На наше традиційне питання про те, як він став таким, як сьогодні, режисер Роман Віктюк відповідає так: «Якщо у тебе є потяг до чогось — не думай! Іди туди, куди тебе ноги ведуть. Ноги, не голова!» А далі розповідає знамениту історію про те, як у дворику на львівській площі Ринок, 18 ноги привели його на дерево: «Одного разу сказав сусідським хлопцям: я полечу! Залізу на це дерево, ви порахуєте до трьох і я полечу в небо… Пішов додому, причепив до рук гілки з віника, обмотав якимось шматтям і поліз на дерево. Зібрався полетіти, але… впав, звичайно. І, встаючи, почав виконувати якусь пантоміму — показував, як летить птах… Як же вони мені аплодували!»
Отак, відмовившись від гуртка авіамоделювання, Роман Віктюк почав моделювати власні польоти. Він вправно використовує ціле небо — там є, де літати. Видається, що він ніколи не погоджувався на якусь кон’юнктуру та нечесну колаборацію. Це не тому, що життя у Радянському Союзі суперечило якимсь засадничим принципам, просто характер такий — безкомпромісний і від наївності сміливий.
«Успіх — це херня!» — стверджує успішний українець Роман Віктюк і переконує, що найголовніше в житті бути щасливим, а не успішним.
Коли я демонстрував політ, хлопчаки кричали: «Як він летить! Як він високо!» А я відповідав, що зараз злечу ще вище… Наступного дня, після першого такого успіху «на сцені», я вирішив піти до великого театру на великій площі (Театр Опери і Балету, — TU). Грошей на квиток, звичайно, не було. Став неподалік і почав спостерігати, як до театру заходять люди. Одні ішли через центральний вхід, демонстрували квитки, а інші — через непомітні сходинки ліворуч. Ну я й пішов ліворуч. А там високий коридор, сидить якась строга тітка, я набираю незворушного вигляду, вітаюся і крокую прямо, а вона мені уже в спину: «Іди, дитинко. Твоя мама вже прийшла!» (Усміхається) Так я пробрався досередини, дивлюся — залізні двері, хтось заходить, а я заходжу слідом. То була якась апаратна, однак вона мене зовсім не зацікавила. Мене зацікавила сцена. Я сів там, біля цих кнопок і бігунців, так і просидів до кінця вистави. З того часу у моєму житті й почався театр — і вже до кінця.
[Наша зустріч з режисером Романом Віктюком відкрила серію public talk від журналу TheUkrainians. Уперше ми вирішили спілкуватися з героями не віч-на-віч, а «на людях». Розмова дуже часто переривалася оплесками, а сам маестро жодного разу не присів — говорив стоячи. Як на сцені.]
Того першого разу, коли я побачив балет, якась розкішна балерина виконувала роль Есмеральди — танцювала з… кізочкою! У неї був номер з бубном — вона робила височезний крок вгору і вдаряла в бубон. Це було так неповторно! Подумав собі: «От би мені таку кізочку хоча б на день! Я б теж навчився так само танцювати!» Пішов за лаштунки і оця балерина неочікувано підходить до мене: «А чого ти такий засмучений?» Кажу, що мені б кізочку хоч до завтра. «Бери до наступної вистави! Однак лише за умови, що ти вивчиш мій сольний номер з бубном» — відповідає вона.
І що ви думаєте? Я привів додому козу. Мама, звичайно, була страшно незадоволена — коза в хаті! Але до наступної вистави я вивчив, як умів, цей номер. За тиждень вертаюся до оперного театру з козою, дочікуюся балерини, каже: «Показуй!» Я й показав — і шпагати, і високі кроки, що завгодно! «Може, тобі ще на тиждень дати цю кізочку?» — здивовано спитала. Але я вже не брав, мама б цього не перенесла.
