Двійник
Віхола
Двійник
Тарас Лютий
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 3 Червня, 00:00
Промокод — The Ukrainians

Кожній особистості властиво «розмножуватися» на силу-силенну власних двійників (не обов’язково тотожних між собою). Чому ми не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними та нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємо себе від усього чужого й намагаємося окреслювати свої горизонти? Чому воліємо змінюватися, хоча вважаємо себе доконечно сформованими створіннями, чому відкриті до новацій, але часом уперті й не годні поступитися ні на йоту нікому і ні в чому, легко зачудовуємося тим, чого не вміємо, але не завжди визнаємо здобутків ближніх, наслідуємо стільки, хоч відбавляй, але наполягаємо на власній правоті, захищаємо скривджених, та не хочемо дати ради собі? В оцих багатозначних подвійностях ми й намагаємося знаходити себе.

Про природу людської подвійності, дублювання й множинності розмірковує український філософ Тарас Лютий у своїй новій  книжці. Автор зацікавився цією темою понад двадцять років тому, а останнім часом нотував свої міркування в окремих есеях. 

Ми попросили Тараса Лютого розповісти, про що ж «Двійник. Про природу дублювання і множинності», аби з’ясувати, чому це – практична філософія: 

Прадавній заклик філософів «Пізнай себе!» нині ми трансформуємо в проблему ідентичності. А відтак запитуємо себе: «Ким ми є?». Але з’ясовуємо, що крім чогось сталого та непорушного, наше Я потребує змін. І відбуваються вони не самі собою, а вимагають особистісного втручання у творення себе. Часом із подивом ми з’ясовуємо, що в наше Я вряди-годи внаджується хтось Інший або навіть і Чужий. З’ясовується, що ми ніколи не знаємо себе до кінця, а у вотчині нашої особистості завжди знайдуться лакуни незвіданого й загадкового. Хоч як крути, а всі ми приречені мати свого двійника, тобто подобу, яку спостерігаємо у дзеркалі, змушені носити маски, ніби граючи певні ролі, виявляти в собі тіньові ефекти, схожі на щось витіснене, чого не хочеться визнавати, ховаємося за іменами та прізвиськами, усвідомлюючи власні перетворення.

Отже, книжка про «Двійника» розкаже про становлення людської особистості, яка не може обійтися без видозміни себе та без досвіду роздвоєнь і втримання власної єдності. Нариси про природу подвійності, дублювання, множинності, наслідування, симетрії, аналогії, взаємовідношення, спостереження за собою, повторювання, узгодження, відмінності та подібності, стандартності та неповторності, перетворення, маскування, репрезентативності, віддзеркалення, заміщення, символізації, переходів між станами, перформативності, імітації, розщеплення, ідентифікації та багатьох інших моментів і склали топоси цієї оповіді.

Пропонуємо ваші увазі фрагмент із книжки «Двійник. Про природу дублювання і множинності» – про зустріч зі справжнім собою і те, що вас може після такої зустрічі чекати.

***

Усе не так— ​і наопак

Щоб розпізнавати хибні чи стереотипні форми життя, не обов’язково засадити себе в глухий кут, яким є епідемічний карантин. Варто лише спробувати скерувати щоденність у зворотному напрямку, а чи навчитись обертати звикле догори дриґом. От проведімо доступний кожному мислимий експеримент — перегляньмо книжки Льюїса Керола, зазирнувши передовсім у пригоди в Дивокраї та Задзеркаллі. В обох історіях окіл Аліси трансформується в період її сновидінь. Упродовж того як сон із явою міняються місцями, дівчинка ледь устигає отямитися від подорожі навбакир. А вивернуте навспак одночасно страшить і розвеселяє. То як воно бути антиподом? У Дивокраї винятковість ситуації відчутно дається взнаки перелицьованими висловами. Зусібіч нарочито повторюються в усілякій послідовності в’юнкі каламбури: «Чи їдять коти кротів? Чи їдять кроти котів?.. Бачу, що їм, або їм, що бачу… Дихаю, коли сплю, чи сплю, коли дихаю». Але не тільки. Мале дівчисько бентежиться тим, що є неправдивим у її звичному світі. Приміром, як світитиметься перегоріла свічка.

Отже, в умовах буття-наопак годі не розділитися надвоє. Аліса й без того не раз удавала водночас двох осіб, а тепер і поготів: промовляє до себе, ще й квапиться щось сама собі нарадити. Тим часом вона стає то мокрою, то сухою, перетворюється з велетки на курдупля і навпаки, мимоволі перевіряючи, чи, бува, не забула на цей момент усе, що знала колись. Їй несила зберігати ментальну чи тілесну ідентичність, а тому вона поривається згадати бодай якусь із приятельок, на котру могла б ненароком перекинутися: чи на знайому Мейбл, а чи на геть невідому Мері Енн. Оті метаморфози до того виснажливі, що Аліса не впевнена, чи не збилася з глузду. А тому каже всім стрічним, що не є сповна собою. І якби ж ото перевтілення траплялися тільки з нею. Тамтешні істоти виробляють таке невпинно. Немовлятко прожогом стає поросятком, у Чеширського Кота відчужується не лише голова, а й посмішка, неждано-негадано вигулькують Казна-Що-Не-Черепаха з Грифоном, а Гусінь з того всього зверхньо пахкає в обличчя димом люльки. Зрештою, незрозуміло, чи має оточення Аліси хоч якусь суб’єктність і наскільки це взагалі важливо.

