Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Наш Формат
Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Річард Флорида
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 30 Квітня, 23:59
Промокод — TU_NF

 

«Homo creativus» — світовий бестселер, який здобув премію «Проривна ідея 2004 року» від Harvard Business Review і неодноразово потрапляв у топ-100 на Amazon. Уперше феномен креативного класу Річард Флорида описав ще 2002 року в книжці, яка сьогодні стала класикою. «Homo creativus» — доповнене й оновлене видання, у якому автор показує, як змінився світ із появою нового економічного класу, і яка його визначальна роль у подальшому розвитку суспільного життя.

Річард Флорида — теоретик урбаністики, професор Торонтського університету. Штатний редактор видання Atlantic, автор статей у New York Times, Wall Street Journal, Economist. 2005-го журнал Esquire назвав Флориду «найкращим і найяскравішим», а 2006 року Businessweek відзначив його як «голос інновацій».

***


Три «Т» економічного розвитку

Ключем до розуміння нової економічної географії та її позитивного впливу на економічні показники є те, що я називаю трьома «Т» економічного розвитку: технологія, талант, толерантність. Кожен із цих чинників потрібний, але поодинці жодного з них для справжнього економічного процвітання недостатньо — сталий економічний розвиток потребує наявності всіх трьох «Т». Ці три «Т» пояснюють, чому деяким містам не вдається розвиватися та зростати, попри те що вони мають потужну технічну базу та університети світового рівня. Саме через недостатню толерантність і нестачу відкритості вони не змогли привабити й утримати найкращі креативні таланти. Взаємозалежність цих трьох чинників також пояснює, чому іншим містам не вдається цього зробити з іншої причини — відсутності необхідної технологічної бази. Найбільш успішні місця поєднують усі три «Т». Мій Індекс креативності складається з цих трьох «Т». Його оновлену версію я подаю в кінці цього розділу. У додатку ви знайдете оновлені дані по всіх трьох «Т» і дані Індексу креативності для всіх міських агломерацій США.

Технологія

Найпершою та найменш контраверсійною з усіх «Т» є технологія. Економісти погоджуються, що саме технологія є ключовим чинником розвитку. Уперше Карл Маркс, а згодом і Йозеф Шумпетер визнали, що саме технологічний прогрес дозволяє капіталізму постійно докорінним чином змінювати себе. «Капіталізм ніколи не був і в принципі не може бути статичним»,— писав Шумпетер у 1942 році. Роберт Солоу з Массачусетського технологічного інституту отримав Нобелівську премію за свої праці з виокремлення технології як провідної сили розвитку. У таких інноваціях, як комп’ютерні програми, робототехніка, біотехнології та покращення виробничих систем і процесів, саме технологія робить економіки й цілі суспільства ефективнішими та продуктивнішими.

На малюнку 12.1 подано дані з Індексу технологій по міських агломераціях у США. Цей індекс складається з даних Індексу Тех-Пол Інституту Мілкена, який є показником високотехнологічності різних галузей, а також додатково з показників рівня регіональних інновацій, кількості патентів на душу населення і показника щорічного зростання кількості патентів.

Кремнієва долина, у якій розташовані найвідоміші й найбільш революційні в розвитку технологій компанії — від Intel, Apple та Cisco до Google й Facebook — і яка також є найбільшим у світі центром венчурного капіталу, з 1970-х одержала своє визнання як головний центр країни з високотехнологічних інновацій та підприємництва в цій галузі. Проте в 2010 році, згідно з даними Індексу технологій, гегемонії Кремнієвої долини кинув виклик Сіетл зі своїми передмістями, де розташовані Microsoft, Amazon і багато інших компаній, що дозволило цьому місту посісти в Індексі першу сходинку.

На другому місці — Сан-Хосе, за яким іде Сан-Франциско із передмістями, які вийшли на передній план у міру того, як ключові фірми у високотехнологічній галузі й талановиті люди з неї почали віддавати перевагу міським локаціям (детальніше цю тему я розгляну в Розділі 15). Портленд (штат Ореґон) — на четвертому місці, Остін — на п’ятому, за ними йдуть Ралі — столиця штату Північна Кароліна, Сан-Дієґо та Дарем, на іншому кінці «Дослідницького трикутника» від Ралі. Бостон і Боулдер закривають першу десятку. Далі в першій двадцятці йдуть Берлінгтон, Тусон, Корвалліс, Гантсвілл, Покіпзі (де знаходиться ІВМ), Міннеаполіс — Сент-Пол, Медисон, Окснард — Таузенд-Оукс і Манчестер, штат Нью-Гемпшир (біля бостонської траси 128).

У першому видані цієї книжки я вказав на істотну кореляцію між Креативним класом і показниками з технології, а також на обернений зв’язок між високими технологіями й Робітничим класом. Через десять років спостерігалась така сама ситуація, з однією відмінністю — вона стала іще виразнішою. Креативний клас становить понад 35% робочої сили в 14 з основних 20 міст за Індексом технологій та перевищує 40% у шести з них. Креативний клас прямо (тобто позитивно) корелює з усіма показниками й вимірами високотехнологічної галузі та інновацій, водночас ці самі показники демонструють обернену (тобто негативну) кореляцію з Робітничим класом.

Зміни в географії інновацій по Сполучених Штатах видно з графіка 12.2, який складено на основі трендів у галузі інновацій (за кількістю патентів) для першої десятки міст США з 1976 по 2009 рік246. У старих індустріальних регіонах, таких, як Піттсбург і Детройт, а також регіонах Сонячного поясу, таких як Даллас і Г’юстон, рівень інновацій суттєво знизився. Протягом того самого періоду інновації суттєво зросли в таких високотехнологічних регіонах, як Кремнієва долина, Сан-Франциско та Сіетл, а також у Лос-Анджелесі. У двох інших великих регіонах — Нью-Йорку та Чикаго — спостерігався злет інновацій наприкінці 1990-х, за яким настав різкий спад протягом 2000-х, що практично звів нанівець попередні досягнення. Загалом інновації стали більше зосередженими в певних географічних регіонах і більш «строкатими».

Талант 

Другим «Т» є талант. Економісти згодні, що висококваліфіковані, вправні, амбіційні, освічені та підприємливі люди, яких вони й називають «людським капіталом», є центральною силою економічного розвитку. Мій попередній показник таланту поєднував у собі Креативний клас і традиційні виміри людського капіталу, які, по суті, вказували на кількість випускників вищих навчальних закладів. У цьому виданні оновлений показник включає в себе суто Креативний клас. У першому виданні цієї книжки я представив дані дослідження, що вказували на щільний зв’язок між часткою Креативного класу, Індексу таланту й рівнями високотехнологічних компаній та інновацій. Такий самий зв’язок спостерігається і станом на сьогодні.

Толерантність

Толерантність є третім «Т». Економісти вже давно визнали, що розмаїття має важливе значення для хороших економічних показників, проте вони зазвичай мали на увазі розмаїття фірм і виробничих галузей. Наприклад, економіст Джон Квіґлі стверджує, що регіональні економіки отримують вигоди від розташування різноманітних фірм і виробництв. Джейн Джейкобс була однією з перших, хто відзначив, що у стимулюванні інновацій і розвитку міст значення має як розмаїтість фірм, так і розмаїтість людей. Толерантність відкритість до різноманіття є частиною та передумовою широкого культурного зсуву до постматеріалістичних цінностей, які ідентифікував Рональд Інґлгарт.

Найбільш ефективно нові ідеї народжуються в тих місцях, де толеруються різні когнітивні стилі — а різні когнітивні стилі пов’язані з демографічним різноманіттям, як це показав економіст з Університету Мічигану Скотт Пейдж. Толерантність, а якщо говорити загальніше — відкритість до розмаїття, є ще одним ресурсом для конкурентної переваги в економіці, яка працює пліч-о-пліч з технологією та талантом. Місця, які є найбільш відкритими до нових ідей і які притягують до себе талановитих і креативних людей з усього світу, розширюють свої технологічні можливості й посилюють свій потенціал у плані талантів. Відповідно, у результаті вони здобувають значну економічну перевагу.