Я почав ходити до цього великого театру дуже часто. І ось одного разу дивлюся, а сходами до репетиційної зали підіймаються хлопчики й дівчатка в якихось маєчках та шортиках. Це був балетний клас. Не довго думаючи, наступного дня я вбрав такі самі шортики і маєчку та пішов за тими дітьми. Став до станка і стою. Заходить викладачка (її прізвище було Васіна, я на все життя запам’ятав) і нічого не розуміє — у класі якась незнайома дитина. Змовчала, сіла за рояль, почала грати. А я ж усе це бачив — руки вгору, вниз, від себе, ногу тягнемо… Ось тільки з очима нічого не вдавалося, я постійно дивився в небо. (Усміхається) Вчителька зробила кілька зауважень, а я все одно — в небо. Вона мені — слідкуй за рухами, а я — дивлюся в небо. Словом, Васіна не витримала і як вдарить мене лінійкою по руці і по нозі! Мені стало дуже образливо. Це уже тепер розумію, що вона мала велику рацію, а тоді ж думав, що все знаю — усі вистави бачив! У мене навіть була коза!.. Я дуже образився і пішов з балету назавжди. (Усміхається)
Ви потім іще зустрічалися з цією викладачкою?
Так. Минув час, я уже поставив багато вистав, став якоюсь там зіркою, на телебаченні з’являвся. І от одного разу, коли приїхав до Львова, прийшов до театру з величезним букетом троянд. Бачу, як вона спускається сходами і кидаю їй під ноги усі ці квіти. Каже: «Припиніть! Встаньте! Це я повинна дарувати вам квіти! Ви — мій кумир!» А я їй відповідаю: «Ні, — кажу. — Якби не ви, якби не ваша лінійка, я би, мабуть, продовжив займатися балетом. Бо ж міг танцювати, умів, мав талант. І ось тепер все життя доводжу особисто вам, що я на щось здатний». Вона так подивилася на мене кілька секунд, а потім каже: «А я тебе не пам’ятаю…»
[Віктюк уже розповідав цю історію. І присутні на нашій зустрічі люди, очевидно, чули її не раз. Але режисер так харизматично, яскраво жестикулюючи та фірмово мружачись описує свої балетні поневіряння, що публіка не втримується і знову аплодує. Аплодисменти — природне середовище для Романа Віктюка. Він сам — як безконечна овація життю.]
Розумієте? Не можна іти туди, куди тобі вказує суспільство, батьки, якась раціональна необхідність. Головою треба користуватися вже в процесі, а йти треба туди, куди тебе веде серце. Так я прийшов в театр, так я літав у подвір’ї… До речі, у тому самому дворику одного разу зустрів циганку. Вона взяла мою руку і сказала: «Ти будеш дирижером». Я заперечив — на жодному інструменті не граю, композиторами не цікавлюся. «Веди мене до мами!» — каже. Як чемний хлопчик, привів циганку на другий поверх до мами. Вона повторила те саме пророцтво. Мама теж не повірила — які там дирижери! Циганка подивилася втретє і чомусь заплакала: «Він буде дирижером…» Коли я нещодавно розповів цю історію своєму другові, він слушно зауважив, що, скоріш за все, ворожка просто не знала слова «режисер». (Усміхається)
Родина не була проти вашого вибору професії?
А я нікому не сказав, куди їду. Мої думали, що до Києва. Збирали всім миром, наче на заслання до Сибіру. У моїх валізах були навіть подушка з периною (ковдра на Галичині, — TU) і каструлі. Про те, що націлився аж на московський ГІТІС (Державний інститут театрального мистецтва, — TU), сказав в останній день перед виїздом. Мама розплакалася: «Це ми його бачимо востаннє. Він більше не повернеться». Зібралися сусіди, проводжали аж до вокзалу, плакали, обіймалися. Усі вважали, що з моїм характером я справді з Москви прямісінько до Сибіру й переїду. Але, бачите, вийшло інакше.
…Словом, прибуваю я на київський вокзал, іду по свої речі, а речей нема! Увесь мій багаж вкрали! Тож до Москви довелося їхати без нічого. Великим щастям моїм стало те, що в той час усі дуже боялися усіх. А тому документи і гроші сусідська тітонька порадила не в кишені носити, а в спідній білизні. Тож мій паспорт з атестатом і якісь гроші були ретельно зашиті у сатинові труси.
З питаннями «Товариші, чи нема у вас зайвого жетона?» і «Чи не знаєте ви телефон ГІТІСу?» ходив по московському перону. Якісь добрі «товариші» таки поділилися жетоном і ось о пів на восьму вечора я додзвонився до інституту, куди збирався вступати.
