Прощавай, зброє
Видавництво Старого Лева
Прощавай, зброє
Ернест Гемінґвей
купити

«Прощавай, зброє» — один із найвидатніших американських романів про Першу світову війну. Захоплива, частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея висвітлює жорстокі реалії війни. У ній знаменитий гемінґвеївський телеграфний стиль перемежовується вкрапленнями потоку свідомості, і від того емоції твору сприймаються особливо гостро. Це історія мужності і страху, побратимства, любові та болю. Історія, у якій однаково сильно звучать почуття обов’язку та відчуття «не твоєї війни». Незабутня історія кохання, яке є лиш ілюзорним острівцем спокою і щастя.

[Щоб придбати книжку зі знижкою: переходьте на сайт ВСЛ, зареєструйтеся у «Спільноті Старого Лева» та введіть промокод TU_VSL]

***

Розділ тринадцятий

Ранесенько ми прибули в Мілан, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна карета відвезла мене до американського госпіталю. Лежачи в машині на ношах, я не міг визначити, які райони міста минаємо, та коли вже ноші витягли, я побачив ринок і відчинену винарню, де підмітала дівчина. Вулицю поливали, і скрізь пахло ранковою свіжістю. Санітари поклали ноші на землю й зайшли всередину. Повернулися разом зі швейцаром. Той мав сиві вуса, був у форменному кашкеті й сорочці. Ноші не влазили в ліфт, і вони сперечалися, чи краще зняти мене з нош і завезти вгору ліфтом, чи нести ноші сходами. Я прислухався до їхньої суперечки. Вирішили везти ліфтом. Мене підняли з нош.

— Не кваптеся, — сказав я. — Обережно.

У ліфті було тісно, і коли мої ноги зігнулися, я відчув гострий біль.

— Випростайте мені ноги, — сказав я.

— Не можемо, Signor Tenente. Тут нема місця. — Той, хто це казав, підтримував мене рукою, а я обхопив його за шию. Його віддих смердів сумішшю часнику й червоного вина.

— Не шарпай там, — сказав другий санітар.

— А хто шарпає, сучий сину!

— Кажу тобі, не шарпай, — повторив санітар, що тримав мені ноги.

Я бачив, як зачинилися дверцята ліфта, затраснулася решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі поповз угору.

— Тяжко? — запитав я санітара, що відгонив часником.

— Нічого, — сказав він. Його обличчя спітніло, і він лише кректав. Ліфт поволі їхав угору, а тоді зупинився. Санітар, що тримав мені ноги, відчинив дверцята й вийшов назовні. Ми опинилися на сходовому майданчику. Там було кілька дверей з мідними ручками. Той, що тримав мої ноги, натиснув кнопку дзвінка. Ми чули, як задзеленчало за дверима. Ніхто не вийшов. Тоді піднявся сходами швейцар.

— Де вони всі? — запитали санітари.

— Не знаю, — сказав швейцар. — Вони сплять унизу.

— Знайдіть когось.

Швейцар подзвонив, тоді постукав, а тоді відчинив двері й зайшов.

Повернувся з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Мала розкуйовджене волосся, що мало не падало їй на очі, і була вбрана в форму медсестри.

— Я не розумію, — сказала вона. — Не розумію по-італійському.

— Я розмовляю англійською, — сказав я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.

— Палати не готові. Ми ще нікого не чекали. — Вона поправила волосся й короткозоро примружилась на мене.

— Покажіть їм будь-яку кімнату, де можна мене покласти.

— Я не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали пацієнтів. Я не можу просто взяти й покласти вас у будь-яку кімнату.

— Покладіть де завгодно, — сказав я. А тоді звернувся італійською до швейцара: — Знайдіть якусь порожню кімнату.

— Вони всі порожні, — сказав швейцар. — Ви тут перший пацієнт. — Він тримав у руках кашкет і дивився на підстаркувату медсестру.

— Заради Христа, та покладіть мене нарешті в якусь кімнату. — Біль у зігнутих ногах ставав дедалі нестерпніший і я відчував, як він пронизує наскрізь кістку. Швейцар знову зайшов усередину, сивоволоса жінка рушила слідом, а тоді він квапливо повернувся. — Ходіть за мною, — сказав він. Мене понесли довгим коридором до кімнати зі спущеними шторами, де пахло новими меблями. Там стояло ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на це ліжко.

— Не можу дати простирадла, — сказала жінка. — Вони всі під замком.

Я нічого їй не сказав.

