у XIX ст. дуже прислужилися Ніколай Цертелєв (Церетелі) — грузинський князь, який народився у Санкт-Петербурзі і прожив більшість свого життя в Україні, та позашлюбний син угорського революціонера і польської шляхтянки Володимир Антонович. Російська еміґрантська газета «Новое русское слово» у 1959 році висловила своє здивування з приводу того, що «найбільш непримиренними борцями за волю України були неукраїнці: Пилип Орлик — чех, Петро Могила — молдаванин, граф Капніст — грек, Коллард — бельгієць».

Список іноземців, що стали українськими патріотами, можна продовжити. Сюди потрапили б Милорадовичі, Софія Ліндфорс, Юрій Клен (Бурґардт), Микола Хвильовий та багато інших. З другого боку, українська історія знає багато цілком протилежних випадків, коли відомі на весь світ особи були у той чи інший спосіб пов’язані з українськими землями або навіть мали українське етнічне походження, але за тих чи інших причин вибрали неукраїнську ідентичність. Любителям історичних парадоксів цікаво буде знати, що родовід і Маркса, і Леніна, і Троцького пов’язаний з українською етнічною територією. Якщо уявити собі на мить, що після Хмельниччини українцям вдалося б якимось чином утримати свою державність, то всі троє родів цілком напевно засимілювалися б у місцеве українське середовище. І тоді серед джерел марксизму-ленінізму, окрім німецької класичної філософії, французького утопічного соціалізму й англійської політекономії, значилася б ще якась й українська інтелектуальна традиція.

Цього не сталося. Якщо іншим етнічним групам на українській території доводилося асимілюватися, то вони ставали здебільшого росіянами, поляками, австрійцями, але не українцями. Євреї в Україні до останніх десятиліть існування Радянського Союзу були набагато чисельнішими, аніж єврейське населення будь-якої іншої країни світу, за винятком Ізраїлю й США, — але кількість тих, які протягом XIX–XX ст. обрали українську ідентичність, мізерна щодо тих, які піддалися російській асиміляції. Серед сучасної політичної, наукової й культурної еліти Москви і Санкт-Петербурга є чимало людей, які мають українське походження або проживали в Україні. Але майже ніхто з них не зберіг почуття симпатії або ж лояльності до своєї історичної батьківщини після того, коли у 1991 році вона проголосила про свою політичну самостійність.

Усі наведені вище приклади стосувалися еліти. Для простих посполитих — скажімо, тих, хто народився і прожив усе життя в українському селі,— питання про вибір власної ідентичності не існувало в тому сенсі, що для інтелігенції. Молода людина набирала там усіх тих ознак — мови, віросповідання, звичаїв та ін., — що були характерними для батьків, родичів, сусідів і знайомих. Проблема вибору виникала лише в результаті різкої зміни середовища — переїзду з однієї в іншу місцевість, еміграції в іншу країну, перетворення колишньої сільської місцевості на індустріальний район чи адміністративний центр, де домінували цілком інші культурні впливи, — асиміляційного тиску державної машини тощо.

Українське суспільство було традиційним суспільством, і хоча всі згадані вище процеси у ХІХ–XХ ст. відбувалися на українській землі, вони довгий час дуже слабо торкалися його етнічного ядра. Якщо говорити коротко, українцям вдалося зберегти свою етнічну ідентичність не стільки завдяки, скільки всупереч усім модерним процесам на їхніх землях. 

Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості. Як писав Макс Вебер: «Ідея нації включає у собі поняття спільного походження і невід’ємної, хоча й часто неозначуваної, однорідності. «Нація» поділяє ці поняття разом із почуттям солідарності етнічних спільнот… Але почуття етнічної солідарності само по собі ще не творить «націю». Без сумніву, білоруси завше зберігали почуття національної етнічної солідарності перед лицем великоросів, але навіть під сучасну пору їх тяжко означити як окремішню «націю». Поляки з Верхньої Сілезії до недавнього часу навряд чи мали почуття солідарності з «польською нацією». Вони відчували себе окремою етнічною групою на противагу до німців, але в усьому іншому вони були прусськими підданими і ніким іншим».

Етнічні групи становили немовби потенційні нації або певний ступінь у процесі формування нації: члени цих груп знають, ким вони не є в етнічному відношенні, заки вони знатимуть, ким вони є. Коли етнічна група може бути визначена щодо інших, нація мусить визначитися стосовно самої себе1.

Для більшості українського населення проблема вибору ідентичності полягала у відмові від соціальних (козаки, кріпаки, хлібороби), конфесійних (православні, греко-католики), регіональних (русини, малороси, поліщуки, бойки, гуцули) та інших самовизначень та у наданні переваги загальнонаціональному поняттю «українець». Національна свідомість українців існувала на найпримітивнішому рівні: вони знали, ким вони не є — католиками, росіянами тощо, бо відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях та іншому легко вгадувалися на побутовому рівні. Однак вони не знали, частиною якого більшого народу вони є.

