Роздуми про двадцяте століття
Човен
Роздуми про двадцяте століття
Тоні Джадт, Тімоті Снайдер
купити

«Ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом», — вважає один із її співавторів американський історик Тімоті Снайдер. У фокусі його розмов із Тоні Джадтом – «історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах; влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть». На думку Тімоті Снайдера, одними із найважливіших у їхніх розмовах із Тоні Джадтом стали «роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов’язки) інтелектуалів у політиці».

Водночас «Роздуми про ХХ століття» — це також і біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізмів Другої світової війни та Голокосту, у час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі.

Тоні Джадт (1948–2010) — британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії. Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором. Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Найвідоміша книга Тоні Джадта — «Після війни: історія Європи від 1945 до нашого часу».

Тімоті Снайдер — американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історії України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту. Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє»; «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь»; «Червоний князь».


Банальність добра

[…] Тімоті Снайдер: Чи справді сучасне життя таке складне? Для більшості американців накопичити великий борг на кредитних картках — звична річ. Чого, можливо, вдалося б уникнути, якщо тямити значення складних відсотків, тобто мати елементарні знання з обчислення чи бодай розуміти таблицю множення. Найкращий захист для робочого класу — арифметика. А тому соціальна політика, якщо так подивитися, мусить дбати про те, щоб люди могли самостійно рахувати.

Так, я однозначно поділяю цю думку. А ще вважаю, що, беручи ширше, соціальна політика має полягати у формуванні якомога освіченішого електорату — саме тому, що сучасні громадяни водночас менш захищені від зловживань і мають більше влади зловживати самими собою, ніж будь-коли доти.

Але навіть добре освічених громадян замало, щоб захиститися від зловмисної політичної економії. Тут, окрім громадянина й економіки, необхідний іще третій діяч — уряд. І він мусить бути легітимним, тобто, по-перше, відповідати суспільному розумінню підстав обрання очільників, а по-друге, узгоджувати свої дії зі своїми ж словами.

Такий легітимний уряд не лише мусить, а й спроможний сказати людям: якби ви порахували, то побачили б, що вас шиють у дурні. Але навіть якщо ви не здатні порахувати, ми вам про це скажемо й заборонимо певні види фінансових транзакцій — так само, як заборонимо їхати на північ нью-йоркською П’ятою авеню: у ваших же інтересах і задля спільного блага.

Тут підходимо до аргументів проти можливості соціальної демократії. Вони є двох типів: один, назвімо його так, структурний, другий — ситуаційний. Структурні аргументи полягають у тому, що відчуття легітимності складно — а навіть неможливо — досягти у великій і розмаїтій країні штибу Сполучених Штатів. Колективна довіра, яка об’єднує покоління, професії, можливості й ресурси, нелегко дається величезному, складному суспільству. Тож невипадково найуспішнішими соціал-демократичними країнами стали Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, якоюсь мірою — Голландія, Нова Зеландія та інші: малі, однорідні суспільства.

Ситуаційні аргументи твердять, що історично соціальна демократія була можливою, але тільки в ситуаціях, яких ми не можемо відтворити. Пам’ять про Велику депресію, досвід фашизму, страх комунізму й повоєнний бум — усе разом уможливило соціальну демократію навіть у доволі великих суспільствах на кшталт Франції, Західної Німеччини, Великобританії чи Канади — якщо не соціально, то фізично великого суспільства. Не можу сказати, що вповні згоден із такими аргументами — історія була складнішою, а мотивація тривалішою, — але визнаю їх.

 

Тімоті Снайдер: Проте мене вражає перебірливість американців у тому, які історичні аргументи варті уваги, а які ні. Наприклад, історичний аргумент про недоцільність соціальної демократії сприймають цілком серйозно — на відміну від історичного аргументу про те, що соціальна демократія створила дуже хороші речі.

Також мене вражає, як американське інтелектуальне життя за останні п’ять років підпорядкувалося європейським питанням, хоча видні американські коментатори й наполягають, що ми залишили Європу далеко позаду. Тобто у США майже всі коментарі про соціальну політику звучать у порівняльному контексті: як нам живеться порівняно з Європою? Підтекст однозначний: ми боїмося, що принаймні в деяких аспектах Європа нас затьмарює.