Більшість економістів схильні вважати технологію і талант основними — фіксованими — фондами, як сировину та природні ресурси, проте насправді вони є потоками. На відміну від покладів вугілля чи природних бухт, талановиті люди не є навічно прикутими до якогось одного місця — вони здатні пересуватися, і саме цим вони й займаються. Факт того, що деякі місця краще за інші спроможні народжувати, приваблювати й утримувати талановитих людей, пояснюється тим, що вони є відкритими, розмаїтими й толерантними.

Завдяки нашому дослідженню ми знайшли сильну кореляцію між тим, наскільки, з одного боку, місця є привітними до іммігрантів, митців, геїв, представників богеми й схильними до соціально-економічної та расової інтеграції, та, з іншого боку, чи спостерігається в цих місцях високе економічне зростання. Економісти кажуть про важливість низьких бар’єрів для входження нових індустрій, бо це дозволяє фірмам з легкістю входити до певної галузі та вдихати в неї життя. Я вважаю, що для місця важливо мати низький бар’єр для входження до нього людей — тобто певному місцю важливо бути таким, аби в ньому до різного роду соціальних та економічних структур швидко приймали новоприбульців. Такі місця отримують креативну перевагу. Якщо всі інші умови є рівними, саме такі місця можуть приваблювати й утримувати тих людей, які стимулюють і «живлять собою» інновації й розвиток.

Відкритість до підприємливих осіб з усього світу є загальновідомою візитівкою Сполучених Штатів. Серед провідних підприємців Америки з часів сталевого магната Ендрю Карнеґі частка іммігрантів є непропорційно великою. Угорський єврей Ендрю Ґроув заснував Іntel у 1960-х, а протягом останніх двадцяти років з іммігрантів складається більше половини всіх стартапів Кремнієвої долини — приміром, Сергій Брін у Google, Сабір Бхатія з Hotmail, який виріс у Банґалорі, народжений на Тайвані Джеррі Янґ з Yahoo! і П’єр Омідяр з eBay, який народився в Парижі. Його талановиті батьки — хірург і професорка лінгвістики — емігрували до Франції з Ірану, а до США переїхали, коли П’єру було лише шість років. Хоча іммігранти складають лише 12% населення США, вони виробляють 25% світових патентів і на них припадає майже половина (47%) усіх працівників інженерії США, які мають науковий ступінь.

З розгортанням економічної кризи деякі експерти, а за ними й дедалі більша частка американців почали вірити, що легальні й нелегальні мігранти «забирають» робочі місця в американців та є причиною зниження заробітних плат. В останні роки Аризона, Алабама та деякі інші штати впровадили драконівські заходи з обмеження імміграції. Проте насправді, згідно з даними звіту Інституту Брукінґса за червень 2011 р., у США є більше висококваліфікованих, а не низькокваліфікованих мігрантів251. «У 1980 році лише 19% усіх іммігрантів віком від 25 до 64 років мали бакалаврський ступінь, а майже 40% не мали повної середньої освіти. Станом на 2010 рік 30% іммігрантів працездатного віку мали щонайменше повну вищу освіту і лише 28% не мали повної шкільної освіти». Порівняно зі своїми співгромадянами, народженими в США, «низькокваліфіковані іммігранти мали вищі показники працевлаштованості та нижчі показники бідності на рівні домогосподарств». У майже чотирьох з десяти міських агломерацій з топ-сто найбільших у США, таких як Вашингтон, округ Колумбія, та Сан-Франциско, іммігрантів з вищою освітою щонайменше на 25% більше, ніж тих, хто не має загальної середньої освіти.

Більше, ніж природні ресурси, вроджена винахідливість чи якісь інші чинники, для процвітання Сполучених Штатів історично спричинилася відкритість до працьовитих, амбіційних і талановитих іммігрантів усіх типів. Сюди входять й іммігранти з низькою кваліфікацією.

Ретельні дослідження економіста Джованні Пері з Каліфорнійського університету в Девісі дали змогу переконатися, що іммігранти значно більшою мірою роблять позитивний, а не негативний внесок в економічне зростання Америки з однієї простої причини: «Кваліфікаційний рівень іммігрантів доповнює аналогічний рівень місцевих». На нижчому рівні — серед професій низької кваліфікації — іммігранти спеціалізуються на «активних фізичних видах роботи руками, як-от приготування їжі, водіння таксі і будівництво», тобто на тих видах робіт, за які їхні місцеві американські колеги зазвичай не беруться, бо спеціалізуються на «праці з активним використанням мови — наприклад, диспетчерське обслуговування, організаційно-контрольний супровід і координація робіт». До професій високого рівня кваліфікації іммігранти привносять наукові, технічні та підприємницькі навички, яких в Америці не вистачає, але вони потрібні як «паливо» для двигуна американських інновацій і бізнесу. Пері доходить висновку, що «більш мультикультурне міське середовище робить громадян США, народжених у країні, продуктивнішими».

Гей-індекс

Коли я вперше почав розглядати паттерни економічного розвитку, то й уявити не міг, що знайду зв’язок між демографією гомосексуалів і галуззю високих технологій. Потім, як я вже згадував у вступі до першого видання цієї книжки, я зустрів Ґері Ґейтса, який разом з економістами Деном Блеком, Сетом Сандерсом і Ловеллом Тейлором розробив новий показник, який назвав Гей-індексом. Ґейтс став провідним світовим авторитетом з питань демографічних паттернів геїв і лесбійок, він є співавтором «Атласу геїв і лесбійок» і дослідником в Інституті Вільямса при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі.

На основі звіту для Інституту Брукінґса, який ми написали з Ґейтсом, у першому виданні я зазначав, що Гей-індекс має тісний зв’язок з регіональною концентрацією й концентрацією високотехнологічної індустрії, а також корелює з її розвитком254. Чотири топові регіони з розвитку високих технологій у період з 1990-го по 1998-й також входили до першої десятки в Гей-індексі і в 1990, і у 2000 роках255. На додачу до цього ми виявили, що із часом кореляція між Гей-індексом (виміряним у 1990 році) та Індексом високих технологій (який обчислювався для кожного року за період 1990–2000 років) посилюється, що вказує на накопичувальний ефект від відкритості до геїв.

Серед критиків були ті, хто вважав, що наші результати можуть бути викривленими унікальною ситуацією Сан-Франциско, яке займало високу позицію (а якщо чесно, то посідало першу сходинку) за показниками обох індексів одночасно. Для перевірки цього припущення ми взагалі прибрали дані по Сан-Франциско зі статистичного аналізу — і результати практично не змінилися. Навіть більше — кореляція між Гей-індексом і високотехнологічною індустрією посилилась. Загалом, дванадцять з двадцяти регіонів за Гей-індексом і надалі займали перші сходинки в топ-двадцяти високотехнологічних регіонах, і десять з топ-двадцяти регіонів за Гей-індексом входили й до топ-двадцяти центрів Креативного класу. Гей-індекс мав пряму кореляцію з Креативним класом протягом обох періодів, проте з Робітничим класом він мав обернений зв’язок.

Критики виявили напрочуд дивовижну наполегливість у хибному тлумаченні того, що ми з Ґейтсом хотіли сказати про зв’язок між геями та економічним розвитком. Багато хто схильний думати, що ми, мовляв, вважаємо, що між цими явищами є лінійних зв’язок. Однак ніхто з нас жодного разу й ніде не сказав, що геї спричиняють високотехнологічний розвиток. Натомість ми вважаємо, що сильна та розмаїта гей-громада є потужним провідним індикатором відкритості певної спільноти до різного типу людей. Якщо в якомусь місці геї почуваються комфортно, то так само комфортно в ньому, найімовірніше, почуватимуться й іммігранти та представники етнічних меншин, не кажучи вже про високочолу публіку, усіляких ексцентриків і диваків, які і є джерелом нових ідей. Білл Бішоп сказав про це так: «Туди, де є вдосталь гомосексуальних домогосподарств, тягнуться всі ґіки».