Олександр Довженко у сценарії фільму «Зачарована Десна» згадує про розмову, яку він малим хлоп’ям мав зі своїм батьком:

«— Тату!

— Що, синку?

— Що там за люди пливуть?

— То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

— А ми хто? Ми хіба не руські?

— Ні, ми не руські.

— А які ж ми, тату? Хто ми?

— А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказати би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики, і квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

У травні 1918 року департамент політичної розвідки британського міністерства зовнішніх справ надіслав військовому міністерству меморандум про стан справ в Україні, анонімний автор якого — особа, добре ознайомлена з українськими умовами, — писав: «Коли спитати простого селянина в Україні про його національність, він відповість, що він є православним; коли ж заставити його сказати, чи він є великоросом, поляком чи українцем, він відповість, що він селянин; якщо ж наполягати на тому, якою мовою він розмовляє, то він скаже, що розмовляє «тутейшою мовою». Можна, звичайно, дістати від нього відповідь, що він «руський», але ця заява навряд чи визначає питання про його відношення до українства; він просто не думає про свою національність у тих поняттях, що інтелігенція».

Наведені уривки, здавалося б, суперечать уявленням про багату народну культуру українського села, зокрема про його пісенну традицію, де часто згадується Україна. Але ця суперечність є лише позірною. Дійсно, історичне існування України в піснях незаперечне. Однак її етнічне окреслення дуже слабе. Юрій Луцький, переглянувши текст близько тисячі народних пісень, лише раз знайшов згадку про людей, що живуть в Україні, як про етнічних українців. У більшості пісень Україна виступає не як категорія історична, соціальна чи етнічна, а як поняття позаісторичне, сакральне і міфологічне.

Ситуація на західноукраїнських землях, які перебували в кордонах Австро-Угорської імперії і де національне усвідомлення селянства просувалося швидшими темпами, здавалося, мала б бути інакшою. Ще в 1836 році Платон Лукашевич, ознайомившись зі збіркою пісень, яких співали в Галичині, зі здивуванням зауважив: «Кто бы поверил, что галицкий пастух знает гораздо более о героях Украины и ея историю, нежели поселый малороссийский казак».

Однак місцевим жителям також бракувало національного самоусвідомлення. У 1822 році селяни зі Станіславського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновників переселитися в іншу «націю». Під цією нацією вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину «Лядчиною» (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність із населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна ще у 1860‐х роках була «Московщиною».

Те, що більшість українців ще на зламі ХІХ–XХ ст. стояла перед необхідністю національного самовизначення, зовсім не свідчило про їхню «відсталість». Адже навіть ті нації Центральної і Східної Європи, що у XIX ст. мали свою державу або ж, не маючи її, зберегли свою еліту, також перебували перед лицем подібної проблеми. Коли російських селян у той самий час питали, хто вони такі, то найчастіше можна було почути у відповідь: «крестьяне, хлеборобы, хлебопашцы, православные». Польські селяни-мазури із Західної Галичини у середині XIX ст. називали себе «цісарськими», а панів— «ляхами» (поляками). Національне усвідомлення польських селян, що проживали на українській етнічній території, залишалося проблемою для польської держави ще у XX ст.: в 1920–1930‐х роках в окремих селах Галичини зукраїнізовані польські селяни радо ходили на зібрання до читальні «Просвіти» і прихильно ставилися до українців. На питання, для чого так роблять, вони відповідали: «Який я поляк, поляк то є буржуй».

Більше того, ця проблема мала загальноєвропейський характер. На початку XX ст. те, що ми могли б назвати національною свідомістю, по всій Європі мали переважно інтелектуали, політична еліта й жителі великих міст. Більшість селян і жителів малих міст аж до Першої світової війни не мала чіткого уявлення, до якої нації належить. У 1864 році жоден учень сільської школи у французькому гірському районі Лозер не міг відповісти на запитання: «У якій країні розташований Лозер?» або «Ви англійці, чи росіяни?» — і це при тому, що Францію часто вважають одним із найранніших і найуспішніших прикладів утворення національної держави! Серед тисячі європейських селян, які між 1880 і 1910 роками еміґрували до США, ті, кого зараз ми назвали би хорватами, називали себе далматійцями, істрійцями або славонцями тощо, італійці — неаполітанцями, калабрійцями, італійцями, поляки— гуралями, кащубами, сльонзаками тощо. Половина школярів віком 8–11 років у Москві на початку XX ст. не знали, що вони живуть у Москві. Чи могли вони знати, якої вони національності? Очевидно, що ні.

