Новий бестселер Фредріка Бакмана «Ведмеже місто» у перекладі зі шведської Софії Волковецької – це історія про маленьке містечко на півночі Швеції, яке на перший погляд здається досить спокійним, але насправді в ньому вирують пристрасті.

«Ведмеже місто» розповідає про багатогранну людську природу. У глухому містечку Бьорнстад колись вирувало життя, а зараз лишилось безробіття та безвихідь. Уся надія міста – юнацький хокейний клуб. На цьому виді спорту у Бьорнстаді зав’язані долі. День перемоги у матчі став найщасливіший для міста і клубу, але для Маї Еріксон і її батьків – був найжахливішим та змінив усе. Тож жителі міста мають зробити вибір та вирішити, яку ціну вони готові заплатити за перемогу.

Фредрік Бакман — шведський блогер, журналіст і письменник, автор всесвітньо відомих бестселерів «Чоловік на ім’я Уве», «Моя бабуся просить їй вибачити», «Брітт-Марі була тут», «Ведмеже місто» та інші. Книги Фредріка Бакмана перекладено двадцятьма п’ятьма мовами світу. Українською їх випускає видавництво #книголав.

***

1

Пізнього вечора наприкінці березня одна людина взяла двоствольну рушницю, пішла у ліс, приставила дуло до чола іншої людини й звела курок.

Ця історія про те, як ми до цього дійшли.

2

Бах-бах-бах-бах-бах.

Початок березня у Бйорнстаді, ще нічого не сталося. П’ятниця, усі просто чекають. Завтра юнацька хокейна команда Бйорнстада зіграє у півфіналі молодіжної ліги країни. Не настільки вже й важлива подія? Звичайно, не настільки. Але не для Бйорнстада.

Бах. Бах. Бах-бах-бах.

Місто, як завжди, рано прокидається: малі міста мусять задавати собі темп, щоб вижити у цьому світі. Ряди автомобілів на стоянці перед фабрикою вже вкриті снігом, люди ще не встигли розплющити очі і як слід прокинутися, а вже мовчки вишикувалися, щоб електронні пропуски зафіксували на реєстраторі робочого часу факт їхнього існування. З відсутнім поглядом і голосом автовідповідача вони обтрушують з черевиків сльотавий сніг і чекають, коли запрацює котрийсь із їхніх наркотиків — кофеїн, нікотин чи цукор, — і їхні тіла зможуть хоча би задовільно функціонувати до першої перерви на каву.

У той самий час на сусідній дорозі — ті, хто щодня вирушають на роботу до більших міст, по інший бік лісу. Руками в рукавицях вони постукують по обігрівачах, а з рота їм вириваються такі лайливі слова, які наважишся сказати, хіба коли нап’єшся, вмираєш або від надто раннього ранку сидиш у надто промерзлому «пежо».

Коли вони замовкають, можна розчути: «Бах-бах-бах. Бах. Бах».

Майя прокидається у своїй кімнаті, стіни якої обклеєні малюнками і квитками, які вона зберегла після концертів у великих містах далеко звідси, — їх, звісно, не так багато, як їй хотілося б, але значно більше, ніж дозволяли батьки. Майя лежить у ліжку в піжамі, грає на гітарі. Вона обожнює свою гітару. Їй подобається, як інструмент надавлює на тіло, як відгукується дерево, коли вона постукує по ньому пучками пальців, як струни впиваються у ще не пробуджену після сну шкіру. Прості акорди, м’які переходи — для неї це раювання. Майї виповнилося п’ятнадцять, вона вже багато разів закохувалася, але гітара назавжди залишиться її першою любов’ю. Вона допомагає витримувати життя в цьому місті, а також миритися з долею доньки спортивного директора хокейного клубу десь посеред лісу.

Майя ненавидить хокей, але розуміє любов свого батька: спорт — це просто інший інструмент. Мама часто шепоче доньці на вухо: «Ніколи не довіряй людині, якщо в її житті нема нічого, що вона безтямно любить». Мама любить чоловіка, який любить місто, в якому люблять спорт. Бйорнстад — справжнє хокейне містечко, а його мешканці, що би про них не казали, люди надійні. Живучи тут, завжди знаєш, чого від них чекати. Одного й того самого — і так день за днем.

Бах.

Бйорнстад розташований в далечині від усього, і навіть на мапі місто виглядає неприродно. Ніби якийсь п’яний велетень, пісяючи на сніг, спробував написати власне ім’я, — так скажуть одні. Ніби природа й люди зчепилися в боротьбі за життєвий простір, — так, можливо, скажуть інші, розсудливіші. Хай там як, але місто програє. Мешканці вже й забули, коли траплялися їхні перемоги. З роботою стає сутужніше, щороку в місті меншає людей, ліс кожної пори року поглинає чийсь покинутий будинок, а то й два. За часів, коли місто ще мало чим похвалитися, місцева влада повісила на в’їзді банер із гаслом у популярному тоді стилі: «Ласкаво просимо до Бйорнстада — тут прагнуть трохи більшого!». За кілька років вітри й заметілі витерли слово «більшого». Часом це поселення наштовхує на думку про філософський експеримент: якщо місто в лісі завалиться і ніхто цього не почує, чи матиме це бодай якесь значення?

