Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 13 Травня, 23:59
Промокод — theukrainians

Футбол – одна з найпопулярніших спортивних ігор у світі. У чому секрет, що примушує стількох людей дивитися футбол і так палко вболівати? Чи це те, що говорить про клас, расу чи стать? Це наша національна чи регіональна ідентичність? Філософ Саймон Кричлі, який досліджує популярні феномени, намагається пояснити і це явище. Зокрема, ця книжка, як каже сам автор, не так про філософію футболу, а про те, що футбол може дати нам уявлення про філософію. Як футбольний уболівальник, він розповідає про світлих і темних героїв: Зідана та Кройфа, Клафа і Реві, Шенклі й Клоппа. У компанії з ними, однак, фігурують Маркс і Ніцше, Сартр і Гайдеґґер, що спонукає подивитися на гру під надзвичайно цікавим ракурсом – точніше, одразу з багатьох ракурсів.

***
Як воно — бути м’ячем?

Футбол — це гра руху, схеми та форми, і жодна з цих складових не є об’єктивною в тому чи тому натуралістичному розумінні, яке можна звести до процедур емпіричного знання; ніщо з цього не є просто суб’єктивним. Тож якщо нам треба десуб’єктизувати футбол, то так само і треба його деоб’єктизувати. Цим дещо неоковирним формулюванням я хочу сказати, що футбол перебуває одночасно в кожній із цих категорій і між ними.

Футбол належить одночасно світові суб’єктивного, об’єктивного та жодному з них — це те, що модерна епоха так довго намагалася формалізувати, зокрема, в Кантовій спробі критики, яка вартувала великої праці та викликає велику повагу, але лишається вкрай неоднозначною. Вдаючись до жаргону французького філософа й колишнього флотського офіцера Мішеля Серра, футбол як явище і як гра перебуває в Серединному Королівстві, і грають у нього «квазі-суб’єкти» та «квазі-об’єкти», а саме — гравці, які не визначаються через свої особисті інтенції, й сама гра, яка не виражається через об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки. Щоб зрозуміти гру, ми маємо не тільки вийти за межі своїх мізків і одержимості психологію, свідомістю та внутрішніми станами, нам необхідно також припустити наявність певного життя в речах, які становлять поле гри. Бо це далеко не просто безжиттєві, неуістотнені предмети.

Якщо ми розташовуємо футбол у Серединному королівстві, «між-і-всередині» квазіоб’єктів і квазісуб’єктів, то це дає нам можливість створити дивний мікс реального та нереального, що й визначає прекрасно знайомі нам переживання футбольного матчу (хоч це знайомство й нелегко описати). Інакше кажучи, у сильному, психоаналітичному розумінні футбол існує в царині фантазії. Фантазія ж — це і не вигадка, і не суб’єктивна помилка, і не об’єктивна реальність. Вона структурує та пронизує те, що ми сприймаємо як своє повсякденне життя — життя, яке знаходить навдивовижу сильне вираження у феномені футболу.

Приміром, уявіть момент, коли ви приходите на великий стадіон на кшталт «Емірати» (домашнього стадіону ФК «Арсенал» у північному Лондоні) чи «Стад де Франс» у Сен-Дені, практично на околиці Парижа. Ви заходите на територію, намагаєтеся зорієнтуватися, проходите широкі безвітряні бетонні зали, наповнені рекламними щитами — за знижкою, бо рекламне місце виявилося переоціненим, — і врешті виходите сходами на сонячне світло чи (так навіть ліпше) під світло прожекторів шукати своє місце. І тоді ви бачите поле і весь стадіон — залитий світлом, сяючий. Він реальний, але надто реальний, гіперреальний, майже до неможливості. Це ніби дивитися кіно в 360-градусному сенсорії з ефектом цілковитої присутності. Він реальний і нереальний водночас. Ви почуваєтеся не при пам’яті, а там, у Серединному королівстві. Це імперія сприйняття, країна «між-і-всередині», екстаз відчуттів. Ви опиняєтеся під чарами Джеймсового «загадкового життя у відчуттях».

Це означає, що футбол не сприйняти безпосередньо, прямого доступу до країни чистої об’єктивності чи суб’єктивності немає. Будь-який аспект футболу сприймається лише опосередковано, і ця опосередкованість не ухил від претензії на безпосередність, а спосіб, у який явлено сам феномен. Інакше кажучи, футбол — це посередництво від початку й до кінця. Можливо, ці риси футболу спільні з кіно, яке є водночас абсолютно реальним і абсолютною вигадкою. Реальне й нереальне одночасно. Два в одному.

