[Ця розмова записана в рамках спільного проекту The Ukrainians та Urban Space Radio]
Щотижня в ефірі Urban Space Radio виходить програма «Обережно, Мох!». Її ведучий — музикант і продюсер гурту Familia Perkalaba Олег «Мох» Гнатів — запрошує на відверті розмови людей літератури, мистецтва та музики.
Нинішній гість — лідер гурту «Вагоновожатые» Антон Слєпаков.
Я довго думав про те, що місто, в якому живу, розміщене в ямі та обабіч усіх доріг. Як кажуть у нас, Івано-Франківськ розташований в «залізничній дупі». Проте однією з ознак того, що місто живе у сучасній культурі, є приїзд актуальних артистів до нього. Як-от таких артистів, як дніпровський гурт «Вагоновожатые».
Як на мене, це одна із найцікавіших груп на наших теренах, тобто на території колишнього СРСР, зокрема в Україні. Гурт, який, на мою думку, не має аналогів в Україні. Й мені не соромно визнати те, що я є фанатом «Вагоновожатых». У нас в гостях Антон Слєпаков, головний «вагоновожатый» цього трамвая. Привіт, Антоне! З приїздом!
Дякую! Доброго вечора, Олегу Івановичу! Доброго вечора, слухачі! Єдина поправка — не дніпровська, а київська група «Вагоновожатые».
По старій пам’яті сказав.
Спочатку гурт «Вагоновожатые» справді мав зв’язок із Дніпропетровськом, адже був віртуальним колективом (учасники жили в різних містах, — TU). Проте зараз зв’язок зник остаточно, бо я уже півтора року не живу в Дніпрі.
Ви усі з’їхалися в Київ?
Так. Ми почали робити репетиції у Києві ще в 2014 році, коли відшукали барабанщика Стаса. Вже тоді нас можна було назвати київським проектом.
Маю друга, який розділяє міста за наявністю в них трамваїв. У Франківську трамваїв немає, тобто це уже не місто. Ти ще вранці прибув до Франика. Чи є відчуття, що чогось не вистачає, зважаючи на твій фетиш?
Узагалі ми не дуже часто граємо в містах, де немає трамваїв.
Про що мова і йде.
Коли я прогулювався вулицями вранці, то мені здалось, що трамваї чи то були тут, чи ще мають бути. Є їхній слід та відчуття.
Мали бути.
Є навіть певний запах трамваїв. Зараз в Івано-Франківську їх немає, але я сподіваюсь, що перший концерт «Вагоновожатых» — це маленький привід для того, щоб запустити трамвай.
Я думаю, було би добре, якби у Франківську була перша лінія трамваїв, а один із них називався б «Антон Слєпаков».
Це не дуже скромно.
Ти один із тих, хто пробиває стіну… А скажи, чи є в тебе ще фетиші, крім трамваїв?
По-перше, я завжди знаходжу на вулицях іржаві цвяшки, гаєчки та болтики. Чи, можливо, вони мене знаходять. Я підбираю їх і кладу в кишеню. А завжди, коли збираюсь прати штани, вони дзеленчать. Це, напевно, фетиш. У результаті цього була створена пісня «Осень — время собирать ржавые гвозди». Колись був фетиш — вантажівки. Коли дивився на великі вантажні машини, мені здавалося, що це втілення добра чи зла. Бувають добрі вантажівки, а бувають, навпаки, — злі.
Ти одушевляєш предмети навколо себе? Трапляється, що, наприклад, шкода загубити власний телефон, бо звик до нього і мало не розмовляєш з ним? Це стосується будь-якої матеріальної речі.
Буває по-різному, проте я стараюся не губити речей. Тому хай телефон буде якомога довше зі мною.
Окей. Я не накаркав. Ти любиш вантажівки, трамваї, механізми, які мають певний порядок і ритм. Як ставишся до будь-якого порядку в житті? Ти — контролфрік?