Щоб знайти відповідь, треба прогулятися кілька сотень метрів униз до озера. Воно не вражає своїми розмірами, але це озеро — льодова арена. Її будували чотири покоління робітників із фабрики: ці чоловіки, працюючи шість днів на тиждень, потребували чогось, на що варто було чекати в день сьомий. Усю любов, яку місто було спроможне відігріти й передати у спадок, воно вкладало в гру: лід і бортики, червоні й сині лінії, ключки, і шайба, і кожна унція волі та сили молодих тіл, що на повній швидкості спрямована в погоні за нею. Трибуни вщерть заповнені на кожних вихідних, рік за роком, хоча спортивні досягнення занепали — разом із економікою міста. Можливо, саме тому всі сподіваються, що з покращенням становища клубу все інше також налагодиться.

І саме тому таким містам, як Бйорнстад, завжди доводиться покладати надії на молодь — бо лише молоді не пам’ятають, що раніше життя тут було кращим. Може, це й на щастя. Юнацьку команду тренували за тими самими принципами, за якими старше покоління створювало поселення: працюй з усіх сил, терпи стусани, не скигли, стули рота і покажи цим чортякам з великих міст, звідки ми родом.

У самому місті й довкруг небагато цікавого для оглядин. Проте всі, хто побував тут, знають, що Бйорнстад — місто хокею.

Бах.

Амат скоро святкуватиме шістнадцятиріччя. У нього зовсім крихітна кімната: якби він мешкав у більшій квартирі в багатшому районі великого міста, таку кімнату вважали б замалою навіть для гардеробної. Стіни всуціль вкриті постерами з гравцями НХЛ, винятків лише два. Перший — фотокартка, на якій Аматові сім, він найменший з усіх хлопців у команді, стоїть у великих рукавицях і шоломі, що сповзає на чоло. Другий — білий аркуш, на якому мама написала йому уривки молитви. Коли Амат народився, вона лежала, приклавши його до грудей, на вузькому ліжку в маленькій лікарні на іншому боці земної кулі, і в цілому світі не було нікого, крім них. Медсестра прошепотіла цю молитву мамі на вухо; кажуть, Мати Тереза написала її на стіні над своїм ліжком, і медсестра сподівалася, що ця молитва дасть самотній жінці силу й надію. Ось уже шістнадцять років цей клаптик паперу висить на стіні в кімнаті її сина, слова трохи переплуталися, але мама записала їх так, як запам’ятала:

Якщо ти чесний, люди можуть обдурити тебе. Однаково будь чесним.

Якщо ти людяний, люди можуть обмовити тебе. Однаково будь людяним.

Добро, яке ти зробив сьогодні, можуть забути завтра. І все ж твори добро.

Щоночі Амат ставить свої ковзани біля ліжка. «Ото намучилася твоя мати, коли народжувала тебе — а ти був уже в тих штуках», — часто піджартовує старий сторож на ковзанці. Він пропонував хлопцеві залишати ковзани у шафці в клубі, але той любить носитися з ними. Амат хоче, щоб вони були біля нього.

Він завжди був найнижчим у всіх командах, ніколи не мав таких м’язів, як інші гравці, ніколи не бив з такою силою, як вони. Зате ніхто в цьому місті не міг його наздогнати. Жоден гравець не вмів рухатися з такою швидкістю. Амат не знає, як це пояснити, але на думку йому спадає такий приклад: одні люди, коли дивляться на скрипку, бачать лише дощечки й кілочки, а інші бачать музику. Він завжди відчував ковзани невіддільними від свого тіла і коли запихав ноги у звичайні черевики, то почувався ніби моряк, який ступив на сушу.

Останні рядки, написані мамою на аркуші, що тепер висів на стіні, звучали так:

Те, що ти будував, може бути зруйноване. Однаково будуй. Зрештою, усе це справа твоя і Бога, і ніколи — не чиясь інша.

Одразу під ними завзятим почерком школярика було виведено червоним фломастером:

ВОНИ КАЖУТ, ЩО Я Є ЗА МАЛИМ ДЛЯ ГРИ. ОДНА КОВО СТАНУ №1 ВИЛИКИМ ГРАВЦЕМ!

Бах.

Колись основна хокейна команда Бйорнстада була другою у вищій лізі країни — це було понад два десятиліття і три дивізіони тому, — але завтра Бйорнстад знову зійдеться у двобої з найкращими. То хіба справді такий важливий матч юнацької команди? Чи буде якесь місто перейматися кількома підлітками в якомусь півфіналі молодіжної ліги? Звісно, не надто. Але тільки не в межах цієї географічної плями.

За пару сотень метрів південніше від дороговказів починається район, який називається просто — Височина. Це невеликий кластер ексклюзивних будинків з панорамою на озеро. Тут по сусідству мешкають власники супермаркетів, керівники фабрики або ті, хто їздить на кращу роботу у великі міста, де під час корпоративів їхні колеги дивуються, вирячивши очі: «Бйорнстад? Хіба можна жити в такій глухомані?». У відповідь мешканці бурмочуть щось про полювання, риболовлю і близькість до природи, але насправді часто замислюються, чи справді це місце придатне для життя. Чи довго вони протримаються. І чи залишилося тут щось, окрім ціни на нерухомість, яка, схоже, падає синхронно з температурою.

А тоді вони прокидаються від отого «Бах!». І усміхаються.