Рональд Інґлгард, який досліджував зв’язок між культурою та економічним зростанням упродовж сорока років, зауважив, що нестача соціального прийняття геїв є найвагомішим серед бастіонів нетолерантності та дискримінації, які ще лишаються в нашому світі. Відповідно, ті місця, які приймають геїв, приймають і решту різних типів людей. Сам Ґейтс завжди казав, що метафорично геїв можна описати як свого роду «канарок», з чиєю допомогою, як колись у шахтах, можна перевіряти життєздатність певних середовищ на предмет того, чи здатні вони бути високотехнологічними центрами й місцями для зосередження Креативного класу.

Мій близький друг — соціолог із Чиказького університету Террі Кларк — запропонував деталізованішу та обґрунтованішу критику результатів наших досліджень про зв’язок між геями й високими технологіями. Скориставшись деталізованою інформацією з тисячі різних округів по Сполучених Штатах, Кларк дійшов висновку, що «зв’язок геїв з роботою виявляється потужним у великих міських агломераціях, проте його не спостерігається на рівні агломерацій меншого рівня». У нас із Ґейтсом немає жодних претензій до результатів дослідження Кларка на рівні округів. Насправді, саме з цих причин ми зробили наше дослідження відповідним чином: міські агломерації є природними економічними одиницями районування, які підтримуються маятниковою трудовою міграцією. Люди можуть жити в одному окрузі, а на роботу регулярно їздити до іншого. Саме тому агломерація, а не окремий округ, є більш адекватною одиницею аналізу, на основі якої можна розглядати роль, що її відіграють толерантність і розмаїтість.

Чинник богеми

Низка досліджень вказує на роль, яку в економічному розвитку відіграють вигоди, зручності й комфорт. Однією з перших розвідок у цьому напрямку можна вважати працю Пола Ґоттліба про зв’язок між наявністю зручностей і присутністю високотехнологічних компаній у Нью-Джерсі. В іншому дослідженні економісти Дора Коста та Метью Кан з’ясували, що подружжя з високою купівельною спроможністю віддають перевагу локаціям з високим рівнем комфорту. У своєму ретельному аналізі появи й розвитку міста споживання Едвард Ґлейзер і його колеги дійшли висновку, що «майбутнє більшості міст залежить від їхньої здатності бути бажаними для споживачів місцями. У міру того, як споживачі стають багатшими, а фірми — мобільнішими, вибір місця проживання і перебування засновується на зручностях для працівників і вигодах для фірм».

У статті, опублікованій в Economist у квітні 2000 року під назвою «Географія прикольності», вказувалося, що міста, які віддавна є центрами культури й моди, від Нью-Йорка до Берліна, розвиваються також і як провідні місця призначення для талановитих людей і відтак стають центрами певних високотехнологічних галузей.

Усе це значною мірою вказувало на зв’язок між досліджуваними явищами, проте мені був потрібен чіткий показник мистецького й креативного клімату певного місця.

Одного дня ми зі Столариком сиділи за столом у мене на кухні в Піттсбурзі та обговорювали дослідження толерантності й економічного розвитку, і під час розмови я пробурмотів: «А чи могли б ми взагалі-то скласти перелік локацій, де люблять концентруватися митці, письменники, дизайнери, актори та подібні люди?». Індекс богеми, який ми вивели, як я вже зазначав у 2002 році, виявився тісно пов’язаним і з високими технологіями, і з економічним розвитком. П’ять з топ-десяти й дванадцять з топ-двадцяти регіонів за Індексом богеми входили і до топ-двадцяти високотехнологічних регіонів країни. Одинадцять з топ-двадцяти регіонів за Індексом богеми входили і до топ-двадцяти найбільш інноваційних регіонів.

Показник регіону за Індексом богеми станом на 1990 рік передбачав як концентрацію високотехнологічних галузей, так і зростання в ньому показників працевлаштування і збільшення кількості населення за період з 1990 по 2000 рік.

На малюнку 12.5 подані оновлені дані для Індексу богеми станом на 2009 рік. Найвищу сходинку посідає Лос-Анджелес, за ним ідуть Нью-Йорк, Сан-Франциско та Санта-Фе. До переліку також входять Нашвілл, Сіетл та Портленд в Ореґоні; Джерсі-Сіті на іншому від Мангеттена березі річки Гудзон; університетські міста, такі як Боулдер, Остін, Санта-Круз та Айова-Сіті; а також, дещо неочікувано, сюди ж потрапили такі місця, як Стамфорд та Данбері в Коннектикуті, Піттсфілд у Массачусетсі та округ Орандж в Каліфорнії.

Мій випадок з Колбертом

Завдяки дослідженню, здійсненому мною разом із Шарлоттою Мелландер у 2007 році, де ми виводили Гей-індекс та Індекс богеми, я заробив почесне місце в «перших лавах» популярного комедійного шоу Comedy Central. Про цей випадок я писав у книжці «Ким є твоє місто?». «Моторошне дослідження, проведене нещодавно, знайшло рішення проблемі житлових нетрів: живіть по сусідству з геями, — проголосив Стівен Колберт у своєму вступі до інтерв’ю з нами. — За результатами дослідження з’ясувалося, що митці, богема та геї підвищують якість життя в тих районах і громадах, де вони мешкають. Мені ввижається, що нині народ воліє жити в будинку, з вікон якого можна насолодитися ідилією, де бітник з цап’ячою борідкою лупцює по своїх барабанах, при цьому курить косячок і ліпить скульптуру k.d. lang». Можливо, це саме те, з чого можна реготати у вечірньому шоу, проте емпіричні факти не брешуть — Гей-індекс та Індекс богеми просто чудово, навіть дивовижно добре передбачають регіональні ціни на житло.

У Сполучених Штатах Америки немає якогось єдиного загальнонаціонального ринку нерухомості, тож є багато причин, з яких деякі місцевості в плані проживання є дорожчими за інші. Одним ключовим чинником є дохід — там, де люди мають більше грошей, вони можуть придбати дорожче житло. Ціни на житло зазвичай є вищими в місцях з великою часткою високотехнологічних індустрій, як, приміром, у Кремнієвій долині. Зручності й привабливі краєвиди, такі, як гори чи пляжі неподалік, також піднімають ціну житла. На кореляцію між зручностями інфраструктури та вартістю нерухомості ще в 1982 році вказала економістка Дженніфер Робек — цей чинник мав більше значення у визначенні вартості житла, ніж вартість землі чи рівень заробітних плат. Чи це шматок якогось пляжу, а чи самого Мангеттену, ціни зростатимуть відповідно до базового закону попиту та пропозиції.

Едвард Ґлейзер зі своїми колегами з’ясував, що в містах вартість житла зростає швидше, ніж заробітні плати. Для пояснення цього явища він розробив формулу, яка виходить з припущення, що міське житло потребує додаткової надбавки в розрахунку вартості з урахуванням кращої продуктивності житлового фонду та рівня вигод і зручностей, які можна отримати в місті. Разом з тим, моє дослідження вказувало, що ані ефективна інфраструктура міста, ані зручності від певного розташування (красиві пляжі, можливості для шопінгу, велосипедні доріжки тощо) не розкривають усієї картини.

«Хочете дізнатися, у яких місцях варто робити інвестиції в нерухомість протягом наступних п’яти чи десяти років? — запитував автор однієї статті в журналі Business Week 2007 року. — Подивіться, де зараз живуть митці». Саме так ми і зробили. Насправді це не була якась велика таємниця — урбаністи вже давно визнають, що джентрифікація (та внаслідок неї — висока вартість житла) запускається в дію митцями, креативними людьми та геями. Разом з тим, частка митців і геїв у населенні відносно мала, а докази їх зв’язку з вартістю житла — обмежені. Станом на 2000 рік, у США було орієнтовно 1,3 мільйона «богеми» та 8,8 мільйона осіб, які ідентифікували себе як геї/лесбійки, тобто загалом це десь 4% від усього дорослого населення країни. Справді, чи може така мала група бути так сильно пов’язаною з вартістю житла?

