[Публікуємо основні тези промови Євгена Глібовицького на конференції Lviv Media Forum 18 травня 2024 року.]
§§§
На третьому році великої війни, якої цілком можна було уникнути, українське суспільство зустрічає сьогоднішній день, перебуваючи на чи не найнижчій поділці морального духу за воєнний час. Про це свідчать медійний дискурс, зміна настроїв у соцмережах і дані опитувань. У повітрі відчуваються сильні вібрації тривоги. Критичні публікації в західних ЗМІ стають самовтілюваним пророцтвом і песимістично відлунюють в урядових кабінетах, парламентах і ділових колах серед наших партнерів.
Українське суспільство, безумовно, стійкіше, ніж здається людям ззовні чи навіть багатьом усередині країни. Цінності виживання мають у собі певний позитив: вони загартовують суспільство й посилюють його здатність протистояти потрясінням. У випадку українців цінності виживання сягають корінням далеко за межі цієї війни.
Незагоєні травми, накопичені впродовж поколінь і десятків років, передані з молоком матері та через виховання і тиск однолітків, мають свою зворотну сторону.
Ця війна стала черговим випробуванням за останні 100 років української історії — після досвіду Голодомору, Другої світової війни, [сталінських] репресій, чорнобильських першотравневих парадів та численних економічних криз. Війна все ще лякає, але вже не є фатальною для української культурної чи громадянської ідентичності.
Але з цих висновків не треба будувати оманливі припущення стосовно стратегічної стійкості, що з цього всього береться.
Стратегічного дискурсу, узгодженого на міжнародному рівні, немає, а отже, нема й таких потрібних дискусій, які б надали зацікавленим сторонам надійні, спільно сформульовані відповіді на запитання:
— Що ми вважаємо перемогою в цій війні? Чим вимірюється перемога: територією і довжиною кордонів? Людським капіталом? Культурною ідентичністю? Політичною субʼєктністю? Економікою? Геополітикою? Створенням історичних прецедентів? Якщо реалізувати весь перелік неможливо, то що з цього найпріоритетніше?
— І за аналогією: що ми сприймаємо як поразку? Чи може певна форма перемоги також вважатися поразкою? Яким має бути перемир’я, щоб воно не обернулося для нас поразкою?
— Чи є умови для компромісу? Якими є параметри прийнятного компромісу? Чи можна захистити певний фінансовий капітал від наслідків війни? Чи можуть певні торговельні компроміси обходити обмеження й санкції? Наприклад, у галузі атомної енергетики?
— Чи ми впевнені, що розуміємо агресора? Хто на боці агресора ухвалює рішення і навіщо? Хто може ставити під сумнів авторитет тих, хто ухвалює рішення? На основі яких припущень вони діють? Які їхні обмеження? Наскільки вони вразливі до нестабільності людського фактору? У чому їхня найбільша слабкість?
— Що, на нашу думку, мотивує наших партнерів? Якими нас бачать іноземні адміністрації? Чому дехто досі забороняє удари по території Росії? Зволікає із наданням ATACMS? Затягує з F-16? Чому закривається перспектива швидкого вступу до НАТО? Як перестати бути об’єктом політичної гри? Як достукатися до виборців за кордоном? Як залучити світові ринки капіталу на наш бік? Чи може міжнародний ОПК очолити процес формування політичної підтримки України? Що як не вдасться відновити довіру до партнерства зі США?
— Чого бракує європейцям, щоби швидше узгодити певну логіку дій у сфері безпекової політики? Як Україні уникнути звинувачень із боку європейських виборців у погіршенні якості життя? Як зробити так, щоб наші західні сусіди знов не заблокували кордон чи влаштували щось подібне? Як нейтралізувати антиукраїнську позицію серед радикалів? Як євроінтегруватися, не продавши наших стратегічних інтересів?
Україна не опинилася серед конфлікту між двома сторонами: добром і злом. Україна живе в дорослому світі: між тими, для кого суб’єктність України є мішенню, тими, хто сприймає її, цю суб’єктність, як щось середнє між декларативною цінністю й прикрістю, і ще жменькою винятків, які послідовно дотримуються власних принципів. Найсильніші країни Заходу є для нас важливими партнерами, та все ж не союзниками. І успіх України не стане для них на сто відсотків доброю новиною, бо змусить їх переглянути значну частину давніх привілеїв, які так не хочеться віддавати. До цих привілеїв належить вочевидь непорушний статус «великих держав», що зберігають деякі економічні й політичні переваги як колишні колонізатори, а також сама модель міжнародних відносин.
І, крім того, залишаються питання щодо самої України.
Хто в Україні має волю й бажання відповісти на складні стратегічні питання?
Політичні партії? Власники бізнесу? Громадянське суспільство? Аналітичні центри? Наукові кола? Церкви? Збройні сили? Які повноваження вони мають для цього?
Чи ми живемо в ті дні, місяці та роки, коли формується те, що колись називатиметься «українською системою управління», — унікально допасованою до українських потреб, де розподіл відповідальності між інституціями визначатиме основний рівень впливу, можливостей та джерел інституційної стійкості — фінансових, людських, політичних тощо? Високий рівень співпраці, інтеграція між різними секторами — це українська альтернатива російському деспотизму та чи не єдиний запобіжник від ризиків скочування до диктатури в самій Україні. Та водночас це горизонтальне, схоже на нейромережу суспільство є альтернативою надміру ускладненим бюрократіям на рівні ЄС та окремих країн, що не вкладаються у жодні часові терміни. Чи можна це вважати внеском України у розвиток світу, чи ми наївно видаємо бажане за дійсне, коли стільки говоримо про ціннісний світоустрій та інші речі, такі ж гарні на папері, як і рідкісні у реалізації?
