Please check the link below to read the article in English — Vasyl Rozhko: “The Tustan Fortress is my Cradle of Digitalization.
§§§
Увечері 3 березня 2022 року Василь Рожко, голова ЛОГО «Тустань», та Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності, зустрілися у Львові на каву. А вже 4 березня зранку запрацював створений ними Штаб порятунку спадщини.
Основною метою Штабу було оперативне і повне документування культурних втрат України від російської агресії. А згодом виникла концепція інфраструктури даних, що об’єднує дані про українську спадщину на базі актуальних міжнародних стандартів. Штаб організовує польові експедиції для дослідження пам’яток, вчить музейників оцифровувати колекції і збирає докази злочинів росіян проти української культури. Робота Штабу триває в межах проєкту «Кризова інвентаризація та стрибок до цифровізації музейного обліку» за фінансової підтримки ЄС.
The Ukrainians поговорили з Василем Рожком про цифровізацію нашої спадщини, документування зруйнованих памʼяток та стосунки музеїв з бізнесом.
§§§
[Цей матеріал створений за підтримки Європейського Союзу]
§§§
Розкажіть, із чого почалася робота Штабу порятунку спадщини.
Спочатку ми займалися усім — від допомоги в евакуації музеїв та логістики пакувальних матеріалів до картографування втрат. Ми почали з хаосу. Та щоб не писати грантові заявки на все, ми виділили основні напрями, термінові речі. Одна із них — це документування руйнувань, що згодом переросло у створення повноцінної бази за міжнародними стандартами. Не можна рятувати, не маючи інформації про те, що ти рятуєш. А в Міністерстві культури не було такої інформації, тим паче — машиночитаної. Був простий вордівський документ із переліком музеїв, що містив лише частину даних, подекуди неактуальних.
Тобто ви кажете, що в Україні немає єдиного реєстру музеїв?
Не було. Але частково ми створили його у 2014-2016 роках, коли я працював у Міністерстві культури в управлінні музейної справи. Вважалося, що всі музеї працюють за інструкціями, а виявилося, що вони цього не сильно дотримувались, а міністерство їх не контролювало.
У 2014 році була велика загроза, що Росія почне пробивати сухопутний коридор у Крим. Я об’їздив південні і східні області, зустрічався з музейниками. Пам’ятаю, як приїхав в Одесу зі списком із 21 музею, а там — 39. Розбіжність майже удвічі. Лише приблизно я підрахував, що на окупованій у 2014 році території було удвічі більше музеїв, ніж ми собі думали. А скільки музейних предметів — невідомо, бо інвентарні книги зберігають у самих музеях. Крим окупували, і ми не знаємо, що там було. За що ми будемо судитися?
Мінкульт ніколи не контактував із тими музеями, а вони не рухали міністерства, спокійно робили, що вважали за потрібне. Музеї мають періодично порівнювати інвентарні списки з фактичною наявністю, чи щось не вкрали. Є ще атрибуція — перевірка предметів на справжність, але це інше питання. Щонайменше звіряти списки потрібно. Мало хто виконував цю роботу повноцінно. Ми придумали зробити фотокопіювання інвентарних книг, щоб інформація була не лише в музеях. Це тривало місяцями, бо, наприклад, із 2500 музеїв лише 10% мали електронні скриньки, листування відбувалося поштою. Багато хто саботував вимогу управління, не хотів ділитися інформацією, хоча там нічого секретного немає. Ми дотиснули — і тепер це єдине джерело інформації про херсонські, маріупольські, мелітопольські музеї. Ми перенесли цю інформацію в хмарне сховище. Це машиночитана база даних, що може дати загальне уявлення про справу.
Тоді, у 2014 році, виник прототип теперішнього Штабу, я втягнув туди кількох музейників, які стали основою теперішньої команди. Це, зокрема, Марія Задорожна, яка займається експедиціями, Владислав Піоро, лідер напряму цифровізації.
А яку роль у створенні Штабу відіграла Тустань?
