Ярослава Гресь — піарниця і співзасновниця агенції «Gres Todorchuk». Серед її портфоліо — проєкти, які змінили життя багатьох українців і змінили враження про нашу країну серед іноземців. Це інтерактивна виставка Ukraine WOW і поп-ап-ресторан, присвячений Голодомору, а ще — «Опера, якої ніхто не чув». Вона надихає своїми діями, а її пости в соціальних мережах зворушують і змушують задуматися про важливе. Сама ж Ярослава називає себе звичайною людиною. Такою, як усі.
Агенція «Gres Todorchuk» з’явилася у 2015 році як відповідь на Революцію Гідності. Тоді ніхто не вірив, що в час кризи можна розвивати культурні, освітні та соціальні проєкти. Але Ярослава разом із командою довела протилежне. Нині вони працюють не лише з найбільшим українським бізнесом, а й із найбільшими міжнародними організаціями.
На The Ukrainians Festival 2020 в інтерв’ю з керівником Освітнього центру з прав людини у Львові, журналістом Володимиром Бєгловим Ярослава Гресь розповіла, із чого будувати особистий бренд і як змінюється Україна та українці.
Публікуємо текстовий фрагмент цієї розмови фестивалю, який ми організували завдяки підтримці Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні.
Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
Ярославо, ми сьогодні будемо з вами говорити про дуже різні речі. Про довіру, про натхнення, про Україну загалом і Україну серед інших сучасних держав. Однак почати хочеться із вас. Хто така Ярослава Гресь?
Та звичайна людина, як усі. Нічого особливого.
Ви часто говорите про особистий бренд, і очевидно, що Ярослава Гресь є також брендом. Бренд передбачає роботу, певні меседжі, планування. Чи можна так само говорити і про особистий бренд? Як відбувається будівництво бренду у вас?
Перш за все, є наші проєкти, завдяки яким вибудовується мій персональний бренд. Зараз у комунікації тренд №1 — «результати на стіл». Ти не можеш просто вигадувати якісь історії.
Ти можеш написати дуже детальний і чіткий контент-план, який буде передбачати правильний час, правильний день з урахуванням алгоритмів соціальних мереж, але нічого не буде працювати, тому що реально за цими публікаціями нічого немає. Було б добре, якби люди, які створюють і роблять багато корисних, яскравих, необхідних в Україні речей, почали більше розповідати про себе і про свою діяльність. Як правило, вони дуже скромні, професійні, спілкуються тільки у вузьких колах. Широка аудиторія видається їм ворожою, дещо спрощеною, яка не здатна вести професійну бесіду. Але ця сама аудиторія хотіла б якіснішого контенту і якісніших персональних брендів.
У цю ідею ніхто не вірив: кому треба в кризу культурні, соціальні і освітні проєкти? Але нам вдалося довести за ці п’ять років, що вони потрібні
За персональним брендом має стояти бренд чогось, якоїсь діяльності. Мають бути реальні результати, тоді про них можна і треба розповідати. Треба навчитися ховати свою скромність і сором’язливість. Зараз час, коли ти маєш показувати, що робиш. Якщо ти цього не зробиш, то це зроблять за тебе інші люди, які можуть викривити інформацію або по-іншому описати.
Поговоримо про місію. Що ми робимо, як це робимо і для чого? Що таке «Gres Todorchuk» у цих трьох координатах?
Для нас дуже важливо формувати для себе цей фрейм. Для чого ми? Хто ми? Як ми? У 2015 році «Gres Todorchuk» стартувала як піар-агенція. Це була наша відповідь на Революцію Гідності, коли ми зрозуміли, що хочемо розвиватися у культурних, соціальних і освітніх проєктах. У цю ідею ніхто не вірив: кому треба в кризу культурні, соціальні і освітні проєкти?
Але нам вдалося довести за ці п’ять років, що вони потрібні. Не тільки довести це, а й почати працювати з найбільшими міжнародними організаціями, з найбільшим українським бізнесом. Створювати для них проєкти — це честь. Нам було цікаво створювати помітні проєкти, які можуть щось змінити і мати вплив на одну людину чи на всю країну.
Коли є велика віра, то все рухається. Ми стоїмо на трьох китах. Перший — це ідея, другий — це реалізація. Ми придумуємо ідеї, реалізуємо ці ідеї, і тільки потім ми «загортаємо» їх в комунікацію. Розповідаємо про те, що вже створено, а не просто про щось «бла-бла-бла». Так в кожному проєкті. Тому вони вдаються і є настільки потужними. Якщо потужна ідея і класна реалізація, то й комунікація буде сильною. Якщо вам треба розповідати про ніщо, то у вас великі проблеми.
Для кого цікавіше і викликовіше пояснювати і розповідати про Україну: людям з того боку чи тутешнім?
Немає єдино правильної відповіді. Ми за роки своєї роботи мали справу з абсолютно протилежними варіантами. У нас були кейси, коли люди приїжджали і їм не треба було ніяких проєктів. Вони були в захваті від того, що вони вже бачили. Тому що їх вражає гостинність, архітектурна старовинна краса якогось міста і люди.
А була у нас історія на Ukraine WOW (інтерактивна виставка, спільний проєкт з «Укрзалізницею», що за неповних чотири місяці зібрав близько 330 тисяч глядачів. Це був національний рекорд відвідувачів. Тепер експозиція доступна у форматі 3D, — TU). До нас прийшов потужний американський підприємець, який наприкінці виставки був просто ошелешений. Його здивували не тільки віари, чи великі потяги, чи вагон мрій, а потужний вайб. Те, що це пульсує, що воно живе, що в України дуже молоде серце. Молодість відразу відчувається.