Ми з Мелландер ретельніше розглянули зв’язки між високотехнологічною індустрією, людським капіталом, високооплачуваними працівниками, відповідними професіями, заробітними платами, доходом і тим, скільки серед місцевого населення є митців, представників богеми та гомосексуалів, у понад 300 містах і міських агломераціях США. Ми застосували статистичну техніку для виокремлення кореляцій між кожним із цих чинників і вартістю житла. Результати нас приголомшили. Було з’ясовано, що на вартість житла впливають два чинники. Перший з них є цілком очевидним — багатство: що багатшими є мешканці, то дорожчим є житло. Проте слід зауважити, що з вартістю житла корелювало саме багатство, а не зарплати. Самі по собі зарплати, за умови відсутності прибутків від капіталовкладень та інших заробітків і шляхів одержання прибутку, на вартість житла мали незначний вплив. Так само на нього практично не впливали рівень освіти, людський капітал, наявність Креативного класу чи різні професії.

Другий і значно потужніший чинник відображений у нашому об’єднаному «Гей-богемному індексі», до якого ввійшли дані про кількість митців, музикантів, дизайнерів, геїв і лесбійок у певному регіоні. Незалежно від того, які змінні ми застосовували, якою моделлю послуговувалися чи які саме регіони аналізували, концентрація представників богеми й геїв завжди мала суттєвий кореляційний зв’язок з вартістю житла, навіть якщо ми контролювали вплив доходу, людського капіталу, типу робочих місць і розмір міста.

Багато хто вважає, що представники богеми та геї не спричиняють зростання економіки, а просто їх приваблюють певні місця. Скориставшись технікою аналізу шляхів (пат-аналіз), яка є складним статистичним методом для дослідження зв’язків між незалежними, проміжними й залежними змінними, ми змогли ізолювати зв’язок між кількістю представників богеми та гомосексуалів у певному регіоні та іншими чинниками, що впливають на вартість житла, а також зв’язки цих чинників між собою. Ми робили це для того, аби перевірити результати, попередньо одержані за допомогою інших технік. Присутність богеми й геїв мала прямий вплив на вартість житла, а також і на рівень доходу. Іншими словами, присутність цих двох груп не просто була пов’язана з вищою вартістю житла, а й демонструвала зв’язок із багатством регіону в цілому.

Чому так відбувається? З двох причин, кожна з яких відкриває перед нами новий фрагмент картини щодо того, яку роль у регіональному розвитку й зростанні відіграють різноманітність, відкритість і толерантність. Митці й богема не просто створюють зручності й приємності в певному місці, а й самі їдуть до тих місць, де вони вже існують. Покупець житла, який пильно вишукує саме зручності, привабливу атмосферу й естетику, подібний до представників богеми та геїв, які теж схильні скупчуватися саме в естетичних і зручних місцях з приємною творчою атмосферою.

Друга причина є ще важливішою: геї та богема не просто відображають відкритість місця — вони сигналізують про неї. Місця з високою часткою богеми та гомосексуалів мають низький прохідний бар’єр, що дозволяє їм приваблювати таланти й людський капітал за межами расового, етнічного чи будь-якого іншого розподілу. Митці та геї також гуртуються у спільнотах, які цінують відкритість і самовираження. Також, з огляду на те, що історично ці групи були маргіналізовані, митці та геї схильні покладатися на власні сили і також бути привітними до новоприбульців і приймати їх. Вони були змушені вибудовувати свої мережі з нуля, самостійно мобілізувати ресурси, створювати власні організації та фірми.

З усіх цих причин регіони, до яких мігрували і в яких осіли митці та геї,більше схильні забезпечувати решту середовищем, відкритим до інновацій, підприємництва та створення нових компаній. Річ не в тому, що геї та богема «накручують» вартість житла просто тому, що починають більше за нього платити (так само, як вони й не стимулюють економіку напряму); їхній вплив на вартість житла, регіональні інновації та процвітання регіону є не таким прямим. Богема та геї піднімають вартість житла з тих самих причин, з яких вони роблять певні райони продуктивнішими й інноваційнішими: вони створюють петлю зворотного зв’язку. Сама їхня присутність уже сигналізує про те, що ця місцина має ті характеристики, які можуть стимулювати інновації та розвиток, — і саме так у них і відбувається.

Індекс толерантності

У першому виданні цієї книжки я застосовував комбінований показник розмаїття і толерантності, який ми назвали Зведеним індексом різноманіття (скорочено — ЗІР). До ЗІР увійшли три показники різноманіття: Гей-індекс, Індекс плавильного котла (показник концентрації мігрантів) та Індекс богеми. ЗІР тоді дав нам змогу довести, якими важливими для стимулювання іновацій та економічного зростання є поєднання розмаїття з креативною працею. Пять з десяти топових регіонів за ЗІР також були серед топ-десяти високотехнологічних регіонів: Сан-Франциско, Бостон, Сіетл, Лос-Анджелес та Вашингтон, округ Колумбія (див. таблицю 12.5). Статистична кореляція між Індексом високих технологій і ЗІР була досить високою, і навіть коли ми враховували такі чинники, як відсоток людей з вищою освітою в певному регіоні, характеристики населення, показники культури, рекреації, клімату, — ЗІР мав значний зв’язок зі зростанням високих технологій у період з 1990 по 1998 рік.

Для оновленого видання цієї книжки у 2004-му році ми разом зі Столариком переробили ЗІР, вивівши новий показник, який назвали Індексом толерантності. На додаток до трьох ключових вимірів — Гей-індексу, Індексу богеми та Індексу народжених за кордоном, ми додали четвертий вимір — рівень расової інтегрованості на противагу до расової сепарації у певному місті чи міському регіоні, який охрестили Індексом інтеграції (у додатку подано повний опис методології цього індексу). Я вже мав нагоду сказати, чому ми так вчинили: на відміну від більшості форм різноманіття, расове розмаїття не пов’язане зі зростанням високих технологій та інновацій чи з економічним розвитком. Насправді мої статистичні дослідження регулярно вказують на обернену кореляцію між концентрацією високотехнологічних компаній і відсотком не-білого населення — такі дані викликають занепокоєння, особливо з огляду на те, що інші виміри розмаїття мають позитивний вплив. Вочевидь, Креативна економіка мало що робить для подолання прірви між білими та не-білими сегментами населення. Вона може навіть посилювати її.

У новому Індексі толерантності 2004 року першу сходинку посів Сіетл, за яким одразу йшов Портленд в Ореґоні; далі були Бостон, Міннеаполіс і Провіденс. До десятки разом з ними ввійшли Сан-Франциско, Остін, Денвер, Орландо та Лос-Анджелес.

Для цього видання Індекс толерантності ми дещо переробили, прибравши з нього Індекс богеми. Ми зробили так, бо вважаємо, що Індекс богеми вже й так у нашому вимірі Креативного класу добре відображений, включає ті самі професії, пов’язані з мистецтвом і культурою, які й становлять Індекс богеми. Індекс толерантності 2010 року включає три основні змінні: частка іммігрантів або резидентів, народжених за межами США, Гей-індекс та Індекс інтеграції (див. мал. 12.6).

За оновленим Індексом толерантності, на першому місці опинився Сан-Дієґо, за ним ідуть: Напа, Санта-Роза, Санта-Круз і Санта-Фе (див. табл. 12.5). Також до десятки ввійшли: Ітака, Окснард — Таузенд-Оукс, Кейп-Корал у Флориді, Боулдер та Енн-Арбор. Маямі, Лас-Веґас, Портленд, Сан-Франциско та Бостон входять до топ-двадцятки. Сіетл, Фінікс, Лос-Анджелес, Орландо та місто Вашингтон з передмістями потрапили до топової тридцятки.

