Антон Тимошенко — один з найпомітніших українських стендаперів. Закінчив філософський факультет, де написав диплом про те, як гумор актуалізує політичний дискурс. Працює сценаристом «Телебачення Торонто», вів комедійне шоу на радіо «Промінь», є резидентом «Підпільного стендапу» в Києві — найбільшого стендап-проєкту країни, у приміщенні якого ми й спілкуємося.
До війни Антон був серед перших, хто заговорив зі сцени незалежного стендапу про політику. Після початку повномасштабного вторгнення Антон націлився на міжнародну аудиторію, записавши два 15-хвилинні відео англійською, щоб привернути увагу до війни та зібрати кошти на ЗСУ. Виступи стали не просто інфоприводом, а й спробою виходу на новий ринок. Іноземні медіа зверталися до Тимошенка по інтерв’ю, а англомовна стендап-спільнота відкривала для себе український гумор.
Про жарти різними мовами, гумор під час війни та майбутнє української комедії — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Почнімо з елементарного: як ти потрапив у стендап?
Ого. Відвик від таких питань. Я вступив у Київ в університет Шевченка на політологію. Мені завжди подобалися комедії по телебаченню, і я захотів грати у КВК, бо тоді здавалося, що це найшвидший шлях у цю справу. На першому курсі створив команду КВК філософського факультету, вона називалась «Цивілізація». Ми виграли кубок ректора, потім головну нагороду в університеті. А потім я почав сам виступати. Здається, я тоді подивився стендап Джорджа Карліна і такий: «Ух ти! Можна казати речі, які ображають людей, а вони сміються і їм подобається. Мені підходить така робота».
Яким був твій перший стендап?
Я брав участь у конкурсі «Містер університет». Там потрібно було продемонструвати талант, і, оскільки в мене не було інших талантів, окрім написання жартів для КВК, я вирішив спробувати стендап. Написав монолог, він зайшов і моїм однокурсникам, і на конкурсі. Я нічого не виграв, але монолог був смішний. Я з ним потім іще виступав на мікрофонах по Києву, в «Інтонації» в КПІ був відкритий мікрофон. Там цей монолог пішов у повну тишу (поширений серед стендаперів термін, який означає, що жарт провалився, — TU).
Я після цього його переписував, писав щось нове, але все це не дуже заходило. А потім мене покликали організатори київського клубу Stand Up Time. Вони шукали коміків, побачили мій виступ і вирішили, що він не такий і поганий. Я прийшов на їхній кастинг у своєму образі успішної людини — тоді моєю фішкою були каламбури про успіх. Вони подивилися і сказали: «Ну, такий фрік нам підійде». І так усе пішло.
Тобто твій перший монолог був у форматі КВК?
Ну, я з ним виступав на конкурсі талантів, але так, по суті, це була така «капітанка» (капітанський монолог — набір жартів, зв’язаних однією темою. Один з форматів КВК — TU). Я ж виступав із ним на конкурсі «Містер університет», тема була «раніше містером легше було бути, ніж зараз»: тоді приїхав до вежі, вбив змія, звільнив принцесу і ви собі живете, ще й пів царства на додачу. А зараз їдь кудись на Троєщину, оце поки доїдеш… Отакі були приколи. Там один, може, був нормальний жарт, а інші десь такі.
Ти мав стендапи як українською, так і російською, і перейшов на українську до початку повномасштабної війни…
Так, хух (сміється). Це так приємно, ніби в біткойн вчасно вклався.
Але при цьому ти виступав зі стендапом двома мовами.
Так, замислив це як прощальну «пісню» для російської аудиторії. Я ж до війни думав, що ще є якісь росіяни, яких можна переконати. Думав, вони не допустять повного п*здеця, тому в одному моєму концерті був момент, у якому я звертався конкретно до росіян і казав їм, що не можна жити так, як вони живуть.
Казав: «Якщо ви захопите весь світ, то в усьому світі буде так само паршиво жити, як і у вас, і ви не зможете нікуди виїхати з Росії. Прикиньте, виїжджаєте з Росії на Мальдіви, а там Рязань. Це ж п*здець».
Я думав тоді, що є сенс це записувати, щоб якось говорити з їхньою опозицією.
Твій підхід змінився — після 24 лютого ти робив стендап англійською для зовсім іншої аудиторії. Та спершу розкажи про перші виступи під час війни.
