Я, Ніна
#книголав
Я, Ніна
Ольга Купріян, Яніна Соколова
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 31 Серпня, 23:59
Промокод — theukrainians

«Я, Ніна» – це історія про життя журналістки Ніни написана у сповідальній формі та, фактично, є щоденником пережитого нею від початку хвороби і до кінця лікування. Ольга Купріян та Яніна Соколова написали повість, в основі якої лежать власні пережиті події, які у тексті тісно переплітаються з художніми вимислами. Це оповідь зі щасливим фіналом, сповнена чесних емоцій та фізичних переживань.

Героїня ділиться тим, як поступово змінювався її фізичний і зовнішній стан та про ті потрясіння, які спіткали її на шляху в складний період. «Я, Ніна» – це книжка про любов, віру та силу, яка рухає скелі і доводить, що життя варте того, щоб за нього боротися. «Це буде найчуттєвіша історія, яку ви коли-небудь читали. Не шукайте співпадінь із моїм життям. Їх там обмаль, проте я впевнена, що після цієї книжки ви станете іншими, бо «Я, Ніна» зробить ваше життя таким, за яке варто боротися», – ділиться співавторка Яніна Соколова.

***

Рак не вписувався в мої плани. Мій час був розрахований похвилинно, і лікування, що займає понад годину-півтори, дико бісило. Бісило те, що після операції потрібно лежати. Бісила ціла купа вільного часу.

Я пробувала читати. Подруга, одна з небагатьох, хто знав про операцію, принесла мені біографію Фріди Кало. «Мастрід усіх прооперованих», — сказала вона, широко всміхаючись. Трохи більш як пів року минуло відтоді, як я навідувала її в лікарні після операції на нозі. Колись, пів життя тому. Коли ми подивилися фільм про Фріду вперше й були під великим враженням, робили собі фотосесії «під Фріду». Ми обидві — чорноокі, темнокосі. Зачіска, макіяж і прикраси перетворювали нас до невпізнаваності. Нас зачаровувала строга Фрідина краса, яскраві риси, квіти і стрічки у волоссі, масивні прикраси — усе було таке стильне й викличне на тлі тодішніх «стандартів» краси. Нас приваблювала історія залежності, кохання й страждань, ось тільки про біль ми дізналися пізніше. Біль прийшов через багато років після гри в перевдягання. Я перечитувала історію Фріди вже геть іншою людиною, і все ж — слова розбігалися перед очима — я постійно думала про інше. Зірвані терміни, своє відображення в дзеркалі, чи можливо взагалі не їсти й не пити, щоб не хотілося в туалет. А й справді, чи можливо? 

Думка про туалет змусила мене здригнутися. Чи можна попросити знеболювального для того, щоб спорожнитися? Чому мені не дають чогось сильнішого? Коли зрештою виймуть усі ці трубки, які стирчать із мого тіла?

Я трималася майже до вечора, але більше не могла терпіти. Щоб сходити в туалет, треба було якось підтримувати стояк із крапельницею і жмуток пакетиків із рідинами. Довгі тонкі трубочки вели від пакетиків до дірок у мені. Одна трубка — у вагіну, з нею було найгірше. Чорт. Якби знати, що після операції буде аж так принизливо, чи наважилася б я на все це?

Майка смерділа потом і кров’ю, я не перевдягалася два дні. Нестерпно хотілося просто вдягнути труси. Я закуталася глибше в постіль, хоча не відчувала холоду. Тіло хворе і брудне. Понівечене. Діряве. Браковане. «Прикрийся, ти ж дєвочка!» — як вимкнути цей голос у голові. «Стидно має буть!», «Подивися на себе, на кого ти схожа!», «Дівчинка має бути акуратна» — стоп, стоп, стоп! Вдихнула й видихнула. Якщо дивитися у вікно, можна не думати. Не думати про те, який у мене вигляд просто зараз. Я красива. Просто тепер це — не пріоритет. Я жива.