— У мене в кишені гроші, — сказав я швейцару. — В отій, що застебнута на ґудзик. — Швейцар витягнув гроші. Двоє санітарів стояли біля ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте кожному по п’ять лір і п’ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені.

Можете віддати їх сестрі.

Санітари віддали честь і подякували.

— Бувайте, — сказав я їм. — І дуже вам дякую. — Вони знову віддали честь і пішли.

— Ці папери, — сказав я медсестрі, — моя історія хвороби з описом поранення й лікування.

Жінка взяла папери й розглянула крізь окуляри. Там були три складені аркуші.

— Я не знаю, що з цим робити, — сказала вона. — Я не читаю по-італійськи. І нічого не можу робити без розпоряджень лікаря. — Вона почала плакати й запхала папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала вона крізь сльози.

— Так. Покладіть, будь ласка, папери на столик біля ліжка.

У кімнаті було тьмяно і прохолодно. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але мені не було видно, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав симпатичне обличчя і здавався дуже добрим.

— Ви можете йти, — сказав я йому. — Ви теж, — сказав я сестрі.

— Як вас звати?

— Місіс Вокер.

— Можете йти, місіс Вокер. Я спробую заснути.

Я залишився в кімнаті сам. Тут було прохолодно і не пахло лікарнею. Матрац був твердий і зручний, і я лежав, не рухаючись, майже не дихаючи, втішено відчуваючи, як потроху вщухає біль. За якийсь час мені захотілось попити води, я намацав біля ліжка дзвінок на шнурочку, подзвонив, але ніхто так і не прийшов. Тоді я заснув. Прокинувшись, я роззирнувся. Крізь віконниці пробивалося сонячне світло. Я бачив величеньку шафу, голі стіни і два стільці. Мої ноги в брудних бинтах були простягнуті на ліжку. Я намагався не рухати ними. Мене мучила спрага, тож я простяг руку до дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив іншу медсестру. Була молода і вродлива.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — привіталася вона й підійшла до ліжка. — Нам так і не вдалося викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть пацієнта. А що з вами сталося?

— Мене поранило. Коліна, ступні, і голову теж зачепило.

— Як ваше прізвище?

— Генрі. Фредерік Генрі.

— Зараз я вмию вас. Але не можна перебинтовувати, поки не приїде лікар.

— Чи є тут міс Барклі?

— Ні. Такої тут немає.

— А хто була та жінка, що розплакалась, коли мене привезли?

Сестра засміялася. — Це місіс Вокер. Вона чергувала вночі й задрімала. Не думала, що когось привезуть.

Так розмовляючи, вона мене роздягла, і коли на мені вже ні-чого не було, крім бинтів, почала обмивати, легенько і вправно.

Це було дуже приємно. Голова моя теж була забинтована, але вона помила й там скраєчку.

— Де вас поранило?

— На Ізонцо, північніше Плави.

— А де це?

— На північ від Ґоріції.

Я бачив, що всі ці назви для неї незнайомі.

— Вам дуже болить?

— Ні. Вже не дуже.

Вона вклала мені до рота термометр.

— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.

— Не розмовляйте.

Коли вона витягла термометр, подивилася й одразу його струснула.

— Яка температура?

— Ви не повинні цього знати.

— Але скажіть.

— Майже нормальна.

— У мене ніколи не буває жару. Хоча в ногах повно старого заліза.

— Тобто?

— Там повно осколків міни, старих гвинтів, пружин від матраца й іншого барахла.

Вона похитала головою й усміхнулася.

— Якби у ваших ногах були якісь сторонні предмети, почалося б запалення й підскочила б температура.

— Ну, добре, — сказав я. — Побачимо, що з них витягнуть.

Вона вийшла з кімнати й повернулася з тією літньою сестрою, що чергувала вночі. Разом вони перестелили постіль, за-лишаючи мене на ліжку. Це була нова і дуже приємна для мене процедура.

— Хто цим усім завідує?

— Міс Ван Кемпен.

— І скільки тут медсестер?

— Лише ми дві.

— І більше не буде?

— Ще мають приїхати.

— І коли?

— Не знаю. Ви щось занадто цікаві, як на хворого хлопця.

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.

Вони закінчили перестеляти постіль, і тепер я лежав на чистому гладенькому простирадлі, накритий зверху ще одним. Місіс Вокер пішла і принесла піжамну куртку. Вони вбрали її на мене, і я відчув себе охайним і гарно вдягненим.

— Ви неймовірно люб’язні зі мною, — сказав я. Сестра, яку звали міс Ґейдж, захихотіла. — Чи міг би я попити водички? — запитав я.

— Звичайно. А потім поснідаєте.