Я боявся виступати. Відмовлявся від перших виступів «Підпільного», бо в мене не було матеріалу — три заходи, два жарти, а це лише хвилина з потрібних 5-6. Не писалось тоді, у твітері якісь жарти заходили, але зібрати щось цілісне і велике не виходило. Я довго вагався, на другий виступ уже пішов і побачив, що в деяких коміків прям роз*об, їм вдається. А мені ні, це мене трохи засмутило, мовляв, я не тримаю марку. А я тоді ще жив в укритті, там складно сконцентруватися, щоб писати. Але я продовжив, а потім вирішив: так і англійською можна записати. Якщо я втратив себе тут, то можна знайти нову авдиторію (сміється). Тому третій виступ був англійською, і він був найвдаліший.
Загалом було відчуття, що це все непотрібне, що роблю я це радше для себе, ніж для людей. Бо люди тобі допомагають більше, ніж ти їм, — ти їх розсмішив, але вони тебе натомість наповнили чимось прикольним. І потім, коли мені почали писати в особисті подяки за жарти, за те, що це розкручує, стало зрозуміло, що все добре. А коли я побачив відео військового, який сказав, що ми можемо розважатися тут, то мене це ще більше заспокоїло, бо мене зараз лише військові розкручують. Совість дуже мучить, що не воюєш.
Коли ти вперше виступив зі стендапом після 24-го?
На початку квітня.
Як тобі було робити стендап англійською?
Так, я такий — люблю змінювати мови (сміється). Перша думка була про донати — треба було якось їх збирати, а в українців грошей стає дедалі менше. А в іноземців вони є. Але як у них дістати грошей? Я вирішив зробити стендап. А вже коли я почав писати матеріал, то зрозумів, що це міжнародна аудиторія і що їй потрібно доносити правильні думки, а не просто смішні жарти, і при цьому щоб було доступно. Я зрозумів, що для цього треба відштовхуватися від популярних у світі новин та гумористичних трендів, а не просто переповідати свій досвід.
Про що ти розповідаєш в англомовному стендапі?
У цьому матеріалі в мене є і смішні жарти, і не дуже смішні, але це — важливі позиційні речі. Наприклад, про те, що Путін — гірший за атомну зброю. Воно-то й не смішно, але я мав це лишити. Але було круто, що коли я почав виступати англійською, то українські глядачі правильно все розуміли. Адже був ризик, що на виступ могли прийти люди, які б не розуміли англійську. Це було б сумно. Але я вже двічі виступав англійською, не попереджаючи людей заздалегідь, і воно добре працювало. Думаю, це доводить, що українці — нація, яка добре знає англійську.
А як щодо реакції на цей стендап онлайн?
Вона була класна, і тут дуже допоміг твітер — у фейсбуці чи інстаграмі це відео не змогло би так розлетітися. Але у твітері мене підтримало багато великих акаунтів — наприклад, The Kyiv Independent, у яких багатомільйонна аудиторія. І воно якось залетіло в цю журналістську тусівку — полетіли репости і навіть Дара О’Брієн (відомий британський комік — TU) його побачив і поширив. Я коли спочатку побачив сповіщення, то подумав, що це фейковий акаунт О’Брієна, бо не може такого бути. А потім зайшов, бачу — там три мільйони підписників, я зрозумів, що це справді він. Я аж підстрибнув на ліжку! Але у нього закриті особисті повідомлення, тому я не зміг йому написати у відповідь.
До тебе зверталося чимало іноземних журналістів після цього. Що їх цікавило?
Так, у мене в новому стендапі навіть був жарт про те, що вже трохи втомлюють ці журналісти з однаковими запитаннями, які цікавляться тим, як воно — виступати під час війни. Що на це можна відповісти? Погано.
Вони завжди питають, яка роль гумору в час війни, чи це допомагає розкручуватися, як ми збираємо гроші на благодійні штуки. Ще мене дістало питання, мовляв, ви ж комік і ваш президент — комік, то, може, ви теж колись станете президентом? Ха-ха, дуже смішно. Ні, можливо, ви помітили, що президентом — це занадто стресова робота. Ще питають про історію українського стендапу, про те, наскільки у нас взагалі розвинена ця культура. А ще про те, як люди реагують на жарти під час війни.
Найретельніше мене розпитував журналіст-тайванець — по очах було видно, що готується до тієї самої фігні з Китаєм: «А що робити, коли відбувається оце? Ага, записую: броніки мають бути як мінімум п’ятої категорії».
Після того, як тебе ретвітнув О’Брієн, чи не мав ти відчуття, що ось він — шлях на Захід?
Було, але воно так само швидко і зникло. Бо насправді це ж лише репост у твітері. Друге відео спрацювало трохи гірше, і стало очевидно, що пробитися з українськомовного ютуб-каналу на велику англомовну аудиторію — трохи дивний шлях. Тут потрібна підтримка якогось популярного стримінгу чи англомовного ютуб-каналу.
Потрібно бодай потрапити на якийсь популярний подкаст. Але мені навіть так написало багато коміків з Індії, Франції, з різних країн, і це було прикольно. Ірландський комік приїжджав сюди й виступав разом з нами, і йому дуже сподобалося. Зараз до мене звертається британське радіо — може, вийде з ними щось записати, а може, й ні. Тому я зараз поки не можу розповідати деталі, бо немає якоїсь чіткої пропозиції. Багато людей запрошують їхати виступати в Європу чи Америку, а я їм кажу: «Ну да, канєшно».
Наскільки твій англомовний стендап відрізняється від роботи з українсько- чи російськомовним матеріалом?
Дуже сильно відрізняється. Я вже казав, що у різних мов різний темп, і ось в англійської він геть інакший. Але англійська, мені здається, легша для стендапу — навіть якісь прості думки формулюються більш… влучно. Оці їхні звуки класно лягають в кінці панчлайну («сіль» у кінці жарту, сковородинівська «сила» — TU).
Тобі вдалися цікаві каламбури англійською. Як сам оцінюєш їх сьогодні?
Так, вони були недешеві. А я боявся, що вони будуть надто дешевими. Виявилося, що англійською легше знайти «ударне слово». І ще англійською можна писати жарти, які в нас уже трохи набридли, але світу прикольно від нас їх чути. Ось на такі вже давно застарілі для нас теми: Росія — погана? або жарти про те, що я — комік і президент мій — комік. Жарт про те, що «мій колега, Володимир Зеленський…», їм дуже заходив, бо для іноземців це якась унікальна ситуація, до якої вони геть не звикли.
Зрозуміло, що зараз іноземній аудиторії особливо цікава Україна через війну. Але наскільки, на твою думку, українська комедія актуальна для західної аудиторії?
Думаю, досить актуальна. Коли я дивлюся виступи західних коміків, то часто помічаю певні паралелі між їхніми думками та жартами моїх українських колег. Мені здається, у наших коміків конкурентоспроможний, смішний матеріал. Та я й багато схожих відгуків бачив від іноземців. Якщо Дара О’Брієн оцінив мій виступ, то це, мабуть, показник. Хоча насправді в нас багато коміків заслуговують на такі, умовно, репости. Думаю, якби більше з них писали свій матеріал англійською, то і на них би звертала увагу західна аудиторія (сміється).
Війна суттєво допомогла відмовитися від російського стендапу. Що це дало українському ринку комедії?
Так, і принесла перегляди місцевим комікам, яких до цього мало хто знав. Ось я бачив на ютубі, наприклад, Славу Мартинюка. Хто це такий? Але у нього вже 200 тисяч переглядів. Зараз український стендап почав вистрілювати, нові імена відкриваю постійно.
Чи залишилася якась тінь російського стендапу над українським? Чи залишилось щось, що прийшло звідти і що ми ще не викорчували?
Так. Я думаю, дуже багато всього звідти прийшло, досі тут лишається і ще не скоро піде. Я ось по собі помітив що в мене є таке ось бажання робити дуже «щільний» матеріал, в якому дуже багато жартів, у якому дуже високий темпоритм. Я не можу розслабитися і, як умовний західний комік, три хвилини робити вступ. Усе має бути щільно, жарт за жартом. Може, це навіть вплив КВН, оцих конструкторів жартів, хоча і на Заході таке є. А ось тематика та ідеї в нас радше західні. У цьому плані, думаю, в нас російського впливу особливо й немає. Більшість коміків, яких я знаю, орієнтувалися на західний стендап навіть за тематикою жартів. Іноді слухаєш і думаєш: він хотів бути як Луї Сі Кей.
Як думаєш, чи є різниця між американським, європейським та українським гумором?
Так, в ідеях він десь перетинається. Тому що якщо ти хочеш охопити широку аудиторію, у тебе має бути максимально широкий матеріал, варто порушувати максимально загальні теми. Я коли з американськими коміками говорив на подкасті, то казав, що дуже важко писати жарти, зрозумілі всьому світу, — варто орієнтуватись на те, щоб це було зрозуміло і українцям, і австралійцям, і американцям. Вони говорять, що в них аналогічна ситуація, бо кожен штат різний і потрібні спільні теми.
Для американського і європейського стендапу характерна соціально-політична тематика, якої мало в Росії.
Так, я взагалі вважаю, що в Росії нема стендапу, це якийсь їхній рундап, бо там дуже часто просто набір жартів без позиції, а якщо вона є, то дуже поверхова.
Для українського стендапу теж не була характерна «повєсточка». Я трохи писав про це, Шатайло, Щегель писали. А все тому, що коміки були молоді — скільки там років нашому стендапу, а для того, щоб говорити на складні теми, потрібен певний життєвий досвід, знання. Досвідчені коміки можуть рефлексувати, а якщо ти вчора студент, а тепер говориш про екологічні проблеми — то все це буде дуже поверхово, бо ти про це нічого не знаєш.
Чи повернеться російський стендап в Україну?
Я впевнений, що українці й далі дивитимуться російських коміків, бо навіть зараз виступи Попєрєчного чи Комісаренка позитивно сприймають і ходять на них за кордоном. Я лишився підписаний лише на Долгополова.
Навіщо тобі спостерігати за ними?
Мені важливо розуміти, що діється в їхньому світі. Який у них дискурс про війну, які жарти.
Чи є ризик, що російський стендап знову почне збирати більше уваги, ніж український?
Думаю, є ризик, що він знову займе велику нішу ринку, але перекривати не буде. Але це залежить і від наших коміків. Якщо я і мої колеги не йобнемось на війні й не помремо, то можемо створити власний ринок. Але, щоб створити власний ринок, треба бабки, а бабки зараз точно йдуть не на стендап. І вкладати зараз гроші в розвиток комедії, у продакшн — не першочергова мета. Саме тому ми можемо програти боротьбу за цей ринок, адже в нас не так багато контенту і навіть ютуб-каналів, які заробляють самі на себе, не так багато. «Леви на джипі», Дурнєва, «Телебачення Торонто» молодці, у них вийшло. А от «Підпільний стендап», якісь дрібніші — ні, у них іще недостатньо грошей, щоб вкладатися у контент, знімати якісно додаткові бонусні серії.
Телебачення з нами не хоче працювати, а, на жаль, воно все ще впливає на думку людей. Коли мене питають, чого в Україні немає таких шоу, як ЧБД чи Клуб #1 [російські ютуб-передачі], то я нагадую, що це все російське телебачення та купа бабок, які вливалися у стендап протягом 5 років. Потім уже з’явивсь андеґраунд до цього продукту, який можна побачити на ютубі.
Думаєш, контекст не допоможе тримати росіян подалі від нашого ринку?
Допоможе, якраз на контексті це все і триматиметься. Але все одно, якщо ми говоримо про період у 5-10 років, то самого лише контексту не вистачить, треба гарно усе знімати, бо людям набридає просто підтримувати українське, вони хочуть підтримувати якісне українське.
Під час війни українська культура стала однією з тем нашого стендапу. Як думаєш, що на це впливає і чи збережеться тенденція?
Думаю, так, бо з’являється багато прикольних штук, документалок типу «Спалаху» чи «Вусатого фанку». Мені це цікаво дивитися, цікаво робити порівняння та відсилки до класичної культури. У нас це вже є — в Сергія Чиркова часто є згадки про українські романи, у Єгора Шатайла. Думаю, цього буде більше, оскільки багато хто жив у російськомовному контексті і зараз хочеться відкрити для себе більше українського контенту.
Навіть прикольно відкривати його зараз, коли ти вже можеш його осмислити, а не як у школі просто прочитати. Тому ренесанс уже відбувається і такого буде більше.
Ти написав останній тур іще до війни, але вирішив поїхати з ним саме зараз. Матеріал актуальний?
Я його передивився, перечитав, і зараз це дуже дивно сприймається. Щось було все ще актуальне і я перевіряв частину матеріалу вже за повномасштабної війни, питав людей думку, чи на часі такі жарти. Люди добре реагували, допомагали.
Тому цей виступ я обрамив актуальною тематикою, воєнним матеріалом. Мені здається, що часом люди втомлюються від жартів про війну і їм щось довоєнне заходить навіть краще, бо хочеться переключитися на щось легке.
Виходить, до нас повертаються ординарні теми і ми втомлюємося від жартів про мертвих росіян?
Я точно втомлююся. У перші місяці війни, коли ми виступали по бункерах, то була прям неймовірна реакція — люди тримали це у собі і коли ти починав висміювати такі теми, то були величезні хвилі сміху. А зараз треба бути вишуканішим, росіянина вже так просто не вб’єш на сольнику (соло-виступ — TU) — треба його заманити в пастку, вишукано познущатися і в кінці вуха відрізати, наприклад. Люди до такого готові й навіть трохи готові до самоіронії. Я боявся жартувати про це, але окремі жарти різних коміків стріляють і це заходить.
Коли ти починав писати стендап, то жив у російськомовному контексті. І коли починав писати стендап українською, все одно навколо тебе було більше російськомовного контексту. Наскільки зараз простіше писати матеріал українською, враховуючи нову ситуацію?
Справді стало легше.
Коли ти з усіма спілкуєшся українською, тобі простіше писати українською, ти не переключаєшся. Та і просто легше виступати, оскільки словниковий запас регулярно поповнюється цікавими буденними фразами для виступів.
Але зараз іще й більше відчувається відповідальність, бо є розуміння, що треба не просто жартувати, а висловити власну позицію, цікавішу за «русня помре». Тобто «русня помре», але з цікавим твістом.
Що стало складніше — то це писати жарти про політику. Раніше це була моя фішка, а тепер цього набагато більше і коли ти чуєш класні тематичні жарти від Васі Байдака чи Ані Кочегури, то розумієш, що планка піднімається і її треба триматися.
Як ти думаєш, як війна змінить український гумор? Чи залишиться актуальним гумор, поширений у радянський час, побудований на стереотипах і карикатурних ситуаціях?
Мені здається, що зараз гумор має стати чорнішим, жорсткішим, але при цьому варто тримати лінію і зберігати межі. Як правило, українські шоу на таке не здатні. Я думаю, гумор дуже зміниться, оскільки жарти зараз дуже швидкі.
Жарти про війну довго не живуть (як і російські солдати, на щастя) і складно написати щось вагоме, що довго житиме.
Тим більше, у гарному біті (монолозі на певну тему — TU) має бути певний висновок — а коли не знаєш, чим це все закінчиться, бо все швидко змінюється, то складно таке оформити.
Я думаю, після перемоги на нас чекають іще роки жартів про війну, спроби відрефлексувати ці події. Буде багато матеріалу про це, і це дуже сильно змінить весь комедійний простір. Мене це вже змінило. Тому, я думаю, це торкнеться і великих шоу, на зразок «Дизель шоу» і «Кварталу» — побачимо, чи зможуть вони адаптуватись. На днях на мій сольник прийшов Єгор Крутоголов (один з акторів «Дизель-шоу» — TU) — напевно, послухати, про що жартує молодь.
Ти на одному із записів казав, що в нинішній ситуації потрібно дуже уважно підбирати жарти.
Так, це як із жартом на похороні — коли попри атмосферу хочеться його розповісти і ти маєш бути впевнений, що він доцільний.
А зараз перевіряти жарти на авдиторії особливо складно, адже вона не пробачає невдалої спроби пожартувати про актуальні події. Тому виступи в час війни — це добрий критерій для оцінки якості коміка. Я думаю, війна стане фільтром для багатьох коміків, оскільки вміння відчувати аудиторію і потрапити в нерв, не переступивши межі, — це риса талановитого коміка.
Через те, що війна дуже загострила суспільну реакцію, зараз викликати негатив жартом можна дуже легко і це одразу кидає тінь на весь стендап. Що з цим робити?
Я останнім часом почав уже агресивно на це реагувати, бо будь-яка помилка українського стендапера веде до масового «кенселінгу». Я вважаю, що коміки можуть помилятися — це є і це буде далі. Тому реакція на поганий жарт нормальна, але обіцянки фізичної розправи — це взагалі не ок, особливо що вже є приклади ситуації з Єгором Шатайлом (на коміка Єгора Шатайла здійснили напад у Києві у 2020 році перед його виступом — TU). Тому я намагаюся транслювати ідею того, що можна критикувати, прикалуватися, але без погроз.
А як ти відділяєш критику від бажання образити коміка?
Коли люди спокійно доносять свою позицію. Як правило, в твітері ніхто не пише спокійно, там зразу побажання смерті, але бувають випадки, коли спілкуєшся вживу після концерту чи хтось справді пише вдумливий коментар. На спокійну критику я реагую спокійно. А якщо просто ображають чи переходять на особистості, то я цього не сприймаю.
Якщо людина хоче стати стендапером, з чого їй почати?
Ти маєш іти на мікрофони і виступати, писати жарти і їх перевіряти. Є курси комедії, комусь це може допомогти, але я прихильник старого підходу — ти пишеш, перевіряєш і знаходиш свій голос. Треба дивитися більше західного контенту, сучасних, класичних спешлів, щоб зрозуміти тренди, ритм стендапу. І виступати, виступати.
Якщо за перші пів року не було жодного разу смішно, то треба зав’язувати — це не твоє. Але якщо бодай раз було — слід розбиратися, чому це було смішно, і йти в цьому напрямку. Але я часом кажу: якщо ти розбираєшся в IT, то краще йди в IT.
