Loading the Elevenlabs Text to Speech AudioNative Player...
Перша поетична книжка у дев’ятнадцять, друга — у двадцять два. Між ними — початок повномасштабного вторгнення, перерване навчання в магістратурі факультету журналістики і перший досвід бойових дій у статусі військовослужбовця 125-ї бригади Територіальної оборони. Позивний Давид — на честь Давида біблійного. Вирушив на службу зі студентського гуртожитку. Перші бойові дії, перші втрати, перші поетичні, а далі й прозові свідчення про війну. Скоро світ побачить його нова і перша прозова книжка «Гемінґвей нічого не знає», яку готує до друку Видавництво Старого Лева.
Нині Артурові Дроню лише двадцять чотири, а географія його життя вже строката. Народився й виріс у Підмихайлівцях на Франківщині, навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, брав участь у бойових діях на сході та півдні, де дістав поранення у жовтні 2024 року, і знову Львів — лікування й відновлення.
У Львові ми з Артуром і зустрічаємося. Тут більш як пів року проходило його стаціонарне лікування, а нині, паралельно зі службою, триває реабілітація — не раз оперована рука все ще потребує відновлення. Я запитую Артура, чи є в місті якесь особливе місце, де б йому хотілося записати нашу розмову, і він несподівано кличе мене у Шевченків гай. Ні, не гуляти відомим музеєм архітектури та побуту просто неба, а усамітнитися в альтанці Свято-Іванівської лаври Студійського уставу УГКЦ, збудованої митрополитом Андреєм Шептицьким майже сто років тому.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ми говоримо з тобою у Львові, і коли я запитала, чи є якесь особливе місце для тебе, де б ти хотів говорити, ти запросив мене сюди, на подвір’я монастиря. Чому зустрічаємося саме тут?
Це таке найспокійніше для мене місце. Я сюди ходжу з 2019 року до отця Всеволода, можна сказати, мого духовного наставника. З моїх 17-18 років. Особливо коли у мене були такі буйні роки [сміється], всіляке-різне бувало. Я сюди приходив радитися про свої проблеми, і то для мене була оаза спокою, що б я там не робив, що б не траплялось, у якому шумі-гамі не жив би у своєму студентстві. Ще більшої цінності для мене це місце набуло, коли я вже був військовим, приїжджав час від часу в якусь відпустку і заходив сюди: побачити монахів, поспілкуватися з ними, посидіти тут у тому спокої. Я то дуже сильно цінував. І коли ти спитала, чи є якесь особливе місце для розмови, особливішого місця для розмови в мене у Львові, напевно, немає. Тут дійсно якось по-іншому думається, мислиться, такий суцільний спокій для мене.
У своїх текстах ти багато говориш про Бога, про віру і те, на чому ця віра тримається або й уже не тримається в часі війни. Що для тебе віра (і не лише в релігійному контексті)? Чи може людина жити без віри?
Колись на одному з читань, які ми робили в різних містах, мене запитали, чого я найбільше боюсь. І я вперше про це задумався. Тоді, здається, сказав, що, напевно, найбільше боюся повністю втратити віру в будь-що. Мені здається, що це дуже страшно, коли ти ні в що не віриш. І це не лише в релігійному контексті, не лише про віру в Бога, якого сповідуєш, — це про віру загалом. Бо якщо ти не маєш у що вірити, життя, великою мірою, позбавлене сенсу.
У твоїх словах про віру, зокрема у твоїх текстах, відчувається багато емоцій, десь між рядків ти досить сміливо дорікаєш Господу. Які ваші стосунки нині?
Ми стикнулися з такими речами, які не цілком розуміємо. А якщо ми чогось не розуміємо, природно звертатися до того, хто мав би розуміти все. І очевидно, що ми йому інколи висловлюємо якісь претензії. Основне питання в темі війни і Бога: чому Він це допускає? Є ніби спокуса перекласти на Нього всю відповідальність. Але ми не можемо звинуватити Його, що Він ту війну розпочав. Розпочали конкретні люди, розпочали конкретно рускі. Вбиває наших людей не Бог, а вони. Іноді, коли стикаємося з втратами, дуже важко не перейти цю межу від питання «чому Ти не врятував?» до питання «чому Ти його вбив?». Не Бог убив наших побратимів, чиїхось дітей, чоловіків, близьких — їх убили конкретні люди, конкретні росіяни, які зробили такий вибір.