3

За понад десятиліття сусіди вже звикли до звуків, які долинали з саду сім’ї Ердаль: бах-бах-бах-бах-бах. Коротка пауза, поки Кевін збирає шайби. Потім знову: бах-бах-бах-бах-бах. Йому було два з половиною роки, коли він уперше проїхався на ковзанах, у три роки він отримав свою першу ключку, в чотири міг узяти гору над п’ятирічним гравцем, а в п’ять грав краще за семирічних. Тієї зими, коли йому виповнилося сім, він так сильно обморозив обличчя, що зблизька на вилицях досі видно невеличкі білі плями. Кевін уперше грав в офіційному матчі ліги, і на останніх секундах гри не зумів вразити порожні ворота. Бйорнстадські юніори перемогли з рахунком 12:0, усі голи забив Кевін, але його нічим не могли розрадити після останнього промаху. Пізно ввечері батьки виявили, що його нема в ліжку, опівночі половина мешканців міста вже прочісували ліс. У Бйорнстаді гра в хованки — погана ідея, бо варто малій дитині трохи відійти, як її вмить поглинає темрява, а тендітне тіло швидко замерзає на смерть при тридцяти градусах морозу. Тільки на світанку хтось виявив, що хлопець був не в лісі, а на вкритому кригою озері. Він притягнув туди ворота, п’ять шайб, усі кишенькові ліхтарики, які зміг роздобути, і годинами пробивав по воротах з того кута, з якого не зміг забити останній гол у матчі. Коли його вели додому, він нестримно ридав. Білі плями на обличчі так ніколи й не зійшли. Йому було сім років, і всі вже тоді знали, що всередині хлопця живе ведмідь. Цю силу не стримати.

Кевінові батьки оплатили будівництво власного невеликого хокейного майданчика, на якому він щоранку тренувався, тож щоліта їхні сусіди відкопували в себе на грядках із квітами цілі кладовища шайб. І ще кілька наступних поколінь будуть знаходити в тутешніх квітниках залишки вулканізованої гуми.

Рік за роком сусіди чули, як міцнішає хлопчикове тіло — стукіт його ударів ставав щоразу сильнішим і швидшим. Тепер Кевіну виповнилося сімнадцять, і місто не бачило гравця з таким талантом від того часу, як їхня команда була у вищій лізі — ще до його народження. У хлопця було все: тілобудова, руки, голова і серце. Але передусім він мав чуття і бачив те, що відбувалося на льоду, наче в уповільненій зйомці, а не так, як бачили інші. У хокеї можна багато чого навчитися, але ти або народився з таким умінням бачити, або ні. «Кевін? Оце справжній хокеїст», — часто казав спортивний директор клубу Петер Андерссон, а він знав що каже: востаннє в Бйорнстаді таким самородком був сам спортивний директор — він здолав увесь шлях до Канади й НХЛ, де грав із найкращими хокеїстами світу.

Кевіну відомо, що від нього вимагають — про це йому розповіли, щойно він став на ковзани. Потрібно все. Вимога одна: весь ти. Тому щоранку, коли тільки світає, а шкільні товариші міцно сплять, накрившись теплими ковдрами, Кевін біжить до лісу, а тоді починається: бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Бах-бах-бах-бах-бах. Позбирати шайби. Після обіду — тренування у молодіжній команді, ввечері — з основною командою, потім тренажерний зал, знову пробіжка до лісу, а тоді остання година — вдома при світлі прожекторів, спеціально встановлених на даху будинку.

Бах-бах-бах-бах-бах. Це єдина вимога, яку ставить перед тобою спорт. Усього лише весь ти.

Кевін отримував безліч пропозицій перейти до великих клубів, навчатися в хокейній гімназії у великому місті, але він послідовно усім відмовляв. Він простий хлопець з Бйорнстада, у нього тато з Бйорнстада; може, деінде це неважливо, але в цих краях це щось таки й значить.

То чому гра у півфіналі молодіжних команд настільки важлива? Та тому, що найкраща молодіжна команда ще раз нагадає всій країні про існування свого міста. І тому, що політики в цьому регіоні, можливо, виділять гроші на будівництво хокейної гімназії саме тут, а не десь у Геді, — щоб найбільші таланти у цій частині країни переїжджали до Бйорнстада, а не у великі міста. А тоді найкраща місцева команда зі своїми хлопцями знову дістанеться вищої ліги, знову залучить до фінансування великих спонсорів, у регіоні побудують нову льодову арену, прокладуть до неї широкі дороги, а може, навіть збудують ті будівлі для конференцій і той торговий центр, про що вже роками торочать, а тоді відкриються нові підприємства і з’являться нові робочі місця. І мешканці Бйорнстада захочуть відремонтувати свої будинки, а не продавати їх. Ця гра важлива для економіки. Для почуття гордості. Для виживання.

Настільки важлива, що сімнадцятирічний хлопець щодня стояв у саду свого будинку — ще відтоді, як обморозив вилиці тієї ночі десять років тому, — і забивав шайбу за шайбою, тримаючи на своїх плечах ціле містечко.

Ця гра важливіша за все.

«Улоговина» розташована в іншій частині Бйорнстада, на північ від дороговказів. Центр Бйорнстада — це котеджі й невеликі вілли, що розташовуються за спадом ієрархії середнього класу, а от в Улоговині стоять лише багатоквартирні будинки і то настільки далеко від Височини, наскільки було можливо. Звісно, спершу ці назви були просто географічними прізвиськами, придуманими без фантазії: Улоговина розташована нижче за решту міста, де земля спускається до старого гравійного кар’єру, а Височина — на горі над озером. Але коли фінансовий статус мешканців поступово розділився залежно від місця їхнього житла, ці назви залишилися в обігу не лише в значенні частин міста, а також і як класові маркери. Навіть у найменших містах світу діти рано дізнаються про розділену соціальну реальність, і в Бйорнстаді з цим усе просто: що далі ти живеш від Улоговини, то краще для тебе.