Думаю, що ні. Я намагаюся здружитися з порядком. Також розумію, що всі механізми працюють завдяки людині, яка має їх упорядковувати, запускати й стежити за ними, щоби все працювало в належному режимі. В мене дивне поєднання порядку з безладом. Тому однозначно відповісти не можу.
Як довго ти борешся зі своїми текстами? Одразу записуєш імпульси, які в тебе з’являються, і більше не повертаєшся до них? Чи, можливо, шліфуєш?
Трапляється, що один рядочок, слово чи рима засідає в голові намертво. Викинути його звідти — неможливо. На цей каркас натягується й інший текст. Іноді він виходить на одному диханні, а інколи — дуже довго потрібно вигадувати.
Наприклад, нещодавно у «Вагоновожатых» був концерт у Києві. Коли до нього залишалось менш як тиждень, в мене був все ще не дописаний останній куплет пісні. На репетиціях я просто проспівував перший, а хлопці навіть не помічали, що немає фіналу. Проте за кілька днів до концерту я завершив текст — і все стало на свої місця.
Ти перфекціоніст? Тебе мучить недороблене?
Так. Якщо ідея не спрацювала, то вона в мене може лежати дуже довго…
Ти не відкидаєш невдалих задумів?
Так… Тож ідея може лежати роками чи навіть десятиліттями. Я вважаю, що вона обов’язково спрацює бодай через тривалий відтинок часу.
Ти зануда? Як ви співіснуєте? «Вагоновожатым» добре, адже в них лише троє учасників в групі, а це вже легше, ніж більшим гуртам.
Не знаю, чи можна мене назвати занудою, адже я буваю різним. Звичайно, у «Вагоновожатых», як і в кожного колективу, є свої дискусії й компроміси. Проте уживаємось. Нам не сумно втрьох, бо ми постійно щось вигадуємо. Три різні вектори дають результат. Часом він вибуховий, часом поміркований чи прилизаний, або, навпаки, — дуже строкатий.
Що дає найбільшу енергію для співтворення? Ви різні люди. Можливо, дружба? Чи це професійний підхід один до одного? Що важливіше?
По-перше, однією з ознак сучасності є можливість творити окремо та віртуально. Тобто сімдесят чи вісімдесят відсотків музики, яку ми виробляємо, кожен робить окремо в себе вдома. І тільки на репетиціях ми створюємо повноцінні треки.
У кожної окремої доріжки є автор. Наприклад, ми прослухали композицію «Огонь». Її написав Стас. Інші треки — Валентин. Є, звичайно, композиції, які ми дороблюємо разом, але хлопці чітко розділяють кордони — хто і за що відповідає. А от я завжди відповідаю за тексти. Мені трохи простіше.
Тобто на обкладинці альбому написано авторів кожного треку?
Ні, ми просто пишемо «Вагоновожатые», щоб не виділяти когось окремо. Хоча пам’ятаю, що рік тому, коли ми презентували минулий ЕР на радіо в Києві, поставили запитання: «Впізнайте, хто є автором конкретної композиції: Валентин чи Стас?» І, здається, жодної правильної відповіді не було. Були близькі, але влучити у ціль ніхто не зміг.
Тобі тридцять п’ять років, якщо я не помиляюсь.
Та ні, набагато більше.
Скільки тобі років?
Сорок чотири.
Сорок чотири! Вибач! Маєш прекрасний вигляд!
Дякую! Це я сьогодні сходив в місцевий барбершоп.
На концертах «Вагоновожатых» більшість людей набагато молодші від тебе…
Я вже звик до цього.
Це проблема для тебе? Те, що ти не пересікаєшся зі своїм поколінням під час виступів. Чи це навпаки – радісний момент, коли молодші приходять?
Найменше, що я хочу знати, — скільки років людині, з якою веду співбесіду чи перед ким виступаю. Мені комфортно як з молодими, так і з літніми людьми.
Я запитав, тому що в одній із твоїх пісень є слова про старість.