Було б легше, якби ми знали, що, припустимо, Бог запустив світ і всі ці процеси: десь діються війни, десь діється щось хороше, а Він дотримується принципу не втручатись.
З цим було б легше, але я розумію, що все-таки втручається. Навіть зі свого досвіду бачу, що є багато моментів, які по-іншому, як втручанням Бога, назвати важко. І, власне, моє головне непорозуміння з Ним: чому в одну ситуацію Ти втручаєшся і допомагаєш, а в іншу ні? Наприклад, історія з моїм пораненням. Я можу собі сказати, що пережив той день і не загинув, бо мене врятував Бог. Але якщо я це вимовлю, тоді буду змушений вимовити, що мого друга Він не врятував. А цього вимовляти не хочу й шукаю якусь іншу відповідь. І це не про злість на Нього, це про щире нерозуміння.
Але чи йдеться про остаточну втрату віри і на чому вона для тебе все ж тримається?
Думаю, якщо ти вже знаєш Бога, то повністю зневіритися не можна, проте можна повернути не в ту сторону в спілкуванні з Ним. Я люблю нагадувати собі, що все-таки людина і Бог — ми живемо в дуже різних площинах. Тобто ми — як діти, котрі вчать табличку множення. А Він — як нобелівський лауреат із фізики чи математики. І ми думаємо, що від трьох не можна відняти п’ять, бо там нуль і нижче нуля нічого немає. А він оперує вже від’ємними числами, нескінченностями. Може, це примітивні порівняння. Але я веду до того, що в цьому непорозумінні, щоб не зневіритись і не звести нанівець свою віру, треба собі нагадувати, що ви в різних площинах, в різних категоріях і насправді дуже багато речей, які Богові зрозумілі, нам ще треба зрозуміти.
У своїй новій, прозовій, книжці «Гемінґвей нічого не знає» ти виводиш дефініцію — Господь окопний. Чим Він для тебе відрізняється від Господа поза окопами? Особливо нині, коли в часі реабілітації ти перебуваєш між двома світами: цивільним та військовим.
Коли ти опиняєшся на війні-війні, в окопі-окопі, так близько до каліцтва, до смерті, то все зайве, всі нашарування відтинаються. Лишається щось найважливіше. Деколи відтинаються навіть думки про країну, про націю. Є тільки твоя сім’я, якась людина, яку ти любиш, той, хто поруч з тобою. І коли в цих обставинах опиняється той, хто в Бога вірить, то його діалог з Ним, власне, отакий без нашарувань. Максимально щирий і гучніший, ніж зазвичай. І часто ці питання «а де Бог, коли з нами таке діється?» відпадають, бо там Бог відчувається дуже добре. Він, власне, десь там з тобою поруч і перебуває.
А коли ти опиняєшся в оцьому міжсвітті [між цивільним і військовим життям. — TU.], найбільше віри, сили, спокою черпаєш у тих, хто бував і в тій, і в цій частині світу. Я вперше це відчув у 2023 році, коли приїхав у відпустку, а двоє моїх побратимів були тут, у Львові. І ми, люди з того світу війни, вперше зустрілися одне з одним в іншому, цивільному, світі. І та зустріч, та розмова — це був один із найспокійніших і найнормальніших моментів моєї відпустки. А коли після поранення я приїхав сюди на лікування, то частина моїх найближчих побратимів були у Львові: хтось уже звільнений, хтось також на лікуванні, хтось на реабілітації. Я багато часу проводив у лікарні, де теж було багато поранених військових, проводив у спілкуванні з ними.
Часто розповідають, що ветерани вертаються з війни, де загострене відчуття справедливості, де більший рівень щирості, щедрості, де ми довго перебували з оцим відтятим зайвим, навчилися в тих екзистенційних умовах всім ділитися, один за одного стояти, все бачити ніби оголеним. Власне, все це ми привезли з собою сюди. І в цьому контексті інколи нам від цього складніше в цивільному світі, і тому важливо триматися разом.