Здається, майже ніхто не каже: ми — Сполучені Штати Америки, отже, нам треба бути (позичимо термін) Великим суспільством. Потрібен Новий курс. Не тому, що європейська соціальна демократія добра чи погана, а тому що ми, американці, самі здатні створити щось чудове.

Від 1930-х до 1960-х років соціально-політичні міркування в Америці схилялися в протилежний бік. За умовчанням припускалося, що коли Америка може собі дозволити стати хорошим суспільством, то мусить цього хотіти. Навіть опоненти й критики чималих соціальних інвестицій за Джонсона (Ред. – Ліндон Джонсон, президент США у 1963-1969 рр.) опиралися їм переважно, так би мовити, на підставах локалізованої особистої вигоди. Коли щось було занадто добрим для темношкірого населення, цього не хотіли на Півдні. Коли йшлося про серйозний перерозподіл, цього не хотіли інституції, яким довелося би переосмислити підходи до працевлаштування, тощо.

Але радикальним соціальним інноваціям чинили опір зазвичай не з апріорних гаєківських міркувань (Ред. – Фрідріх Гаєк, австрійський економіст, прихильник економічної свободи, критик соціалізму), як буває нині. А ті, хто противилися змінам безладно, як Баррі Ґолдвотер (Ред. – американський політик, сенатор), платили велику політичну ціну. Минуло двадцять років, перш ніж вдалося інтегрувати новий консервативний підхід у «рейґанізм» (Ред. – Рональд Рейґан, президент США у 1981-1989 рр.) і надати йому мейнстримного вигляду. Це один із багатьох прикладів американської забудькуватості щодо навіть зовсім недавнього американського минулого.

Думаю, ліві тут винні не менше за правих. Джонсонівську риторику спільної соціальної мети, закорінену в американській версії вікторіанського й едвардіанського ліберального реформізму, тяжко сприймали нові ліві. Їх значно більше цікавили самозаявлені інтереси окремих прошарків суспільства. Мені здається слушною сучасна критика Демократичної партії часів Макґоверна (Ред. – Джордж Макґоверн, американський історик, політик): не тому, що ця партія начебто намагалася підтримати інтереси всіх груп зі складними ідентичностями, які тільки можна було вигадати (багато з них справді потребували нагальної підтримки), а тому, що такими діями підірвала власну риторичну традицію і забула, як говорити про суспільство в цілому.

Клінтонівські (Ред. – Білл Клінтон, президент США у 1993-2001 рр.) реформи соціального захисту 1990-х років радикально суперечили всім традиціям державоцентричних реформ від 1890-х до 1970-х — як англоамериканським, так і європейським ліволіберальним. Вони повернули ранньоіндустріальні уявлення про поділ населення: є громадяни, які працюють, і менш вартісні громадяни, які не працюють. Зайнятість повернулась у соціальну політику як мірило участі в громадських справах: без роботи ти не зовсім громадянин. Від цього силкувалися відійти три покоління економічних і соціальних реформаторів від 1910-х до 1960-х років. А Клінтон це повернув.

 

Тімоті Снайдер: Як на мене, політика ідентичності увиразнює класові поділи. Різновид фемінізму, який ми виплекали в цій країні, слугує жінкам-юристкам, які заробляють багато грошей, жінкам-професоркам, у якомусь психологічному сенсі — можливо, студенткам університетів. Але фемінізм у Сполучених Штатах не починається з материнських відпусток і догляду за дітьми — а тільки з них він, гадаю, міг би слушно починатися для більшості жінок, — тому ігнорує людей, які ростять дітей, особливо матерів-одиначок. Так само й політика раси дуже успішно — і я це підтримую — залучає темношкіру чи латиноамериканського походження буржуазію в освітні, урядові й інші інституції. Це, звісно, добре. Але вона розділяє питання раси і питання класу, що не на користь багатьом афроамериканцям.

Американська суспільна думка цілковито уникає проблеми економічно зумовлених соціальних поділів, бо американцям комфортніше (і політично менш суперечливо) зосереджуватися на інших, зручніших поділах.

