Важко переоцінити масштаб проблем, із якими зіштовхнулася українська освітня система. За даними МОН, станом на травень 2023 року понад 3000 освітніх закладів потерпіли від обстрілів та бомбардувань, понад 227 із них повністю знищено. Ситуацію погіршує й те, що два роки до повномасштабної війни тривали карантини через пандемію ковіду. Складно планувати відбудову освітньої системи, коли бомби досі падають на заклади освіти, але робити це необхідно.
Поки уряд працює над облаштуванням бомбосховищ, громадянське суспільство обʼєдналося, щоб вирішувати інші нагальні проблеми.
Наприклад, благодійний фонд SavED допомагає швидко відбудовувати школи й садочки, а громадська організація Teach for Ukraine надає учням додаткову освітню та соціально-емоційну підтримку.
Колишня міністерка освіти Ганна Новосад заснувала організацію SavED, яка працює над креативним відновленням зруйнованих освітніх закладів на деокупованих територіях: у Чернігові, Київській та Миколаївській областях. Це тільки один приклад, як Україна намагається вирішувати спричинені війною проблеми. Ця неймовірна робота потребує значних інвестицій та співпраці багатьох зацікавлених сторін.
Та найголовніший виклик — не так відбудувати старі зруйновані школи, як створити високоякісну систему освіти в Україні. Зараз саме час переглянути деякі звичні підходи до освіти й далі втілювати в життя вже розпочаті успішні реформи, наприклад, розвивати систему Нової української школи.
Пропоную ширше поглянути на ситуацію — в контексті зруйнованої освітньої системи в Україні, коли сотні тисяч учнів-українців вимушено навчаються за кордоном. Чи зможемо ми скористатися можливостями цієї ситуації і використати її у відбудові української освітньої системи? Намагаючись вирішити проблеми, можна вчитися в інших країн, наприклад, Китаю, Індії та Сінгапуру.
Амбасадори України
Станом на травень 2023 року з України за час повномасштабної війни виїхало близько 8,1 мільйона людей, переважно жінок та дітей. Серед них — приблизно 640 тисяч школярів і близько 800 тисяч тисяч людей віком від 20 до 29 років. Найбільше біженців з України перебувають у таких десяти країнах: Польщі, Німеччині, Чехії, Італії, Іспанії, Туреччині, Великій Британії, Франції, Австрії та Нідерландах. Іншими словами, зараз понад мільйон молодих українців виїхали і вчаться в країнах із розвиненими освітніми системами.
Це одночасно і проблема, і шанс для молоді — а також для нашої держави.
Термін «відтік мізків» використовують для позначення виїзду висококваліфікованих громадян із країн із низьким та нижчим за середній рівнем доходу в країни з високим рівнем доходу (за класифікацією Світового банку). Є різні погляди на те, чи «відтік мізків» впливає негативно, позитивно, чи не впливаєна країну, звідки виїжджають фахівці. Часом цей термін вживають щодо студентів, які їдуть навчатися за кордон, припускаючи, що освіта стає для них першим кроком до «кращого життя на Заході». Втім, таке твердження дискусійне.
Багато науковців воліють узагалі не вживати цього терміна.
Наприклад, старший науковий співробітник із досліджень та політики у Фонді Кауфмана Бен Вілдавський припускає, що «відтік мізків» — застарілий термін для опису явища наукової мобільності і його варто замінити на «циркуляцію фахівців» або «притік свіжих сил». Дослідник наводить приклад Китаю та Індії, куди студенти охоче повертаються після навчання за кордоном з огляду на швидкий розвиток економіки та «відродження університетів». Такий самий термін — «циркуляція фахівців» — зʼявився в нещодавньому звіті ЮНЕСКО.
Бен Вілдавський пропонує також звернути увагу на сучасний тренд «глобалізації університетів»: виші розвивають партнерство з установами по всьому світу, далеко за межами країни розташування. Яскраві приклади — Нью-Йоркський університет в Абу-Дабі чи Університет «Мінерва», що має штаб-квартиру в Сан-Франциско, але вимагає від студентів змінити місце навчання після першого року у США: можна обрати Сеул, Гайдарабад, Берлін, Буенос-Айрес, Лондон або Тайбей.