Увечері після операції, коли мене вже перевели в одномісну палату, лікарка запитала, примружившись: «Ну як там, є інший світ?» Я не відразу зрозуміла, про що вона. Наркоз витікав з мене повільно. У голові — ніби хтось розвів крохмаль, став варити кисіль, проте забув додати ягід для кольору та смаку. 

Десь за годину до мене дійшло, що вона мала на увазі. Написала в телеграмі: «У мене була клінічна смерть?» Олександра відповіла у своїй манері: «До жирафа все доходить повільно, та все одно жираф усім подобається. Я зайду».

Мені близький лікарський гумор. Лікарі — як я у себе в програмі — можуть говорити про що завгодно, без цензури. Коли всі прикривають брехню «делікатністю», ми кажемо правду. Олександра не жаліла мене, не робила зайвих реверансів. Думаю, вона сподобалася мені — це неприємно визнавати, але що ж — після того, як поставила мене на місце.

Ми з Андрієм на прийомі в головного лікаря. Андрій з одного боку кабінету, руки зайняті кавою з кавомашини під Інститутом раку, але я все одно знаю, що його руки тремтять. Я осіла на диван навпроти.

У цій будівлі все просякнуто запахом смерті. Поки ми йшли коридором, довжелезним, як тунель, я майже задихалася. Я випередила Андрія, який ішов значно повільніше, ніж завжди, ніби зумисно затримуючись, щоб роздивитися рештки старезного килима. З кабінету, на якому написано «Головний лікар», саме виходила медпрацівниця. Жінка промовисто зиркнула на мене, упізнала. На годиннику — наш час.

Я легко штовхнула двері, на ходу стукаючи й не чекаючи запрошення ввійти. Я прагнула сховатися в цьому кабінеті, що не призначений для прийому пацієнтів. У більшості онкохворих на обличчях — приреченість, зневіра й глибоке безсилля. Озирнулася, чекаючи на Андрія. Мені потрібно було просто пересвідчитися, що він поруч, живий і реальний. Зловила погляд загубленого хлопчиська — всього секунда, але я зафіксувала цей кадр — і в тому погляді побачила себе. Ненафарбовану, змучену безсонною ніччю. Лише вчора я дізналася про свій діагноз. Життя зупинилося. Моє. Ідеальне. Насичене. Життя.

«А що як я не видужаю?» — у голову весь час лізла нав’язлива думка, яку я з усіх сил проганяла і яка тут-таки, в Інституті раку, оприявнилася до межі. Тут більшість таких, як я. Усі ми хворі, й усі приходимо сюди з відчуттям приреченості й водночас надії. Раптом — це все не про мене? Раптом моя історія — зі щасливим фіналом? Тоді, в перші дні, коли я дізналася свій справжній діагноз, у це не дуже вірилося.

Вдих, видих. Кімната, чотири на чотири. Між нами з Андрієм сидів лікар, схожий на німця, в окулярах із красивенною роговою оправою. Голос його спокійний і чуйний, він делікатно присудив мене до операції з позбавлення всіх внутрішніх репродуктивних органів. Його слова виважені й підкріплені досвідом, у них багато професійного співчуття й водночас — розуміння, що перед ним сидить та сама Ніна Сокіл. Тут не скажеш: «А що ж ви собі хотіли, жіночко?» Мене не дуже зачепили його слова, це вже згодом я відрефлексувала, що взагалі означало «видалити всі органи в малому тазі».

Видалити. Всі. Органи. Усе, куди проліз рак.

Я сказала лікарю: «Мені потрібно, щоб операція була вже на цьому тижні. Бажано завтра». У мене зйомки, плани. Графік розписаний. Слід вирішити цю проблему чимшвидше.

Бувають люди, які відтягують вирішення складних питань наостанок. Я — не така. Вирішую складне найпершим, щоб далі було легше. Тим паче, ми щойно запустили новий проєкт, тільки починали його розкручувати. Я не могла ось так узяти й перевернути своє звичне життя.