У цьому контексті можна поміркувати про дедалі більший вплив футбольних відеоігор — як у традиційно футбольних країнах, так і в контексті різкого зростання популярності цієї розваги на території Північної Америки й Азії. Можливо, футбол стає дедалі більше схожим на відеогру з тим, як відеоігри стають дедалі більше схожими на футбол. З цього погляду провести межу між реальністю та її симуляцією стає щораз складніше. Для багатьох глядачів і фанатів переживання футболу повністю опосередковується відеоіграми на кшталт «ФІФА», «Pro evolution Soccer» і «Футбольний менеджер». До того ж із цими відеоіграми явно знайомі й футболісти — і хлопчаки, котрі користуються ними для набуття чи відточення навичок, що можна було б використати в реальних матчах, і важковаговики, як-от Мессі, Пірло та Златан Ібрагімович, які зізнаються, що проводять безліч годин, спостерігаючи за комп’ютерними версіями колег і самих себе. Під час Кубка світу 2014 року Поля Поґба помітили за грою у «Футбольного менеджера», де він тренував ФК «Челсі». Він винайнявся до своєї ж команди.

Спостерігати футбольну комп’ютерну гру — це ніби потрапити до анімістичного всесвіту, де все має життя, усе наділене душею того чи того типу: гравці, їхні футболки, поле, шалики, прапори та банери фанатів, гігантські екрани, на яких показують повтори. І, знов-таки, душа — це не якась сутність у голові чи під серцем. Одухотвореними є поверхні речей, які ми бачимо. Усе здається живим. Навіть м’яч. Здається, він оживає сам собою і набуває інтелекту та самоусвідомлення. Це квазіоб’єкт, сповнений суб’єктності, завислий між істотою та неістотою.

Спинімося тут і скажемо дещо чудернацьку річ, запозичену з тексту авторства Д. Ґрема Барнетта. Барнетт, цитуючи Дона Делліло, пише (хоча він розмірковує про американський футбол): «Футбольний м’яч знав, що це гра у футбол. Він знав, що він є центром гри.

Він усвідомлював свою м’ячеву сутність». Звичайно, у плані об’єктивної реальності це натяжка. М’яч — це просто накачана повітрям куля з пластикових латок, між 68 і 70 сантиметрами в окружності, вагою від 410 до 450 грамів (це закон № 2). Проте, коли ми граємо чи дивимося гру, м’яч видається живим. Власне, він видається наділеним власним життям, із яким великий гравець мусить єднатися під час гри.

У коментарі Зідана для стрічки Паррено та Ґордона є надзвичайний момент, коли він каже, як одного разу отримав пас і точно зрозумів, що станеться далі. І Зідан, і м’яч знали, що він заб’є, — знали ще до того, як м’яч торкнувся його ноги. Зідан уточнює, що таке сталося лише одного разу, але я в цьому сумніваюся. М’яч і гравець неначе мають спільний інтелект, оснований на тимчасово спільному житті. Утім, навіть великих гравців м’яч уміє виставити дурнями: він може загадково вислизнути з рук воротаря, ковзнути точно під ногу, яка намагається його зловити, або дати відбити себе високо над поперечиною, замість влетіти в сітку воріт із відстані якихось метрів зо два. Приголомшливо, навіть комічно, що сам матеріал м’яча змінюється перед кожним Кубком світу, і Adidas щоразу представляє для цього якусь видатну технологічну інновацію. Завдяки цьому гравці стикаються з труднощами в контролі над м’ячем, а коментатори мають тему для багатогодинних обговорень.

Томас Нейґел 1974 року написав один із найобговорюваніших за останні півстоліття текстів на тему свідомості «Як воно — бути кажаном?». Та ж як воно — бути м’ячем? Дозволю собі деякі припущення. М’яч як лялька, лялька з лялькового театру. Ми знаємо, що емпірично, об’єктивно така лялька — це лише замотаний у ганчір’я шматок дерева з чиєюсь рукою в її задку. Вона нежива. Та все одно коли лялька говорить, то видається живою — достоту як м’яч видається живим, коли ми ним граємо. Проте от що дивно: навіть коли ляльку не оживляє лялькар, коли вона лежить, забута й непотрібна, на горищі, то все одно видається такою, що має в собі потенціал життя, моторошний потенціал; ось чому маріонетки, які застрягли між життям і смертю та не належать ні тому, ні цьому світові, викликають такий надприродний жах. Щось подібне можна сказати й про футбольні м’ячі. Навіть коли вони лежать без діла на підлозі чи запхані й забуті в шафі, вони все одно зберігають потенціал до руху й життя, і так важко опиратися, коли вони нібито кличуть: «Ну ж бо, винеси мене на вулицю, пограймо!»

Суть тут у тім, що м’ячі — це наші маріонетки, а ми лялькарі. Ми надихаємо м’ячі своїм життям і в такий спосіб надихаємося самі, змушуємо себе здаватися живими істотами з надзвичайно потужними переживаннями. Однак і ці переживання з нами поділяє м’яч, який, напевне, є ідеальним уособленням квазіоб’єкта.

Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 13 Травня, 23:59

Читайте ще

Священна книга стартапера. Як збудувати успішну компанію
Стівен Бланк, Боб Дорф
Війна, що змінила Рондо
Аґрафка
Суперфрікономіка
Стівен Левітт, Стівен Дабнер
Хітмейкери. Наука популярності та змагання за увагу
Дерек Томпсон

Блог