Зв’язок між толерантністю та економічним зростанням було підтверджено декількома незалежними дослідженнями. Мерік Ґертлер і Тара Вінодраї у співпраці з Ґері Ґейтсом і мною на основі проаналізованих даних дійшли висновку, що зв’язок між богемою та зростанням високотехнологічних галузей був навіть сильнішим для регіонів Канади. Незалежні дослідження, здійснені австралійським аналітичним центром «Національна економіка», з’ясували, що між геями, богемою і зростанням технологій є доволі тісний зв’язок у регіонах і міських агломераціях Австралії. Індекс толерантності й надалі залишається тісно пов’язаним із різного роду позитивними наслідками на рівні регіонів: часткою Креативного класу, інновацій і високотехнологічних галузей, вищим рівнем регіональних доходів і зарплат і навіть рівнем щастя і добробуту.

Чи відкриті ви до нового досвіду?

Як я писав у «Ким є твоє місто?», у багатьох працях із психології вказується на сильну кореляцію між самовираженням та креативністю, і ще сильнішу — між високим рівнем креативності, притаманним митцям, науковцям та підприємцям, і типом особистості, яка є допитливою й відкритою до нового досвіду. Новаторське дослідження двох психологів — Джейсона Рентфроу з Кембриджського університету та Сема Ґослінга з Університету Техасу — під назвою «Географія особистості» присвячено дослідженню географічної кластеризації того, що психологи називають «Великою п’ятіркою» рис, які складають особистість: доброзичливість, сумлінність, екстраверсія, нейротизм і відкритість до досвіду.

На основі широкомасштабного опитування понад 600 000 осіб дослідники з’ясували, що люди з високим рівнем відкритості до досвіду є також мобільнішими і схильними до скупчення (тобто кластеризації) у певних географічних районах. Відкриті до нового досвіду люди були схильнішими «намагатися втекти від нудьги малих містечок і переселитися до міських агломерацій, де їм легше реалізувати свої інтереси в культурі та задовольняти власні потреби в соціальних контактах і стимулюванні». Іншими словами, вони переїжджають до місць і скупчуються там, де їх приймають і пропонують їм багато цікавого досвіду й різних стимулів. Можливо, вони цього й не роблять спеціально, проте деякі місця із часом створюють великі кластери таких людей, і сама місцевість дедалі більше відображає характеристики, притаманні саме цій групі.

Дослідження Рентфроу «Відкрите місто», здійснене в 2011 році, було присвячене аналізу розподілу типів особистості, відкритих до досвіду, по різних містах у США. У табл. 12.6, згідно із цим показником, наведено перші десять та останні десять міст. Найбільшу концентрацію людей, відкритих до нового досвіду, має Сан-Франциско, далі йдуть Лос-Анджелес, Остін, Нью-Йорк і Сан-Дієґо. Кожне з них має значну концентрацію креативних людей. З першої десятки міст, відкритих до досвіду, лише одне — Лас-Веґас — має низький рівень Креативного класу, і в цьому місто є відносно унікальним, бо пропонує роботу людям, відкритим до досвіду, в ігровій індустрії та нічних клубах, проте ці професії не входять до занять Креативного класу. На протилежному боці континууму ми маємо Детройт, Міннеаполіс, Клівленд, Колумбус і Піттсбург з найнижчими частками людей, відкритих до досвіду. У дослідженні, яке моя команда здійснила разом із Рентфроу, ми використали дані ще масштабніших опитувань для ідентифікації географічного розташування кластерів різних типів особистостей по містах та агломераціях — таких, як Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Торонто тощо. Ми підтвердили вихідні припущення Рентфроу та Ґослінга: потужні концентрації людей, відкритих до досвіду, перебували в центральних міських кварталах.

Коли я побачив потужне скупчення різних типів особистості й дізнався більше про зв’язок між психологією та місцевістю, у моєму розумінні ситуації відбулися деякі зміни. Протягом усього професійного життя я вивчав, як світ формують соціальні й економічні чинники. Я ніколи особливо не замислювався над психологією, і вже точно мені не було діла до того, як особистісні схильності можуть впливати на інновації чи економічний розвиток. Проте раптово до мене почало доходити, що саме психологія відіграє в цьому провідну роль.

Роками я прагнув розробити кращі й досконаліші показники того, що економісти називають людським капіталом чи навичками. Мої індекси Креативного класу були, власне, спробами зробити це. А при цьому психологія знову виділяла інший ключовий чинник — важливіший за рівень освіти чи фах, якому себе присвячують люди. Особистість передбачає здатність набувати певних навичок та компетенцій та ефективно ними користуватися. Ті види навичок, які цікавлять економістів, за словами Рентфроу, «можуть бути набуті за допомогою належної підготовки, тренування, таланту, мотивації та ресурсів». Проте дослідник додає, що «певні риси особистості роблять людей схильними до набуття певних навичок. Наприклад, сумлінні люди мають схильність зосереджуватися на деталях, планувати наперед чи залишатися добре організованими. Відкритість впливає на здатність людей відносно швидко набувати нових знань». Деякі люди вочевидь є креативнішими, або амбітнішими, або більш мотивованими, ніж інші. Стіва Джобса та Білла Ґейтса з-поміж інших людей вирізняє не їхній рівень освіти і навіть не та робота, якою вони займаються, — а «щось інше».

Аби дістатися впливу особистості на регіональний економічний розвиток, моя дослідницька команда зіставила наші дані на рівні міст та агломерацій про інновації, соціальний капітал й економічне зростання з даними Рентфроу за типами особистості. Коли ми з Мелландер здійснили кореляційний аналіз між відкритістю до досвіду й цими чинниками, то виявили, що відкритість помірно корелювала з Креативним класом, кількістю людей з вищою освітою та Індексом богеми, а також мала обернений зв’язок (негативну кореляцію) з Робітничим класом. Дещо сильніше відкритість до досвіду корелювала з показниками високотехнологічних галузей і кількістю іммігрантів та суттєво сильніше — з Гей-індексом. Дослідження Рентфроу виявило подібні зв’язки й кореляції між відкритістю до досвіду та трьома змінними — високотехнологічними галузями, відсотком народжених за кордоном та Гей-індексом, які були статистично значущими, коли ми враховували кількість людей з вищою освітою.

Дослідження Рентфроу вказує на наявність психологічного виміру у креативних містах, що додає їм відповідного етосу та креативного характеру. Він зауважує, що люди не просто розподіляються за місцями, де вони можуть знайти для себе роботу, бо шукають такі середовища, у яких можуть реалізовувати свої особисті й професійні інтереси. На думку Рентфроу, кластери особистостей, відкритих до досвіду, пов’язані з інноваціями, тому що «види робіт, які складають саме осердя інновацій… як-от дизайн, інжиніринг, наука, малювання, музика, розробка програмного забезпечення, написання творів та гра на сцені, — приваблюють індивідів, які є допитливими, креативними, розумними, винахідливими, з гарною уявою та можливістю знаходити ресурси.

Такі професії передусім пов’язані з пізнанням, розвитком і подальшим поширенням нових ідей, методів, продуктів». Люди, які характеризуються високим ступенем відкритості, також прагнуть пригод, додає Рентфроу: вони схильні продукувати нові погляди на сталі питання й комфортніше почуваються за потреби пристосовуватися до змін, до яких вони в принципі здатні адаптуватися. У цьому й сенс: місця з великою кількістю відкритих до досвіду людей також будуть місцями з непропорційно великими частками працівників високотехнологічних галузей, митців, музикантів і дизайнерів, а також людей, народжених за кордоном, геїв і лесбійок, які сигналізують про високий рівень відкритості цих місцевостей.

Що більше я думав над цим, то більше зв’язків між відкритими місцями й відкритими людьми ставали для мене очевидними. У своїй основі мій показник зосередження геїв і богеми не лише вказував на наявність у певному місці переваг, зручностей і цікавинок, а й засвідчував, що це місце приваблює широкі кластери відкритих до досвіду людей з найрізноманітніших сфер життя. Відкритість майже в прямому сенсі є «вдрукованою» в їхнє психологічне та культурне ДНК.