Увійшла вона. Мінімум косметики, волосся зібране у хвіст. Нам представили її як професіоналку своєї справи. Запевнили, що в неї великий досвід лапароскопічних операцій за кордоном. Окей. Олександра конкретна аж до різкості. Після спілкування з головним лікарем, який усе докладно розжовував і відповідав розгорнуто на всі мої запитання, здалося, ніби ти з уроку літератури потрапляєш на урок математики. Короткий потиск руки — і до діла. Без усяких «я ваша пристрасна фанатка», «дивлюся всі ваші передачі», «ви так вишукано лаєтеся», «а запросіть в ефір такого-то». Бракує таких і таких аналізів, потрібно дообстежитися, ось направлення. Я повторила при ній те, що вже казала кілька хвилин тому: в мене немає часу на обстеження, операцію слід зробити вже цього тижня.

«Тут вам не конвеєр, — відрізала лікарка сухо, відбиваючи кожне слово, а я на секунду зависла: чи розцінювати її слова як хамство? — Коли будуть готові всі аналізи, — інтонацією вона підкреслила слово “всі”, — тільки тоді я внесу в графік вашу операцію. Я розумію, що ви — особлива, але не настільки».

Довжелезні кілька секунд я намагалася прорахувати, скільки часу можуть зайняти «всі» аналізи і чи встигаю я з операцією до наступної зйомки, що має бути через тиждень. Тишу незграбно порушило хрускітливе падіння пластянки з кавою. Андрій втупився на свій костюм, що з невблаганністю ганчірки всмоктував дешеву каву. Ніхто не ворухнувся, щоб подати серветки.

«Нічого, все під контролем», — сказав Андрій сам до себе, зовсім недоречно.

У ту мить я відчула, що насправді — ні. Нічого не було під контролем. Усередині мене впала невидима опора. Моє життя — єдине, що вдавалося контролювати аж до того дня, коли на пошту, без зайвої делікатності, як, мабуть, заведено в таких випадках, прийшли результати аналізів.

Ще ніколи мені не було так боляче просто мочитися. Ти відтягуєш цю мить, але біль усе одно пронизує тіло від вагіни до останньої клітини спинного мозку. Я нарахувала шість проколів на животі — у цих місцях у мені, як я зрозуміла з пояснення лікарки, кріпилася матка. Хотілося попросити ще наркозу або хоча б епідуралку — щоб нічого не відчувати. Не думати. Не боліти.

Востаннє так боліло, коли народжувала Данила. Вісім років тому епідуралки не пропонували як абсолютну норму навіть у приватних пологових, і я вирішила: всі змогли, і я зможу. Спочатку хоробро терпіла поодинокі перейми, раз по раз змінюючи пози. Тоді перейми стали частішими, але я все одно не думала, що так можна: хоп — і зробити все без болю. Лежати розслабившись, поки твоя дитина народжується на світ. Обдурити систему, бути хитрішою. Прийняти себе такою, яка не хоче болю. Андрій тримав мене за руку весь час, гладив спину, робив масаж, вкладав на ліжко й допомагав сісти на стілець. Ми начиталися мільйон способів полегшити біль, навіть хотіли попросити ванну — але передумали. Нам казали: усі через це проходять, і ти пройдеш (це вже мені). Лежачи на кушетці й намагаючись виштовхнути дитя на світ у зручній лікарям позиції, я думала, що це я — не така, ущербна, дефектна. Бо всі інші — можуть.

Матвій народився без болю, і це був геть інший досвід розслабленості та прийняття. Я не хотіла, щоб моє тіло страждало більше, ніж потрібно. У мене були жахливі токсикози, а в останні тижні я взагалі не могла ні сісти, ні стати так, щоб почуватися зручно. В останній місяць вагітності я вхопила цистит і, доки дійшла до лікаря, щоб дібрати антибіотики, які можна приймати «в моєму стані», пройшла сім кіл пекла. Бути вагітною — значить часто пісяти, а часто пісяти при циститі — це страшні муки. Навіть не знаю, що було гірше: народжувати без знеболення чи цистит на дев’ятому місяці. Чи ходити в туалет після операції, коли з мене вийняли всі жіночі органи. Колись я забуду цей біль, він залишиться легким нагадуванням. Про те, що в мене є чудові діти, яких я носила в собі. Які штовхалися й росли, заважали мені спати, їли моє молоко. Про те, що часом доводиться терпіти біль, щоб вижити.