Головна ідея Бена Вілдавського полягає в тому, що «вища освіта набуває форми товару на міжнародному ринку — і принципи вільної торгівлі треба застосовувати до освіти так само, як і до інших частин глобальної економіки». Зокрема, науковець стверджує, що «немає причин вважати, нібито здобутки однієї нації — це втрати для решти світу».
Оскільки ми вже перебуваємо в безпрецедентній ситуації, коли так багато молодих людей виїхали з України з міркувань безпеки, варто прийняти її і спробувати перетворити на унікальний шанс для країни та студентів.
По-перше, за кордоном молоді люди вивчають іноземні мови і здобувають новий досвід. Ознайомившись із системами освіти розвинених країн, молодь мислитиме глобально й критичніше ставитиметься до української системи освіти й ширше — до політичної ситуації в Україні. Завдяки цьому може виникнути здоровий тиск на владу, щоб та швидше вирішувала різні питання: від глобальних, як-от зміни клімату, до локальних, як-от корупція.
По-друге, українські школи й університети боротимуться за учнів та студентів, які вчаться за кордоном, з освітніми інституціями країн, що прийняли біженців. Це стимулюватиме українські школи й виші творчо підходити до розробки навчальних програм і загалом ставати конкурентнішими. Насамперед ідеться про приватні заклади, що мають більше ресурсів.
По-третє, варто думати про українських студентів за кордоном як про амбасадорів, що перекинуть мости між українськими та закордонними освітніми закладами для потенційної академічної співпраці, програм обміну, партнерських дослідницьких проєктів.
Як повернути студентів: приклади Китаю, Індії та Сінгапуру
За офіційними даними, з-поміж 914 095 іноземних студентів, що навчалися у США у 2020–2021 навчальному році, найбільша частка (35 %) — це студенти з Китаю. За минулі двадцять років, від 2000–2001 року, їхня кількість зросла удвадцятеро (від 59 939). Студенти з Китаю посідають перше місце за кількістю у США від 2009–2010 року, а до того поступалися тільки студентам з Індії.
Бен Вілдавський згадує про успішний приклад Китаю як країни, здатної повертати своїх молодих людей додому. Справді, повертається великий відсоток студентів. За одними даними, 2010 року зі США повернулося 134 800 студентів-китайців, тобто 85,56 % з усіх, які навчалися того року в цій країні.
Як Китаю вдалося цього досягти? Державні політичні стимули — лише частина рішення.
Уряд Китаю запропонував кошти освіченим китайцям, які жили на Заході, щоб ті працювали в китайських установах. Деякі західні виші, щоб отримати додатковий дохід, звернулися до китайських університетів із пропозицією співпраці. За посередництва Інституту Конфуція і так званої ініціативи «Один пояс, один шлях» китайський уряд зробив серйозну інвестицію в посилення впливу своєї країни на міжнародній арені.
Але також серйозний стимул для студентів повертатися — економічний розвиток.
Під час фінансової кризи 2007–2008 років багато китайських студентів їхали додому, бо не могли знайти роботу за кордоном. Уряд Китаю використав цю можливість та інвестував понад 58 мільярдів у внутрішній ринок, підтримавши розвиток житлового фонду й розбудовуючи інфраструктуру. Фактично, Китай створив робочі місця на батьківщині студентів, щоб тим було куди повертатися.
Крім того, за даними професора Північного державного університету Аллена Барклі та науковців Рейчел Берклі та Менді Вейгандт із Південнодакотського університету, існує позитивна кореляція між китайськими студентами, що вчаться у США, та рівнем росту ВВП Китаю. І хоча цей факт не вказує однозначно на причинно-наслідковий звʼязок, він дуже цікавий і натякає на те, що, ухвалюючи рішення у спробах запобігти «відтоку мізків», можна проґавити важливу потенційну вигоду для ВВП країни.
Те саме можна сказати про Індію, чия економіка стрімко розвивається.