Отже, пошуки відповіді на питання «що таке модерна нація?» неминуче приводить до питання «коли ж формується модерна нація?». Наведені вище приклади переконливо свідчать, що творення більшості європейських націй було тривалим процесом, останній акт якого закінчився порівняно недавно. Висновок про порівняно пізній час утворення націй, на перший погляд, суперечить численним прикладам боротьби за національну незалежність проти чужоземного гніту, яку перед XIX ст. спостерігаємо майже в усіх європейських народів. Майже у кожній європейській національній історіографії є школа, яка твердить, що коріння їхньої нації сягає ще X–XIV ст. Українська історична наука щодо цього не є винятком. Але, з другого боку, в останні десятиліття ця точка зору зазнає все частіше критики від представників іншої школи, які вважають, що формування націй є порівняно недавнім явищем.

Суперечки між прихильниками першої і другої точки зору («прімордіалістами» та «модерністами») виникають з термінологічних непорозумінь. Найчастіше вони говорять про два різних типи націй — домодерні і модерні. Нації й елементи національної свідомості існували ще в середньовічні часи. Однак тоді вони пов’язувалися з репрезентативними (представницькими) класами, які становили верхівку суспільства. Факт, що члени правлячої еліти й інтелігенція виявляли національні почуття, не є ще достатнім для ствердження, що цим самим почуттям проймалися неосвічені маси. Вчені, які твердять про існування націй і національної свідомості задовго перед XIX ст., сильно залежать від свідчень історичних джерел, які були написані елітою.

Що ж стосується мас, то вони жили ізольовано у своїх місцевостях і, будучи напів- або зовсім неписьменними, не залишили після себе літописів. Головним способом самоідентифікації була конфесійна приналежність або підданство панові, монархові тощо. За часом така ідентифікація могла збігатися з етнічними межами і становити основу для формування національної свідомості. Але нерідко вона могла бути серйозною перешкодою для національного самовизначення — так, приналежність українців та росіян до однієї, православної, віри утруднював формування окремішньої української національної свідомості, тимчасом як приналежність українців та поляків до різних віровизнань полегшувала самоідентифікацію перших, відмінну від польської.

Такий стан суспільної свідомості відповідав загальній структурі старого суспільства, для якої був характерний «мозаїчний» характер: окремі суспільні верстви і класи жили ізольовано одні від одних, як елементи мозаїки, що складають один малюнок. У такому суспільстві просто не було місця на вироблену національну свідомість, яка охоплювала б усі верстви суспільства. Як писав український соціолог Ольґерд Бочковський:

«Перетворення народів у новітню націю саме полягає у вирівнянні внутрішньої розбудови цих суспільних витворів, у гармонійному об’єднанні їх складників через поширення масової культури, політичне зрівноправнення, господарське розкріпощення та суспільне визволення як найширших шарів, з яких складається народ,— цей фундамент новітньої нації».

Таким чином, творення модерних націй слід розглядати як частину загальнішого процесу— поступового перетворення аграрного, малограмотного і маломобільного суспільства на індустріальне, освічене і мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхівки. Початок цього процесу датують переважно XVI ст. Саме тоді освічені класи починають вживати термін «модерний вік» (на противагу до понять «античність» і «середньовіччя»), так і слова, похідні від старого латинського терміну «natio» (нація) для підкреслення своєї залежності від спільної мови і спільного історичного досвіду. Цей збіг не був випадковим, бо як самі модерні процеси стали поштовхом творення новітніх націй, так і перемога національного принципу в організації суспільства була важливою передумовою утвердження новітньої доби.

Але твердження, що «модерний» (новітній) період у світовій історії розпочався з XVI ст., вимагає додаткових роз’яснень. По-перше, немає ясності й одностайності, які процеси вважати «модерними», а які — «домодерними». Так, головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та поява двох нових великих суспільних сил — націоналізму і соціалізму. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ мало свого попередника за «старих» часів (за винятком хіба що індустріалізації).

По-друге, більшість суспільних процесів, що відбувалися впродовж останніх п’яти століть, тією чи іншою мірою були сумішшю «модерного» й «архаїчного». Старі, «домодерні» сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подиву гідну здатність до виживання і пристосування до нових умов, часто-густо нейтралізуючи, ба, навіть підпорядковуючи собі процеси модернізації. Навіть Великобританія, зразок найрозвинутішого індустріального суспільства у XIX ст., не була «буржуазною» країною — владу в ній зберігала стара аристократія, представлена королівським двором і Палатою Лордів. Домінуючими галузями суспільного виробництва у республіканській Франції на зламі двох століть залишалися сільське господарство і мануфактура. Що ж говорити про тогочасну Росію, Австро-Угорщину й Німеччину! Повсюди стара еліта втримувала політичну і культурну владу, дозволяючи буржуазії робити гроші і сплачувати податки, а найбільшою мрією багатих промисловців і банкірів було одержати високий аристократичний титул.

