Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 13 Травня, 23:59
Промокод — theukrainians

Футбол – одна з найпопулярніших спортивних ігор у світі. У чому секрет, що примушує стількох людей дивитися футбол і так палко вболівати? Чи це те, що говорить про клас, расу чи стать? Це наша національна чи регіональна ідентичність? Філософ Саймон Кричлі, який досліджує популярні феномени, намагається пояснити і це явище. Зокрема, ця книжка, як каже сам автор, не так про філософію футболу, а про те, що футбол може дати нам уявлення про філософію. Як футбольний уболівальник, він розповідає про світлих і темних героїв: Зідана та Кройфа, Клафа і Реві, Шенклі й Клоппа. У компанії з ними, однак, фігурують Маркс і Ніцше, Сартр і Гайдеґґер, що спонукає подивитися на гру під надзвичайно цікавим ракурсом – точніше, одразу з багатьох ракурсів.

***
Як воно — бути м’ячем?

Футбол — це гра руху, схеми та форми, і жодна з цих складових не є об’єктивною в тому чи тому натуралістичному розумінні, яке можна звести до процедур емпіричного знання; ніщо з цього не є просто суб’єктивним. Тож якщо нам треба десуб’єктизувати футбол, то так само і треба його деоб’єктизувати. Цим дещо неоковирним формулюванням я хочу сказати, що футбол перебуває одночасно в кожній із цих категорій і між ними.

Футбол належить одночасно світові суб’єктивного, об’єктивного та жодному з них — це те, що модерна епоха так довго намагалася формалізувати, зокрема, в Кантовій спробі критики, яка вартувала великої праці та викликає велику повагу, але лишається вкрай неоднозначною. Вдаючись до жаргону французького філософа й колишнього флотського офіцера Мішеля Серра, футбол як явище і як гра перебуває в Серединному Королівстві, і грають у нього «квазі-суб’єкти» та «квазі-об’єкти», а саме — гравці, які не визначаються через свої особисті інтенції, й сама гра, яка не виражається через об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки. Щоб зрозуміти гру, ми маємо не тільки вийти за межі своїх мізків і одержимості психологію, свідомістю та внутрішніми станами, нам необхідно також припустити наявність певного життя в речах, які становлять поле гри. Бо це далеко не просто безжиттєві, неуістотнені предмети.

Якщо ми розташовуємо футбол у Серединному королівстві, «між-і-всередині» квазіоб’єктів і квазісуб’єктів, то це дає нам можливість створити дивний мікс реального та нереального, що й визначає прекрасно знайомі нам переживання футбольного матчу (хоч це знайомство й нелегко описати). Інакше кажучи, у сильному, психоаналітичному розумінні футбол існує в царині фантазії. Фантазія ж — це і не вигадка, і не суб’єктивна помилка, і не об’єктивна реальність. Вона структурує та пронизує те, що ми сприймаємо як своє повсякденне життя — життя, яке знаходить навдивовижу сильне вираження у феномені футболу.

Приміром, уявіть момент, коли ви приходите на великий стадіон на кшталт «Емірати» (домашнього стадіону ФК «Арсенал» у північному Лондоні) чи «Стад де Франс» у Сен-Дені, практично на околиці Парижа. Ви заходите на територію, намагаєтеся зорієнтуватися, проходите широкі безвітряні бетонні зали, наповнені рекламними щитами — за знижкою, бо рекламне місце виявилося переоціненим, — і врешті виходите сходами на сонячне світло чи (так навіть ліпше) під світло прожекторів шукати своє місце. І тоді ви бачите поле і весь стадіон — залитий світлом, сяючий. Він реальний, але надто реальний, гіперреальний, майже до неможливості. Це ніби дивитися кіно в 360-градусному сенсорії з ефектом цілковитої присутності. Він реальний і нереальний водночас. Ви почуваєтеся не при пам’яті, а там, у Серединному королівстві. Це імперія сприйняття, країна «між-і-всередині», екстаз відчуттів. Ви опиняєтеся під чарами Джеймсового «загадкового життя у відчуттях».

Це означає, що футбол не сприйняти безпосередньо, прямого доступу до країни чистої об’єктивності чи суб’єктивності немає. Будь-який аспект футболу сприймається лише опосередковано, і ця опосередкованість не ухил від претензії на безпосередність, а спосіб, у який явлено сам феномен. Інакше кажучи, футбол — це посередництво від початку й до кінця. Можливо, ці риси футболу спільні з кіно, яке є водночас абсолютно реальним і абсолютною вигадкою. Реальне й нереальне одночасно. Два в одному.