Індекс креативності

Індекс креативності є моїм загальним показником регіонального економічного потенціалу. Він поєднує в собі основні індекси, які я вже розглянув вище: Індекс технологій, Індекс таланту та Індекс толерантності. Я використовую його як базовий індикатор регіонального економічного розвитку й довготривалого економічного потенціалу (див. мал. 12.7 і табл. 12.7).

Боулдер посідає першу сходинку в рейтингу за цим показником, за ним ідуть Сан-Франциско й Бостон. Хочете вірте, хочете ні, проте на четвертій сходинці опинилися три міста — Сіетл, Сан-Дієґо, Енн-Арбор. Десятку завершують Корвалліс, Дарем, місто Вашингтон з передмістями та Трентон зі своїми передмістями. Ітака — на одинадцятому місці. Цікаво, що Кремнієва долина (Сан-Хосе) займає дванадцяте місце. Портленд, Вустер, Берлінгтон, Остін, Гартфорд, Міннеаполіс — Сент-Пол, Атланта та Тусон завершують топ-двадцять. Медисон, Лос-Анджелес, Денвер та Ралі доповнюють тридцятку, за якою — на тридцять першій сходинці — перебуває місто Нью-Йорк.

«Капітали» в конкуренції між собою

У першому виданні цієї книжки я цитував дослідження Роберта Кашинга, колишнього соціолога та статистика Університету Техасу, який виконав послідовне порівняння трьох основних теорій регіонального зростання — теорії людського капіталу Ґлейзера, теорії соціального капіталу Роберта Патнема та моєї теорії, яку він назвав теорією креативного капіталу. Він розробив статистичні моделі, аби визначити вплив людського, соціального й креативного капіталу на регіональне зростання між 1990 та 2000 роками. Ці моделі також включали окремі показники освіти й людського капіталу, професій, заробітних плат, годин роботи, бідності, нерівності доходів, інновацій і високотехнологічної індустрії, а також креативності й розмаїття.

Результати його дослідження вражають. Він не знайшов жодних доказів того, що соціальний капітал веде до регіонального економічного зростання, ба більше, вплив радше негативний. У подібному дослідженні він виявив, що провідні у високих технологіях регіони мають вищі рівні доходів та вищі рівні зростання, проте чи не за всіма показниками соціального капіталу вони перебувають нижче середнього рівня по країні. Вони мають нижчі показники за рівнем довіри, менше спираються на релігійні інституції, мають менше клубів за інтересами, менше волонтерської діяльності, менше зацікавленості у традиційній політиці, а також менше громадського активізму, проте суттєво вищий рівень «протесаної політики» та «розмаїття дружніх зв’язків». Якщо процитувати самого автора дослідження, «конвенційне політичне залучення та соціальний капітал негативно впливають на технологічний розвиток і на економічне зростання».

Відповідно до аналізу Кашинга, моделі з людським і креативним капіталом дають значно кращі результати. Узявшись спершу за підхід людського капіталу, дослідник з’ясував, що він загалом непогано пояснює регіональне зростання, проте «інтерпретація не є такою прямолінійною, як це передбачає підхід людського капіталу». Застосувавши креативні професії та Індекс високих технологій Мілкена, а ще інновації як показники креативного капіталу, Кашинг виявив, що теорія креативного капіталу дає вражаючі результати, з особливо високою прогностичною силою Індексу богеми та Індексу інновацій. «Модель креативного капіталу дає такі самі вражаючі результати, як і модель людського капіталу, і, можливо, навіть кращі». Відтоді його висновки підтвердило не одне дослідження.

І навіть попри все це декілька критиків зв’язок між Креативним класом і регіональним зростанням ставлять під сумнів. «Дані щодо робочих місць за останні двадцять років, з 1982-го, — писав один із них, — свідчать, що топ-десять міст за Флоридою взагалі-то демонструють гірші результати, у той час як так звані менш креативні міста продовжують і надалі виглядати потужними економічними осередками, які розширюються на 60% швидше, ніж найбільш креативні міста за той самий період».

Почну з нагадування, що існує консенсус із приводу того, що саме навички — які можна вимірювати як людський капітал чи як Креативний клас, — є першочерговим чинником економічного зростання та розвитку. Якщо конкретніше, у своєму есе «Велика дискусія щодо Креативного класу» у виданні «Наступне американське місто» (2004 рік), а також у книжці «Злет Креативного класу» я оприлюднив результати дослідження, здійсненого Кевіном Столариком, де він ущент розбиває оці дані про кількість робочих місць. Столарик проаналізував економічну продуктивність двох груп регіонів. Аби показники були порівнянними, він обмежив аналіз лише сорока дев’ятьма регіонами, що мали на той момент більше мільйона населення. Першу групу становили топ-одинадцять за економічними показниками відповідно до версії Індексу креативності 2004 року, а друга група охоплювала одинадцять регіонів з найнижчим рейтингом за цим самим показником. Столарик узяв одинадцять позицій за рейтингом замість звичнішої десятки, бо два серед регіонів з найнижчими показниками поділяли одну сходинку.

Результати аналізу Столарика говорять самі за себе. За період між 1990 та 2000 роками провідні регіони за показником креативності створили втричі більше робочих місць, ніж ті, де цей показник є найнижчим, — 2,32 мільйона робочих місць порівняно з 850 000. Навіть якщо під час аналізу контролювати той факт, що ці регіони працевлаштовують більше людей, вони все одно створюють робочих місць удвічі більше, ніж інші — 22% проти 11%. Разом з тим, аналіз самого лише чинника створення робочих місць може нас дезорієнтувати. Якесь місце може створювати багато робочих місць, проте значення також мають і їхня якість, і той добробут, який вони створюють, і зарплати, які працівники на них отримують.

Дослідження Столарика засвідчило, що провідні креативні регіони загалом за виплатами зарплат з 1999 по 2002 рік додали понад 100 мільярдів доларів — у п’ять разів більше, ніж 20 мільярдів, які за заробітними платами за цей період додали регіонів з найнижчими креативними показниками. Працівники в провідних креативних регіонах мали на 5000 доларів у середньому більші зарплати, ніж регіони наприкінці рейтингу — 40091 долар проти 34383 доларів. Заробітні плати в топ-одинадцяти регіонах зростали майже вдвічі швидше (5,1%), ніж у тих, хто пасе задніх (2,8%). У результаті це означає значніше «підняття» для працівників у креативних містах, які принесли додому на третину (37%) більше грошей, ніж їхні колеги з регіонів з низькою креативністю, — 5125 доларів проти 3129 доларів.

Тоді я поставив собі питання: у яке місто як економічний потужний осередок через п’ятдесят років ви вкладали би гроші — у Лас-Веґас, який мав найбільше зростання населення в сучасний період, чи в такий центр Креативного класу, як Сан-Франциско? Так, між 1990 та 2000 роками Лас-Веґас справді був на першому місці за показником зростання населення і на третьому — за показником зростання кількості робочих місць. Проте погляньте на це місто сьогодні. Поряд із Детройтом, Лас-Веґас став тим містом, по якому найсильніше вдарила економічна криза 2008 року. Це місто пережило найгірші кризи на ринку нерухомості й мало височенні показники безробіття. Я заробив би достобіса грошей, якби мої критики побилися зі мною об заклад із цього питання.

Для цього видання Столарик оновив дані за період з 2005 по 2010 рік, порівнявши перші й останні десять міст відповідно до Індексу креативності. Немає потреби нагадувати, що економічна криза суттєво змінила картину з кількістю робочих місць. Десять міст з найгіршим показником за цим індексом втратили 5% своїх робочих місць, а провідні десять продемонстрували незначне їх збільшення. Проте загальна картина робочих місць Креативного класу, разом з тим, була дещо оптимістичнішою. Провідні креативні міста набули додаткових 50 000 робочих місць Креативного класу, порівняно з 9000 найнижчих за креативністю.