Але твій приклад про догляд за дітьми вдалий. Зупинімося трохи на ньому. Догляд за дітьми й загалом соціальні послуги, скеровані на створення рівних можливостей для матерів, дуже складно забезпечувати несистемно, у кожному підприємстві окремо. Будь-який роботодавець, який надає працівницям такі умови, може непокоїтися, що ставить себе в економічно невигідне становище порівняно з тими, хто їх не надає. А той, хто цих послуг не забезпечує, може або заробити більше грошей, адже не витрачає зайвого, або більше платити працівницям, адже має більший зарплатний фонд: так він дає їм змогу — якщо вдасться — приватно знайти необхідний догляд за дітьми, а водночас віднаджує від конкурента, який платить менше, хоч і сам надає цю послугу.

У більшості країн Європи проблему розв’язують так: уряд пропонує універсальний догляд за дітьми, оплачуваний із податків. Це створює додаткове податкове навантаження на всіх, але забезпечує конкретну послугу, за яку певним бенефіціарам не потрібно платити.

Ми добре знаємо, що завжди будуть ті, кого обурює сама ідея загального оподаткування на користь частини суспільства. Але саме ця ідея лежить в основі сучасної держави. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати освіту частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати пенсії частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб забезпечити поліцію чи пожежників, із чиєї роботи в кожен конкретний момент користає лише частина населення. У нас є (чи було) залізничне сполучення з віддаленими пунктами, корисне начебто тільки для тамтешніх жителів, але загалом воно долучає всі далекі громади до суспільства й так покращує суспільство для кожного.

Проте ідеї оподаткування всіх на користь декого — чи, зрештою, декого на користь усіх — немає в базових розрахунках американських вершителів соціальної політики. Наслідки бачимо в недоладних міркуваннях навіть найбільш благонамірених реформаторів. Візьмімо, наприклад, феміністичну лінію стосовно догляду за дітьми й інших програм, які можуть придатися жінкам. Замість припустити, що ширший сенс затії — переглянути оподаткування й соціальний захист так, щоб обернути їх на користь усім, мейнстримний фемінізм воліє домагатися законів, які створять переваги суто для жінок.

У 1970-х роках радикали від складних ідентичностей помилялися, вважаючи, ніби власні інтереси можна вдовольнити без наслідків для інтересів усієї спільноти. Вони, що доволі іронічно, несвідомо повторювали вимоги своїх політичних опонентів, сприяючи приватизації політики та приватизації особистої вигоди. […]

 

Тімоті Снайдер: У цьому контексті варто згадати Беверіджеве (Ред. – Вільям Беверідж, британський економіст) розрізнення між державою війни і державою добробуту, бо виникає враження, що в останні, скажімо, сорок років саме війна стає на заваді державі добробуту чи соціал-демократії в Сполучених Штатах. Приклад Джонсона очевидний: складно будувати Велике суспільство, платячи за війну у В’єтнамі. Але вже пізніше, після В’єтнаму, з розвитком контрактної армії, відбулося щось дуже цікаве.

Військо фактично стало інституцією соціального захисту. Воно надає освіту і соціальний ліфт багатьом людям, які інакше їх не мали б. Також воно забезпечує державні лікарні, які непогано працюють — чи принаймні непогано працювали, доки адміністрація Буша не скоротила їм фінансування посеред війни, щоб не можна було вдаватися до аргументу, який я зараз наводжу. Отже, у мирний час армія — це добрий приклад державної політики, яка уможливлює соціальну мобільність. Але ситуація зовсім змінюється, коли ми, власне, воюємо й посилаємо цих людей, упосліджених, а іноді навіть не громадян, гинути й убивати. Тоді війна забезпечує корпоративне утриманство. Війна в Іраку перерозподілила величезні суми податків у руки вкрай обмеженого кола корпоративних отримувачів.

