Одним з гасел Революції Гідності було «Я — крапля в океані». Минуло майже 10 років, і сьогодні в Україні немає сумніву: майбутнє держави залежить від всіх нас. Громадські організації, волонтери, правозахисники, медійники допомагають державним системам швидше реагувати на виклики, які несе війна, підхоплювати ініціативу там, де це необхідно, а також разом вибудовують зрілу й готову до критики країну.
Про це йшлося на дискусії «Держава — це ми. Як громадянське суспільство змінює хід війни», що відбулась в рамках IX LMF. The Ukrainians занотували головне з цієї розмови.
[Цей матеріал створений у партнерстві з Lviv Media Forum]
§§§
Любов Галан
правозахисниця, голова і співзасновниця ГО «Принцип»
Коли ми з Масі Найємом заснували цю організацію і почали працювати з людьми за межами нашої бульбашки, то підтвердили тезу: Збройні Сили Україні та інші сили оборони — це дуже важливе місце для шаленої кількості людей. Частина з них відчувають свій обовʼязок або мають експертизу, через яку хочуть повертатись на службу. Працюючи з ними, ми, на жаль, зіштовхнулись з тими, хто був розчарованим. Люди, які зараз ведуть оборону нашої країни, перебувають під дуже великим стресом, це дуже складно фізично і психологічно. Тому будь-які недосконалості державної системи щодо них є дуже болісними. Для таких бійців ми й почали розробляти наші правові інструменти.
Ніколи не забуду дзвінки військовослужбовців, які служать за контрактом все своє життя, а тепер з великою образою говорять про свою військову частину чи підрозділ, бо залишились без належної допомоги. Саме з цією проблемою ми й почали працювати.
Кожна організація, яка працює з військовослужбовцями чи ветеранами, формулює для себе справжню причину, чому вона цим займається. Крім поваги до військовослужбовців чи відчуття персонального обовʼязку, ми говоримо, що це дуже велика справа — поборотись за те, щоб досвід їхньої служби викликав почуття честі. Зробити так, щоб їхня гідність не була принижена через бюрократію.
Ми розуміємо, що сусідство з Російською Федерацією — це, на жаль, наше життя на тривалий час. Тож оборона наших кордонів і підтримка престижу військової служби — важливе завдання. Захищеність військовослужбовців, побудова належних стандартів, захист їхніх прав — один з пріоритетів для країни та громадських організацій.
Ми неодноразово чули питання: наскільки етично критикувати державу чи підсвічувати недоліки системи, коли держава воює? Кожна організація, яка працює в цій темі, виставляє свої червоні лінії. Але чому ми продовжуємо говорити про проблеми, які виявляємо; чому займаємось адвокацією змін, реформуванням секторів, повʼязаних з військовослужбовцями?
По-перше, чесний діалог — це те, що відрізняє нас від Росії. Готовність відверто говорити про те, чого потребують наші військовослужбовці та ветерани — це те, що відрізняє нас від тих, проти кого ми воюємо.
По-друге, участь громадських організацій допомагає подолати інституційну кризу. Не треба вважати, що люди на державній службі не мають експертизи. Подекуди вони реалізують дуже круті проєкти. Проте є низка важливих стейкхолдерів у нашій темі, які потребують цієї підтримки. Ми не намагаємось замінити собою державу, ми хочемо допомогти їй вирости над собою, навіть в таких важких умовах.
По-третє, громадські організації можуть допомогти державі дізнатись про кращі практики.
Також ми працюємо з чутливими темами, на які не завжди є ресурси. На жаль, для наших іноземних партнерів, які підтримують громадські організації в Україні, підтримка комбатантів не є допустимою. Тому будь-які проєкти, прямо повʼязані з захистом військовослужбовців, не фінансуються. Наша задача як громадських організацій — шукати потенціал всередині країни, підтримувати одне одного і навіть за браком таких ресурсів продовжувати діяти.
Ми маємо безпрецедентні випадки взаємодії міністерств з громадськими організаціями для напрацювання певних рішень. Тож ми віримо, що ця синергія дозволить нам побудувати інституційно зрілу, готову відповідати на тяжкі питання, відточену суспільною критикою державу, яка вже почала змінювати правила гри у світі.
§§§
Алін ле Бейл-Кремер
журналістка, співзасновниця ініціативи Stand With Ukraine у Європі
Ми повинні пам’ятати про те, що маємо справу з колоніальною імперською війною. І ми також воюємо проти потужної пропаганди, яка вбиває. Я дуже сподіваюся, що ми зможемо зробити свій внесок в те, щоб показати істину.