Наш офіс (офіс ГО «Тустань») фактично став операційним центром для роботи проєкту. Також до проєкту залучена адміністрація історико-культурного заповідника «Тустань». Ми просто маємо спроможність. Якби я цього всього не робив у Тустані і для Тустані, не навчився би там, то зараз проєкту не було б.
Під час війни немає можливості вчитись, потрібно брати і робити.
Отже, можемо сказати, що Тустань — це колиска Штабу?
Так. Це все про спроможність — розуміння, що потрібно робити, мережу довіри, компетентних лідерів. Ми маємо 15 років досвіду, хоча і з меншими грантами. Ми вчилися не лише досліджувати, а й оперувати даними. Тому ГО «Тустань» — це ядро. Ще з нами «Центр розвитку музейної справи», Інститут геоінформаційних систем. «Львівська політехніка» надає експертизу.
Нам ідеться про сталість, тому ми взяли на себе зобов’язання підтримувати процеси і по завершенню проєктів. Деякі партнери не розуміють, що в Україні слабкі інституції. Наприклад, нам пропонували передати створену нами базу Міністерству культури. А там немає кому передати, вони не можуть прийняти 1,5 Гб фото від мене. А база — це робота на віки.
Ви очолюєте ГО «Тустань», ваш батько відкрив і розвивав фортецю Тустань, що перетворилась у історико-архітектурний заповідник, є ще фестиваль «ТуСтань!». То що таке Тустань?
Для мене Тустань — це кейс, про який можна казати «Ми це зробили!». Окрім локації, ми розвинули там інфраструктуру, розвинувся бізнес навколо. При цьому це бізнес з дотриманням правил. Сьогодні держава утримує 12 робочих місць у заповіднику, а на квитках він заробляє у 5-7 разів більше.
Тустань — це міжінституційна історія. Свого часу виникла Львівська обласна громадська організація «Тустань», яку я зараз очолюю. Ми займаємось написанням грантів, залученням коштів для заповідника, комунікацією зі стейкхолдерами, дотриманням балансу інтересів у державно-приватно-громадському партнерстві. У 2019 році створено Агенцію культурного туризму, робота якої була спрямована на збільшення спроможності і сталості фестивалю «ТуСтань!». Також вона є оператором сервісів для відвідувачів. А заповідник завдяки цьому має змогу займатися спадщиною, її збереженням і популяризацією. Три команди доповнюють одна одну.
А тепер ще й рятують всю українську спадщину?
Через те, що ми мали мережу довіри, вдалося зібрати у Штабі лідерів і професіоналів. Наприклад, Марія Задорожна займається експедиціями, а ще — збором доказів для кримінального суду, це пов’язано з її другою освітою, Владислав Піоро — цифровізацією, бо він 20 років в ІТ і спеціалізується на міжнародних стандартах. Загалом, кістяк проєкту — майже 30 людей, які відповідають за різні напрями.
Одним із напрямів є створення не лише бази зруйнованих унаслідок війни пам’яток, а й цілої інфраструктури даних з інформацією про музейні фонди. 32 роки Мінкульт та інші відомства працювали, не знаючи, з чим працюють?
Так. Державний музейний фонд, за який мало би відповідати міністерство, — величезний. Є музеї міністерства, є обласні музеї, районні, міські — це вертикаль. А є ще музеї інших відомств — Міносвіти, МВС тощо. У першого, кажуть, 3500 музеїв. А скільки музейних предметів?
У межах проєкту ідеться також про оцифрування власне музейних предметів. Як це робиться?
ЮНЕСКО минулої весни спитало, чим нам допомогти. Ми з командою створили бачення інфраструктури даних, системи національного рівня, що поєднає всіх, хто створює музейний контент. Але тоді нам цей проєкт в ЮНЕСКО не профінансували, бо в міністерстві не дали одного документа. Робимо це самі, за грантові кошти.
Суть цифровізації, електронного обліку в тому, що кожен музейний предмет має своє життя — коли він потрапив у фонди, як його класифікували, переміщали між фондами тощо.