Це тому що я бачу, як вона наближається до моїх батьків й інших літніх людей . Я вмію відрізняти її на запах. «Как пахнет старость», як співається в композиції. Проблеми немає — я достатньо комфортно почуваюся з молодими людьми. Мені є про що з ними поговорити. Я приблизно знаю, що вони слухають та дивляться. Зустрічаю їх на концертах, кіносеансах чи культурних заходах.
Ти кажеш, що розумієш та відчуваєш молодь. Це взаємно?
Молоді люди приходять на наші концерти — і виходять звідти мокрими. Це свідчить про те, що вони почули нас і нашу музику.
Найголовніше, мабуть, щоб не було запаху старості.
Він теж має бути. Це природно.
Антоне, тобі колись пропонували зніматися в кіно?
Так. Достатньо давно я таки знявся у фільмі. У 2010 чи 2011 році в Донецьку створювали фільм «Рок-н-болл». Я зіграв музиканта місцевої групи (майже самого себе), яка співає і допомагає головним героям.
Ти подарував мені книгу «War is over». Дякую! Шикарний арт-бук. Це проект, у якому взяли участь більш як 30 культурних діячів з різних країн. В епіграфі слова: «Мир — це тільки короткий час між війнами». Ти втомився від війни на сході?
Звичайно. Нормальна людина не може жити у війні, але я бачу, що для багатьох це вже стає нормою. Всі вже звикли.
Що є найстрашнішим.
Так. Матері народжують не дітей, а військових. Всі звикли до того, що є солдати, які їдуть на війну. Повертаються вони живі, покалічені чи мертві — нікого не цікавить. І, звичайно, це жахливо. Найстрашніше було усвідомлювати ситуацію, живучи у Дніпропетровську, за якихось 200 кілометрів від гарячих точок. Тому, коли Микита Кравцов запропонував мені написати поезію в арт-бук, я одразу долучився до роботи.
Моєю відповіддю на пропозицію були слова про те, що, крім фото оголених тіл, я можу додати оголену поезію. Я передав у книгу свої найособистіші та найінтимніші рядки.
На моє переконання, це не просто книжка, а ексклюзивний арт-об’єкт, який вийшов невеликим накладом. Дуже добре, гарне, я б навіть сказав, шикарне видання. Давай продовжимо тему віршів та текстів. В тебе є проект «Стишение обстоятельств», який ти записав з іншими артистами. Наскільки ти відкритий до колаборацій?
Для мене це дуже відповідально й особисто. Менше за все я би хотів називатися поетом. Адже не раз уже жартував про те, що я і так забираю хліб у музикантів, а з цим проектом — ще й у поетів. З цієї ж причини мені було незручно, коли ми цього року презентували «Стишение обстоятельств» у вигляді арт-бука на фестивалі «Книжковий Арсенал». Також так сталося, що мій постійний співавтор, звукорежисер «Вагоновожатых» — Андрій, з яким ми робили концерти, не зміг долучитися до проекту. Тож ми зробили колаборацію з франківчанином Олегом Кадановим…
Він у Харкові зараз.
Так. Він уже багато років у Харкові. Проте я знаю, що він народився в Івано-Франківську, жив тут і робив перші кроки. Мені сподобалося з ним працювати. Наскільки я відкритий? Стараюсь не експлуатувати цю тему. Ще раз повторюсь, що це для мене дуже особисте. І тому арт-бук «Стишение обстоятельств» за два роки мав лише один невеличкий тур.
Хоча зараз я написав ще один блок «стишей», як я їх називаю. Й надалі планую їх писати. Адже скоро вийде «Стишение 2», у яке також увійде частина віршів із «War is over»». І десь у березні ми проїдемося містами, де я трохи почитаю.
Давай послухаємо вірш «Сльози» із цієї збірки, а тоді я запитаю тебе про сльози.
Давайте.
Сльози можливі у чоловіка? Коли і в яких випадках?