Якщо спершу Аліса летіла крізь нору до підземного долу, то за другим разом вискакує потойбіч дзеркала. У Задзеркаллі так само все влаштовано перекидом: усюди повно балакливих квітів, а слони хоботами висотують із них нектар; потрібно пришвидшуватися, щоб залишатися на місці; спрагу доводиться втамовувати сухим коржиком і на кожній зупинці купувати зворотний квиток. Королева спочатку скрикує і вже потому прищикне чимось собі пальця, а король має двох посланців: якийсь біжить туди, а тамтой звідтам. Але зовнішні видозміни зачіпають і внутрішні стани. Приміром, у лісі, який треба тлумачити як Алісине несвідоме, ніхто й ніщо ніяк не називається. Ото вже місцинка! Недовго повернутися назад безіменною чи вдруге переназваною на абищо.

Непогамовна мандрівниця на мить забуває навіть, хто вона. У сам раз їй нагодилися Круть і Верть, двоє малих грубеньких близнюків— типова зустріч із різноспрямованими порухами власної душі, що вказують на самолюбні забаганки, утілені в торохкавках і брязкальцях. Коли Круть і Верть стали на бойовий герць один проти одного, це нагадало двобій із собою. Вельми схожими на вияви суперечливої особистості є протистояння Чорного та Білого Лицарів: перший норовить полонити Алісу, другий захистити. Слабкість людини видає себе тим, що навіть протилежні її вияви нерідко кволі. Так і Лицарі, щойно схрестять списи — то так і попадають із коней сторчма. Не менш цікавим є спіткання сплячого короля. Він уособлює притлумлену самість, яку непросто розторсати. Узагалі взаємно проникливий сон (Аліса снить і бачить у сновидді заснулого короля, а йому, насупроти, сниться вона) нагадує два поставлених один навпроти одного люстра в їхньому взаємному відображенні. Тема сонливої самості дотикає проблеми самотності та справжності, якої заповзято шукає Аліса.

Подвійність залишається наскрізним мотивом або принципом роздвоєння. Дівча хапає двійко шпиць, які символізують заплутаність існування, а ті вже обертаються на два весла. Орудуючи ними, вона пливе річкою життя обабіч високих берегів і щоразу боїться перехилитися через облавок човна, щоб не дати стовбула в глибоку воду — ознаку смерті. Аліса тягнеться до духмяного очерету: найкращі паростки його недосяжні, як і найпотаємніші людські прагнення. Враз одне з весел застрягає в потоці. Судячи з усього, це можна розуміти як зустріч із власним alter ego. Недарма весло випорскує і вдаряє в дитяче підборіддячко. Аж ось розмова з Шаламом-Баламом скидається на спробу оприявнити своє Еґо, що невпинно більшає. Його ні з чим не сплутаєш. Щоправда, і воно досить непевне. Тому діалог із собою — ніби розглядання й розпитування себе в спробі осмислити, поєднати роз’єднані частини, подібні до двох окремих відділень валізи. Аліса, однак, усвідомлює себе химерою не лише в асиметричному вимірі, а й у реальності. На початку здається несподіванкою, що Керол розглянув усі ці тонкощі душевної організації на прикладі дітвака. То, може, це натяк не боятися здитиніти й удаватися до вчинків, які проявляють щиру радість життя?

Магічний театр самовидця

Попередні виклади дозволяють сказати: літературу варто визнати зустріччю із собою. Але йдеться не про те, що все у світі написано про нас. Текст — люстро, яке не просто віддзеркалює. Щоб побачити себе в ньому, потрібне зусилля. І найкращим підтвердженням цього є роман Германа Гессе «Степовий вовк». Неабиякою знахідкою стало рішення поєднати відсторонену оповідь і спектакль, що розгортається у свідомості наратора. Гессе вдався до ґудзуватого прийому, розташувавши історії одну в іншій. Лише встигай утямити, хто тут мовить: молодий сусід головного персонажа; протагоніст чи невідомий автор брошури про нього; урешті, сам Гессе.