У цьому й інших аспектах США відхиляється від загального західного досвіду. В інших розвинених країнах Заходу ранньомодерні й модерні держави війни перетворилися на держави сталого добробуту. Державні видатки, немислимі в мирний час, в умовах війни стали неуникними: спочатку під час Першої світової, а потім, остаточно — після 1939 року. Те, що уряди, як виявилося, були спроможні зробити в умовах війни, їм довелося й далі відтворювати заради мирних цілей. Вони раптом зрозуміли, що це напрочуд дієвий спосіб досягати мети попри ідеологічний спротив.

В Америці, як ти кажеш, дещо інша ситуація. Упродовж майже безперервної низки «малих воєн», що тягнеться від початку 1950-х років, уряд США позичав гроші, щоби брати участь у конфліктах, яких воліє не афішувати. Ціна цих воєн лягла на майбутні покоління — чи як інфляція, чи як стягнення й обмеження інших статей державних видатків, насамперед соціального захисту і соціальних послуг.

Якщо американські консерватори вважають підтримання держави війни прийнятною причиною, щоб не розвивати соціального захисту, то це тому, що в цій країні війну досі не сприймають як катастрофу. За В’єтнам, певна річ, довелося заплатити: сам політичний клас розділився, з’явилися глибокі міжпоколіннєві розколи, і ці внутрішні чинники на певний час пригальмували міжнародну політику. Але ніхто, наскільки я знаю, не доводив, що це має підштовхнути до переосмислення засад урядування й ролі уряду в суспільстві, як Друга світова війна підштовхнула до соціальної революції в Британії.

Складно уявити, як могло би бути інакше. Навіть у розпал іракського безглуздя більшість американців схвалювали величезні державні видатки на погано сформульовані або відверто оманливі військові цілі, водночас стверджуючи, що підтримують зниження податків загалом — вочевидь, разом із тими, які мали оплатити війну. Американці не цікавилися збільшенням ролі уряду в своєму житті, не розуміючи, що самі щойно з ентузіазмом посприяли йому в найважливішій зі сфер, де уряд може втручатися в життя громадян, — участі у війні. Що викриває колективний когнітивний дисонанс американців, який дуже складно подолати політично. Якщо є якась культурна причина, чому Сполучені Штати не наслідуватимуть найкращих прикладів інших західних суспільств, то це вона.

 

Тімоті Снайдер: […] Є два види націоналізму. Один каже: ти і я добре знаємо, що таке поштова служба, знаємо, що таке пенсійний план, і це ті речі, про які можна поговорити в метро дорогою в офіс, де жодне з нас не працюватиме довше, ніж до сьомої, бо такий закон.

А другий націоналізм каже: я сплачую зовсім невисокі податки, хоча дуже багатий, і ти сплачуєш податки, хоча належиш до робітничого класу, і мене на роботу возять, а ти їздиш автобусом, і нам майже немає про що говорити — у кожному разі ми ніколи не перетинаємося. Та коли станеться щось дуже погане, я знайду хороший патріотичний аргумент, чому ти мусиш боронити мої інтереси, а твої діти — але не мої — мають убивати й гинути.

Що ж, погляньмо на ці форми національної ідентифікації. У другій мене вражає те, що вона спрацьовує або не спрацьовує з огляду на культурні, а не політичні чинники. Є нюанси американських культурних уявлень про сенс американськості, про небезпідставні очікування, які може плекати американець, і так далі. Вони разюче відрізняються від уявлень про те, що означає бути голландцем. І так було б, навіть якби закони, інституції, економічне життя тощо в цих країнах були геть схожі (а так і є).

Культурна різниця між Європою й Америкою та магія націоналізму, яка єднає багатих і бідних американців, — це американська мрія. Континентальні європейці зазвичай можуть точно оцінити свої доходи порівняно з чужими й не очікують нічого особливого від пенсії. У Сполучених Штатах значно більше людей бачать себе на вершині, ніж їх там є насправді; а інша велика група вважає, що буде на вершині, коли дочекається пенсії. Тож американці, дивлячись на людину дуже багату чи привілейовану, менш схильні помічати несправедливість: вони просто оптимістично бачать себе в майбутньому.