Чоловік — це жива істота. Він теж іноді не може стриматися. І тому для мене нічого сором’язливого у сльозах немає. Я чесно про це говорю. Так я вважав у дитинстві, й зараз так вважаю.
Що має «пробити»?
Звичайно, горе. Те, чого не можна змінити чи виправити. Певна невідворотність. Смерть. Безсилля, коли твоя допомога запізно прийшла.
Це проявляється в мистецтві?
Так. От минулого тижня на «Кіборгах» у мене впродовж усього фільму «стояв клубок у горлі». Я не сприймав це як кіно, за винятком кількох епізодів. Для мене стрічка була шматом болю.
А як тобі «Кіборги» як зразок кіномистецтва? Я розумію, що для українців ця тема болісна й актуальна, проте говоримо зараз саме про кіно.
Я б не хотів говорити про «Кіборгів» як про кіно, бо це важка тема… Є у фільмі деякі моменти, які можна було би покритикувати, але я не сприймав його як повноцінну стрічку.
Дуже небезпечно в час, коли ще не закінчилась війна, випускати фільм про неї… Як ти переживаєш самотність? Ти відкрита чи закрита людина?
Думаю, що більшою мірою закрита. Зараз самотності я не переживаю. Раніше дуже хвилювався, що старість буду зустрічати одинокою людиною, але тепер маю надію, що ні.
Прекрасно! Прекрасна новина! (Сміються) Їдемо далі. Я впевнений, що ваш гурт знає про свою унікальність. Є музиканти, які лише навіюють собі, що вони є ексклюзивними, а ви справді такі. Отже, «Вагоновожатые» певною мірою є самотніми на українській сцені. Звідки береться ваш поштовх? І чому електронної музики так мало в Україні?
Усе залежить від потреб музикантів. Я до електронної музики йшов достатньо довго. Коли ми грали в «И Друг Мой Грузовик», був інший напрям та звук, потужна бас-гітара й барабани. Але за п’ятнадцять років я трохи втомився від цього процесу та звуку, з якого ми витиснули усе, що могли. І тому мріяв знайти однодумців, які б розділили зі мною бажання працювати в електронному напрямі, але з елементами живої музики. Поєднати бездушну електроніку і механічний семпл з драйвом, енергетикою та цікавим словом.
Однодумці, на щастя, знайшлися: Валентин, Станіслав і наш звукорежисер Андрій. Хоча ми дуже різні, але нас об’єднує музика. Чому схожих груп виникає мало? На жаль, я не можу відповісти на це запитання, адже ми свою справу робимо: записуємо треки, сингли та ЕР-альбоми, виступаємо. Або ніхто не хоче копирсатися у цьому напрямі, або просто не відчуває його, або для інших природніше грати на гітарах, ніж бавитися із семплами. Ось чому, на мою думку, не так багато електронних груп.
Твоя артистична безкомпромісність — це ознака характеру чи життєвий вибір? Я, звичайно, розумію, що кожна адекватна людина не надто себе аналізує з цієї точки зору, але все ж.
Думаю, що багато років тому я зробив свій вибір. Я зрозумів, що хочу займатися безкомпромісною музикою, хоча бути зовсім безкомпромісною людиною неможливо. Хіба що потрібно жити в пустелі або джунглях. У певний момент я усвідомив, що ми не гратимемо на новорічних вогниках та не будемо частими гостями на святах мобільного зв’язку чи чогось схожого.
Ти, мабуть, не вважаєш це важливим?
Нас просто не запрошують на такі свята. Я можу похвалитися, що я людина, яка грала на трьох з половиною корпоративах за двадцять шість років творчого життя.
Хто вас запрошував виступати?
Це були дуже цікаві особистості. «Вагоновожатые» двічі грали у айтівців, а «И Друг Мой Грузовик» — на дачі у московського піарника. А ще виступали на унікальному концерті: чоловік захотів, щоб його дочка отримала на день народження рок-фестиваль. Увесь день народження було стилізовано під рок-фестиваль, на якому виступав «Бумбокс», «Кровосток», «2ва Самолёта» та «И Друг Мой Грузовик».