Що ми знаємо про центральну постать роману? Що він відлюдькуватий чужак, дикун, пустельник, заблукалий звір, сповнена самозневаги несмілива нічна істота з недобрими й ворожими намірами, яку не обходить жодна радість світу. Коротко кажучи, Степовий Вовк. Але він небуденна, ба навіть обдарована особистість. Гарі Галер, саме так його звати. Збіг перших літер імен свідчить, що Герман Гессе недовго вигадував, як за ним заховатися. І ось цій постаті в її вештаннях містом увижаються (або справді являються) двері з написом над ними: «Магічний театр. Вхід не для всіх. Тільки для божевільних». Що ж, може, й не надто оригінально. Позаяк те, скільки разів у тексті згадано Ніцше, неодмінно наштовхне на думку про спорідненість Степового Вовка із Заратустрою, вчення якого також було «для всіх і ні для кого».

Проте справжня напруга починається тоді, коли ми дізнаємося про драму Галера. Змалку він має запальну вдачу. До слова, неврівноважений Гессе підлітком ледь не вкоротив собі віку. Отже, Гарі має дві натури: людську й вовчу. Вони ніяк не вживаються й безперестанно ворогують. Щойно людське серце сповнитися світлих помислів, вовча іпостась умить шкірить зуби, валує, глузує й гигоче. Нехай би обидва прояви й існували собі поперемінно. Але ні, вони люто ненавидять один одного. І це ще півбіди. Вряди-годи вовча натура може скривдити інших. А тим ані скільки не хочеться мати справу з вовкулакою, хоч би як добре їм велося з його людським двійником. Але часом людське й вовче напрочуд ладно взаємодіють, підтримують, а то й наснажують свою протилежність. Усе це призводить до цілковитого відособлення й понурого відчуження Галера. Люди видаються йому ницими, сірими, невиразними. Помалу в його голові зароїлися думки про самогубство. Правду кажучи, Гессе в період написання роману відчував те саме. Труднощі шлюбного життя й неприйняття соціумом його позиції лунають у книжці неодноразово. Тоді він учащав до психоаналітика через геть розхитаний душевний стан. Чи не тому тема безуму стає неусувною?

Приймаючи однією частиною душі те, що інша долає, Галерові несила відшукати серединний шлях примирення обох складових. Адже так живе обиватель: уникає крайнощів і боїться порушити цілісність власного Я, бо переконаний, що вибух надмірності лише шкодить розважливості. Та можливий вихід: визнати свою внутрішню опозицію або враз покласти їй край. І річ не в протистоянні двох сутностей. Взаємодія обох компонентів породжує силуси ленну істот, уміщених в одній особі. Постаті, що постійно розмножуються, створюють цілу систему полюсів і комбінацій впливу. Проблема зводиться до того, щоби не дати собі розпастися на фрагменти. Але не менший ґандж— утримувати єдність Я силоміць, ніби воно суцільний моноліт. Переходи між окремими одиницями єства засвідчують мистецтво досягати цілісності в несилуваний спосіб. Вдалим у Гессе є порівняння душі з цибулиною з багатьма допасованими оболонками. Ось чому дволикість мусила ставати шляхом до багатоликості.

Із цією метою Гессе й вибудував роман так, щоб ледь не всі дієвці в ньому були немовби частинами однієї особистості. Даймо на те, що таким був задум самотерапії автора, який потрапив у психологічну скруту. Тут є жіноче начало, проявлене на штиб юнґіанської Аніми. Цей образ постає спочатку в подобі по-материнськи доброзичливої власниці помешкання, у якої Гарі орендує житло. Перегодом на її місці опиняється юна Герміна (жіночий варіант імені Герман). Попри свою протилежність до Галера, вона згодна стати його офірним дзеркалом, а на додачу ще й учить танцювати: символічної єдності. Далі її подруга Марія відкриває яскраву пристрасно-еротичну сторінку життя нашого відлюдника. Є місце й розмаїтому чоловічому первню: племінник орендодавиці втілює сумніви Галера-Гессе в самому собі, а знайомий професор — ідейних опонентів. Натомість джазовий саксофоніст Пабло є внутрішнім збудником рішучості й володарем магічного шоу, на яке таки зважується Гарі. Сенс дійства полягає в тому, щоб показати собі себе: всі-всі свої версії. Одначе загальніша мета цієї акції— навчитися ставитися до себе з високим гумором, без помпезної серйозності, нашарованого страждання, снобістської поважності й замилування власною унікальністю. Твої подоби можуть віддзеркалювати лиш окремі уламки тебе. Тому їх доводиться підносити до повноти. Хоча така пригода не кожному сподобається. Вона скидається на безумство: бо там, де шукаєш Самості, раптом вигулькує Ніхто. А плата за видиво — погибель душі. Та це не остаточна її смерть, а переродження.

 

Віхола
Двійник
Тарас Лютий
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 3 Червня, 00:00

Читайте ще

Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
Давати і брати. Революційний підхід до успіху
Адам Ґрант
Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала
Мірослав Влеклий
Щоденники, спогади, роздуми
Тетяна Яблонська

Блог