Фатіма мешкає у двокімнатній квартирі аж на краю Улоговини. Вона стягує свого сина з ліжка із м’якою наполегливістю; той хапає свої ковзани. В автобусі, крім них, більше нікого, вони не розмовляють. Амат виробив власну систему транспортування тіла, без необхідності прокидатися головою. «Мумія» — так любовно називає його Фатіма. Діставшись льодової арени, вона перевдягається в уніформу прибиральниці, а її син іде шукати сторожа. Спершу він робить спробу допомогти матері прибрати сміття з трибун, поки та не починає сваритися і проганяє його. Амат хвилюється через мамину спину, а мама переймається, що інші діти побачать сина біля неї і почнуть його дражнити. Відколи Амат себе пам’ятав, у них із матір’ю не було жодної рідної душі в цілому світі. У дитинстві він збирав на цих трибунах наприкінці місяця порожні пляшки; буває, він і зараз так робить.

Щоранку Амат допомагає сторожеві, відмикає двері, перевіряє люмінесцентні лампи, складає шайби, їздить на льодовому комбайні, готує майданчик до роботи. Першими приходять ковзанярі, в найнезручніший час. Потім збираються всі хокейні команди, одна за іншою, залежно від рангу, а найзручніший час заброньований за молодіжною і дорослою командами. Гравці молодіжної тепер стали настільки вмілими, що посідають майже найвище місце в ієрархії.

Амат туди ще не потрапив, йому лише п’ятнадцять, але, може, вдасться наступного сезону. Якщо виконає всі вимоги. Одного дня він забере звідси свою маму — він у цьому впевнений, — одного дня він перестане постійно додавати і віднімати в голові прибутки і видатки. Діти, які живуть у сім’ях, де гроші можуть закінчитися, суттєво відрізняються від інших дітей. І те, в якому віці ти це усвідомлюєш, також важить.

Амат знає, що в нього не так багато варіантів, тому його план простий: звідси — в молодіжну команду, звідти — в дорослу, а тоді — до професіоналів. Щойно на його рахунку з’явиться перша зарплата, він забере від мами візок прибиральниці й ніколи не пустить її до цієї роботи; мамині зболені руки відпочинуть, а хвора спина знатиме, що таке полежати зранку в ліжку. Усілякий мотлох його не цікавить. Він просто хоче хоча б одного вечора заснути без думок про гроші.

Коли Амат закінчує справи, охоронець поплескує його по плечу і подає йому ковзани. Амат зашнуровує їх, бере ключку і виїжджає на порожню арену. Вони з охоронцем домовилися: Амат допомагає піднімати щось важке і відчиняти тугі бокові дверцята (бо ревматизм сторожа протестує проти таких завдань), а тоді, якщо Амат сам прочистить після себе лід, арена до його послуг на цілу годину, поки не прийдуть на тренування ковзанярі. Для Амата це найкращі шістдесят хвилин кожного його дня.

Він закладає до вух навушники, ставить гучність на максимум і розганяється з усіх сил. Мчить кригою — так швидко на інший бік, що аж влітає шоломом в оргскло бортика. На повній швидкості — назад. Ще раз. І ще раз. І ще.

Фатіма на мить відривається від прибирання і дозволяє собі кілька секунд поспостерігати за сином. Зустрічається поглядом зі сторожем і беззвучно каже «дякую». Той у відповідь лише киває, ховаючи усмішку. Фатіма пригадує, як розгубилася, коли тренери клубу вперше повідомили їй, що Амат має винятковий дар до гри. Вона тоді небагато розуміла шведською, і для неї було божественною таїною вміння Амата кататися на ковзанах ще відтоді, коли він заледве вмів ходити. Минуло вже стільки років, а вона так і не звикла до холоднечі у Бйорнстаді, але навчилася любити місто таким, яким воно є. У житті Фатіми найбільшою дивовижею був цей хлопчик, якого вона привела на світ там, де люди ніколи не бачили снігу, і який був народжений для того, щоб грати в спортивну гру на кризі.

На одній із менших вілл у центрі містечка з душу виходить спортивний директор хокейного клубу Бйорнстада Петер Андерссон, захеканий і з розчервонілими очима. Він майже не спав уночі, а вода не змогла змити нервове напруження. Директор двічі блював. Він чує, як Міра, минаючи ванну, поспішає коридором — розбудити дітей, — і знає, що вона скаже. «Господи, Петере, тобі ж уже за сорок перевалило! Коли директор нервує через молодіжний матч більше за самих гравців, то йому, мабуть, варто прийняти заспокійливе, випити собі і трохи розслабитися?» Сім’я Андерссонів уже десять років живе тут, відколи повернулася з Канади, але директор досі не зумів пояснити своїй дружині, яке значення має хокей для Бйорнстада. «Серйозно? А тобі самому не здається, що ви, дорослі чоловіки, занадто цим переймаєтесь? — запитувала Міра протягом цілого сезону. — Гравцям молодіжної збірної по сімнадцять років! Ще майже діти!»

На початках Петер відмовчувався. Але одного вечора все-таки сказав, як є: «Міро, я знаю, що це лише гра. Я знаю. Але ми живемо в місті посеред лісів. Тут немає туризму, чи шахти, чи високотехнологічної промисловості. Тут лише темрява, холод і безробіття. Якщо нам вдасться змусити це місто знову чимось захопитися, то нам випав щасливий жереб. Люба, я знаю, що ти не з цих країв і це не твоє місто, але подивися навколо. Робочих місць усе менше. Місцева влада затягує паски. Тут живе міцний народ, у кожному — ведмежа сила, але нами вже довгий час попихають. Цьому місту потрібно в чомусь перемогти. Нам треба відчути, хоча б один раз, що ми найкращі. Я знаю, що це просто гра. Але ж не лише… не лише так. Не завжди».

