Віра Агеєва — професорка Києво-Могилянської академії, літературознавиця. Найновіша її книжка літературної есеїстики «За лаштунками імперії» була відзначена спеціальною відзнакою Премії імені Юрія Шевельова у 2021, есеїстика входить у поле наукового інтересу професорки. Агеєва стверджує, що есеїстика — це простір інтелектуальної свободи, і пояснює цю тезу у своїй лекції, описуючи історію української есеїстики, яка вповні розквітає після відродження 1920-х, продовжується в еміграційній літературі, мімікрує під «письменницькі рецензії» у радянський час і стає щороку яскравішою в роки Незалежності.
Про передумови, умови й контексти української есеїстики — читайте у конспекті лекції.
Мер, який започаткував есеїстику
Будь-яка розмова про есей як жанр і його історію розвитку починається з успішної кар’єри одного мера невеликого європейського міста. Це мер французького Бордо — Мішель де Монтень (французький філософ і письменник епохи Відродження, есеїст-мораліст, автор «Проб», фр. «Essais», — TU). Він творить у добу, коли сказали, що людина — вінок творіння. На місце теоцентризму приходить гуманізм. Есей — це спроба людини думати й говорити, мислити і писати про себе.
Є прийнамні один український можновладець високого рангу, який також є одним із найкращих наших есеїстів. Це, звичайно, Микола Бажан, який був заступником Голови Ради Міністрів УРСР.
Як виникає європейська есеїстика?
Європейська есеїстика починається від доби ренесансу. Це культурно-стильова епоха, в якій людина пробує означити свою ідентичність і відповісти на питання «Хто я?», «Хто навколо мене?», «Як я ставлюся до тих, хто навколо мене?», «Як я ставлюся до цієї культури?». Невипадково відбувається піднесення автобіографічного жанру — це самоаналіз, звернення до себе.
Ні в добу бароко, ні в добу романтизму, ні за все XIX століття я не назву жодного письменника, який був би саме есеїстом. У барокову добу, за розквіту Києво-Могилянської академії, напруга полемічної літератури була такою потужною, що робила менш важливими роздуми про самих себе.
Есей — це розмисел, уміння трохи втишити пристрасті.
Навіть Монтень часом утікав від своїх політичних зобов’язань, усамітнювався в маєтку й писав есеї. Виглядає, що в Україні барокової доби навіть Вишенський, який сховавсь на Афоні, при цьому писав так пристрасно і лаявся з католиками так несамовито, не мав простору для есеїстичного розмислу
Шукаючи ще один приклад есеїстики, я згадала «Листи з хутора» Пантелеймона Куліша («Листи з хутора» — преромантичний позитивістсько-філософський, екзистенціалістський художньо-публіцистичний цикл «хутірської філософії» Пантелеймона Куліша — TU). Це близько до есеїстики, але ще нею не є. «Листи з хутора» пройняті ресентиментом, образою і претензією колонізованих до колонізаторів. Це феномен колонізованої української культури: публіцистика впродовж принаймні всього XIX століття витісняла розмисел. Злоба дня була важливішою.
Як виникає українська есеїстика?
Українська есеїстика починається у 20-ті роки XX століття: тоді ми нарешті здобули державність. УНР-івська зброя програла політично, але культурний суверенітет існував ще принаймні десять років. У 20-ті роки відбулася інтелектуалізація літератури, це період справжнього розквіту небелетрестичних жанрів. Це зумовлено тим, що тоді витворювалась нова модель культурно-національної ідентичності. Ця література — вже не ресентимент, не в обороні проти ворога, не тексти для домашнього вжитку.
Якщо, як написав Микола Хвильовий в одному з памфлетів, «Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна», то ми вже не міряємо себе російською міркою, не порівнюємо себе, в нас поменшало претензій, бо ми перетворились на більш самодостатніх.
Чи памфлети Хвильового можна назвати есеями? З великою натяжкою, бо Хвильовий страшенно пристрасний, позбавлений інтелектуальної переваги. «Україна чи Малоросія» — це радше культурологічний текст.