Першого дня Андрій приніс квіти, величезний букет еустом, але їх не було куди поставити. «Це лікарня, а не готель», — сказала чергова медсестра й глянула на мене так, наче я попросила кришталеву вазу, а не хоча би банку. Тоді Андрій купив дволітрову пляшку з водою, обрізав її кишеньковим ножем і поставив туди квіти. Яка іронія: букет за пів тисячі в обрізаній пластиковій пляшці.

Розібравшись із квітами, Андрій дістав велику пачку вологих серветок для немовлят.

— Що це?

— Серветки, — сказав Капітан Очевидність, не відчувши сарказму в моєму запитанні.

— Я… — він зам’явся й опустив очі, я сприйняла це на свій рахунок, вигляд у мене такий собі, чесно кажучи, — хотів би тебе… помити…

— Ти хочеш сказати, що я брудна? — до мене не відразу дійшло, що так воно і є. Визнавати це було вкрай неприємно.

Силувано всміхнулася й дозволила себе обтерти. Намагалася не думати про те, який маю вигляд. Стеля в дрібних тріщинках. Вікно, за яким жовтіє листя. Шия затерпла. Його руки, м’які й доглянуті руки банкіра, які колись пестили мене в тих самих місцях, де тепер педантично відтирають сліди крові й сечі. Він обтирав мене так само, як багато років тому витирав дитячі дупи. Між ногами, під грудьми, живіт — акуратно, обходячи трубки й стерильні пов’язки на місці проколів. Намагалася перехопити його погляд, проте марно. Можливо, він зумисне зайняв чимось руки, щоб не дивитися на мене. Щоб не говорити про мене. Маю на увазі — про справді важливе. Бо чи важливо насправді те, що я тепер брудна? Тут, у цьому незручному лікарняному ліжку, що скрипить, мовби скаржиться на всіх, хто на ньому спить.

Щоб зайняти мозок, перепитала в Андрія, чи він не забув про конверт для лікарки. Він кивнув і сказав, що я поклала туди забагато. Мені захотілося його вдарити.

— Я так вирішила. Це мої гроші. — «І моє життя», — додала подумки.

Він мовчки вийшов. Він тепер часто так робить. Замість обговорити — кудись іде. Замість поскандалити — мовчить. Замість запропонувати допомогу — критикує. Двері за ним зачинилися, і я відчула, як захлинаюся від злості. На лікування я взяла кредит, хоча не виплатила досі попереднього, за квартиру.

Злість роз’їдала мене зсередини. Я знала, що заспокоюся тільки тоді, коли виллю на нього всі накопичені слова. Проте чи виллю?

«Ти нагнітаєш», «Ти знову за своє», «Знову твої вічні претензії»… — варто було сказати одну з цих фраз, і я іскрила гнівом, як коліщатко в запальничці. Хвилі накочувалися, я згадувала всі дрібні образи, всі невдалі жарти свого чоловіка, всі моменти, коли він повівся як мудак. 

Ось ми їдемо в машині з Інституту раку, де мені призначили операцію. Дорогою він «жартує», що свій максимум дітей ми вже виконали, тож нічого страшного — як же він точно тоді сказав? Ну так, звісно, цікаво, чи він би сказав те саме, якби йому відрізали якийсь із його органів з аналогічною функцією. Я прошу спинити машину й бреду під дощем, стримуючи лють. Андрій ставить машину на аварійку і щось кричить у вікно, але я не чую. Не озираюся. Андрій повільно їде за мною. Краплі дощу лоскочутьлоба.