Міра міцно поцілувала його в чоло, обійняла, усміхнулася й ніжно прошепотіла йому на вухо: «Який ти ідіот!». Звісно, це правда, і він сам це знає.

Петер виходить з ванної, стукає до кімнати своєї п’ятнадцятирічної доньки, поки не чує у відповідь звук гітари. Донька обожнює свій інструмент, а не спорт. Часом йому стає гірко від цього, але буває й так, що він радіє за неї.

Майя лежить у ліжку, починає грати ще голосніше, коли лунає стукіт, чує за дверима рух батьків. Мама має дві вищі освіти, завиграшки процитує цілий кодекс законів, але не може запам’ятати, що таке айсинг чи офсайд, навіть якщо постане перед судом. А от тато може детально пояснити кожну з хокейних стратегій, що існують у світі, але не здатен дивитися серіал, в якому більше трьох персонажів, не вигукуючи щоп’ять хвилин: «Що тепер відбувається? Це хто? Чому це я маю сидіти тихо? Тепер я пропустив, що вони сказали… можна відмотати назад?».

Майя у відповідь то сміється, то зітхає. Найдужче в житті прагнеш переїхати з дому лише тоді, коли тобі п’ятнадцять. Усе так, як каже її мама, коли через холоднечу і темряву в неї закінчується терпіння і вона випиває три-чотири келихи вина: «Майє, у цьому місті неможливо жити, тут можна тільки виживати».

Ніхто з них навіть не підозрює, наскільки правдиві ці слова.

 4

На всьому шляху від роздягальні до кабінету правління хлопці й чоловіки з Бйорнстадського хокейного клубу виховувалися за правилом: всередині гуляй, поза стінами — пильнуй. Жорсткі словечка — така сама частина гри, як і жорсткі прийоми, але те, що відбувається в клубі, не виходить за його межі. Правило діє як на кризі, так і поза нею, бо всі повинні розуміти, що благо клубу — передусім.

Ще рано, льодова арена майже порожня, тут лише сторож, прибиральниця і самотній гравець з хлопчачої команди, який катається собі вперед і назад. Але в одному з кабінетів на верхньому поверсі зібралися чоловіки в костюмах, їхні впевнені голоси розходяться гуркотом коридорами. На стіні висить фото команди, якому майже двадцять років: світлина зроблена тоді, коли хокейна команда Бйорнстада була за крок від здобуття титулу найкращої в усій країні. Хтось із присутніх у кімнаті чоловіків є на фото, когось немає, але всі вони вирішили, що цього разу повернуться за перемогою. Бйорнстад більше не буде тим містом, що поринає у забуття в нижчих лігах, вони знову стануть елітою, вони кинуть виклик найсильнішим.

Директор клубу сидить за письмовим столом. Серед усіх чоловіків у місті він найдужче пітніє, а ще — постійно чогось боїться, ніби хлопчисько, який щось поцупив. Того ранку його страх сильніший, ніж зазвичай. Сорочка всипана крихтами — директор так несамовито жує бутерброд, аж кортить запитати, чи він узагалі розуміє, що означає споживати їжу. Таке відбувається, коли він нервує. Цей кабінет — його, але у нього тут найменше влади з усіх присутніх.

Для когось стороннього ієрархія клубу здається простою: правління призначає генерального директора клубу, який керує щоденною діяльністю, призначає спортивного директора, а той уже набирає гравців до основної команди і наймає тренерів. Тренери займаються командами, і ніхто не втручається в чужу роботу. Але за зачиненими дверима все виглядає інакше, і в генерального директора завжди є причини спітніти. Зараз його обступили члени правління і спонсори, один із яких є політиком місцевого рівня, а разом вони — найактивніші інвестори і найбільші роботодавці цього містечка. Звісно, зараз усі вони зібралися «неформально». Так вони кажуть, коли зі своїм впливом і грошима зовсім випадково опиняються усі в одному місці, щоб випити кави, ще й так рано-вранці, що місцеві журналісти навіть не встигли прокинутися.

Кавоварка хокейного клубу Бйорнстада потребувала чищення більше за директора, тому ніхто з присутніх не прийшов сюди заради того, що було налито в горнятка. Кожен із чоловіків у кімнаті мав свої інтереси і плани на успіх клубу, але всі вони сходилися в одному: є той, кого треба вигнати.

Петер народився й виріс у Бйорнстаді, та й ким він тут тільки не був: хлопчиськом у школі ковзанярів, юніором, що подавав великі надії, наймолодшим гравцем в основній команді, капітаном команди, яка майже завоювала титул найкращої в країні, великою зіркою — ставши профі в НХЛ, і, нарешті, героєм, який повернувся додому, щоб стати спортивним директором.

Але зараз Петер був просто чоловіком, який спросоння блудить туди-сюди у передпокої своєї маленької вілли, щотретій раз гримаючись чолом об полицю для капелюхів, і бурмоче:

— Заради Бога… хто-о-о бачив ключі від «вольво»?

Він учетверте перетрушує кишені усіх своїх курток. Його дванадцятирічний син, вийшовши з іншого боку передпокою, двома підстрибами відхилився вбік і навіть не підняв погляду від телефона.

— Лео, ти не бачив ключів від «вольво»?

— Запитай у мами.

— А де мама?

— Запитай у Майї.

Лео зникає у ванній. Петер глибоко вдихає повітря.

— ЛЮБА!