На початку війни дуже багато експертів нічого не знали ані про Україну, ані про Росію. Вони писали дуже багато різних речей, навіть абсурдних.
Ми докладаємо чимало зусиль, щоб показати правду та донести до французів історію України та українців. Адже набагато складніше відвернутися від людини, якщо ти її знаєш. Тож ми намагаємося будувати мости між нами — налагоджуємо взаємозв’язки між містами, між французькими та українськими громадськими організаціями.
Напевно, немає жодної іншої країни у Європі, яка б так хотіла миру, як Україна. Але ми повинні бути обережними. Якщо ми всі тут справді прагнемо миру, то повинні пам’ятати про те, як ми висвітлюємо ту чи іншу історію.
§§§
Марія Липяцька
голова Brand Ukraine, радниця Міністра закордонних справ України зі стратегічних комунікацій
Ми говоримо про те, яким чином держава може підсилити громадянське сусідство — і навпаки. Бо зараз українська влада — вже не та влада, яку ми мали у 2014 році. Приклад наших проєктів показує, що якщо об’єднати зусилля, ми зможемо перемогти.
За останні два роки я побачила, що успіхи України в комунікації, в об’єднанні людей, в забезпеченні глобальної солідарності, в тому, щоб надихати мільйони людей за кордоном — це результат нашої єдності.
Моя організація допомагає формувати потужний імідж України у світі. У нас є декілька проєктів і кампаній. Один з них — це Ukraine.ua. Це цифрова екосистема України, яка за цей рік стала дуже потужним голосом України для мільйонів іноземців. Ця платформа — чудовий приклад взаємодії між державною владою та громадянським суспільством. Адже у нашому громадянському суспільстві є багато талановитих людей, нові творчі рішення та потенціал у застосуванні унікальних варіантів розв’язання проблем. Ми вміємо розповідати історії, які надихають на солідарність. З іншого боку, держава може визначати рамкові межі нашої структури. Ми можемо бути голосом нашої держави і передавати у світ ідеї, яких вона потребує.
Звичайно, ми маємо зважати на те, що всі ці історії мають бути перевіреними і виваженими. Це дуже важливо для стратегічної комунікації, тому що з 24 лютого 2022 року вся комунікація з боку України стала потужним голосом правди. Це означає, що ми маємо перевіряти абсолютно кожен факт, абсолютно кожну новину, щоб нам довіряли. Ми не можемо допустити, щоб наша комунікація була неправдивою.
Наші проєкти присвячені таким чутливим темам, як воєнні злочини та їхнє документування, перевірка статистичних даних та історій. Ця ініціатива є співпрацею між міністерствами, урядовими структурами та нашою організацією. Думаю, що це один з прикладів історії успіху за останні роки.
Звісно, труднощів теж багато. Найбільша проблема полягає в тому, що після 24 лютого фактично весь світ став аудиторією України, нам довелося спілкуватися з абсолютно всіма. Виявилося, що спроможностей для цього у нас немає. Основне правило комунікації: якщо ви звертаєтеся до всіх, то фактично це означає, що ви ні до кого не звертаєтеся. Тому нам треба спілкуватися окремо зі світовими комунікаційними агентствами.
Щодо західної аудиторії, то тут є деякі труднощі, але ми вийшли на цю аудиторію і переконали її. Але в інших, віддалених від нас регіонах, російська пропаганда і дезінформація часто перемагає. Україну там не сприймають як незалежну країну, і війна Росії проти України сприймається крізь призму боротьби між Росією і Заходом.
Для нашої організації і для багатьох інших організацій, які працюють у цій сфері, проблемою є збереження рівноваги в комунікації.
Ми всі розуміємо, що нічого важливішого за комунікацію про війну Росії з Україною немає. Але ми з цією командою проводили кілька досліджень і побачили, що війна — це те, що найбільше асоціюється з Україною. Але Україна — це не тільки війна.
Відповідно, ми мусимо працювати над тим, щоб напрацьовувати наратив України в економічній площині, в плані можливостей для інвестицій тощо.
Добре, що ми говоримо про синергію, про те, як об’єднувати зусилля влади і громадянського суспільства. Але також треба залучати і творчі кола, і я думаю, що це — ключ до майбутньої перемоги України.