Пояснюю ситуацію: «Доброго вечора! Я приїхав до вас, а в мене вкрали усі речі. Однак атестат в трусах. Не знаю, що робити. Можна мені десь у вас заночувати?»
Пояснюю ситуацію: «Доброго вечора! Я приїхав до вас, а в мене вкрали усі речі. Однак атестат в трусах. Не знаю, що робити. Можна мені десь у вас заночувати?» На тому боці дроту засміялися: «Боже мій, яка хороша дитина! Усі їдуть перемагати, а йому треба всього лиш прилягти!» Далі мені пояснили, як дев’ятим тролейбусом доїхати до гуртожитка…
[До ГІТІСу Віктюк таки вступив і успішно закінчив. Далі повернувся до Львова й працював у Театрі Юного Глядача. Потім грав на сцені і ставив вистави у Твері, Вільнюсі, Одесі, Таллінні, Києві, Саратові, Казані, Ризі, Петербурзі і Москві. Цими днями у Москві відкривається Театр Романа Віктюка, у приміщенні, виділеному спеціально для режисера зі світовим іменем.]
Як юнак з маленького Львова сприйняв імперську розкіш Москви?
Ще коли я вперше їхав з вокзалу до гуртожитка, минаючи величезний Кремль, побачив дуже красивий багатоквартирний будинок. Ця споруда викликала в мене дитячий захват — настільки вона була красивою. Сказав собі: «Навіть не думай! Ніколи у житті навіть не уявляй собі такої розкоші. Це точно не для тебе». Відвернувся і забув.
За якийсь час я ставив у МХАТі якісь вистави. А це неподалік. Ви не повірите, але навіть тоді ніколи не дозволяв собі наближатися до цього будинку, бо знав — це не для мене, це потрібно забути.
Одного разу актор Михайло Ульянов вирішив мені допомогти. Пішов до Лужкова (на той час мер Москви, — TU), почав розповідати про «одного режисера», який заслуговує жити у тому будинку, якісь газетні вирізки приніс. Там саме звільнилася квартира. Але міський голова відрізав: «Ні, на цю квартиру довжелезна черга дуже великих людей. Це просто неможливо». Ульянов був наполегливим, не стерпів і зірвався на «жуківський» крик: «Ну, принаймні прізвище я можу назвати?! Віктюк!» Лужков без паузи відповів: «Йому можна».
Це я до чого усе вам розповідаю. Не до того, що, мовляв, я таке вже велике цабе і всі мене люблять. Ні, мені просто хочеться, аби ви мені повірили — не варто ні в кого нічого просити. Треба лише чесно займатися тим, що ти любиш. Усе інше прийде. Я ж завжди боявся навіть глянути на цей будинок-мрію. А тепер живу там.
…Я завжди кажу, що щастя — це пауза між двома нещастями. Коли ти з кулаками борешся за своє щастя, то нещастя відповідає — ах, ти такий активний, ну давай, ми тебе ще потримаємо. Коли ж жити легко, то й нещастя легше минає. Головне — не вимагати і не просити.
Мені ж навіть зірку на небі подарували. Так, у мене є власне небесне тіло. Але, не повірите, я навіть не здогадуюся, куди поклав той паспорт, що підтверджує право власності. А він такий дорогий, зі золотим тисненням. Просто мені здається, що не варто надто перейматися через речі. Не речі нас роблять щасливими, а щось трохи вище. Є ви, є я, а все інше — речі. Подарували зірку — приємно, почесно. Але ж… Мені здається, що зі щастям слід поводитися так само, як з нещастям, — сприймати легше.
Тож, резюме просте — не треба нічого планувати на роки вперед, не треба про щось просити. Що більше ти від цього втікаєш, то швидше воно тебе знайде. Правда, Павле?
[Режисер Віктюк звертається до драматурга Павла Ар’є, з яким вони вперше в житті зустрілися саме на нашій зустрічі. Раніше спілкувалися віртуально, але саме з п’єси Павла Ар’є наприкінці вересня відкриє свій перший сезон щойно створений Театр Романа Віктюка у Москві. Як зазначив Віктюк, у цій виставі все українське: і режисер, і драматург, і навіть актори.]
Які правила у своєму житті ви порушили, а яких не порушите ніколи?
Єдине правило, якого не можна порушувати — не зрадь себе. Над всім іншим можна дискутувати.