Ніхто не відповідає. Петер глипає у свій телефон, там чотири повідомлення від директора клубу: він повинен прийти до нього в кабінет. У звичайний тиждень Петер проводить на льодовій арені сімдесят-вісімдесят годин, і однаково ледве встигає подивитися тренування власного сина. В автомобілі у нього лежать ключки для гольфу, які він використовує двічі за ціле літо — якщо пощастить. Обов’язки спортивного директора забирають увесь час: підписання контрактів з гравцями, телефонні розмови з агентами, вивчення навичок новоприйнятих гравців за переглядом відео у темній кімнаті. У них маленький клуб, тому, завершивши роботу, Петер допомагає сторожу замінити люмінесцентні лампи й нагострити ковзани, бронює автобусні поїздки, замовляє спорядження для матчу — він працює і за туристичну агенцію, і як завідувач господарством, і витрачає на підтримку функціонування льодової арени не менше годин, аніж на створення команди. Ці справи забирають решту доби. З такої перспективи хокей зрозуміти просто. Він не може бути частиною твого життя. Хокей — це і є все життя.

Коли Петер став спортивним директором, він цілу ніч проговорив телефоном із Суне — той був тренером основної команди Бйорнстада ще з часів Петерового дитинства. Це Суне навчив Петера кататися на ковзанах і перетворив льодову арену на його другий дім, поки в першому хлопець бачив лише випивку і побої. Суне став його наставником і батьком більше, ніж був тренером, а в певні моменти життя цей старий чоловік був єдиним, кому Петер міг довіритися. «Тепер ти повинен бути вузлом, — пояснював Суне новому спортивному директорові. — Тут у кожного своя мотузка: у спонсорів, правління, політиків, уболівальників, у тренерів і гравців та їхніх батьків.

Кожен має свою мотузку і тягне клуб у свій бік. Ти повинен бути вузлом».

Наступного ранку, коли Міра прокинулася, Петер пояснив їй суть своєї роботи ще простіше: «У Бйорнстаді всі палають пристрастю до хокею. А я маю стежити, щоб ніхто не почав пожежі». Міра поцілувала чоловіка в чоло і сказала, що він ідіот.

— ЛЮБА, ТИ НЕ БАЧИЛА КЛЮЧІВ ВІД «ВОЛЬВО»? — гукає Петер на весь будинок.

Ніхто не відповідає.

Чоловіки в кабінеті обговорювали план дій, холодно і конкретно, ніби мова йшла про зміну меблювання. На старій командній фотографії, що висіла на стіні, Петер Андерссон стояв посередині: тоді він був капітаном, а зараз — спортивний директор. Ідеальна історія успіху, чоловіки в кімнаті знають, як важливо створити такий міф для ЗМІ та вболівальників. Біля Петера стоїть Суне, тренер основної команди, який умовив його після зіркової кар’єри переїхати разом із сім’єю з Канади назад до Бйорнстада. Вони вдвох організували тренування для молодих гравців, маючи на меті створити найкращу молодіжну команду в країні. Тоді всі сміялися з них, але тепер усе не так. Завтра молодіжна команда грає у півфіналі, наступного року Кевін Ердаль та кілька інших гравців перейдуть до основної команди, спонсори вбахають у клуб мільйон, і елітні ставки почнуться всерйоз. Цього не сталося б, якби не Петер. Він завжди був найкращим учнем Суне.

Один спонсор роздратовано дивиться на годинник.

— Хіба він не мав уже бути тут?

Зі спітнілих пальців директора вислизає телефон.

— Він уже їде. Думаю, відвозить дітей до школи.

Спонсор зневажливо посміхається:

— То в його жінки-адвокатки важливіша зустріч, як завжди? Для Петера це робота чи якесь хобі?

Хтось із членів правління прокашлюється і напівжартома-напівсерйозно каже:

— Нам потрібен спортивний директор, який буде як чобіт. А не як тапок.

Спонсор хмикає і докидає:

— Може, наймемо його дружину натомість? Туфлик на шпильці в ролі спортивного директора — непогано?

Чоловіки в кімнаті заходяться сміхом. Відлуння піднімається аж до стелі.

Розшукуючи дружину, Петер заходить на кухню, але там натрапляє на найкращу доньчину подругу Ану. Вона саме готує смузі. Принаймні виглядає на те, бо вся мийка захляпана загрозливою на вигляд рожевою рідиною, яка, крапля за краплею, розтеклася до країв, готуючись напасти, перемогти й анексувати паркетну підлогу. Ана знімає навушники.

— Доброго ранку! Цей ваш блендер до одного місця!

Петер глибоко вдихає.

— Привіт, Ано. Ти сьогодні… так рано.

— Та ж я ночувала тут! — безжурно відповідає Ана.

— Знову? Це вже… вчетверте поспіль, чи як?

— Я не рахувала.

— Так, я помітив. Дякую. А ти не думаєш, що часом добре було б піти ввечері додому і… ну, не знаю… Перевдягнутися, взяти інший одяг чи щось таке?

— Та це взагалі не проблема. Я ж, типу, весь одяг принесла сюди.

Петер потирає потилицю і робить зусилля сприйняти ситуацію так само радісно, як Ана.

— Ну, це… чудово. Але… твій тато хіба не скучає за тобою?

— Та ні. Ми часто говоримо по телефону.

— Так, це зрозуміло, але я хочу сказати, що тобі, можливо, варто колись піти додому і переночувати у себе? Може, якось?

Ана запихає у блендер забагато якихось морожених ягід і фруктів невизначеного вигляду і здивовано витріщається на Петера:

— Добре. Але це завал як незручно, бо в мене весь одяг тут.