§§§
Ірина Заславець
CEO UNBROKEN Ukraine, CEO та засновниця iDonor
Національний реабілітаційний центр «Незламні» — це частина найбільшої лікарні України, першого медичного обʼєднання Львова. Ми маємо три лікарні (дві дорослі, одну дитячу) поліклініку та кілька реабілітаційних корпусів. Ми є частиною комунальної лікарні.
За минулий рік ми пролікували 512 тисяч людей в стаціонарі, 13 тисяч з яких — поранені. Дорослі і діти, військові й цивільні — ми є головною лікарнею в тилу, і ми забираємо майже всіх цивільних і частину військових, що прибувають на захід.
Коли почалось повномасштабне вторгнення і до нас привезли з Яворова 100 поранених, ми зрозуміли, що маємо повністю переорієнтуватись на воєнну травму, хоча раніше цим не займались. Ми були частиною роботи медичної евакуації МОЗу і якийсь час відправляли на лікування за кордон наших пацієнтів. Але в той момент, коли лікарні Європи стали переповненими українцями, бо вони не очікували такої великої кількості, ми зрозуміли, що зараз — найкращий час підняти українську медицину.
Ми поїхали по світу — до Великої Британії, Ізраїлю, Сполучених Штатів — і запитали, як треба розбудовувати цю систему. Ми виділили головні для нас напрямки: хірургія, травматологія, ортопедія, опіки, протезування, фізична та психологічна реабілітація. Ми донині єдиний лікувальний заклад в Україні, який має у своєму складі протезувальну майстерню і протезистів, які є частиною команди лікарні.
Ми показали, що протезування у роботі лікарні — це ефективно, і зараз у Харкові Міністерство охорони здоровʼя планує доєднувати протезувальну майстерню до лікарні. За протоколами МОЗу зараз прописано, що протезиста обовʼязково мають залучати до команди лікарів. Ми відкрили відділення психіатрії, бо психологічна реабілітація — це частина робота. Зараз МОЗ говорить, що в кожній великій лікарні має бути таке відділення. Ми першими рік тому використали цільну кров, коли до нас привезли поранених, і зараз цільну кров використовують вже на фронті.
§§§
Ольга Омельянчук
керівниця відділу комунікацій та маркетингу Фонду «Повернись живим», репортажистка Reporters
Фонд «Повернись живим» — це найбільша в Україні організація, яка допомагає війську. Від початку повномасштабного вторгнення ми акумулювали для армії понад 7 мільярдів гривень, або приблизно 210 мільйонів доларів.
За рахунок донатів ми закуповуємо війську, зокрема, розвідувальні безпілотні комплекси, тепловізори, нові пікапи, дрони та рації. У нас є ветеранський напрям, який займається, зокрема, реабілітацією ветеранів через спорт. Є аналітичний відділ, який робить ґрунтовні дослідження, які потім можуть використовуватися як, наприклад, рекомендації до законів України. Є інструкторський напрям, який займається підготовкою бійців зі снайпінгу, такмеду, саперної та артилерійської справи.
А ще Фонд купує для Сил оборони України зброю. І, крім простих українців, нас у цьому підтримує український бізнес. Такий приклад — паливна мережа «ОККО», заснована львівʼянами. Разом ми збираємо 400 мільйонів гривень на зброю для ТрО. Завдяки донатам із заправки і переказам на рахунки Фонду, ми придбаємо для ТрО міномети, автоматичні гранатомети та крупнокаліберні кулемети. За півтора місяця від старту на проєкт зібрали майже 100 мільйонів гривень.
І це — лише один із прикладів того, як наше громадянське суспільство дає ворогові по зубах.
Ніде в світі, крім України, немає прикладів акумулювання народом таких величезних грошей для війська. Тут, у Львові, у Харкові, в Одесі, Запоріжжі, у Києві та інших українських містах та селах живуть неймовірні люди. Можливо найсильніші люди з-поміж усіх у сучасному світі.
А ще я — журналістка і висвітлюю російсько-українську війну від початку, тобто вже понад 9 років. І поки триває російсько-українська війна, я не зможу повністю переключитися на мирні теми і маю завжди пам’ятати, що за кожним текстом, крім літератури та сенсу, має, в ідеалі, стояти надія — на те, що ми вистоїмо та переможемо; на те, що повернемо своїх людей та свої території; на те, що одного дня нашим звичним інфоприводом буде відкриття музею, а не черговий російський ракетний обстріл.