Ось він спізнився до мене в лікарню, і перша людина, яку я почула після наркозу, — це жінка, що безкінечно молиться. Ось я кажу йому, що в мене рак… Ми посварені, він не знаходить слів і просто курить. Ось я беру на лікування кредит, хоч він міг спокійно оплатити операцію. Але він не пропонує, а я не звикла просити. Беру ще більше роботи, я в ній живу між походами до лікаря, а він докоряє, що мало буваю вдома.

Наступного дня він привіз цілу торбу їжі. Тішився, як дитина: «З твого улюбленого ресторану». Лікарка змусила його все забрати — міг би спитати, що мені взагаліможна.

Попросила не приводити в лікарню дітей. Не хотілося, щоб вони бачили мене в такому стані. З трубками, набряками, некрасивою. Не хотіла псувати свого образу Мами-Супергеройки в їхніх очах. Мама — найкрасивіша. До певної пори, звісно.39 

Відключила звук на телефоні — цілий день мені писали в месенджер і позначали в постах у фейсбуці. Напередодні якраз вийшло відео з Тією Самою Колишньою-Співачкою-Політикинею Яка Вийшла З Ефіру Не Попрощавшись. Усі говорили тільки про мою програму. Хвалили. Я молодець, безперечно. Хоча ніхто навіть не уявляв, чого це мені коштувало.

На відео я просто роблю свою роботу. Роблю її добре, як завжди. І зрештою, заслуга моя в тому, що Та-Сама-Співачка-Політикиня пішла, абсолютно мінімальна. Якби вона не пішла, інтерв’ю було б усе одно добре, хоч і без нотки скандалу. Програми, відео, перепости — важливість цих усіх рутинних подій відсовувалася на тлі обстановки палати в Інституті раку. У час, коли всі дивилися мою тепер уже суперпопулярну програму, я відбивалася від лаписьк смерті. Лежала на операційному столі, під’єднана до трубок і штучної вентиляції легень, на короткий час переставши дихати. Мене витягли, відібрали у смерті — неясно для чого. Пізніше я весь час про це думатиму: для чого? І навіть тепер я думаю про це майже щодня. І щодня мовби виправдовую, вигризаю своє право на життя.

Третього дня зустріла в коридорі хлопця. Чи чоловіка, — у цій лікарні складно розібрати, скільки кому років. Ми стояли в черзі на перев’язку, підпираючи себе стінами. Я з одного боку, він — із другого. Знічев’я розглядала його: худий, набряки під очима, блідий, аж синій. Абсолютно лисий. В одній руці стояк із крапельницею,

у другій — пакетики з фізіологічними рідинами. «Невже і я така буду?» — майнуло в голові, але відразу відігнала цю думку. «Ти на себе в дзеркало дивилася взагалі?» — не стрималася й реготнула вголос так, що мого сусіда по коридору вибило із задуми.

— Розкажіть, що такого смішного, — сказав хрипко й відкашлявся так, як відкашлюються люди, що довго мовчать.

Мені стало ніяково. Це ж він міг подумати, що я сміюся з нього?

— Ой, вибачте, що так голосно, — сказала я незвично високим голосом. — Це я з себе, ну й видок у нас, знаєте. Ходячі мерці — типу як у «Грі престолів», дивилися?

Чоловік глянув на мене уважно. Ну все, проїхали, буває, що люди тупо жартують, подумаєш. І враз він почав кашляти — уже хотіла кликати когось із лікарів, та зрозуміла, що насправді він… сміється. Навряд він сміявся з моїх слів, думаю, в нього, як і в мене, це щось своє, що складно пояснити чужій людині.

— Перепрошую, — він ще трошки покашлював, але вже не так часто, як хвилину тому, — я просто давно не сміявся. У мене рак.

Я з розумінням кивнула, мовляв, у мене теж. Що очевидно, зважаючи на те, що ми стояли обвішані трубками в коридорі Національного інституту раку.