Петер довго стоїть і дивиться на Ану. Потім вона вмикає блендер, забувши спершу накрити його кришкою. Петер виходить у передпокій і з відчаєм, що стрімко наростає, кричить:

— ЛЮБА!

Майя далі лежить у ліжку, повільно перебирає струни гітари, звуки відбиваються від стін і стелі, уповільнюються і стихають, відходячи у порожнє ніщо. Ніким не почуті прохання, щоб хтось відгукнувся. Майя чує, як на кухні гуркотить Ана, як у передпокої метушливо минають одне одного батьки: тато ще сонний і здивований, ніби щоранку прокидається в якомусь незнайомому місці, а мама цілеспрямована, як радіокерована газонокосарка, в якій перегорів запобіжник для розпізнавання перешкод.

Її звати Міра, але вона ніколи не чула, щоб у Бйорнстаді хтось так звертався до неї. Врешті-решт вона здалася і погодилася на звертання «Мія». Люди тут настільки небагатослівні, що їм, здається, не хочеться гаяти час на приголосні. Спочатку Міра розважалася тим, що перепитувала: «Ви мали на увазі Піта?», коли хтось із місцевих питав про її чоловіка. Але люди лише серйозно дивилися на неї і повторювали: «Ні, Петера!». У цих краях іронія, як і все інше, перетворюється на лід. Тепер Міра радіє хоча б із того, що з погляду економії приголосних в її дітей зразкові імена: Лео і Майя. Тож у жодного працівника з реєстрації прописки не вибухне голова.

Міра рухається невеликою віллою звичним маршрутом, одягається і п’є каву, разом із тим поступово опиняючись у ванній, передпокої та кухні. У кімнаті доньки піднімає з підлоги светр і одним махом згортає його, миттєво зауважуючи, що доньці вже час відкласти гітару і встати.

— Іди в душ, від тебе такий запах, ніби в кімнаті щось горіло і пожежу гасили «Ред Буллом». Через двадцять хвилин тато відвезе вас до школи.

Майя неохоче, але досить відточеним рухом викочується з ліжка. Її мама не з тих, з ким можна сперечатися, її мама — адвокатка, і не лише в робочий час.

— Тато сказав, що сьогодні ти нас відвезеш.

— У тата недостовірна інформація. І, будь ласка, попроси Ану прибирати на кухні, коли вона закінчує готувати свої смузі. Вона мені подобається, це твоя найкраща подруга, і я не проти, щоб вона ночувала в нас частіше, ніж удома, але якщо вона збирається готувати смузі в нас на кухні, їй треба навчитися закривати блендер кришкою, і ти повинна пояснити їй хоча би БАЗОВІ функції чортової ганчірки для посуду. Окей?

Майя припирає гітару до стіни і вирушає до ванної, але повернувшись до матері спиною, вона так закочує очі, що на рентгенівському знімку її зіниці можна було би переплутати з камінням у нирках.

— І не треба мені очі закочувати. Я все бачу, навіть якщо цього не видно, — сичить мама.

— Спекуляції і домисли, — бурмоче донька.

— Я тобі вже казала, що так говорять хіба в американських серіалах, — протестує мама.

Донька у відповідь лише сильніше, ніж потрібно, грюкає дверима ванної. Десь у будинку чути крик Петера: «ЛЮБА!!!». Міра піднімає з підлоги ще один светр і лише встигає почути Анине «от чо-о-орт», як на кухні бризки від смузі розпринтовують стелю.

— Знаєте, я ж могла займатися по життю чимось геть іншим, — тихо говорить Міра в нікуди і кладе в кишеню куртки ключі від «вольво».

Чоловіки в кабінеті далі сміються з жарту про підбори, коли з прочинених дверей чується несміливе покашлювання. Директор клубу кивком дає дозвіл увійти прибиральниці, навіть не дивлячись на неї. Жінка перепрошує всіх присутніх, більшість чоловіків поводяться так, ніби її нема, навіть коли один із них люб’язно посуває ноги, бо їй треба витрусити кошик із паперовим сміттям. Прибиральниця чемно дякує, ніхто не звертає уваги, але вона не сприймає це за зле: найбільший талант Фатіми полягав у тому, що вона нікому не заважала. Тільки опинившись у коридорі, вона хапається за спину і в неї виривається тихий стогін болю. Фатіма хвилюється, що хтось побачить її і про це дізнається Амат. Її любий хлопчик і так має забагато турбот.

Амат сповільнюється біля бортика, очі йому щипає піт, ключка лежить на кризі, пальці впріли і ковзають у рукавичках, від дихання дере в горлі, у стегнах бушує молочна кислота. Трибуни порожні, але Амат однаково скоса позирає туди. Мама завжди каже, що їй і йому треба бути вдячними, і Амат її розуміє. Мама безмежно вдячна — країні, і місту, і людям, і клубові, і місцевій владі, і сусідам, і роботодавцю. Дякувати, дякувати, дякувати. Таке вже завдання у матерів. А в дітей завдання мріяти. Тож її син мріє, щоб одного дня мама могла зайти до кімнати, не маючи потреби вибачатися.

Атам змахує піт з очей, поправляє шолом і відштовхується ковзанами від криги. Ще раз. І ще раз. І ще.