Навіть якщо контролювати кількість населення в статистичному аналізі, провідні міста створювали додаткові робочі місця Креативного класу на рівні вдвічі більшому, ніж останні в рейтингу — 8% проти 3,6%. Середня заробітна плата була на 12 631 долар вище в топ-десяти містах за Індексом креативності — 54 207 доларів проти 41 576 для останніх десяти регіонів, а зростання заробітних плат у перших становило 27% порівняно з 20% в останніх. Розрив між заробітками був суттєво вищим у найбільш креативних міських агломераціях. Середні заробітні плати представників Креативного класу були на цілих 25% вищими (16 435 доларів) у провідних за Індексом креативності регіонах — 82 242 долари проти 65987.

Інша група критиків поставила під сумнів мою теорію, бо вона не пов’язана зі зростанням кількості населення. Міста й міські агломерації Креативного класу не мали такої швидкості приросту населення, як їхні «колеги» в Сонячному поясі. Як же моя теорія може бути правильною, питали вони, якщо провідні, згідно з нею, міста не розширювалися? Під час інтерв’ю для статті в Boston Globe 2004 року Едвард Ґлейзер наполягав, що люди воліють жити в сонячному й сухому кліматі і що їм справді подобаються дружні до автомобілів міста. «Замість флоридських технології-таланту-толерантності, — писали в тій статті, — Ґлейзер пропонує інший рецепт: навички-сонце-розростання». У 2009 році Ґлейзер казав: «Немає жодної змінної, яка передбачає зростання міського населення у ХХ столітті, кращої за температуру в січні».

Більша кількість населення чи швидші темпи приросту населення, можливо, і вселяють гордість в очільників чи мешканців деяких міст, проте приймати це за показник економічного зростання — груба помилка. Десять років тому економіст з питань міста Пол Ґоттліб вивів термін на позначення нестикування між зростанням економіки та приростом населення: «зростання без зростання». Коли Ґоттліб порівняв зростання кількості населення зі зростанням реального доходу на душу населення у ста найбільших міських агломераціях США, він виявив, що вони формують чотири основні групи. Такі міста, як Атланта, Остін і Даллас, мають показники вищі за загальнонаціональні середні по обох вимірах — зростання населення та економіки. Інші міста, серед яких багато міст з Іржавого поясу, за обома вимірами мали нижчі показники. Проте всю цю «продуману» картину псують останні дві групи: половина зі ста найбільших міст поділилися на «магніти, що притягують населення» (місця, у яких кількість населення зростає, а от дохід — ні), та «будівничих багатства» (у яких доходи зростають значно швидше, ніж населення).

Реальне економічне зростання виникає не внаслідок приросту населення, а завдяки покращенню продуктивності. Золотим стандартом для вимірювання продуктивності є економічний продукт на душу населення. Для його обчислення ми з Кевіном Столариком долучили до нашої співпраці економіста з питань міста з Університету Аризони Хосе Лобо. Коли ми порівнювали середньорічне зростання населення із середньорічним зростанням ВВП на душу населення по 350 містах США з 2001 по 2010 рік, між цими двома показниками ми не знайшли практично жодної кореляції.

По суті, нестикування, яке зауважив Ґоттліб, у цьому випадку стало ще очевиднішим. Лише одна з трьох міських агломерацій мала в країні показники вищі за середні як за продуктивністю, так і за населенням — і ми взагалі не знайшли жодного статистиного зв’язку між приростом населення і зростанням продуктивності — анів містах, ані у штатах. Це не лише ставить під сумнів думку, що приріст населення якимось чином відображає економічне зростання, а й вказує на хибність припущення, що стратегії розвитку міста мають орієнтуватися на заохочення приросту населення як на самоціль. Зростання кількості населення може створити ілюзію процвітання, як це й було в багатьох містах Сонячного поясу, що будували свої економіки як «карткові будиночки» довкола житла й ринку нерухомості, залишивши після того пусті міста-привиди, масове безробіття та голі місцеві бюджети — це було неминучим наслідком вибуху всієї цієї мильної бульбашки.

Як же себе почувала теорія Креативного класу після кризи 2008 року? Аби розглянути це питання, ми із Шарлоттою Мелландер проаналізували вплив Креативного класу та інших чинників на зростання економічної продуктивності за період з 2007 по 2010 рік. Ми можемо почати з того, що не пов’язане з регіональним економічним зростанням. Економічне зростання міських агломерацій з 2007 по 2010 рік мало незначний вплив (чи взагалі не мало жодного) на кількість населення, його щільність, рівень інновацій, заробітні плати чи теплоту літа в якомусь регіоні. Спостерігався слабкий зв’язок з високотехнологічною індустрією та слабкий обернений зв’язок з вартістю житла. Найбільш потужним чинником — з великим відривом від решти — виявилася частка Креативного класу. Кореляція між ним і регіональним економічним зростанням була сильнішою, ніж будь-яка інша в нашому аналізі.

Попри хороші результати деяких традиційних виробничих міст, як, наприклад, Елкгарт в Індіані, економічне зростання мало вкрай малі шанси відбуватися в регіонах, де більшу частку робочої сили складає Робітничий клас. Чесно кажучи, регіональне економічне зростання мало обернений зв’язок із часткою робочих місць Робітничого класу. Попри невиразне белькотання навперекір, в основному з боку далеких від науки людей, серед дослідників одностайно встановився консенсус з приводу того, що навички, талант і те, що економісти називають людським капіталом, — є рушіями економічного розвитку.

Мої дослідження цілком узгоджуються із цією думкою. І все одно деякі економісти ставили під сумнів мій показник на основі Креативного класу. Як ми вже побачили, основна їхня теза полягала в тому, що такий показник є тим самим стандартним виміром людського капіталу на основі рівня освіти, тільки трохи оновленим і причепуреним. Проте, як я вже показав у Розділі 3, незалежні дослідження довели, що хоч ці показники і пов’язані один з одним, вони вимірюють різні речі. Членство у Креативному класі додає до заробітних плат і доходів більше, ніж рівень освіти. Повторюся: стандартні показники рівня освіти не охоплюють тих людей, які є вкрай важливими для економіки, але які з різних причин або не навчалися в університеті взагалі, або не завершили його. Такими людьми, як я вже казав, є Біл Ґейтс, Майкл Делл і Стів Джобс.

Традиційний освітній вимір є ще й занадто широким — він не охоплює відмінностей у видах навичок. Показник на основі видів професій, такий, як я розробив, має очевидні переваги, бо, як ми побачили, дозволяє чіткіше виділити ті види навичок і ті таланти, які покращують регіональну продуктивність і додають до приросту регіонального багатства. Мій показник на основі професій має додану вартість у тому, що надає регіонам та керівництву цих регіонів практичний інструментарій, яким вони можуть скористатися для кращого виявлення й розуміння унікальних переваг і недоліків та вжиття відповідних заходів на основі цього. Аналіз кластерів професій є тим інструментом, що доповнює аналіз індустріальних кластерів і виходить за його межі.

Декілька ретельних емпіричних досліджень порівняли мою теорію з теорією людського капіталу. Два економісти, афілійовані з Департаментом сільського господарства США, — Девід Макґренен та Тімоті Воджан — застосували складні статистичні техніки до прискіпливого порівняльного аналізу впливу Креативного класу на противагу впливу людського капіталу на регіональне зростання. Вони зауважують, що ці техніки дали їм змогу здійснити «вивчення найбільш серйозної критики досліджень Флориди, а саме того, що він просто використовує працевлаштованість у професіях, що потребують високого рівня кваліфікації (володіння певними навичками), як вказівку на вплив людського капіталу».

Аби здійснити це, замість традиційних простих регресійних моделей для контролювання впливу ендогенності населення, зростання рівня працевлаштованості, а також впливів низки інших місцевих умов та особливостей, дослідники застосували системи одночасних рівнянь. Ключовий результат їхнього аналізу цілком і повністю підтверджує «сильний незалежний вплив на зростання працевлаштування з боку показників висхідної частки працевлаштованих у професіях Креативного класу і на його зростання за останнє десятиліття. На противагу цьому, статистичний зв’язок зі змінними людського капіталу є достатньо слабким». Також Макґренен і Воджан додають: «Економетричне тестування тези про вплив Креативного класу дає потужне підтвердження на користь тези, що креативність впливає на зростання незалежно від впливів людського капіталу».