Хоч яка молода й незавершена структура українських інституцій, важко сказати, чи Україна справді аж така нефункціональна, як люблять наголошувати наші противники, чи це, можливо, нова, більш горизонтальна модель управління, українська інновація XXI століття, побудована на сотнях років досвіду самопомочі та самоврядування, як припустив професор Тімоті Снайдер в одній з публікацій, коли на четвертий день повномасштабного вторгнення Росії у всіх зашкалював подив, як Україні вдалося встояти.
Українське суспільство — напевно, у рамках боротьби з тоталітарною спадщиною — винайшло унікальний спосіб контролювати інституції зі слабкою підзвітністю. Політичні, бізнесові та інші еліти не хочуть сповна цей спосіб визнавати. Йдеться про контроль за рівнем інституційної довіри. Інституційна довіра — це довіра громадян до знеособлених структур, до функцій, що визначає рівень впливу тієї чи іншої інституції в суспільстві.
Довіра не дорівнює популярності.
Той, кому довіряють, не конче популярний: до прикладу, моральні авторитети можуть суттєво вплинути на стратегію, але вибори, швидше за все, програють. Буває і популярність без довіри, часто в політиці, де рейтинги не дорівнюють авторитету та вмінню переконувати інших своїми аргументами.
Суспільство пробує тримати державу на «голодній дієті» інституційної довіри, що є і логічно, і водночас непродуктивно. Державні органи, які так і не перезавантажили з совєцьких часів, здебільшого лишаються носіями совєцької традиції з тоталітарними нахилами. Ні, вони вже не вбивають мільйони власних громадян — їхній підхід пом’якшав за хрущовської відлиги та перебудови в СРСР часів Горбачова й лишився таким у пострадянській, незалежній України. Але держава все ж може перетворити життя громадянина на кафкіанське пекло й не робити собі з цього проблеми. Нещодавні напади на будинки відомих журналістів, незаконне стеження СБУ за журналістами-розслідувачами, політичні атаки на Суспільне. Новини — усі ці інциденти взялися від тієї ж безкарності, яка 24 роки тому вбила журналіста Георгія Гонгадзе.
Це культура непідзвітних і політично контрольованих правоохоронних органів. Держава, яка дивиться на своїх громадян як на ресурс, яка не бачить проблеми в приниженні своїх громадян, — така держава проголошує вихід із чинного суспільного договору. У новітній історії таке вже траплялося кілька разів, наприклад, коли Янукович через «диктаторські закони» від 16 січня намагався відновити контроль над ситуацією. Коли він оголосив себе переможцем у сфальсифікованих виборах 2004 року. Коли совєцькі лідери (під час Серпневого путчу — Ред.) вирішили зіграти м’язами і пригрозити своїм громадянам поверненням до тоталітаризму. У всіх випадках програвала держава, а вигравало суспільство, правда, щоразу плативши дедалі вищу ціну.
Кожна перемога суспільства встановлювала оновлений суспільний договір. Спершу патерналістський контракт, коли громадяни відмовляються від своїх прав в обмін на соціальні гарантії з боку держави. Далі контракт через корупційний консенсус, коли громадяни не ставлять незручних питань щодо корупції на рівні держави, а держава заплющує очі на порушення правил з боку громадян. А за ним суспільний договір гідності, де громадяни й держава вперше визнають, що в них є щось спільне та цінне — власна незалежна суб’єктність. І заради цього досягнення варто вперше спробувати не воювати одне з одним, а сформувати стратегію win-win.
Гра з позитивною сумою має одну передумову — наявність безпеки.
Теорія гри каже про це дуже чітко: якщо безпеки нема, відносини неминуче деградують до гри з нульовою сумою. Безпека була рідкістю навіть до великої війни, а повномасштабне вторгнення зробило її ще важкодоступнішою. Спокуса повернутися до патерналістської філософії, обмеження свободи як фізичної (пересування), так і інформаційної (наприклад, у формі телемарафону), подальша деконструкція систем стримувань і противаг — обставини воєнного часу можуть виправдати навіть ці кроки. Але вони також нівелюють суспільний договір, змушуючи громадян ставити у пріоритет стратегії особистого, а не колективного виживання. Коли виникає такий конфлікт, бувалий громадянин, який вдається до корупції задля власного виживання, явно перемагає державу. Але в такому разі українське суспільство в цілому зазнає стратегічної поразки. Про це мала б нагадувати історія про те, як Україна вже втратила незалежність сто років тому.
Весна 2022 року стала моментом безпрецедентного єднання суспільства й держави. Рейтинг інституційної довіри побив рекорд. Суспільство дало кредит довіри недосконалій державі, без якої годі було захистити життя і свободу, а отже, й гідність. Проте адміністрація сприйняла нову довіру як даність, як оцінку правильності своїх дій. Як наслідок, у 2023 році рейтинг довіри знизився, а у 2024 взагалі покотився вниз. Політичні лідери країни та діячі з різних галузей мають два шляхи: або далі слухати й чути одне одного, продовжувати реформи, підвищувати підзвітність, відновлювати демократичний процес (навіть без виборів), підтримувати або відновлювати довіру та зберігати суспільний договір. Або перейти до контрреволюції гідності, делегітимізувати державні інститути та перевести всіх суб’єктів у режим «кожен сам за себе».
«Усяке царство, поділене міжусобною ворожнечею, гине; жодне місто чи родина, де немає миру й злагоди, не виживе».
Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру, експерт із довготермінових стратегій.
Над перекладом тексту працювали Ганна Лелів і Дарина Тимків. Автор зображення — Вадим Блонський.