У Петера в телефоні чотири пропущені дзвінки від директора клубу, він знервовано дивиться на годинник і повертається до Міри, яка саме заходить на кухню. Вона з усмішкою оглядає захляпану мийку і підлогу після Ани, знаючи, що Петер усередині вже істерично кричить. У них зовсім різні методи прибирання: Міра не терпить розкиданого на підлозі одягу, а Петер ненавидить захляпаних столів. Коли вони познайомилися, його квартира виглядала так, ніби тут щойно були грабіжники — крім кухні і ванної: там усе було, ніби в операційній. У Міри вдома було навпаки. Можна зробити підсумок, що вони добре підходили одне одному для подружнього життя, щоправда, не у звичному розумінні.

— Ось де ти! Я запізнююся на зустріч у клубі. Ти не бачила ключів від «вольво»? — видихає Петер.

Він постарався одягнути костюм і зав’язати краватку, але вийшло, як і зазвичай, так собі. Мірин одяг виглядає бездоганно, тканина ніби підлещується до її тіла. Одним м’яким рухом руки вона підносить чашку, щоб відпити каву, і накидає на себе пальто.

— Ага.

Петер стоїть розкуйовджений, з розчервонілим обличчям, розмащеним смузі на шкарпетках і запитує:

— То, може, будеш така ласкава сказати, де вони?

— У мене в кишені.

— Що? Це чому?

Міра цілує його в чоло.

— Знаєш, солоденький, це гарне запитання. Я подумала, що добре було б мати ключі, якщо мені треба їхати на «вольво». Мені здавалося, адвокату трохи не личить добиратися на роботу автомобілем, якого завели по-злодійськи.

Петер у розпачі вчеплюється руками у своє волосся.

— Але… якого… ти ж мала взяти мале авто?

— Ні, малий автомобіль ти мав забрати до майстерні. А перед тим — відвезти дітей до школи. Ми про це говорили.

— Ми про це НЕ говорили!

Петер нав’язливо витирає паперовими серветками низ Міриного горнятка з кавою. Вона усміхається.

— Але ж, мій дорогенький, це написано в календарі на холодильнику.

— Хіба можна записувати щось до календаря і навіть НЕ ПОГОВОРИТИ зі мною?!

Міра потирає брови і тримає себе в руках.

— Ми говорили. Ми зараз говоримо. Тільки й робимо, що говоримо. А от щоб хтось та й слухав…

— Міро, будь ласка, у мене зустріч! Якщо я спізнюся, то…

Міра занадто енергійно киває.

— Звичайно, любий, звичайно. Якщо я запізнюся на роботу, невинна людина може опинитися за ґратами. Але вибач, що перебила тебе — то що станеться, коли ТИ запізнишся?

Петер вдихає носом повітря — настільки терпляче, наскільки може.

— Люба, завтра найбільший матч року.

— Я знаю, коханий. Завтра я теж зроблю вигляд, що це важливо. Але до того часу тобі доведеться вдовольнитися тим, що так вважають усі інші в місті.

На Міру складно справити враження. Ця її риса водночас і найбільше приваблювала Петера, і найбільше дратувала. Він намагається підшукати інші аргументи, але Міра лише награно драматично зітхає, кладе ключі від «вольво» на кухонний стіл і, випроставши руку перед чоловіком, стискає долоню в кулак.

— Окей. Тоді граємо в «камінь-ножиці-папір».

Петер хитає головою, намагаючись не розсміятися.

— Тобі що, вісім років?

Міра здивовано зводить брови.

— Ти що, слабак?

Петерова усмішка вмить зникає, він прикипає до Міри поглядом і стискає кулак. Міра вголос рахує до трьох, Петер зробив папір, а вона затримується на пів секунди і швидко показує пальцями ножиці. Петер обурено скрикує, але Міра вже схопила ключі і вийшла в передпокій.

— Але ж ти ШАХРУВАЛА!

— Любий, треба вміти програвати. Діти, бувайте і чемно слухайтесь тата! Добре, просто слухайтесь!

Петер далі стоїть у кухні і кричить:

— Навіть не думай піти! Шахрайка!

Він повертається до календаря, почепленого на холодиль-ник:

— АЛЕ Ж ТУТ НІЧОГО НЕ НАПИСАНО ПРО АВТОМО…

За Мірою зачиняються вхідні двері. Чути, як заводиться «вольво». Ана стоїть на кухні і всміхається зі слідами смузі навколо рота.

— Ви хоч раз у чомусь вигравали в неї?

Петер потирає скроні.

— Будь ласка, знайди мого сина з донькою і скажи їм, щоб одягалися й сідали в машину.

Ана запопадливо киває:

— Звичайно! Я тільки поприбираю тут!

Петер благально хитає головою і дістає нову упаковку ганчірок для посуду.

— Ні… Ні, Ано… не треба, будь ласка. Я справді маю підозри, що буде тільки гірше.

Коли регіт у кабінеті затихає, один зі спонсорів похмуро дивиться на гендиректора клубу, стукає кісточками пальців по стільниці й питає:

— То що? З Петером можуть бути проблеми?

Директор витирає чоло і хитає головою.

— Петер робить так, як краще для клубу. Завжди. Ви знаєте.

Спонсор встає, защіпає піджак, допиває каву.

— Ну, що ж. У мене зараз інша зустріч, але маю надію, ти поясниш йому, про що йдеться. І нагадаєш, з яких грошей йому виплачують зарплату. Ми всі знаємо його ставлення до Суне, але не можна допустити, щоб ЗМІ дізналися, що в нас тут внутрішній конфлікт.

Гендиректор не мусив нічого відповідати. Ніхто краще за Петера не розумів, що означає «поза стінами — пильнуй». Клуб для нього — передусім. Навіть сьогодні, коли йому накажуть викинути з клубу Суне.