В паперовому вигляді цю історію не відобразити. А цифрова система все відстежує і знає, коли, хто і за що був відповідальний. Це про облік, що потрібно робити за єдиними міжнародними стандартами. Тоді ви можете переглянути інформацію в системі про всю, наприклад, кераміку XIII століття, що в паперовому вигляді — нереально. Або можна подивитись, як європейське бароко прийшло в Україну і яким був його вплив на нашу культуру. Коли ми синхронізовані, це відкриває величезні можливості — для досліджень, для перевірки, для звернень у поліцію зрештою.
Оскільки система має наповнюватись знизу — з музеїв, ми в межах проєкту підвищуємо їхню спроможність це втілювати. Ми робимо інструмент, що дає змогу створити повноцінний реєстр щодо кожного предмета, і вчимо людей ним користуватися. Зараз у Львові триває пілотний проєкт з оцифрування, створено близько 10 робочих місць. Гіпотеза така: це має робити спеціалізований центр, а не кожен музей.
Неефективно роздавати кожному музею по сканеру, краще зробити компетентну групу, що може працювати на різні музеї, на різні види предметів.
Ми маємо запустити всі процеси, проаналізувати, скільки це займає часу, як організувати людей, алгоритми робочих процесів — є багато специфіки.
Після цього будемо шукати можливість зробити так, щоб ця система далі жила поза проєктом і для її масштабування. Ми хочемо, щоб такі центри були в Чернігові, в Одесі. Для цього необхідні лідери, як у нас навколо Тустані. Цим мають керувати люди, яким це потрібно, які здатні навколо себе об’єднувати, яким немає необхідності пояснювати цінність цього.
Ми не маємо ресурсу робити несистемні речі, ми не можемо робити вручну, ми маємо запускати речі, що будуть існувати і без нас. Для мене сталість полягає в системності.
Інша частина проєкту пов’язана із документуванням руйнувань пам’яток унаслідок війни і створенням їхньої бази. Як працюєте у цьому напрямі?
Перша наша експедиція була в Бородянку 28 квітня 2022 року. Марія Задорожна зателефонувала і сказала, що треба рятувати шафку, бо от-от впаде. Тоді за допомогою дрона зробили 3D-зйомку.
З часом організація експедицій змінилась. Якщо раніше відправляли на місце експедицію одразу для глибинного дослідження, то зараз спочатку відбуваються верифікаційні виїзди. Буває так, що за якийсь час після прильоту чи після окупації об’єкт вже відновили, і експедиція туди — це трата часу. Тому формуємо команди з місцевих професіоналів, які попередньо обстежують об’єкти, після цього відбувається глобальне дослідження і фіксація за методикою ICCROM (Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей), за потреби — лазерне сканування об’єкта і створення 3D-моделі, внесення даних в базу. Також за іншою методикою робимо фіксацію для подання в Міжнародний кримінальний суд. Зараз у базі є 385 опрацьованих об’єктів, вона доступна на сайті heritage.in.ua.
Що дають технології і міжнародні стандарти, чого не дає просте документування?
Візьмімо приклад церкви у В’язівці. Вона належала громаді московського патріархату. Ми встигли зробити 3D-модель і лазерне сканування, що відображали руйнування з різницею у часі. Поки Мінкульт думав, що робити, церква зруйнувалась, і тепер дані в нашій базі — єдине, що відтворює її вигляд.
Окрім того, документування за ICCROM дає змогу визначитися, що далі робити на основі ступеня пошкодження. Тобто місцевим управлінням охорони історичної спадщини не потрібно робити безліч проєктно-кошторисної документації, що коштує по пів мільйона. Вони бачать, де потрібна лише стабілізація, а де — суттєвіші роботи вже з ПКД, і прицільно її замовляють. Це економить гроші. Суть бази в тому, щоб вона працювала і була доступною. Інакше для чого ми це робимо?!
Чому важливі локальні команди?
Бо, наприклад, за 5-денну експедицію приїжджа команда може опрацювати 30-35 об’єктів, а людина, яка там мешкає, — обстежити сотні об’єктів. Важливо, щоб це були фахівці певних напрямів, адже, наприклад, етнографи не можуть зробити оцінку архітектурної пам’ятки, якими б ідейними вони не були, бо вони не вчились п’ять років за цим профілем. Зараз ми формуємо південну команду в Херсоні та Одесі.