— Я не хочу снідати. А чи не могли б ви, будь ласка, відчинити віконниці?

У кімнаті було тьмяно, а коли відчинили віконниці, її залило яскравим сонячним світлом, і я міг бачити балкон, а за ним черепичні дахи й димарі будинків. А понад дахами я бачив білі хмарини і неймовірно синє небо.

— Не знаєте, коли приїдуть інші сестри?

— А що таке? Хіба ми погано вами опікуємось?

— Ви дуже люб’язні.

— Хочете скористатися судном?

— Спробую.

Вони допомогли мені, підняли й потримали, але нічого не вийшло. Пізніше я лежав собі й дивився крізь відчинені двері на балкон.

— А коли прийде лікар?

— Коли повернеться. Ми вже дзвонили на озеро Комо, щоб викликати його.

— А що, інших лікарів немає?

— Він наш госпітальний лікар.

Міс Ґейдж принесла глечик з водою і склянку. Я випив три склянки, а тоді вони мене залишили, я трохи дивився у вікно, а потім заснув. Пізніше трохи пообідав, а пополудні до мене прийшла завідувачка, міс Ван Кемпен. Я не сподобався їй, а вона мені.

Була невисока на зріст, занадто прискіплива й зарозуміла. Ставила багато питань, явно вважаючи мою службу в італійців ганебною.

— Чи можете ви давати мені до їжі вино?

— Тільки за лікарським приписом.

— То я не можу пити, поки він не прийшов?

— Це виключено.

— Гадаєте, що він колись з’явиться?

— Ми йому дзвонили на озеро Комо.

Вона вийшла, а тоді повернулася міс Ґейдж.

— Чому ви так грубо повелися з міс Ван Кемпен? — запитала вона, вправно виконавши якусь процедуру.

— Я цього не хотів. Але вона така пихата.

— Вона сказала, що ви були зухвалий і грубий.

— Неправда. Але що це за госпіталь без лікаря?

— Він має приїхати. Йому вже дзвонили на озеро Комо.

— А що він там робить? Купається?

— Ні. У нього там клініка.

— Чому тоді не візьмуть іншого лікаря?

— Тихенько. Тихо. Будьте чемним хлопчиком, і він приїде.

Я послав по швейцара, і коли він прийшов, попросив італійською, щоб купив мені у винарні пляшчину «Чінзано», флягу к’янті й вечірні газети. Він пішов і приніс загорнуті в газети пляшки, тоді розгорнув їх, відкоркував на моє прохання і поставив вино й вермут під ліжко. Мене залишили самого, тож я лежав собі в ліжку й переглядав газети, читаючи новини з фронту, списки загиблих офіцерів і отриманих ними нагород, а тоді дістав з-під ліжка пляшку «Чінзано», поставив собі на живіт, відчуваючи холодне скло, і попивав маленькими ковточками, після чого знову притискав дно пляшки до живота, від чого там залишалися круглі відбитки, і дивився, як темніє небо над міськими дахами. Кружляли ластівки, і я дивився на них і на дрімлюг, що літали понад дахами, і попивав «Чінзано». Міс Ґейдж принесла мені ег-ног у склянці. Коли вона зайшла, я сховав пляшку з вермутом за ліжко.

— Міс Ван Кемпен додала сюди трохи хересу, — сказала вона. — Не треба їй грубіянити. Вона вже немолода, а завідувати госпіталем — це велика відповідальність. Місіс Вокер уже застара, і з неї мало користі.

— Вона чудова жінка, — сказав я. — Подякуйте їй від мене.

— Я зараз принесу вам вечерю.

— Не кваптеся, — сказав я. — Я не голодний.

Коли вона принесла тацю й поставила на столик біля ліжка, я їй подякував і з’їв трохи вечері. Надворі вже стало зовсім темно, і я бачив, як по небу снували промені прожекторів. Дивлячись на них, я й заснув. Я міцно спав, прокинувшись тільки одного разу, переляканий і спітнілий, після чого знову заснув, намагаючись не повертатися в той кошмарний сон. Знову прокинувся ще вдосвіта, слухав, як співають півні, і не міг більше спати, аж поки почало розвиднятися. Я відчував утому, і коли вже цілком розвиднілося, я знову заснув.

Видавництво Старого Лева
Прощавай, зброє
Ернест Гемінґвей
купити

Читайте ще

Війна, що змінила Рондо
Аґрафка
Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Річард Флорида
Мета
Еліягу Ґолдратт
Як ми пережили комунізм, і навіть сміялись
Славенка Дракуліч

Блог