У 2022 році ти часто говорив про втрату ще однієї віри — віри в поезію. І навіть писав: «література нікого не вб’є, віршем не захистишся від кулі». На початку повномасштабного вторгнення ти припинив писати взагалі. Чому тоді поезія перестала важити?
Бо в той час важити стало щось більш практичне, з чого ми могли побачити користь у контексті нашого виживання. І це не лише про поезію. Мені здається, багато з нас, хто займався якоюсь справою, котра 24 лютого не могла завдати шкоди ворогу, захистити тебе і тих, кого любиш, — нам ця справа видалася беззмістовною.
Я навіть собі не уявляю, щоб у той день я подумав: ага, зупиняємося, пишу вірш, бо треба закарбувати це для майбутніх поколінь.
Ми тоді шукали, як волонтерити, принести користь. Плюс одразу думали про долучення до війська. В останню чергу я тоді думав, що якась моя словесна відповідь на пережите може принести користь. Свій перший після початку вторгнення вірш (він є у збірці «Тут були ми», називається «Трисвяте») я написав після того, як ми побачили новини про пологовий будинок у Маріуполі. І тоді в березні вперше написав, можливо, так емоційно, імпульсивно, а потім аж до кінця серпня чи вересня взагалі не писав.
Проте збірку «Тут були ми» ти написав уже як військовий, безпосередньо на фронті. Ти присвятив її побратимам, а епіграфом стали слова одного з них: «Напиши про те, що в нас всередині». У який момент ти відчув, що віра в поезію таки повертається?
Тоді, коли все по-справжньому було відтяте. Ми вже були під Краматорськом, але ще не брали участі у справжніх бойових діях, рили лінію оборони на випадок прориву руских. Тобто це було таке плавне входження у війну. І на той час я вже дуже багато думав про літературу, почав знову читати, бо до того й не читав. І от, власне, коли все зайве було відтяте, коли хтось з побратимів поряд щось особливе говорив чи робив, я ловив себе на думці: о, а це література, це треба було б записати, може, хтось би в цьому також побачив для себе щось сильне.
А іноді траплялися речі, які мені показували, що література — це щось серйозніше й більше, ніж я собі думав. Я люблю наводити той приклад, який, власне, є в збірці з Шевченком [текст «Культура в рюкзаку». — TU.], коли я побачив новину, як звільняли Балаклію, і хлопці знімали на відео, як вони, зриваючи пропагандистський руский плакат, знайшли під ним Шевченка і ці його рядки «Борітеся — поборете, вам Бог помагає». Мене це настільки здивувало і заскочило зненацька. Так, ніби я сперечався з тим «професором» математики, що від трьох п’яти не віднімеш. А коли побачив цього Шевченка, то зрозумів, що є від’ємні числа, що може бути мінус два, що проблема не в прикладі, а в моєму нерозумінні. Тобто якщо щось, написане кимось двісті років тому, вертається до тебе в такий містичний, незрозумілий спосіб, якого ти ні в якій книжці не опишеш, бо скажуть, що це банальщина, то значить, це і є те найважливіше. І ця новина запустила в мені ланцюжок різних інших думок навколо літератури.
Я собі пригадував, як поверталися до нас наші класики під час Революції Гідності, як ми малювали їх у цих касках з коктейлями Молотова, як люди перед загибеллю цитували їх.
І так я собі переконувався, що, може, проблема не в літературі, а в тому, що я не розумів усього її масштабу.
Або ще один приклад, його я теж згадую у своїй книжці, — коли загинув мій побратим, а його дружина того ж дня, коли дізналася про загибель, написала вірш, бо вона поетеса, пише духовну поезію. Вони така дуже віруюча і релігійна сім’я. І я подумав: якщо людина, втрачаючи найважливіше, може в собі знайти сили, вдаючись до творчості, то, може, знову ж таки, проблема не в прикладі 3 мінус 5, а в тому, що я не розумів, що існує ще мінус і плюс нескінченність. І з часом змінив своє ставлення до літератури, зрозумів, що я її недооцінював.
Писання поезії на фронті — чим це було для тебе: реакцією на події, на людей, бажанням закарбувати?