Як ваша команда співпрацює з військовими? Адже експедиції їдуть в небезпечні місця.
Було б добре, якби у нас були окремі військові підрозділи, що займаються порятунком спадщини і запобігають її руйнуванню, як-от під час Другої світової війни, такі собі Monuments Men.
Зараз ми співпрацюємо на різних рівнях. Наприклад, деякі експедиції відбуваються в супроводі військових, адже є території, куди цивільним не потрапити. Також вони краще за нас знають, як діяти в непередбачуваних ситуаціях.
А ще ми обмінюємося даними зі своїх баз, щоб вони, наприклад, не рили окопи на території історичного городища. А військові допомагають у зборі доказів для кримінальних справ про руйнування спадщини — вони можуть змоделювати, що і звідки летіло. Є цілі патерни поведінки росіян щодо нашої спадщини, часом неочевидні, але вони відстежуються.
Ці всі дані потім можна використати в судах?
Так, якщо вони правильно зібрані і збережені. Наша робота полягає ще в швидкому реагуванні. Коли партнери надають нам супутникові знімки того, що, гіпотетично, може бути зруйноване чи розграбоване, ми перевіряємо це. Тобто наша інформація — достовірна. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, ми порівняли наші дані з площами затоплень, а потім ще знайшли людину на місці, яка розповіла, що деяких музеїв вже немає, а інші, про які ми не знали, навпаки є. Або що якийсь об’єкт підтоплений, але не знищений. Так само ми були в Одесі через два дні після прильоту, фіксували все. А міністерство лише за два тижні поцікавилося, що там.
Окрім платформи даних, ми працюємо також над платформою знань — як оцифровувати, як документувати, як рятувати, навіщо це потрібно.
Чому держава не робила цього раніше? Хіба до війни не було розуміння важливості спадщини?
Причин багато. Передусім потрібна політика, візія. Їх має сформувати центральний орган — так каже законодавство. Поки що цього немає. Суть культури — творити сенси. Ти маєш дати людям ідею, що так можна. Також культура має бути відкритою, щоб розвиватися. Інакше станемо індіанцями в резервації.
Окрім того, немає методистів, які би працювали над сталими сучасними методиками, а не як 50 років тому. Ще одна причина — на людському рівні. Досі працюють ментальні моделі, значною мірою спричинені радянською системою, а трохи — егоїзмом: якщо я вас допущу, то втрачу стратегічний контроль, хай краще вмру, ніж поділюся (доступом до фондів, — TU).
Музеї можуть бути науковою інфраструктурою самі по собі — можете писати статті, а можете просто зробити свої фонди доступними для дослідників. Людино, ти не встигнеш всього зробити, відкрий доступ — і спеціаліст з Польщі чи Африки тобі допоможе! Але радянська ментальна модель не дозволяє.
Також є уявлення, що культурній сфері або платить держава, або вона не може існувати. А є ж іще гранти, бізнес. «Що? Бізнес — це соромно! Ти або інтелектуал, або маєш гроші». Це ще одна шкідлива ментальна модель.
Тустань — один із найуспішніших проєктів щодо грошей, адже бізнес — це про створення цінності, за яку людина готова платити. Про це треба комунікувати. Ми можемо або мати ПТСР, або розвинути резильєнтність і зробити нарешті те, чого не зробили раніше.
Ну і ще спадщина не потрібна чиновникам. Легше об’єднати навколо збереження спадщини суспільство, тоді влада буде змушена його слухати. Як громадянське суспільство, ми не маємо бути усунені від роботи і від вирішування, що для нас краще. А міністерство має обслуговувати це.
Попереду ще велика робота зі зміни радянського музейного підходу і залучення в це суспільства.
Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. Проєкт «Кризова інвентаризація та стрибок до цифровізації музейного обліку» реалізує ЛОГО «Тустань» за фінансової підтримки ЄС.