Головними стимулами для повернення додому студентів з Індії стали нові численні робочі місця та перспективи розвитку, зважаючи на політику лібералізації в Індії, впроваджену з 1991 року.
Попит на висококваліфікованих фахівців для заповнення вакансій на різних рівнях управління став прямим результатом як вхідних, так і вихідних іноземних інвестицій в Індію. Чимало студентів повертаються також для того, щоб заснувати власний бізнес. Та оскільки освіта в індустріалізованих країнах більше орієнтується на дослідження, самостійне здобуття знань і вимагає ретельного підходу, індійські фірми цінують випускників таких іноземних закладів.
Також автори дослідження припускають: індійці-працівники з міжнародним досвідом вважають, що рівень життя в рідній країні вищий, отже, мають причину туди повертатися.
Розуміючи вагу позитивного впливу на економіку країни індійців, які вирішили залишитись за кордоном, уряд Індії 2003 року навіть заснував «Правасі бгатрія дівас» (або День індійця-нерезидента). В цей день видатним індійцям по всьому світу віддають шану.
У Китаї кращі, ніж в Індії, спроможності будувати університети. Китай розвинув «спроможності післядипломної освіти», і тепер там професори, що здобули освіту на Заході, впроваджують найкращі дослідницькі практики. Професор міжнародної вищої освіти Інституту освіти в Лондоні Саймон Маргінсон стверджує, що «2005 року всього 8 китайських університетів входили в топ-500 університетів світу за академічним рейтингом. 2013 року, менш ніж через 10 років, це число зросло до 28». Ба більше, тепер Китай приваблює студентів з усього світу.
За звітом ЮНЕСКО, Китай — друга за популярністю країна, куди хочуть потрапити студенти з Африки, оскільки 2018 року уряд Китаю запровадив 63 000 стипендій на вищу освіту для африканців.
У Сінгапурі, що також є лідером серед країн — експортерів студентів на навчання за кордон, уряд спонсорує навчання найкращих у топових університетах світу. Близько 300 молодих людей вирушає на навчання щороку, однак має зобов’язання повернутись і працювати на уряд протягом шести років. Випускниця цієї програми підтвердила мені, що більшість таки повертається.
По-перше, робота на уряд високооплачувана. В кожному міністерстві створений відділ з роботи з талановитими випускниками програми.
По-друге, на випускників чекає зрозумілий кар’єрний ріст кожні два-три роки.
По-третє, їм ставлять цікаві завдання й часто вони працюють безпосередньо в команді міністрів.
По-четверте, контракт підписують під заставу нерухомого майна студента/його родини, що також мотивує повернутися.
Що як студенти не захочуть повертатися?
Для того, щоби привабити студентів назад у рідну країну, треба розробляти спеціальну політику. Але що буде, якщо молоді люди не повертатимуться?
За даними звіту ЮНЕСКО, деякі нації усвідомлюють, що за умови ефективної співпраці висококваліфіковані фахівці, які не повернуться найближчим часом, теж можуть стати цінним ресурсом, оскільки створюють мережі циркуляції фахівців. В одному їхньому дослідженні сказано, що «з-поміж 22 проаналізованих для Emigrant Policies Index латиноамериканських та карибських країн вісім підтримують формальну мережу циркуляції фахівців». Іншими словами, вони мають звʼязки з рідними країнами через мережу наукових контактів.
Також не варто недооцінювати вагу коштів, що їх мігранти переказують родичам на батьківщині.
Бельгійський економіст і професор економіки Левенського католицького університету Фредерік Докʼє та економіст із Паризького університету Пантеон-Сорбонна і Паризької школи економіки Гілель Рапопор стверджують, що сучасні макро- та мікродослідження пропонують суперечливі результати щодо того, чи надсилають висококваліфіковані фахівці більше грошових переказів з-за кордону.
Науковці припускають, що люди з вищою освітою, які становлять третину всіх емігрантів у країни ОЕСР, надсилають додому в середньому на 25 % більше коштів, ніж мігранти із середньою чи базовою освітою. Загалом вони переказують у рідну країну близько 40 % всіх грошей, що надходять від мігрантів.