Американці думають: залишмо систему більш-менш такою, яка вона є, бо я не хочу страждати від високих податків, коли розбагатію. Такий культурний контекст почасти пояснює ставлення до державних видатків: я не проти нести податковий тягар задля оплати залізниці, якою послуговуюся лише принагідно, — якщо відчуваю, що мене оподатковують нарівні з іншими заради блага, з якого користаємо ми всі. Але я платитиму з більшою нехіттю, якщо сподіваюся одного дня стати тим, хто ніколи не користується цією громадською послугою.

Однак розбудова держав загального добробуту чудова тим, що їхнім головним бенефіціаром був середній клас (у європейському сенсі, який охоплює професійну та кваліфіковану еліту). Це його доходи зненацька звільнилися завдяки доступу до безоплатної освіти й охорони здоров’я. Це він отримав справжній персональний захист завдяки державному страхуванню, пенсіям і так далі. Держава добробуту в цьому сенсі створила середній клас, а він відтак захищає державу добробуту. Навіть Марґарет Тетчер (Ред. – прем’єр-міністр Великої Британії у 1979-1990 рр.) відчула це, коли вперше заговорила про приватизацію охорони здоров’я й зустріла найбільше спротиву з боку своїх же виборців середнього класу.

 

Тімоті Снайдер: Найважливішим моментом здається саме створення середнього класу. Без нього є тільки люди, які не хочуть платити податки, бо прагнуть бути багатими, і люди, які не бачать сенсу платити податки, бо вони вже багаті. Середній клас я сприймаю як групу, яка, не маючи надзвичайних статків, не тривожиться про пенсії, освіту й медичну допомогу. За цим — насправді доволі скромним — стандартом в Америці майже немає середнього класу.

Боюся, твою тезу про те, що війна впускає уряд у наші життя, можна сформулювати й різкіше. Американський уряд — інтервенціоністський, якщо не вдома, то принаймні за кордоном, і війна призводить до викривлень. Наполягання на воєнних діях і одночасна відмова підняти податки, які їх оплатили б, — це просто непрямий спосіб запросити в наше життя китайський уряд. Якщо ми не хочемо платити за свої війни, то заборгуємо перед Китаєм — з усіма супутніми ризиками для нашої майбутньої могутності й свободи. Мене приголомшувало, що майже ніхто про це не казав, коли почалася війна в Іраку.

Тут може критися навіть глибша істина. Є ризик, що ми запрошуємо в американське життя своєрідний китайський капіталізм. На базовому рівні це часто зауважують: Китай позичає уряду гроші, тримає економіку на плаву, вкладає долари в кишені американців, щоб ті могли споживати товари китайського виробництва.

Але є й додатковий вимір. Нині китайський уряд самоусувається з економічного життя, крім стратегічних рівнів, тому що максимальна економічна активність певного типу в короткотерміновій перспективі очевидно йде на користь Китаю, а регулювати її з якоюсь метою, крім хіба що стримування конкурентів, нікому не вигідно. З іншого боку, Китай — авторитарна держава, що вдається до засуджень і репресій. Це невільне капіталістичне суспільство. Сполучені Штати не є невільним капіталістичним суспільством, але поширені серед американців ідеї про те, що варто дозволити, а що заборонити, вказують кудись у той самий бік.

Американці ладні дозволити державі неймовірний ступінь втручання задля захисту від «тероризму» чи запобігання загрозам. Останніми роками (утім, не тільки останніми: згадай 1950-ті, 1920-ті чи Акти про іноземців і підривну діяльність 1790-х) американські громадяни виказують, як на мене, страхітливу байдужість до зловживань конституцією і порушення прав з боку уряду, поки це не зачіпає їх особисто.

Але ті самі американці всім єством противляться будь-якій участі уряду в економіці чи у своєму житті. Хоча, звісно, як ми казали, держава вже в десятки різних способів втручається в економічне життя на їхню користь — або на чиюсь користь. Тобто в певному сенсі американці, принаймні за логікою своїх дій, значно більше схиляються до капіталізму по-китайськи, ніж до ідеї ринкової соціал-демократії в європейському стилі. 

