З початком повномасштабного вторгнення той факт, що університети працюють, означав, що країна вистоїть. Перші тижні були особливо нелегкі, освітній процес призупинився, а університети перетворилися фактично на евакуаційні хаби і почали виконувати абсолютно нову, ніде не прописану, роль. Коли ж усі зрозуміли, що Київ не впаде, вишам рекомендували відновити навчання в дистанційному режимі.
Завдяки чому українській вищій освіті вдалося вистояти, як відбувалася вступна кампанія на основі мультипредметного тесту замість ЗНО, а також про те, чому сьогодні питання автономії університетів та роль наглядових рад лише поглиблюються та як після війни університети сприятимуть важливим і стабільним трансформаціям в країні, — розповів Олег Шаров, генеральний директор директорату фахової передвищої, вищої освіти Міністерства освіти і науки України.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
§§§
Як українській вищій освіті вдалося вижити з початком повномасштабного вторгнення і, врешті, відновити навчальний процес?
Передусім варто сказати, що ніхто не вірив, що 24 лютого відбудеться повномасштабне вторгнення. Хоча всі розуміли, що ескалація наростає і це все не просто так, особливо коли 23 лютого запровадили надзвичайний стан. Коли ми почули заяви Росії, що їхнє першочергове завдання — взяти повністю під контроль території Донецької і Луганської області, то провели робочу нараду з закладами вищої освіти цих областей і рекомендували навести лад з документацією, базами даних.
Якщо документація потрапляє у руки ворога, це може означати дуже великі неприємності для працівників університету та їхніх рідних на окупованих територіях.
У цих двох областях університети змогли вжити певних заходів, але у Мелітополі, Бердянську, Херсоні та деяких інших містах рівень неочікуваності був абсолютним. На жаль, у багатьох університетах знайшлась певна кількість колаборантів. У містах, які потрапили під окупацію, росіяни фактично перебрали контроль над закладами освіти. І в контексті цих жахливих викликів для вищої освіти відбулася перевірка міцності системи та людей.
24 лютого, коли повномасштабне вторгнення де-факто розпочалось, із сьомої ранку весь керівний склад МОН був на роботі. Найперше керівники навчальних закладів отримали роз’яснення щодо роботи закладів освіти у межах правового режиму воєнного стану. Наступного дня ми рекомендували на два тижні зупинити освітній процес, зокрема щоб студенти, викладачі та інші працівники університетів мали можливість стати на захист України чи евакуюватися в безпечніші регіони.
Перші тижні повністю зайняла евакуація. Люди їхали зі сходу на захід, і університети на цьому шляху стали великими евакуаційними хабами. В них зупинялися хто на кілька годин, хто на добу, хто на тижні і місяці. Також у приміщеннях вишів збирали і розподіляли гуманітарну допомогу. Тобто університети виконували функцію, яка ніде не прописана, але яка відповідала очікуванням людей і потребам часу. Люди, які ухвалюють рішення, отримали можливість також реалізовувати їх. Це було важливим маркером-сигналом для всіх. Це було тим, що тримало освітнє середовище.
Місяць усі були в підвішеному стані, аж доки не зрозуміли, що Київ не впаде. Міністерство ухвалило рішення відновити навчання у дистанційному форматі, де це можливо. До початку травня освітній процес відновили в повному обсязі. Звичайно, не все працювало ідеально, але рівень мотивації у викладачів і студентів тоді був достатній.
Є освітній процес — є Україна. Ось так це тоді сприймалося.
Як планували і організовували вступну кампанію для наших абітурієнтів в Україні і за її межами?
Почну з того, що українська демократія — це демократія держави у стані трансформації. Якщо ця трансформація в чомусь спланована ефективно, за це треба дуже міцно триматися. ЗНО — важливий елемент довіри громадян до держави. Тому в рамках вступної кампанії вирішили не відмовлятися від нього, а лише вимушено видозмінити. Так після тривалих (як на той стрімкий час) обговорень та консультацій з депутатами й експертами виникла ідея запровадити національний мультипредметний тест (НМТ) в електронному дистанційному форматі.
Важливо було зберегти загальний принцип незалежності вступної кампанії. Разом із фахівцями з Міністерства цифрової трансформації ми почали продумувати організацію та відповідний інструментарій.