Гурти обирала дочка чи батько?
Я думаю, що це був вибір рекламного агентства, до якого вони звернулись. Серед улюбленців на концерті були «Кровосток» і «2ва Самолёта».
Хороший смак.
Було дуже дивно, коли щаслива дочка кричала: «Подруга подкинула проблему, сука!». Це слова з пісні гурту «2ва Самолёта». Всі інші колективи були для загальної картини. Наприклад, «Бумбокс», якого тоді в Москві майже ніхто не знав. Це була унікальна подія, тож я був дуже вражений.
Кілька років тому «Фамілія Перкалаба» мала честь співпрацювати з тобою. Прекрасний вийшов трек. Це твій перший досвід співати українською?
Чесно зізнаюся — так.
Я здивувався, тому що зовсім не відчув, що ти вперше співаєш українською мовою. Чому ти погодився?
По-перше, я зізнаюся, що був під великим впливом версії «Любові поклик Ау-Уа» від «ДахиБрахи». Звичайно, я не міг зробити нічого подібного, але зрозумів, що пісні «Перкалаби» можна схилити в інший напрям. По-друге, це завдяки Сергію Кравченку, прекрасному білоруському музиканту з гурту «Port Mone Trio», який допоміг мені, коли дозволив робити все, що завгодно.
Наприклад, я притягнув два свої погані мікрофони. Один з підводного човна, інший — куплений за 10 гривень у п’яниці. Вони звучали дуже погано, але Сергію це сподобалось. Пісня була для мене чимось дуже особистим. А також вона стала поштовхом (це ще й був переломний 2014 рік) до того, щоб побільше розмовляти українською в побуті. Тому я повинен подякувати вам та «Перкалабі».
Хочу повідомити радісну новину — до березня буде готовий фільм про твій спільний концерт з «Перкалабою».
Мені вже траплялися наші пісні у телевізійних сюжетах. На «Громадському» бачив наші «Гори». Хоча не знаю, як вони ексклюзивно дістали цей фрагмент.
Мені режисер саме «Гори» скидав. Можливо, тому що це наразі єдиний готовий шматок… Будемо потихеньку закінчувати. Важливо, як злетіти, так і сісти. Ми не дуже добре злетіли з Дніпропетровськом і тридцятьма п’ятьма роками. Але тепер намагатимемось робити м’яку посадку. Ти дуже тонко сказав, що ти зараз щасливий. Ти взагалі боїшся щастя? Що важливіше: сильна емоція чи повний спокій? Адже ти зараз перейшов з одного стану в інший.
Я просто мало думаю про це. Для мене щастя — це природно. Іноді самотність — теж природно, як і смуток.
Думати — отрута.
Розумієте, я не хочу досліджувати себе. Для мене й моїх текстів важливіше досліджувати інших. І від імені вигаданого персонажа представляти це у вигляді текстів, віршів. Це пояснює, чому я колись прибрав «Я» з назви групи «И Друг Мой Грузовик». Бо «Я» для мене не настільки важливе, як «И».
Для того, щоб стати невидимим у цьому світі, треба перестати бути «Я».
Так. Я дуже ціную документальне кіно і роботу режисера й оператора. Вони стають на деякий час невидимими: їх ніхто не помічає, а вони так прекрасно знімають стрічки, мало не зливаючись зі стінами. Я навіть не знаю, де вони ховаються. І неможливо здогадатись, як вони це роблять. Також мені важливо, коли люди вражені, звідки я щось знаю. Хоча дев’яносто відсотків цього — моя вигадка, фантазія, але в основі лежать справжні факти.
Я думаю, що ти зараз насправді ховаєш своє «Я».
Ну нехай так.
Дякую тобі, Антоне.
Дякую вам, Олегу Івановичу.
***
Підготувала — Вероніка Ковбасюк