 

[…] Безкомпромісний підхід до глобальних ринкових сил хибує в тому, що не дає окремим державам змоги самостійно обирати соціальну політику: звісно, дехто саме цього прагне й навіть домагається. Ми так звикли до такого бачення, що перший аргумент проти соціальної демократії (чи й просто економічного регулювання) — мовляв, вона неможлива в умовах глобальної конкуренції та боротьби за ринки.

За цією логікою, якби Бельгія — візьмімо перший-ліпший приклад — вирішила встановити такі економічні й соціальні норми, щоб її робітникам велося краще, ніж робітникам у Румунії чи Шрі-Ланці, вона просто втратила б робочі місця на користь Румунії та Шрі-Ланки. І, подобається нам це чи ні, європейський соціалізм, як колись сказав несосвітенний Том Фрідман (Ред. – американський журналіст, тричі лауреат Пулітцерівської премії), програв би азійському капіталізму. Фрідмана, справжнього детермініста, така перспектива тішила, але якби вона справдилася, всім сторонам було б непереливки. Утім, для мене ця теза не очевидна. Вона явно суперечить нещодавньому досвіду.

Згадаймо, що сталося після 1989 року. Тоді доводили, що західноєвропейська соціальна демократія загине під натиском східноєвропейського вільноринкового капіталізму. Кваліфіковані робітники будь-якої галузі з Чехії, Угорщини і Польщі будуть дешевші за західних, яким потрібні високі зарплати й інші переваги: усі робочі місця перемістяться на схід.

Насправді цей процес тривав щонайбільше десять років. А потім у тих самих робочих місць Угорщини й Чехії з’явилися ще дешевші конкуренти в Україні, Молдові тощо. Прибічники ринку мали б розуміти причину: за відкритої міжнародної економіки з її вільним обговоренням колективних договорів і свободою переміщення навіть дешевшим виробникам зрештою доведеться витрачати кошти, порівнянні з витратами дорожчих західних конкурентів.

Більшість цих країн нині стоїть перед вибором: або узгоджено регулювати зарплати, робочий час і умови й так далі, або ж погодитися на фактичний протекціонізм. Альтернативою була б політика «розори сусіда» з безжальною конкуренцією і девальвацією.

Якби Бельгія почала тонути, бо Шрі-Ланка забирала б її робочі місця, ніякий бельгійський уряд не міг би просто сказати: у нас немає вибору, мусимо знизити зарплати до шрі-ланкійського рівня чи скасувати всі наші чудові соцпослуги й виплати, бо інакше не витримаємо конкуренції зі Шрі-Ланкою. Чому? Тому що політика б’є економіку. Будь-який уряд, такий покірний «неуникним вимогам» глобалізації, у наступних же виборах програв би партії, яка зобов’язалася б ці вимоги відкинути. Тож політика особистої вигоди в розвинених країнах щоразу виграватиме перед гаданою економічною логікою глобального ринку.

Зауваж, як цікаво політика може впливати на економіку. Стандарти життя в більшості країн Західної Європи, крім Британії, від 1969 року тільки зростали, і то значно. Звісно, стандарти життя в Східній Європі теж зросли.

 

Тімоті Снайдер: На аргумент про «глобальні ринкові сили» можна відповісти й по-іншому: деякі речі, що здаються політичними поступками робітничому класу чи бідним, насправді обґрунтовані із суто бюджетних чи економічних міркувань. Зокрема державна охорона здоров’я. Як ми знаємо, державі, відповідальній за охорону здоров’я, краще вдається знижувати видатки, ніж приватному сектору. А що держава переймається довготривалими бюджетами, а не квартальними доходами, то для неї найпростіший спосіб знизити видатки — берегти здоров’я населення. Тому там, де охорона здоров’я державна, багато уваги приділяють профілактиці.

Оксфордський економіст Авнер Оффер нещодавно написав дуже цікаву книжку, де показав такий зв’язок і в багатьох інших галузях. Добре врегульованій, стабільній капіталістичній системі насправді вигідно стримувати наслідки власного успіху. Підприємства можуть працювати ефективно тільки тому, що загальнодоступна охорона здоров’я таки є. Вони можуть, хай там як, навіть скорочувати робочі місця, не позбавляючи людей гідного рівня медичного забезпечення — бо жодне суспільство не має миритися з фактичним безробіттям без доступу до охорони здоров’я.