Ви розповіли нам про те, що таке щастя. А чим є, на вашу думку, успіх? І чи вважаєте ви себе успішною людиною?
Успіх — це херня!
У роботі для мене важливим є не успіх, не успішність вистави, а те, що я зможу передати глядачам. Коли після моїх вистав люди плачуть, це найголовніше. От щойно, перед нашою зустріччю, до мене на вулиці підійшов якийсь чоловік, попросив потиснути руку і заплакав. Все. Не знаю, як реагувати. Але усе це набагато цінніше, ніж спалахи фотокамер і автографи.
Успіх сьогодні є, а завтра нема. Ось, до прикладу, колись я ставив виставу у Римі. На одну з них запросили Папу святого Івана Павла ІІ. Після завіси до мене підійшли його представники і переказали, що Папа хотів би познайомитися з людиною, яка «так розуміє мистецтво». Звісно, погодився. Спілкувалися рідною для Івана Павла ІІ польською мовою. Я попросив мене благословити: «Коли ви училися в Кракові в духовній семінарії, ви написали три п’єси про Ісуса Христа…» Називаю першу, називаю другу, і бачу, що він аж світиться зі середини. Називаю третю п’єсу і… він бере мою руку та цілує. Я потім щось ще бурмотів, уже не пригадую. Але ось це було набагато цінніше, ніж кількість проданих квитків…
Ми почули ваші «завдяки». А якими є ваші «всупереч»? Проти чого доводилося боротися? Через що довелося пройти?
Єдине, з чим доводилося боротися, — з тим, що мене змушували забути мову. А забуваючи мову ти забуваєш естетику українського театру. Тобто мене хотіли позбавити того, що я бачив живим, актуальним, яскравим тут, в Україні.
На іспиті зі сценічної мови питають: «Що будете читати?» Відповідаю, що читатиму «Мені тринадцятий минало…» Шевченка. «А є переклад?» — питають. Ні, кажу, моя душа не перекладається. І я ж правду сказав — не уявляю, як читати Шевченка російською. Словом, махнули на мене рукою.
Або ще… Колись студентом мав завдання зіграти етюд з предметом. Мені дісталася зірка. Головні актори МХАТу сиділи в екзаменаційній комісії й оцінювали. Ну, стою, і ніжно, поетично, пестливо повторюю: «Зірка… Зіронька… Зірка…» А вони мені: «Ну що це?! Ну хто так грає?! Це ж зірка — символ Радянського Союзу! Де патріотизм? Де любов до Батьківщини?» А я не міг до зірки звертатися як до Кремля…
Які книжки ви читаєте?
Всі.
А які радите почитати?
Якщо ви прийдете до мене додому, то побачите, що одна з трьох кімнат повністю зайнята книгами. Уже навіть жартую, що книжки виселяють мене з власного дому. Зараз у нас в театрі ремонт і я з величезним нетерпінням чекаю моменту, коли можна буде хоча б частину моєї бібліотеки перевезти туди.
Вважаю, що треба читати одночасно кілька книжок. Ну, принаймні, я так читаю усе життя. Треба читати багато, часто, постійно, будь-що — від класики і фахової літератури до сучасних творів і маловідомих авторів. Читання багато чого у житті пояснює.
Одна порада для наших читачів.
Я уже казав — не зраджуйте себе.
[Одразу після запитань від The Ukrainians усі присутні мали можливість запитати про щось своє. Першим підвівся чоловік десь 40 років: «Я здесь совершенно случайно. Это мой последний день во Львове. Увидел вас и зашел сюда. У меня нет вопроса. Я просто хочу пожелать, чтоб вы приехали когда-нибудь в Луганск. В мой родной Луганск. В украинский Луганск… Я сподіваюсь, що так і буде. Я знаю, що ви були уже у нас. Я знаю, що це місто для вас є теж Україною. І я дуже сподіваюсь, що… Мені важко…» Голос цього дорослого чоловіка починає дрижати. Він сідає і плаче. Працівники креативного простору дають йому води. Він підводиться, бере за руку 6-річну доньку і прощається — поїзд до Луганська за 40 хвилин. Двері зачиняються за ним під гучні оплески — так присутні хотіли підтримати чоловіка. Йому, а з ним й українському Луганську аплодував сам Роман Віктюк.]