Як змінюється Україна та українці? Якою є, на вашу думку, точка відліку цих змін? Коли вони почали бути відчутними і усвідомленими?
Мені тільки 37 років. Тому я не можу сказати, наскільки відчутними були зміни після Революції на граніті або після здобуття незалежності. Я на той момент була дитиною. Не знаю, якою тоді була енергія.
Прагнення свободи і любов до свободи абсолютно унікальні. В цьому українці одні з перших у світі
Я можу говорити про період від початку Помаранчевої революції. Мені було 21. Я — заступниця головного редактора. Прийшла на роботу і сказала видавцю: «Юрію Олександровичу, я зараз їду на Майдан. Ви можете мене звільнити, насварити, оштрафувати. Я просто зараз туди поїду і забираю з собою всю редакцію». І він сказав: «Я повністю вас підтримую. Поїхали разом». Тоді я зрозуміла, наскільки потужною може бути українська енергія.
Мені здається, що це унікальне явище. Прагнення свободи і любов до свободи абсолютно унікальні. В цьому українці одні з перших у світі. Щодо змін, у мене навіть є хештег такий: «У рожевих окулярах за власним бажанням». Я намагаюся концентруватися на хорошому.
Якщо ми говоримо про негативні зміни, то бачу багато розчарування серед молоді. Але з цього є один хороший висновок. Не треба нікому нічого довіряти. Треба робити самим. Тому, якщо говорити про хороші зміни, які я бачу, з’являється все більше молоді, яка не готова нікому нічого делегувати, яка хоче робити все сама. І це є і в підприємництві. Молоді українські бізнеси — прекрасні. У них українське серце, але міжнародні амбіції.
Ця енергія співтворчості і співтворення дуже хороша. Я могла б жити майже в будь-якій країні світу і майже в будь-якому місці світу — і все було б у мене ок. Але я вірю в Україну і знаю, що навіть такий проєкт як Ukraine WOW змінив життя багатьох людей.
Пригадую, як 24 серпня 2014 року багато говорили, що ми вперше святкуємо День Незалежності не як шаровий концерт і роздачу якоїсь брендованої продукції, а як свято, яке належить нам… Яка ж головна зміна, на вашу думку, відбулась?
Справедливість і свобода є, за це варто боротися. Це усвідомлення людей, які народилися у вільній, незалежній і дуже крутій державі. Нам пощастило народитися тут, у цей час і жити це життя. Ми з чоловіком багато подорожуємо і об’їздили понад 50 країн світу.
Весь шарм Західної Європи і вся амбітність Сполучених Штатів Америки розбиваються, коли ти починаєш там жити. Це непросте життя. Для молоді — це життя, в якому дуже мало хороших можливостей. Тому що все регламентовано. Ти точно знаєш, що ти як молодий фахівець можеш отримувати до двох тисяч євро, враховуючи податки, і навіть якщо ти будеш супермегагенієм, нічого не зміниться. У тебе є ця вертикаль, і ти по ній можеш іти. Це є шансом для тих, хто шукає спокою і стабільності. А для тих, хто є молодий, амбітний, гарячий і хоче щось будувати, Україна — ідеальна країна.
Молоді українські бізнеси — прекрасні. У них українське серце, але міжнародні амбіції
Багато залежить від тебе. Треба трохи піднятися з дивана і впрягтися. І все тоді вийде.
Останнім часом ми чомусь знову починаємо говорити про російську мову. Верховний Суд ухвалює рішення про те, чи мав право Президент виступати російською на міжнародній конференції. Знову обговорюється доцільність квот на українському радіо, телебаченні. Це тема, яка, здавалося б, уже давно вирішена. Чомусь з різних причин вона актуалізується. І тому в мене подвійне запитання. Як ваувізувати Україну і як ваувізувати українську мову? І чи слід це робити сьогодні?
Чи потребує українська додаткового просування і тих самих квот? Так, звісно, з’явилося більше української музики, а квоти для українських видавців дали можливість видати українською мовою багато класних бестселерів. Українська — це вже правило гарного тону. Тупо не знати мови своєї країни.
Від чого мені хотілося б застерегти, це від цього полювання на відьом. Я знаю багато людей, які говорять тільки російською. Тому що, наприклад, вони навчалися у Радянському Союзі. Вони не вчили української ніколи. І, можливо, зараз вони і починають її вчити, але як тільки вони виходять з якоюсь комунікацією, їх починають сильно цькувати. Типу, якщо ти не говориш українською, ти не маєш права говорити про Україну, ти зрадник. Але насправді це не так. І нам треба змиритися з тим, що Україна зараз не є однорідною в мові.
Нам треба закохувати в українську і ваувізувати її. Мене закохав в українську мову мій брат, який в 2013 році перейшов на українську. Він робив тисячі помилок у кожному реченні. Ми всі з нього сміялися, тому що він звучав неприродно. Але сказав, що це експеримент на один місяць. Коли завершився цей місяць, ми сказали: «Сашко, кидай, це неможливо слухати». Він відповів на це: «Сорі, гайз, це назавжди».
А що вас надихає? Що дозволяє не йти по протоптаній стежці, а топтати свою? Де це джерело натхнення?
Мене надихають люди. Коли я поруч з талановитою людиною і вона розповідає про якусь ідею або турбується про іншу людину.
Або я йду вулицею і чую розмову двох людей, наприклад. Коли я приїхала у військовий шпиталь, там стояла дівчинка з мамою і плакала. Дівчинка їй сказала: «Мамо, він мене розлюбив». А мама її втішала, говорила: «Не плач, моя пташечко. Не плач, моє сонечко. Головне, що живий». Це дуже маленький діалог. Але ти розумієш, що зараз ці люди переживають маленьке життя на твоїх очах.
Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