Також на нових і нових прикладах доведено, що в суспільствах, яким властиві крайні викривлення в розподілі доходів або ресурсів, порушення соціальної рівноваги зрештою стає загрозою для економіки. Тому йдеться не тільки про благо для економіки чи для робітників: навіть абстракції, яку називають капіталізмом, корисно не помножувати своїх перекосів. Доволі довго в Америці з цим погоджувалися. У 1970-х роках розрив між багатими й бідними тут не надто перевищував показники заможніших країн Західної Європи.

Тепер перевищує. У Сполучених Штатах дедалі зростає прірва між жменькою багатих і сонмами збіднілих або малозабезпечених; між можливостями та їх нестачею, між привілеями та злиднями й так далі. Упродовж усієї історії це було ознакою відсталих і зубожілих суспільств. Щойно сказане про США влучно описало б, скажімо, сучасну Бразилію чи Нігерію (або, ближче до нашої теми, Китай). Але такого немає в жодному європейському суспільстві західніше Будапешта.

 

Тімоті Снайдер: У моральному дискурсі сучасної Америки дивує те, що він починає невідь-звідки. Треба спершу питати, чого ми хочемо як народ, що таке соціальне благо, а тоді вже вирішувати, хто його краще генерує, держава чи ринок. А зараз, якщо уряд робить щось добре, неодмінно скажуть, що зв’язок з урядом лише псує цю річ. Та чому не почати із самої речі? Здоров’я, наприклад. Кому не потрібне здоров’я?

Гроші роблять блага вимірними, розмиваючи будь-яку дискусію про їхнє відносне місце в етичному чи нормативному підході до соціальних цілей. Думаю, було б корисно «повбивати всіх економістів» (перефразовуючи Шекспіра): дуже мало з них щось додають до суми соціального чи наукового знання, зате відчутна більшість збиває співгромадян із пантелику щодо мислення соціальними категоріями. Винятки ми добре знаємо, їх, мабуть, можна помилувати.

Однак твоя теза про соціальні блага цікава. Тут виникають питання. Передусім, звісно, це проблема самого визначення «соціальних благ». Але коли суть соціального блага визначено, постає питання, як це благо найкраще надати. У принципі, можна цілком послідовно дійти думки, що охорону здоров’я, хоча вона потрібна всім, краще забезпечувати приватно, у межах комерційного ринку. Я зовсім не погоджуюся з цією тезою, однак вона логічно коректна, а її слушність можна перевірити.

Але як найзразковіше надати щось, аби підкреслити, що це соціальне благо? Після приватизації британські поїзди, колись однаково пофарбовані, вкрилися пістрявими логотипами й рекламою. Це виразно показало, що транспорт не є громадською послугою. Хай навіть поїзди ходять за розкладом, а форма власності, приватна чи державна, не впливає на ефективність і безпеку, ми все одно втратили відчуття, що залізниця належить усім нам колективно, і всі ми можемо скористатися її перевагами. На це теж треба зважати, міркуючи про способи надання послуг. […]

 

Тімоті Снайдер: Життя, свобода й пошуки щастя. У західноєвропейських державах загального добробуту, за опитуваннями, у людей вищий рівень щастя, ніж у нас, а ще вони однозначно здоровіші й довше живуть. Складно повірити, що якесь суспільство насправді хоче повернутися в догоббсівські часи, до самотнього, бідного, безпросвітного, тупого й короткого життя.

Мабуть, в Америці спротив соціальній демократії ґрунтується на питанні свободи, і воно актуальне. Та все одно в деяких аспектах американське суспільство не вільне — через нестачу тих чи інших суспільних благ. І деякі з них можна надати безконфліктно. Як-от міські парки. Знаєш, утомлена людина, яка не може піти й посидіти в безпечному куточку, менш вільна, ніж та, яка може.