Інший виклик щодо окреслення новітньої доби виникає з факту існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Щодо Східної Європи прийнято говорити про її «відсталість» — тобто ті самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди із запізненням і не мали такої інтенсивності. Більше того, в одному й тому самому регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Особливість української історії полягає в тому, що абсолютна більшість українців продовжувала жити традиційним укладом життя, слабо реагуючи на економічні зміни. Українське суспільство до 1920‐х років дуже слабо зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини XX ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп. Інакше кажучи, українцям багато в чому вдалося зберегти свою ідентичність не внаслідок модернізації, а всупереч їй. 

Але визнання «запізнілості» й марґінальності східноєвропейського регіону не заперечує факту, що його історія все-таки вміщується у загальну схему періодизації світової історії. По-перше, цю запізнілість слід оцінювати в релятивних, а не в абсолютних критеріях. Теза, що «розвинутість» є нормою, а «відсталість»— історичним збоченням, також вимагає суттєвої ревізії. Насправді те, що Західна Європа від XVI ст. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цієї точки зору для більшості народів і країн «відсталість» є правилом, а «розвинутість»— винятком26. З другого боку, не варто забувати, що власне Східна Європа (у т. ч. й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти «розвинутий» Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення.

Ще більшої впевненості у потребі вживати до української історії загальноєвропейської періодизації додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. Церковні рухи і козацькі війни XVI–XVII ст. є українськими аналогіями загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості, а національне відродження XIX ст,— трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас. Ця точка зору набуває все більшої популярності в сучасній українській історіографії.

У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ–XХ ст. Тому більш коректним є поділ світової історії на «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні» (новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Велика французька революція. Показово, що саме за її часів (1798)29 зародився термін, який був безпосередньо пов’язаний із процесами націєтворення і протягом наступних десятиліть став усе більш і більш знаним у політичній лексиці як сила, без допомоги якої не може обійтися в сучасних умовах жоден політичний рух, що розраховує на перемогу30. Йдеться про «націоналізм» (вживаючи найкоротше визначення) — рух та відповідну ідеологію, що дотримуються принципу, згідно з яким кожен етнос повинен мати свою національну державу.

Як у науковій, так і в публіцистичній літературі простежується чітка тенденція зображувати націоналізм як руйнівну, жорстоку й ірраціональну силу, відповідальну за потоки крові та численні людські жертви. Його часто вживали і вживають для означення агресивних і шовіністичних рухів, що вимагають безумовного підпорядкування життя особи політичним інтересам своєї нації і ворожості до іншої нації. У радянській історіографії він був рівнозначний лайці; західна ліберальна історіографія була дещо стриманішою, але її ставлення до націоналізму схоже до ставлення пристойного джентльмена до невихованого розбишаки. Так чи не так, ототожнення націоналізму з його крайніми виявами створили таку інтелектуальну атмосферу, коли вживати його в іншому, нейтральному або позитивному контексті було виразом поганого тону. На жаль, жертвою такого підходу стали й українські історики, які загалом продемонстрували об’єктивність у трактуванні націоналізму: при виборі терміна для описання формування української нації вони віддають перевагу поняттям «національний» або «національно-патріотичний рух», «патріотизм», «самостійництво».

Дискредитації піддавалася не лише практика націоналізму, а й його ідеологія. Вона проголошувалася не вартою уваги чистою риторикою, що ніколи не мала своїх великих мислителів і власної доктрини. Сьогодні націоналізм як рух і як ідеологія вимагає реабілітації. Як і кожен «великий -ізм» (соціалізм, лібералізм та ін.), він мав різні вияви і політичні доктрини. Деякі з них мали дійсно украй агресивний характер. Але ототожнювати ці крайні вияви з усім націоналізмом так само справедливо, як ставити абсолютний знак рівності між християнством та інквізицією і соціалізмом та Сталіном. Як і кожна велика ідеологія, націоналізм здатен змішуватися з іншими політичними течіями і набувати ліберальної, комуністичної та інших форм. Історія українського націоналізму, зрозуміла у найширшому значенні цього слова, цікава власне тим, як за різних часів верх брали його різні політичні видозміни. Саме багатовимірність і мінливість робили його такою гнучкою і живучою силою у сучасному житті й політиці та уможливлювали його ефективне поєднання з іншими сильними ідеологіями та рухами, не втрачаючи при цьому власного характеру.

Yakaboo Publishing
Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Ярослав Грицак
купити

Читайте ще

Мета
Еліягу Ґолдратт
Меланхолії
Юрко Іздрик
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
Міряй важливе. OKR
Джона Доер

Блог