— Ні, ви не розумієте, — він пильно подивився мені в очі. — Ви молода, ви будете жити. Ви одужаєте, хоч що там із вас дістали. Мусите жити. Діти є?

— Двоє. Хлопчики, — додала, хоч мене й не запитували. Це якось само собою розумілося: коли говориш про дітей чи їхню кількість, слід сказати, якої вони статі.

Він заплющив очі, мені здалося, що цієї миті він думає про щось глибинно своє. Правила світської бесіди передбачали зустрічне запитання щодо планів на життя, проте я так і не наважилася. Правила світської бесіди в цьому коридорі діють не так, як деінде. Я терпляче чекала, поки він озветься сам. Зрештою, я журналістка, і це — моя робота.

— Мусите жити, — повторив він ще раз, і в цих словах було стільки безнадії, що я не витримала.

— Ви теж! — слова зірвалися з моїх вуст, і лиш тоді я усвідомила, яка це тупа брехня. Звідки я взагалі знала, чи хтось із нас одужає? Я бачила його вперше в житті й не знала ні його стадії, ні виду раку, ні перспектив.

Він спокійно дивився на мене. Він розумів.

— Бачте, ви вже самі здогадалися.

— Яка у вас стадія?

— Четверта. Рецидив. — Він ковтнув слину. Скільки ж разів йому доводилося це все пояснювати? — Два місяці. Або менше…

Я опустила голову й розглядала свої пальці, що тримали жмуток пакетів. Ніколи не знаєш, що слід казати в таких випадках. Цього не вчать ні в школі, ні на телебаченні. До цього ніколи не будеш готова. Я боялася розкрити рота, щоб не сказати щось банальне або дурне. Часом і в житті хочеться «перезняти дубль», поставити інше запитання, краще підготуватися. Промовчати.

— Чому ви не вдома?

Він стенув плечима. Я перевела погляд на катетер на лівій руці. Було ніяково. Ніби я в чомусь винна. Ніби це я тримала його в лікарні з розцвілими (так-так, вкритими не квітами, а цвіллю!) стінами і штукатуркою, яка осипалася, якщо ненавмисне гримнути дверима.

— До вас хтось приходить?

— Сестра. Майже щодня. Але це не зовсім те, якщо ви мене розумієте. Удома, знаєте, і стіни лікують… — на обличчі з’явилася ледь помітна гримаса, яку можна було сплутати з посмішкою.

Він трохи помовчав, ніби обдумуючи, витрачати сили на наступне речення чи ні.

— Я не можу відмовитися від лікування, тобто полегшення…

— Паліативна допомога? — здогадалась я. — Свинство.

Він ворухнув пальцями руки, що обіймала стояк із кра-пельницею.

— Знаєте, — раптом оживився мій коридорний знайомий, — у засуджених на смерть є право на останнє бажання. Я завжди сміюся, що нам і того не дають. Я б хотів ще трохи пожити вдома. Чи хоча б там померти. Тут, знаєте, ліжко не дуже зручне, і стеля в плісняві…

На цьому слові двері перев’язувальної розчахнулися, і звідти вивалилася рожевощока медсестра. Чоловік відсалютував мені пакетиком із сечею і повільно, як у кіно, зник за дверима.

На четвертий день я вирішила познайомитися й запитала в чергової медсестри, де його палата. «Кого? А, того…» — сказала медсестра так буденно, наче в неї щодня відходило по кілька пацієнтів. Хоча — так воно, зрештою, і було.

#книголав
Я, Ніна
Ольга Купріян, Яніна Соколова
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 31 Серпня, 23:59

Читайте ще

Маркетинг майбутнього. Як ґроуз-хакери змінюють правила гри
Раян Голідей
Книга-мандрівка. Україна
І. Тараненко, Ю. Курова та інші
Ведмеже місто
Фредрік Бакман
Як влаштовано Всесвіт. Вступ до сучасної космології
Сергій та Олексій Парновські

Блог