У 10-20-ті роки в нас уперше відбулася боротьба мистецьких генерацій. В уенерівському поколінні з найбільшими підставами есеїстом можна назвати Миколу Євшана. На сторінках «Української хати» есей став не бідним родичем, а повноправним жанром. У Миколи Євшана є актуальна стаття про боротьбу генерацій в українській літературі. Там ідеться про те, чому досі в нас не було боротьби генерацій й чому в українському літпроцесі літературні діти не поборювали літературних батьків. Євшан пояснює це тим, що естетичні й культурні проблеми мало бралися до уваги.
Сиуація в 20-ті роки ХХ століття нагадує поспішне надолужування. Наприклад, німецький і французький імпресіонізми й експресіонізми були окремими стилями, які змінили один одного хронологічно. В Україні у 20-ті це все кипіло одночасно. Тому тоді з’являлося багато творів-маніфестів, які стосувалися нових моделей письма і творення української культури.
Найцікавіший у цьому сенсі журнал «Літературний ярмарок». На його сторінках плекали близький до есеїстики жанр. Це був позагруповий альманах, в якому кожне число мало іншого редактора. Саме там спостерігаємо блискучий есеїстичний стиль, наприклад, Майка Йогансена.
Мені важко пояснити, чому в радянській Україні слово «есей» майже не вживали. Може, воно вважалося надто буржуазним. Тоді побутувало словосполучення «письменницька критика» — роздуми про літературу, написані письменниками. Оце й був жанр есеїстики.
Еміграційний культурний рух: розквіт української есеїстики ХХ ст.
Будь-який список найкращих українських есеїстів починатиметься трьома іменами: Євген Маланюк, Віктор Петров-Домонтович-Бер і Юрій Шевельов. Їхні ключові тексти написані в 40-і роки XX століття, і це не випадково.
Есеїстика була одним з головних жанрів еміграційної літератури 30-40-х років.
Юрій Шевельов сказав, що всі вони — це петлюрівське покоління. Така метафора — не випадкова і має конкретне пояснення. Зброя програла, вони на еміграції. Після Другої світової війни для Домонтовича і особливо для Шевельова це вже не поворот назад, а остаточний програш і нова ситуація. Митці постали перед необхідністю підбивання підсумків.
Назва двотомника Євгена Маланюка «Книга спостережень» говорить про те, що це — есеїстика.
Есеїст не може описувати шлях, яким він іде. Він мусить зупинитися на узбіччі, озирнутися.
Маланюк опинився у ситуації, коли він тільки й може що спостерігати. Вони мусять озиратись назад, весь час рефлексують над тим, що з ними сталося.
Іще одна вдала назва для книжки есеїстики — у збірки Юрія Шереха «Не для дітей». Її опублікували 1964 року у видавництві «Пролог». Для есеїста ідеальний читач — співрозмовник. Вони мають бути на рівних. Тобто це, як сказав Шерех, заняття не для дітей.
Якщо письменник є речником ідеології й це витісняє всі інші його ролі, то він говорить не від свого імені, а ретранслює цінності, які обстоює партія, спільнота, громада. Це не про суб’єктність, а про колективні цінності. У радянській ідеології це доведено до абсолюту. Є одна партія і єдино правильні цінності. А тоді неможливий розмисел, сумнів.
Євген Маланюк і Віктор Бер
Після процесу СВУ («Спілки визволення України»; показова сфабрикована радянська судова справа 1930 р., яка викривала вигадану антирадянську організацію, членами якої нібито була українська наукова, мистецька та церковна інтелігенція, — TU) настала інша ситуація, ніж у 20-ті роки. Письменники ставлять питання: чи може існувати національна культура без підтримки національної держави? Це зовсім інша проблематика, ніж у текстах Миколи Хвильового 20-х років.
