Ніде правди діти — я сумую за вільним пересуванням. Особливо за кордон. Але от уже два роки як ця опція суттєво просідає. Та на відміну від більшості громадян-чоловіків, я не позбавлений цієї можливості. Як мінімум маю свої законні тридцять діб на рік, які можу використати для подорожей і для роботи у світах, які, перехворівши на найстрашніші хвороби людства, не бачили війни вже щонайменше вісім десятиліть.
Але більше для роботи, звісно. Говорити, проговорювати, запевняти, адвокатувати і знову говорити. Нагадувати, що більшість з нас, хоч і перехворіли свого часу, однак імунітету не здобули.
«У кожної нації своя хвороба. У росії — невиліковна».
Ця містка по суті та потужна своїм символізмом цитата Ліни Василівни наштовхує на думку про те, що для росії як державного утворення у цій її нинішній ролі найкращим рішенням була б евтаназія. Але, мов старий дід-параноїк, що все своє існування псував життя родичам і сусідам, вона досі тримається за цей світ, мало що розуміє про нову дивну реальність, ходить під себе та з обсесивною старанністю продовжує псувати життя усім, до кого здатна дотягнутися своїми поїдженими псоріазом руками.
Що ж, наша задача проста: наблизити дідову смерть, бо дочекатися її природного фіналу видається малореальним.
Інша біда — коли хворіють твої союзники. Мова про колективний Захід. Мова про друзів. Не всіх, не завжди, але стабільно.
Здавалося якоїсь миті, що весь цивілізований світ після неоднозначного ставлення до російської агресії у 2014-2022 рр. перейшов на нові колії однозначності й одностайності, вдягнув окуляри з чіткою градацією чорного й білого і мав би вже давно усвідомити одну просту істину про невиліковну хворобу росії: агонія цього монстра непристойно затягнулася. І кому ж, як не їм — сильним і консолідованим, — варто врешті закінчити ці страждання? Та хоч би й нашими, українців, руками.
Однак тут проявляються легкі симптоми хвороби, детерміновані географічно й політично. Ніби не помічаючи антизахідної сутності росії, в нібито цивілізованих головах досі буяє таке собі антиімперське русофільство. Пошук світла в темній російській душі, розчулення від балалаєчного блазенства, зачудування хохломою і словом біля Іллюшиного каменю. А з тим і бажання всадити українців з росією за один святковий стіл, а іноді навіть дати сумнівну пораду підняти білий прапор. Останнє, щоправда, — надто кричущий випадок теїстичного скомороха.
Чи можна в цій ситуації виправдати Папу?
Так-сяк можна, мовляв, він далекий від адекватності, яка не є пріоритетом його світоглядних понять, і взагалі — Папа істинний толстовєц, Папа проти війни і будь-яким чином намагається припинити кровопролиття. Однак Папа, хоч і далекий від адекватного сприйняття дійсності, а таки не може не знати, що припинення кровопролиття можливе лише за рахунок неодмінного геноциду народу, який підніме білий прапор. Тобто геноциду українців. І старий дід лише й чекає, коли зможе окупувати Україну і завести на повну потужність свою репресивну машину. Виправдання Папою росіян, нескінченна низка недвозначних висловлювань щодо війни, яку розв’язала росія проти України, наштовхують на думку, що понтифік, хоч і є представником західного світу, але передусім він представник католицизму.
Інша річ — справжні друзі України. Незліченні громадські організації та інституції, що дійсно підтримують Україну й українців, але водночас за всяку ціну намагаються досягти примирення, спонукають до діалогу між представниками ката і його жертви. В їхньому світосприйнятті антипутінство ототожнюється з усім тим добрим і вічним, з демократичними та цивілізаційними цінностями.
Тоді як українці як ніхто вже давно усвідомили, що більшість антипутінських росіян не менше за путіністів бажають відродити імперію і сіють свої погано приховані шовіністичні погляди по всьому світу.
Для наших західних друзів отой старий хворий дід, що отруює життя довколишнім, — це конкретний дід, який сидить у бункері і звідти віддає злочинні накази.
Тоді як українці давно відчули на собі сморідний дух росії як явища, її сутність і її цінності. Це колективне зло.
У лаптях воно чи Балансіагє, сидить в чєрєповецькій колонії за подвійне вбивство і канібалізм або ж мешкає у Швейцарії та пише книжки, суть його одна: імперство і звеличування своєї нації над іншими. Реваншизм і агресивний мілітаризм. Одне слово, брат-близнюк кривавих режимів двадцятого сторіччя.
Але ні, досі не розуміють наші друзі цієї простої, як солдатський черевик, істини.
Тому і з’явився на церемонії нагородження «Оскара» фрагмент промови Навального. І нагородження українців за фільм «20 днів у Маріуполі» та промова, хоч і мертвого, хоч і антипутінця, однак імперця Навального абсолютно природно корелюють в уявленнях організаторів «Оскару» як один міцний посил «за все хороше проти всього поганого». Тому й намагаються чи не силоміць підштовхнути до обіймів із ворогом першочергово представників української культури та розділити з нами ненависть до путіна та любов до проблисків світла в російській душі.
Навіть зараз, коли минуло понад два роки від початку широкомасштабного вторгнення росії, очевидні речі для представників Заходу не стали очевидними, і їхній моральний релятивізм провокує у нас, українців, нерозуміння: як можна саджати за один стіл ката і жертву? І чому жертва замість справедливої помсти має тиснути руку агресору, який в інший руці досі тримає ніж?
Нестримне бажання друзів змусити нас почути ворога часом викликає непередбачувану реакцію. Не чути друзів.
Але.
Оскільки невиліковною є хвороба лише росії, то й русофільство наших друзів — не прогресуюча недуга, а та, що надається якщо не до лікування, то, принаймні, до купіювання, зупинки розвитку. І українці найкраще докладають до цього зусиль. М’яка сила, амбасадорство інтересів України як держави і як нації, публічна дипломатія, фіксування та висвітлення воєнних злочинів, а також планомірне й невпинне проговорювання на всіх західних майданчиках очевидних істин — та сама чарівна пілюля, що здатна витверезити деякі затуманені західні уми і зайвий раз нагадати, що російська агресія проти України — це не артхаузна драма, а справжня трагедія, здатна рознести свою бацилу на весь вгодований європейський континент.
Артем Чех, письменник, молодший сержант ЗСУ, у 2015-2016 роках добровільно став на захист України, від початку повномасштабної війни знов у лавах ЗСУ.
Головне зображення — Вадима Блонського.