Комп’ютерне тестування всередині одного університету і розкидане по всій країні — дуже різні речі. Коли тест одночасно проходять 100 людей і 15 тисяч людей — з точки зору теорії здається, що різниці нема, а от на практиці вона колосальна. Комп’ютери, сервери, мережа та її пропускна здатність — усе має значення. За підтримки міжнародних організацій заздалегідь почали розробляти спеціальне програмне забезпечення. Український центр оцінювання якості освіти зробив методичні зміни до самих тестів, адже довелося їх коригувати відповідно до формату онлайн-тестування. МОН розробило нормативну базу, і вже наприкінці квітня ми комунікували весь цей процес. Всі зрозуміли, що вступна кампанія буде.
Ви знаєте, для закладів вищої освіти вступна кампанія — це трішки більше, ніж просто один з освітніх процесів. Це у чомусь сакральний елемент життя.
Університет живе тому, що до нього щороку приходять нові студенти. Якщо один-два роки поспіль не буде набору — це вже велика драма. Тому в міністерстві розуміли, наскільки важливо дати можливість університетам отримати вступників. На щастя, мультипредметний тест спрацював. Вступна кампанія відбулася в повному обсязі, на всій території, яка підконтрольна Україні. Набір був не суттєво менший ніж у 2021 році.
Завдяки підтримці наших міжнародних партнерів НМТ відбувся також за кордоном. Було непросто оцінити, скільки наших випускників шкіл зараз за межами України, а також організувати для них можливість комп’ютерного тестування. Але для нас було принципово важливо дати можливість молодим українцям за межами країни пройти тестування і таким чином сподіватися, що більшість із них обере рідні виші. Здебільшого так і відбулося. Вступники за кордоном вибирали українські університети. По-перше, тому що до вступу вдома вони готувалися усі шкільні роки. Не те щоб європейська система освіти не намагалася їх переконати переходити до них. Звісно ж, намагалася. Але своє — це своє. І оце «своє» розумілося і зчитувалося більшістю молодих людей абсолютно однозначно. Спрацювала відданість своїй країні.
По-друге, університети у всій країні багато працюють з старшокласниками, і до повномасштабного вторгнення більшість потенційних абітурієнтів уже знали, куди хочуть вступати. Ну і, по-третє, ніхто не скасує таких факторів, як мовний бар’єр, інша ментальність, стиль життя і так далі. Тому більшість наших учнів за кордоном вступали або тільки в український виш, або паралельно в український і закордонний.
Звісно, можна міркувати, чи повернуться ці молоді люди в Україну і де будуть будувати своє професійне майбутнє. Але життя занадто непостійне і динамічне. Думаю, якщо запитати зараз, де студенти бачать себе через п’ять чи сім років, то насправді їхні життя, скоріш за все, виглядатимуть не так, як вони планують зараз. Це закономірно. Але варто сподіватися, що за цей час Україна буде членом ЄС, а це означає спільний ринок робочої сили. Тоді навіть скаржитися буде дивно, що наші громадяни поїхали працювати в іншу країну.
Наскільки загострилось питання автономії університетів у тих умовах, в яких ми сьогодні живемо?
До 2004 року в університетах Україні взагалі не існувало сприйняття автономії. У 2003-му Україна почала вступ до Болонського процесу, і не тому, що ми цього дуже хотіли, а тому, що це була невід’ємна складова руху до членства в ЄС. В цьому ключі освітні кола почали предметніше говорити про автономію університетів. За підтримки іноземних партнерів з’явився Консорціум із розвитку автономії університетів, сформувалась перша група експертів, яка почала обговорювати, що таке університетська автономія і що з нею робити. До неї входили представники різних університетів, і мені дуже поталанило бути серед них. Спочатку лише доволі вузьке експертне середовище зрозуміло, що таке ця університетська автономія і для чого вона потрібна. На внутрішніх нарадах у різних університетах все частіше почали вживати це словосполучення — навіть не як поняття чи концепт, а як своєрідне заклинання. Всі казали: нам потрібна університетська автономія, хоча недостатньо розуміли її зміст. В той час ніхто не казав «академічна, фінансова, організаційна, кадрова», просто одне слово — автономія.