Ще одне ретельне дослідження, предметом якого був регіональний розвиток у Нідерландах, також виявило, що Креативний клас давав значно кращі результати в поясненні зростання працевлаштування, ніж стандартний показник людського капіталу. Це привело його авторів до висновку, що Креативний клас установлює аналітичний «новий стандарт» для вимірювання навичок і таланту, особливо коли йдеться про дослідження продуктивності праці на рівні регіонів. «На основі нашої нідерландської бази даних ми справді знаходимо доказ тому, що Креативний клас Флориди є кращим предиктором розвитку міст, ніж традиційні показники на основі рівня освіти, — пишуть дослідники. — Тому ми доходимо висновку, що основним внеском Флориди є його успішна спроба створити популяційну категорію, яка є кращим індикатором рівнів людського капіталу, ніж середній рівень освіти чи кількість високоосвічених людей. Ідея полягає не в тому, як і яким рівнем освіти люди можуть похвалитися, а в тому, що вони роблять у своєму професійному житті насправді».

Інші критики зауважували, що мій підхід є жертвою традиційної дилеми: що є першим — курка чи яйце? Вони стверджують, що зазвичай спершу йде робота. Щойно в регіоні з’являються робочі місця, до них тягнуться люди, а також усілякі зручності, стиль життя й толерантності. Один із дослідників економічного розвитку традиційної школи виклав цю тезу так: «Створюй робочі місця — і креативність підтягнеться». Проте я вже казав раніше, що протиставлення роботи й людей є хибним. Основну тезу мого підходу варто повторити ще раз: навички та люди, які ними володіють, є вражаюче мобільним чинником виробництва — вони рухаються як потік. Моя теорія ставить ключове питання: які фактори формують цей потік і визначають відмінні рівні таланту та навичок по різних регіонах?

Наскільки я можу визначити, є три основні відповіді. Згідно з першою, зручності місця приваблюють людський капітал. Приміром, у дослідженні Джессі Шапіро було з’ясовано, що «приблизно 60 % ефекту приросту працевлаштування випускників вищих навчальних закладів є результатом посиленого зростання рівня продуктивності», а все «решта», пише автор, «спричинено зростанням якості життя». Шапіро додає: «Ці результати суперечать поширеному твердженню, що людський капітал породжує збільшення працевлаштування в міських регіонах, бо це спричинено лише змінами в продуктивності».

Друга відповідь стосується ролі університетів у продукуванні та зосередженні людського капіталу. Проте як так стається, що деякі регіони мають видатні університети та привабливі зручності (симфонічний оркестр, балет, оперу, музеї, професійні спортивні команди, поля для гри в гольф тощо), але досі зазнають значного відпливу талановитих людей?

Це привело мене до третьої відповіді, яка, на мою думку, пропонує ще простіше й ґрунтовніше пояснення потокам таланту та навичок. Я вважаю, що ключовим чинником у відмінностях потоків людського капіталу є відкритість певного місця до цього людського капіталу. Фірми та ринки мають вигоду від низького бар’єру для проникнення в них, то чому із цього не можуть мати свого зиску люди й ринок праці? Тому що відкритішим є певне місце, то більше шансів воно має притягувати ті види людей, які є рушієм інновації та економічного зростання. Це мусить бути саме так з двох причин. По-перше, такі місця мають деякі наріжні характеристики, які дозволяють людям так само, як і підприємцям серед них, оперативно мобілізувати ресурси. По-друге, ці місця орієнтуються на особисте самовираження та відкритість до нового досвіду, що, як доводять психологічні дослідження, є ключовою характеристикою підприємницької поведінки.

З найповнішою перевіркою теорії Креативного класу можна ознайомитися в скрупульозному дослідженні, здійсненому мною разом із Шарлоттою Мелландер та Кевіном Столариком під назвою «Всередині чорного ящика регіонального економічного розвитку». Ми так його спроектували, аби воно стало найповнішою перевіркою моєї теорії супроти теорії людського капіталу. Ми прагнули продемонструвати, що значення мають не лише ефекти навичок і талантів, а і їхній потік, тож хотіли перейти до перевірки мого твердження, що низькі бар’єри проникнення людського капіталу (які позначаються на відкритості до розмаїття) є ключовим чинником і для зростання талантів, і для розвитку регіонів.

Ми застосували складну статистичну техніку — аналіз шляхів (пат-аналіз) для дослідження відносної ролі, яку відіграють Креативний клас, традиційний показник людського капіталу, а також толерантність у двох ключових елементах регіонального росту — доході регіонів і заробітних платах у ньому. Ці два показники можуть відрізнятися від одного міста до іншого і на практиці суттєво різняться. Заробітна плата позначає плату, яку люди отримують за свою роботу, а дохід є широким показником багатства й статків, що включає дохід від капіталу, ренти, відсотків по вкладах, трансфертів тощо на додаток до зарплати. Наприклад, у міста Нейплз (штат Флорида), який є популярним туристичним містом, — високий рівень доходу, і лише 32% його формують зарплати. По всій країні один з найвищих рівнів доходів має Кремнієва долина — і їх на 92% становлять зарплати. У цьому розумінні заробітна плата є більше безпосереднім показником місцевої продуктивності.

Наше дослідження було спроектовано так, аби ідентифікувати впливи трьох основних чинників на регіональні доходи й заробітні плати. По-перше, в ньому ми перевіряли диференційні ефекти — відмінності у впливах — освітнього людського капіталу та професійного класу. Це, своєю чергою, дало нам змогу ретельно проаналізувати їхній відносний вплив порівняно із впливами високотехнологічної індустрії й технологічних інновацій, які, згідно з даними інших досліджень, також впливають на регіональне зростання. Потім ми перевірили вплив регіональних культурних та інституційних чинників — зручностей, університетів та відкритості — на талант, технології і, зрештою, регіональний дохід та заробітні плати в регіоні.

Наша модель дозволила нам не лише виокремити прямі впливи цих чинників, а й з’ясувати, як вони можуть впливати один на одного не напряму, а через інші чинники. Серйозним обмеженням стандартних технік регресійного аналізу, які застосовуються в більшості досліджень, є те, що вони не можуть враховувати ці непрямі впливи. Нюанси дії змінних, які здійснюють свій вплив за посередництвом інших змінних, не можна відстежити за допомогою таких технік, а приховані чинники можуть бути непомічені як статистично незначущі за такого підходу. Ми дослідили понад 300 міст і міських агломерацій у США, проаналізувавши різні версії моделі, аби з’ясувати відносну роль, яку відіграє Креативний клас порівняно із людським капіталом, високотехнологічною індустрією й толерантністю. Ми визначили відкритість як поєднання концентрації богеми та гомосексуалів. Додали змінні на позначення технологій різного виду, врахувавши високотехнологічну галузь і кількість патентів на душу населення. Включили все це до нашої моделі та одержали результати, що допомогли нам краще зрозуміти динаміку так званого «чорного ящика» регіонального зростання.

Що ж ми з’ясували? Передусім ми виявили, що Креативний клас і людський капітал відіграють свою роль, проте реалізують свій вплив різними каналами. Людський капітал сильніше пов’язаний з доходом, а Креативний клас — із заробітними платами. Ця відмінність має критичне значення, бо зарплати є кращим індикатором не лише багатства, яке можна звідкись імпортувати, а й продуктивності економіки регіону. Людський капітал може вказувати на багатші місця, проте схоже, що Креативний клас узагалі робить місцевість більш продуктивною. 

У наступному розділі ми розглянемо дедалі більший вплив Креативного класу в глобальній перспективі.

Наш Формат
Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Річард Флорида
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 30 Квітня, 23:59

Читайте ще

Сам собі MBA. Про бізнес без цензури
Джек Велч, Сьюзі Велч
Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
Пурпурова Корова! Як створити незабутній продукт
Сет Ґодін
Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед». Як стати чемпіоном
Майкл Моріц, Алекс Ферґюсон

Блог