Це стає особистісною проблемою. Письменники-емігранти тоді мають можливість заробити на шматок хліба в буквальному розумінні цього слова, але, окрім хліба, потрібне ще щось — це проблема ідентичності. Уявіть собі табір переміщених осіб, бараки з кількома поверхами нар. Ким вони там почувалися ? Як могли почуватися українцями?
Євген Маланюк у низці есеїв аналізує відносини Росії та України, імперії та підпорядкованої держави.
Маланюк пише про те, що українська зброя мовчала до 1917 року — понад 200 років від Полтавської битви. Ті, хто бачив ворога крізь приціл зброї, інакше ставляться до російської культури.
Це дослівно те, що відбувається з нами від 2014 року. Тут досвід петлюрівського покоління може бути помічним. Для Маланюка немає примирення і компромісів. Маланюкові есеї — роздуми про те, як українська культура змогла вистояти у бездержавності.
МУРівські часи після 20-х років були чи не єдиним періодом аж до кінця радянської доби, коли українські інтелектуали діяли синхронно з європейським інтелектуальним полем. Пізніше ми поквапливо наздоганяли, читали в європейських перекладах те, що вже було архівовано і навіть не актуально на Заході.
Уявити собі, що український автор Віктор Петров пише рецензію на щойно видану книжку Ортеги-і-Гассета в 1947 році, — для мене це доволі екстравагантне відкриття.
Петров долучається до розмови про те, чи може існувати національна культура без національної держави. Улас Самчук і Юрій Шерех певний час обстоювали концепцію так званої «великої літератури». Держави немає, зброя програла, єдиний спосіб зберегти себе як націю — це створити велику літературу.
Висновок Віктора Петрова набагато реалістичніший. У його «Історіософічних етюдах» є невеликий розділ про те, як має розвиватися українська культура в ситуації бездержавності — «проблема Ґотфріда Келлера». Це саркастична відповідь інтелектуала неокласичного вишколу Самчуковому пафосу.
Петров звертається до історії Німеччини, яка переживала схожий досвід: на початку XIX століття такої держави не існувало. Видатні поети бездержавної Німеччини Ґете, Шиллер, Гельдерлін — цей великий романтизм завоював цілу Європу. У другій половині XIX століття приходить великий Бісмарк — Німеччина стає могутньою імперією, її армії переходять кордони й завойовують сусідні землі. І в цей час нікому не відомий дуже посередній автор Келлер був найвидатнішим представником німецької літератури другої половини XIX століття.
Віктор Петров, маючи на увазі українську ситуацію, підсумовує так: коли є могутня держава, культура може й не розвиватись, та можливий і обернений варіант — відсутність держави, але могутня культура.
Домонтович-Бер чимало роздумує над проблемою культурно-історичних епох. Ці ідеї нуртували ще в колі неокласиків. Йому йдеться про Середньовіччя, Новий час і «наш час», який він розглядає як добу кризи. У МУРі багато говорять про плідність кризи, що криза це не безвихідь, а можливість виходу на новий рівень. Вони осмислюють «наш час» як кінець великої майже 500-літньої гуманістичної епохи.
Автор статті «Християнство і сучасність», Віктор Петров роздумує над тим, що людина доби гуманізму після Середньовіччя поступово втрачає зв’язок із Богом. У нього є такий образ: на початках ренесансної доби ображені ангели, затуляючи білими крилами лиця, відлетіли, а на їхнє місце прийшли метушливі банкіри і техніки. Тут Петров суголосний з Томасом Стернзом Еліотом, європейським інтелектуалом, який після тривалих пошуків раптом знову повертається до пошуків християнства.
Ці шукання і статті 40-х років говорять про те, як розвивалися у творчості Домонтовича ідеї, започатковані в 20-ті роки. І Домонтович, і Маланюк, і Юрій Косач (ще один МУРівський ворохобник) продовжують те, що обговорювалось у 20-ті. Їх лишилося небагато і вони договорюють те, що можуть договорити.