Мушу визнати, що довгостроково перекази не впливають на економіку країн позитивно, бо закінчуються, коли вже не лишається родичів, яким треба переказувати гроші. Короткостроково і середньостроково грошові перекази позитивно впливають на економіку.
Складно знайти статистику щодо кількості переказаних коштів залежно від професії, але загальну суму дізнатися неважко.
За даними Світового банку, 2021 року Україна отримала грошовими переказами з-за кордону суму, еквівалентну 9 % ВВП, а 2022 року ця сума, за оцінками, зросте більш ніж на 20 %.
Тож можна сказати, що освіта за кордоном приносить вигоду і країнам, звідки виїжджають фахівці, і країнам, куди вони виїжджають.
Для одних це нагода повчитися в талантів з усього світу, не покидаючи власної батьківщини. Для інших — навчання за кордоном сприяє розвиткові власної країни: щонайменше туди більшає потік особистих коштів, а також налагоджуються наукові звʼязки.
Щонайбільше, країна, яка розвивається, не потребуватиме імпорту «мудрості» ззовні, натомість сама її «експортуватиме».
Я не пропоную, щоб Україна копіювала «найкращі приклади» інших країн: зазвичай сліпе копіювання без урахування місцевого контексту не несе користі. Просто заохочую нас мислити стратегічно й не марнувати шансу, що його дає нам нинішня ситуація, коли тисячі молодих людей вчаться за кордоном.
Стратегічний підхід — учитися в найкращих і адаптувати світові знання для розвитку спроможностей на місцевому рівні — вартий того, щоб за нього боротися.
Нам необхідно прийняти той факт, що «відтік мізків» або «притік свіжих сил» — залежно від того, як ми сприйматимемо ситуацію, — уже стався. Західні державні навчальні заклади відкриті для наших студентів і учнів, університети по всьому світу пропонують тисячі стипендій для українських студентів, і це можливість для України виховати нове покоління громадян світу.
Україні потрібен цей капітал для успішної відбудови.
Вона має підтримувати звʼязок зі студентами, які вчаться за кордоном, і розробити політику, спрямовану насамперед на приваблення молодих освічених людей з-за кордону. Та поки студенти вчаться за кордоном, вони мають чітко розуміти, що їхня роль — не просто здобувати освіту. Вони — амбасадори України у своїх закордонних навчальних закладах.
Якщо економіка розвиватиметься, якщо буде сформована вдала політика, ці люди повернуться. А щоб це сталося, Україні необхідно працювати над реформами в різних сферах — від децентралізації, судової системи, боротьби з корупцією до екології.
В українських студентів буде ще одна причина повертатися: щоб узяти участь в історичній побудові демократичної повоєнної України.
Прикметно, що у дослідженні, яке провели наприкінці 2022 року, 57 % молоді за кордоном серед найважливіших цілей в житті зазначили бути корисними Україні.
Така праця більше сповнена сенсу, ніж будь-яка прибуткова робота за кордоном. А той факт, що уряд триматиме з ними звʼязок і пропонуватиме їм повертатися, відіграє вагому роль.
Водночас Україна має інвестувати в освітню систему «2.0» для тих студентів, які залишаються вдома, а також для майбутніх поколінь.
До прикладу, перед війною українські університети займали низькі місця в рейтингах, тільки шість університетів потрапили в топ-1000 QS World University Rankings.
Посилення науково-дослідницької діяльності через залучення іноземних інвестицій та академічної мобільності, водночас будівництво нових шкіл та університетів — непоганий довгостроковий план.
Завдання непросте, але за допомогою громадянського суспільства, ініціативи на зразок SavED та приватних інвесторів його можна виконати.
За попереднім Планом відбудови України, наша держава збирається побудувати найкращий військовий університет у Європі, викладачі матимуть бойовий досвід і зможуть готувати офіцерів з усього світу. Це лише один із прикладів, у якій галузі Україна може запропонувати конкурентну освітню можливість для світу.
Юлія Лемеш, президентка благодійного фонду Ukraine Global Scholars, студентка Harvard Kennedy School.
Переклала з англійської — Антоніна Ящук.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