Безпека — це те, що мають європейці й чого давно бракує американцям: економічна безпека, фізична безпека, культурна безпека. У нинішньому дедалі відкритішому світі, де ні уряди, ні особи не можуть захиститися від конкуренції чи загрози, безпека як така швидко стає соціальним благом. Головне питання нового століття полягатиме в тому, як її можна надати і яким коштом для наших свобод. Європа у відповідь зосереджується на тому, що ми тепер називаємо «соціальним захистом»; англоамериканська відповідь воліє обмежитись обшуками й вилученнями. Ще побачимо, що буде ефективнішим у тривалій перспективі.

 

Тімоті Снайдер: Цікава семантика: в американській англійській мові social security та national security — соціальний захист і державна безпека — це зовсім різні речі. Тоді як, я певен, політична практика свідчить, що люди, які безпечно почуваються в різних життєвих сферах, менш чутливі до зовнішніх струсів. Думаю, американці вразливі до політики терору саме тому, що вона зазіхає на єдиний вимір, де вони почуваються в безпеці, тобто…

Фізичний вимір. Гадаю, так і є. Почалася нова доба страху. Вже немає відчуття, що вміння, з якими ти приходиш у професію чи на роботу, залишаться актуальними впродовж усіх твоїх років праці. Зникла впевненість, що після успішної трудової кар’єри можна сподіватися на комфортну пенсію. Усі ті демографічно, економічно, статистично виправдані очікування, що були типовими для американського та європейського життя повоєнних десятиліть, стерто на порох.

У нинішню добу страху ми боїмося незнаного майбутнього, а також чужинців, які можуть з’явитись і скинути бомби. Боїмося, що уряд уже не здатен контролювати обставини наших життів. Він не може відгородити нас від світу. Він утратив контроль. Думаю, американці дуже глибоко це переживають, їх паралізувало страхом, а страх підсилений усвідомленням, що зник єдиний вимір безпеки, який вони начебто мали. Саме тому багато американців були готові на вісім років стати на бік Буша (Ред. – Джордж Вокер Буш, президент США у 2001-2009 рр.) й підтримати уряд, який може запропонувати хіба що мобілізацію і демагогічну експлуатацію страху.

Як на мене, повернення страху й відповідні політичні наслідки дають найсильніший із можливих аргумент на користь соціальної демократії, яка передбачає і захист індивідуумів від реальних чи уявних загроз їхній безпеці, і захист суспільства від дуже ймовірних загроз його цілісності й демократії.

Згадаймо, що — насамперед у Європі — такі страхи перед чужинцями, іммігрантами, економічною непевністю чи насильством найкраще вдавалося мобілізувати традиційним, старомодним політикам, які були демагогами, націоналістами, ксенофобами. В Америці громадсько-політична діяльність влаштована так, що ускладнює таким людям доступ до урядових посад, — це одна з унікальних історичних переваг США. Але останнім часом Республіканська партія звертається саме до таких страхів і цілком може знову виїхати на них до влади.

XX століття не було точно таким, яким нас привчили його бачити. То не був — чи бодай був не тільки — час великого змагання між демократією і фашизмом, або комунізмом і фашизмом, або лівими і правими, або свободою і тоталітаризмом. Таке враження, що впродовж чималої частини століття ми прямо чи непрямо дискутували про зміцнення держави. Якої держави прагнуть вільні люди? Що вони готові за неї платити? Які завдання, на їхню думку, вона має виконувати?

З цього погляду головними переможцями XX століття були ліберали XIX століття, чиї наступники створили державу добробуту в усіх її мінливих формах. Вони досягли того, що навіть у 1930-х здавалося майже неймовірним: створили сильні держави з високими податками й активним урядовим втручанням, демократичні та конституційні, спроможні охопити складні масові суспільства, не вдаючись до насильства чи утисків. Бездумно відкинути цей спадок було б немудро з нашого боку.

Наступному поколінню доведеться вибирати не між капіталізмом і комунізмом або кінцем історії та її поверненням, а між політикою соціальної єдності довкола спільної мети — і руйнуванням суспільства через політику страху.

Човен
Роздуми про двадцяте століття
Тоні Джадт, Тімоті Снайдер
купити

Читайте ще

Ведмеже місто
Фредрік Бакман
Щоденники, спогади, роздуми
Тетяна Яблонська
Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Річард Флорида
Пристрасть
Джанет Вінтерсон

Блог

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки