Наталія Прилуцька до 2014 року мала ресторанний бізнес і загалом напрацювала 15 років досвіду в цій сфері. Проте коли почалася Революція Гідності, стала волонтеркою Інформаційного центру. Ще з часів Помаранчевої революції не була байдужою до суспільних справ, але саме після Майдану кардинально змінила своє життя.
Арт-терапія, з якою тепер працює Наталія, має всебічний ефект на реабілітацію та реінтеграцію військових. Наприклад, додає гумору та сприяє креативнішому вирішенню проблем. Її використання допомагає швидше й ефективніше впоратися з ПТСР, полегшує розпізнавання прихованих симптомів, змінює на краще спілкування з рідними та близькими, допомагає впоратися з повсякденними труднощами, що є тригерами. Також мозок буквально «заспокоюється», коли людина задіює арт-терапію.
Наталія Прилуцька розповідає про один із форматів повернення військових ― не фізичного, а ментального.
Розкажіть, будь ласка, якими напрямами реабілітації ви займаєтеся зараз.
Я починала свою теперішню роботу з арт-терапії, але пізніше перейшла власне до танців. Зараз ми відкрили центр «Ярміз», де ветеранам і ветеранкам пропонують і арт-терапію, і ширший спектр послуг ― роботу з психологами, тренажери для занять спортом, різного роду творчість, лекції про кар’єру та бізнес.
З чого почалася ваша робота з військовими?
До 2014 року я займалася благодійністю, під час Революції Гідності було волонтерство. Коли Майдан закінчився, мене охопив депресивний стан. Тоді Дмитро, чоловік моєї сестри, власник бізнесу в Туреччині та Єгипті, повернувсь до України й записався в добровольчий батальйон «Донбас». Навесні він телефонував і просив дістати бронежилети. А я нічого не розуміла ― не знала, який рівень захисту треба, де їх узагалі взяти. За кілька днів знайшовся благодійник, що забезпечив увесь їхній батальйон касками та бронежилетами. Але Дмитро не повернувся ― поїхав на схід у травні, а загинув 10 липня 2014 року. Тоді приїхали його побратими, розказали про потреби. Ми купили їм машину, необхідні речі.
Почали возити воду, генератори, дрова. Відразу все ніби звалилося на голову. Потрапила на одну позицію, на другу ― і почала їздити далі. Коли впав Донецький аеропорт, я обрала для себе той напрямок ― Опитне, Авдіївка, шахта «Бутівка». І хлопцям допомагала, і бабусям місцевим. З цього дуже важко вибратися ― надто багато людей на тебе розраховують, а ти ось так перестаєш приїжджати. Але в 2019-му мені вже було дуже важко. І я вважаю, що моя теперішня робота теж важлива ― бо по-справжньому повернутися з війни для військового не менш важливо, ніж бути там.
Як ви стали дотичною до арт-терапії?
Моє волонтерство тривало п’ять років. У 2018 році я потрапила на реабілітацію ― «накривало», як то кажуть у нашій сфері. Друзі буквально запхали мене в реабілітаційний центр у Києві на вулиці Саксаганського, 75. Я провела там 21 день. У процесі лікування виявилося, що в мене ― адреналінова залежність. Такі наслідки війни.
Саме під час власної реабілітації я вперше стикнулася з арт-терапією ― сама її проходила. Це було частиною і одним із перших етапів мого лікування.
За якими методами ви проходили власну реабілітацію?
Найбільше мені сподобався метод «червоної нитки» Зінаїди Кубар. Він ґрунтується на українських традиційних символах ― наприклад, хрести, зірки. Той орнамент, яким, наприклад, оздоблювали хати й церкви, використовували у вишивці.
Що вас привабило в роботі з символами й малюнками і чому вона виявилася дієвою?
Із запропонованого набору символів ми створювали обереги, малюнки, переносили їх як принти на футболки. Виходило так, що носили ніби на сонячному сплетінні. Заняття проходили під українську музику. Дівчата, що працювали з нами, пояснювали значення кожного символу. Можливість обрати їх і скласти щось своє, що має для тебе вагу, надавало відчуття захисту, нібито додавало сил та енергії.
Можливість обрати щось своє, що має для тебе вагу, надавало відчуття захисту
Мене в методиці «червоної нитки» привабило те, що я не просто малювала, а ніби програмувала своє майбутнє. Дівчата пояснювали значення символів. А я обирала те, що мені ближче, або те, чого мені хочеться, або те, чого мені бракує. І надалі ти працюєш із цими символами, аналізуєш свої думки й бажання, і навіть починаєш вірити в те, що все здійсниться. Ти малюєш і надихаєшся, негатив із тебе виходить. Ось так непомітно з’являються плани на майбутнє ― і вони інакші, ніж самі тільки поїздки на війну чи бажання віддати своє життя.
Що ви робили, пройшовши реабілітацію?
Коли я закінчила свій курс лікування, повернулась на війну. Але вже почувалася інакше. Тоді Зінаїда запропонувала мені стати тренеркою в АртРехабі. Там працювали і з витинанками, і з принтами, і з глиною, і малювали, і створювали власні орнаменти. Повертаючись із фронту й маючи вільні дні, я йшла до Центрального військового шпиталю і працювала там із військовими. Проводила для них заняття з арт-терапії.
А потім був проєкт «Запроси мене з війни». Пари військових, волонтерів і медиків танцювали. Усе почалося з того, що на мосту, всипаному мінами, я станцювала «Танго на бастіоні». То було жахливе місце.
Приїхавши до Києва, я задумалася про те, як такі маленькі, але позитивні події здатні змінювати стан бійців на фронті. І написала на сторінці у фейсбуці, що військовим дуже потрібна школа танцю й було б добре, якби хтось її для нас створив. Це допомогло б у процесі реабілітації.
Мій пост прочитала Марина Соботюк із Міністерства інформаційної політики. Разом ми і створили цей проєкт «Запроси мене з війни». У ньому брали участь 20 пар, а фінальний танець продемонстрували 17 із них. Кожна пара мала свою історію. Ми тренувалися п’ять місяців. Деякі військові приїжджали з Харкова або Чернігова. І це було дуже цікаво, були свої драми, емоції.
У мене був психологічно важкий партнер ― він постійно говорив, що йому все болить, був дуже впертим. Але наприкінці ми й підтримки робили, і танець виконали. Він став веселішим. Я бачила, як упродовж проєкту люди змінювалися, ― це справді допомагало.
Але постійної школи танців не було.
Як ви створили власний центр для реабілітації ветеранів і ветеранок?
Коли ми презентували проєкт у Кабінеті Міністрів України, я й думала, і говорила про те, що реабілітація має бути не тільки через танець. Ми повинні надавати послуги і з арт-терапії, і з їзди на конях, і зі спорту. Усі люди різні, і підходять їм, відповідно, різні методики. І я хотіла створити саме такий центр, де ми могли б їх об’єднати, щоб ветеран чи ветеранка, повернувшись до мирного життя, могли обрати те, що підходить саме їм. Вибір має бути таким, щоб людина вже не могла відмовити, ― ми мусимо зацікавити, нагадати, що важливо чіплятися за мрію. Можливо, хтось у дитинстві хотів танцювати чи малювати ― це треба пробуджувати і з цим працювати.
Минулоріч я ще працювала в Київському міському центрі допомоги учасникам АТО при КМДА. Моєю сферою була саме реабілітація. Тож я організовувала заняття і постійно шукала тренерів і тренерок на волонтерських засадах, нові приміщення, адже свого ми не мали. Могли працювати у Колонній залі чи залі пресконференцій КМДА, але часто вони були зайняті, тож виручали волонтери, й ми щоразу були в якомусь іншому районі Києва. Також запустили тоді курс підготовки психологів «Стратегія досягнення успіху».
Мусимо нагадати, що важливо чіплятися за мрію
Та я далі мріяла про комплексний підхід. Восени мені пощастило познайомитися з Євгенією Губською, що мала приміщення у Музейному провулку. Вона просто дала мені ключі, я поїхала, подивилася ― і за три дні склала графік занять до кінця року. Так народився центр «Ярміз» завдяки волонтерству Євгенії та моїй ідеї.
За якими напрямами працюєте в центрі «Ярміз»?
Ми мали і школу тілесного ресурсу, і йогу, і медитації та дихальні практики, що мають особливий попит серед ветеранів і ветеранок, і заняття з психологами, і бізнес-тренінги. Усього 36 тренерів і тренерок на волонтерських засадах почали роботу з нашим центром.
У центрі «Ярміз» напрямом арт-терапії керує АртРехаб. Вони є друзями й партнерами нашого центру від його заснування рік тому. Ми тут використовуємо методику «червоної нитки». Заняття направлені на адаптацію, соціалізацію, а не тільки на дрібну моторику. Працюють не тільки руки, а й думки. Переважно робота відбувається за допомогою символів і знаків, але їх уже можна використовувати у широкому спектрі ― наприклад, витинанки, робота з глиною, створення принтів для одягу, малюнки. Минулоріч ми зібрали роботи хлопців і провели виставку, а на їхній основі Укрпошта створила лінійку конвертів.
Чому арт-терапія є дієвим підходом до реабілітації?
Арт-терапія ніби відкриває приховані сховища в душі, виносить усе зайве і очищує. Вона дозволяє знову планувати майбутнє, і, я вважаю, це один із найкоротших шляхів до самоочищення. За моїми спостереженнями, більшості вона таки допомагає ― хоч і не всім, звісно.
Людям, які повертаються з війни, важко зосередитися і сконцентруватися. Думки постійно зайняті війною, побратимами, іноді ― почуттям провини за те, що вони загинули, а ти ні. Люди приїжджають на мирну територію травмованими. І перед тим, як починати лікування, треба, щоб вони повернулись «головою», а не лише тілом. Треба бути зосередженим. І в цьому допомагає арт-терапія. Ці заняття займають увагу і розслабляють.
Арт-терапія ― один з основних методів, що їх використовують на перших етапах реабілітації. Бо в той період головне ― повернути людину, повернути з війни її думки. Згодиться робота із символами, ліплення з глини, малювання, інтелектуальна арт-терапія, під час якої треба щось креслити та вираховувати. Коли людина зайнята цим, вона зосереджується ― і починаються необхідні зворотні процеси.
Сама арт-терапія буває різною. Наприклад, можна малювати олійними фарбами, складати квіти, робити прикраси, створювати ляльки. Симптоми, набуті під час війни, зникають, а терапія може перерости у власну справу.
Чи це наразі в Україні більше державна, чи волонтерська справа?
Буду відверта ― реабілітація на державному рівні через арт-терапію та інші способи є дуже слабко розвинутою. Наприклад, ми так і залишилися єдиною школою танців для ветеранів і ветеранок в Україні. Маємо два заняття на тиждень, це аргентинське танго та бразильський зук. Якби не карантин, ми б мали більше можливостей, розширювались би, працювали б із більшою кількістю пар.
Це важливо, бо парний танець ― це підтримка. Перше завдання людини, що починає танцювати в парі, ― довіритись іншому. Саме так людина бореться з хворобами, саме так лікується.
***
Цим текстом ми завершуємо цикл публікацій про військових психологів в Україні та фахівців, які допомагають реадаптуватись ексвійськовим та ветеранам, коли вони повертаються додому.
Матеріал створено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Думки, зауваження, висновки чи рекомендації, викладені в репортажі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди Програми та уряду Королівства Нідерландів.
Програму ООН з відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