У цьому контексті можна поміркувати про дедалі більший вплив футбольних відеоігор — як у традиційно футбольних країнах, так і в контексті різкого зростання популярності цієї розваги на території Північної Америки й Азії. Можливо, футбол стає дедалі більше схожим на відеогру з тим, як відеоігри стають дедалі більше схожими на футбол. З цього погляду провести межу між реальністю та її симуляцією стає щораз складніше. Для багатьох глядачів і фанатів переживання футболу повністю опосередковується відеоіграми на кшталт «ФІФА», «Pro evolution Soccer» і «Футбольний менеджер». До того ж із цими відеоіграми явно знайомі й футболісти — і хлопчаки, котрі користуються ними для набуття чи відточення навичок, що можна було б використати в реальних матчах, і важковаговики, як-от Мессі, Пірло та Златан Ібрагімович, які зізнаються, що проводять безліч годин, спостерігаючи за комп’ютерними версіями колег і самих себе. Під час Кубка світу 2014 року Поля Поґба помітили за грою у «Футбольного менеджера», де він тренував ФК «Челсі». Він винайнявся до своєї ж команди.

Спостерігати футбольну комп’ютерну гру — це ніби потрапити до анімістичного всесвіту, де все має життя, усе наділене душею того чи того типу: гравці, їхні футболки, поле, шалики, прапори та банери фанатів, гігантські екрани, на яких показують повтори. І, знов-таки, душа — це не якась сутність у голові чи під серцем. Одухотвореними є поверхні речей, які ми бачимо. Усе здається живим. Навіть м’яч. Здається, він оживає сам собою і набуває інтелекту та самоусвідомлення. Це квазіоб’єкт, сповнений суб’єктності, завислий між істотою та неістотою.

Спинімося тут і скажемо дещо чудернацьку річ, запозичену з тексту авторства Д. Ґрема Барнетта. Барнетт, цитуючи Дона Делліло, пише (хоча він розмірковує про американський футбол): «Футбольний м’яч знав, що це гра у футбол. Він знав, що він є центром гри.

Він усвідомлював свою м’ячеву сутність». Звичайно, у плані об’єктивної реальності це натяжка. М’яч — це просто накачана повітрям куля з пластикових латок, між 68 і 70 сантиметрами в окружності, вагою від 410 до 450 грамів (це закон № 2). Проте, коли ми граємо чи дивимося гру, м’яч видається живим. Власне, він видається наділеним власним життям, із яким великий гравець мусить єднатися під час гри.

У коментарі Зідана для стрічки Паррено та Ґордона є надзвичайний момент, коли він каже, як одного разу отримав пас і точно зрозумів, що станеться далі. І Зідан, і м’яч знали, що він заб’є, — знали ще до того, як м’яч торкнувся його ноги. Зідан уточнює, що таке сталося лише одного разу, але я в цьому сумніваюся. М’яч і гравець неначе мають спільний інтелект, оснований на тимчасово спільному житті. Утім, навіть великих гравців м’яч уміє виставити дурнями: він може загадково вислизнути з рук воротаря, ковзнути точно під ногу, яка намагається його зловити, або дати відбити себе високо над поперечиною, замість влетіти в сітку воріт із відстані якихось метрів зо два. Приголомшливо, навіть комічно, що сам матеріал м’яча змінюється перед кожним Кубком світу, і Adidas щоразу представляє для цього якусь видатну технологічну інновацію. Завдяки цьому гравці стикаються з труднощами в контролі над м’ячем, а коментатори мають тему для багатогодинних обговорень.

Томас Нейґел 1974 року написав один із найобговорюваніших за останні півстоліття текстів на тему свідомості «Як воно — бути кажаном?». Та ж як воно — бути м’ячем? Дозволю собі деякі припущення. М’яч як лялька, лялька з лялькового театру. Ми знаємо, що емпірично, об’єктивно така лялька — це лише замотаний у ганчір’я шматок дерева з чиєюсь рукою в її задку. Вона нежива. Та все одно коли лялька говорить, то видається живою — достоту як м’яч видається живим, коли ми ним граємо. Проте от що дивно: навіть коли ляльку не оживляє лялькар, коли вона лежить, забута й непотрібна, на горищі, то все одно видається такою, що має в собі потенціал життя, моторошний потенціал; ось чому маріонетки, які застрягли між життям і смертю та не належать ні тому, ні цьому світові, викликають такий надприродний жах. Щось подібне можна сказати й про футбольні м’ячі. Навіть коли вони лежать без діла на підлозі чи запхані й забуті в шафі, вони все одно зберігають потенціал до руху й життя, і так важко опиратися, коли вони нібито кличуть: «Ну ж бо, винеси мене на вулицю, пограймо!»

Суть тут у тім, що м’ячі — це наші маріонетки, а ми лялькарі. Ми надихаємо м’ячі своїм життям і в такий спосіб надихаємося самі, змушуємо себе здаватися живими істотами з надзвичайно потужними переживаннями. Однак і ці переживання з нами поділяє м’яч, який, напевне, є ідеальним уособленням квазіоб’єкта.

Yakaboo Publishing
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 13 Травня, 23:59

Читайте ще

Прощавай, зброє
Ернест Гемінґвей
Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
Витоки політичного порядку
Френсіс Фукуяма
Суперфрікономіка
Стівен Левітт, Стівен Дабнер

Блог