Ці ідеї стали певним маніфестом демократизації української вищої освіти. Доволі консервативне академічне середовище почало по-іншому дивитися на те, якими мають бути університети в незалежній Україні. Пригадую, як ще в 2000 році в одному соціологічному опитуванні дві третини науково-педагогічних працівників відповіли, що вища освіта за радянських часів була кращою, ніж за незалежності. Хоча насправді це був результат деградації системи у 90-х роках. В нульових вона почала зростати. І коли вже у 2010-му прийшло розуміння, що потрібен новий закон про вищу освіту, то ніхто не сумнівався, що одним із ключових концептів буде саме університетська автономія. Так ми отримали закон, який проголосив автономію університетів. Активніші й прогресивніші виші відразу почали впроваджувати зміни, реформуватися. Але також було чимало університетів, які надіслали листа до міністерства, мовляв, дайте нам довідку, що ми автономні. Це було навіть у 2016 році.
Та все ж позитивні зміни були очевидні. Завдяки академічній автономії університети почали самостійно розробляти освітні програми та навчальні плани, переглядати (без міністерства) переліки обов’язкових дисциплін. Поступово опановували організаційну, кадрову, фінансову, наукову автономії. Також закон проголосив, що університети самостійно формують свої кошториси й отримали можливість відкривати депозити в комерційних банках, із тимчасово вільних фондів і так далі, хоча фінансова автономія досі залишається найслабшою ланкою процесу автономізації. Також виші почали думати, як заробляти кошти на науковій діяльності чи міжнародній співпраці.
Тут ми впираємося в питання менеджменту і його спроможності.
Управлінська структура наших університетів уже не така безнадійна, як 15-20 років тому, але залишається доволі консервативною та неповороткою.
Далеко не всі університети розуміють, як заробляти на інтелектуальній продукції. Це зовсім інші гроші, інші масштаби та інша методика, аніж коли ці кошти надходять від держави. Також є інші вимоги — середовище вищої освіти дуже конкурентне. В університетах зосереджено велетенський інтелектуальний потенціал, але його розширене використання (не тільки для навчання студентів) потребує неабиякої сміливості, спритності та креативності.
Найголовніше, що процес триває і автономія українських університетів сьогодні відповідає або майже відповідає рівню автономії багатьох університетів Східної Європи. А в умовах війни менеджмент прогресивних українських вишів лише додатково пересвідчився, наскільки важливо бути незалежним та самозарадним, щоб забезпечити свій ефективний розвиток і бути опорою для держави і суспільства. Такі університети стають також важливою моделлю наслідування для інших суспільних інституцій.
У цьому контексті хочу згадати про проєкт Трансформації університету, який проводили на базі НаУКМА. Це свого роду стратегічний план удосконалення управління Києво-Могилянською академією. Його значною мірою можуть запозичити сильні, амбітні і не дуже великі університети, у яких навчається, скажімо, не більше як 10 тисяч студентів. Головна ідея — держава має передати університетському менеджменту більше реальних повноважень, а функцію контролю делегувати наглядовій раді. До речі, це суголосно Стратегії розвитку вищої освіти України на 2022-2032 роки, яку схвалив уряд якраз напередодні повномасштабного вторгнення — 23 лютого 2022 року.
А ще цей проєкт є важливим маркером того, як узагалі можна оцінювати управлінську діяльність в університетах і давати рекомендації для її покращення. Важливо, що це створить фактологічну доказову базу для подальшого вдосконалення Закону України «Про вищу освіту».
Поряд із питанням автономії стоїть питання наглядових рад. Із цим теж не все так просто, адже ми знаємо, що при багатьох вишах їх або немає, або ці органи є фіктивними. У чому, власне, проблема?
До функціонування нових наглядових рад справді виникає багато запитань, на які сьогодні тільки шукаємо відповіді. Мінімальна наглядова рада — це 5-10 людей. В Україні 190 закладів вищої освіти. Тож нам потрібні приблизно одна-дві тисячі людей, які будуть членами цих наглядових рад. Стільки людей для такої функції банально немає. Звісно, можна просто призначити «друзів ректора», але в цьому небагато сенсу. Потрібні незалежні, кваліфіковані, чесні, розумні, прогресивні фахівці, які розуміють мету університету, знають маркери його ефективної діяльності і, що дуже важливо, які можуть приділити реальний час університетам і з якими університети зможуть співпрацювати. Це люди, які затверджують стратегію університету і слідкують за її виконанням. У наглядові ради повинні входити представники освіти, бізнесу, різних експертних середовищ — як українських, так і іноземних.