Юрій Шерех
Третій представник українського есеїстичного розквіту — це Юрій Шерех-Шевельов. Він має інший досвід — це досвід радянської людини. Представників МУРу ділили на «совєтів», «галичан» і «пражан». Маланюк — це «пражанин», а Домонтович і Шевельов — «совєти». У постмурівську добу Шевельов усе більше визначає себе як есеїст. Він казав: «Я мовознавець, літературознавство для мене це лише гобі».
Юрій Шевельов зробив для української мови те, що Грушевський — для української історії. Він довів, що немає спільної мови, з якої походять українська і російська.
Цього достатньо для того, щоб лишитись в анналах історії назавжди. Він підбив підсумки розвитку українського модернізму в ситуації, коли зв’язок з радянською Україною був майже неможливий. Юрій Шерех аналізував останній живий сегмент нашої культури — 20-ті роки.
Він написав ряд блискучих статей про чільні постаті 20-х років. Надрукувати тоді статтю під назвою «Хвильовий без політики» — це все одно що скинути бомбу. Хвильовий став словом, яке розділяло всі мислимі політичні табори. Його однаково проклинали в УРСР як націоналіста й антирадянщика і на еміграції як комуніста, чекіста, який розстріляв свою матір (ось вона, переконливість справжнього мистецтва). «Я (Романтику)» читали як абсолютно автобіографічний твір. Шерех пише про Хвильового як про чільну постать українського модернізму.
Потім був не менш блискучий есей про Валер’яна Підмогильного. Для Шевельова це найпослідовніший український модерніст. Шерех був тим, хто актуалізував важливість урбанізму для української культури — а це основний нерв Підмогильного.
Шевельов визначив канон української літератури. Це допомогло розвитку української літератури та культури, самоосмисленню і формуванню як особистісної тожсамості, так і моделі всієї культурно-національної ідентичності.
Сучасна українська есеїстика
Зараз в українській літературі час есеїстики, тому що суспільство потребує переоцінки цінностей. На наших очах формується нова модель культурно-національної ідентичності. Цікаво те, що в есеях Оксани Забужко, Тараса Прохаська, Юрія Андруховича, Костянтина Москальця й багатьох інших знов акцентується проблема постколоніалізму. Шевельов у 50-ті роки говорив, що нам потрібна своя українська русистика для того, щоб деконструювати імперські міфи, імперську ідеологію, яка впливає на нас, — сьогодні важливість цього у стократ зросла.
Що в сучасній есеїстиці нового і надзвичайно важливого? І Забужко, і Прохасько, і Андрухович, і багато інших есеїстів одержимі проблематикою пам’яті: як родинної, приватної, так і колективної. XX століття було добою національної культурної амнезії. Ми мало знали про те, що сталося з нашими бабусями й дідусями в 1933 і 1937 роках. Непроговорений травматичний досвід спричиняє індивідуальний невроз. У нації він спричиняє колективний невроз культури. Це те, що відбулося з українцями у XX столітті. Ледь-ледь про це почали говорити в 60-ті роки. У той час трошки залунала есеїстика — як мінімум, збірка Івана Драча «Меч духовний». Схожих текстів було небагато, тому що есей і цензор — речі взаємовиключні.
Євгена Маланюка й Андруховича з Прохаськом поєднує увага до географії. За Маланюком, прокляття України та пояснення багатьох її історичних проблем, трагедій і поразок — це степ, який не спиняв ворогів, а дозволяв вершникам швидко добігти, завоювати, знищити, забрати в ясир. Ця проблема так само важлива для сучасних українських есеїстів, але в іншому вимірі. Почав це, мабуть, Андрухович. Сьогодні есеїсти осмислюють проблему долученості України до європейського, а не азійського, ареалу. Галичанам це краще виходить, ніж наддніпрянцям. Андрухович, формуючи концепт Центрально-Східної Європи, писав про те, що він ностальгує за часом, коли його місто належало до одного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Віднем і Венецією. Колись Драгоманов кинув метафору: «вони підхоплюють обірвану нитку» — так сучасні українські есеїсти шукають долученості української культури до культури європейської.