Наглядова рада — це недешевий орган. Якщо заклад освіти маленький, то рада може стати дуже некомфортним елементом витрат. Тому якісне функціонування наглядових рад неможливе без фінансової автономії. Тільки тоді виші матимуть реальну спроможність утримувати наглядову раду.
Я щиро сподіваюся, що ми зараз маємо час для того, щоби дослідити це питання. Все-таки в суспільстві сьогодні формується консенсус щодо фінансової автономії, і, думаю, що поступово сформується і щодо наглядових рад у закладах вищої освіти.
У чому суть університету, яка його ідея? І як це корелюється з досвідом війни, який Україна проживає сьогодні?
В університеті є процеси на поверхні, а є глибинні. Так-от університети визначаються своїми глибинними процесами — освітніми, науковими, кадровими. Можна по-різному до цього ставитись, але коли бачимо викладача, який все життя працює в університеті, можемо сказати, що у нього мало практичного досвіду за межами освітньої системи. Але одночасно ми бачимо перед собою доцента, для підготовки якого знадобилось щонайменше десять років. На підготовку професора — 15-20 років.
Суть університету — працювати в довгу. Це не те місце, куди можна прийти з вулиці, три місяці попрацювати і піти в інше місце, бо тебе легко замінили.
Це місце, де люди зростають, і їхній професіоналізм багато чого вартий. Механічно замінити одну людину іншою майже неможливо. Бо щось втрачається, змінюється академічна екосистема. Тому університети формуються досить повільно. Але ця повільність дає стабільність. Це дуже сталі інституції. Вони не змінюються швидко від нового закону чи з приходом нового ректора. Університет — це складна соціально-освітня екосистема, в якій зростають і викладачі, і студенти.
Сталість в університеті — дуже важливий фактор для нового імпульсу країні та суспільству. Після війни Україна потребуватиме університетів для державотворення, забезпечення розвитку економіки та держави, для дуже важливих і відповідальних трансформацій. Університети самі будуть повільно змінюватися, але, змінюючись повільно, вони надійно та гарантовано будуть змінювати суспільство, давати молоді нові надії та відкривати нові перспективи. За два-три роки зміни можуть бути непомітними, а за 20 років вони можуть стати кардинальними.
Ви знаєте, якби ця війна за незалежність була у 90-х роках, коли українські солдати здобули освіту при Союзі, перспективи Української держави були б значно сумніші. Наша система освіти виховала нове покоління українців. Значна більшість тих, хто сьогодні воює за Україну, здобули освіту в незалежній Україні. Думаю, що після війни буде написано багато монографій про те, що зробила українська освіта, аби виховати українця, який готовий взяти зброю в руки і піти воювати за Україну.
Також прийшло нове покоління науково-педагогічних працівників, з іншим світоглядом, іншими цінностями. Коли держава плекає інтелектуальну еліту, то ця еліта працює на державу: ми це побачили у 2022 році, коли суспільство сильно консолідувалося. Хоча, державу та уряд завжди знайдеться за що критикувати.
Університет як стабільна інституція є основою для фундаментальних змін у суспільстві. Звісно, хотілося б, аби в цих змінах було більше інноваційного, більше погляду вперед, більше технологій, фінансів, співпраці з іноземними партнерами. Але, чесно кажучи, найважливіше для розвитку освіти — щоб було більше людей і більше ідей. Бо технології, науково-технічні досягнення з’являються тоді, коли реальністю є поважне ставлення до людини. Коли люди розуміють одне одного. Плоди такого підходу неодмінно будуть, але не швидко. Університет змінює суспільство навколо себе за покоління. Є виші, які навіть не живуть ціле покоління, але і вони встигають зробити внесок у розвиток країни. В університетів своя роль, яка завжди залишиться одною і тою ж — повільно, але невпинно і незворотно змінювати суспільство.