Дуже по-різному. Якийсь текст — це бажання закарбувати щось, що сталося з нами, щоби воно було непідвладним часу, щоб лишилося назавжди. Якийсь текст — коли хтось із моїх побратимів щось таке сильне сказав, а я не міг змиритися, щоб воно просто було сказано і зникло, бо зрозумів, що він, сам того не розуміючи, говорить літературу. Якісь тексти — це тексти-прощання про людей, яких уже немає, які загинули. Намагання щось, що ти бачив у них найбільш важливе, конвертувати в якийсь інший вимір. Як у тому вірші про побратима Івана і його ровер. Тобто вірш не компенсує його загибелі, не треба вимагати, щоб поезія щось там компенсувала, але вона може трішки закарбувати тієї дитячої щирості дорослої людини і його мрію про ровер. Адже одна з цілей цієї книжки — розказати, що в нас всередині.
Коли тебе запитують про поезію Артура Дроня цивільного і Артура Дроня військового, ти кажеш, що кардинально змінилася твоя мова. Що для тебе визначає мову літератури, авторську мову? Якою вона була і яка ця мова тепер?
У мене є один принцип, і він незмінний — писати про те, що для тебе найважливіше. Може, це не буде якась популярна тема, що збере мільйони реакцій у фейсбуці, але писати про те, що для тебе найважливіше, — це точно запорука того, що твій текст буде щирим і правдивим. Цього принципу я дотримувався і в студентстві, з книжкою «Гуртожиток № 6», і коли став військовим, зі збіркою «Тут були ми», і дотримуюся зараз. Але, оскільки ці найважливіші речі весь час змінювалися, то воно за собою тягло й зміну мови.
З першою книжкою найважливішим для мене було споглядання молодого й вільного життя, перші закоханості, рани, любов, сварки, коли люди знаходять одне одного і відштовхують. Якісь такі дуже юнацькі, часто банальні, ліричні, любовні речі. Це було для мене найважливішим, і про це я писав.
Очевидно, що вже у 2022-му чи 2023 роках найважливішим для мене стало інше: постійне перебування на межі, цей досвід прощань, дуже сильна туга через відстань із тими, кого любиш, якесь таке відчуття міцного братерства з тими, кого ти ще донедавна взагалі не знав. І це настільки про інше, ніж я писав раніше, що воно просто мусило потягнути за собою зміну мови. Вона стала лаконічнішою, категоричнішою, рубанішою.
Кожне слово в поезії має вагу, і в написанні поезії, особливо на війні, до кожного слова треба ставитись як до такого, котре, можливо, промовлене востаннє. Ти не знаєш, що буде завтра, що буде через тридцять секунд. І якщо до кожного тексту ставитися, ніби це останнє, що ти взагалі у житті напишеш і скажеш, це буде запорукою максимальної відвертості і правдивості. Ця екзистенційність, межовість збільшує вагу тих слів, обрубує все зайве. Я помітив, що в нашій розмові сьогодні часто згадувалося оце обрубування зайвого, як у тій темі з Богом, так і в літературі чи в досвіді військового. Але все справді зводиться до того, що коли зникає зайве, у твоїй мові з’являється дуже високий рівень щирості.
Ми часто бачимо в соцмережах, як українські військові читають навіть у бліндажах. Що дає читання в таких обставинах? Кого ти читав на лінії фронту, на кому «стояв» і з кого черпав віру?
Бути на війні — не означає читати тільки те, що буде підвищувати твій бойовий дух або рівень національної свідомості. На війні, як і в цивільному житті, читання може бути елементом розваги, боротьби з нудьгою. Я розкажу два приклади.
Перший трапився восени 2022 року. Ми сиділи в окопі за Торським, на передовій, і я читав уголос на телефоні електронну книжку Станіслава Асєєва «Світлий шлях». І ніби ти й так у складних обставинах, а читаєш про ще складніші, але чомусь нам конкретно в той момент воно допомагало. Це були буквально наші перші бойові виходи, перші обстріли, нам важко, а я читаю вголос про полоненого чоловіка в цьому концтаборі Донецька, про жахливі речі, які росіяни роблять з нашими людьми. Що це нам давало? Можливо, приклад, наскільки людина може бути сильною у складних обставинах, або сам факт того, що ми читаємо його книжку. А це значить, він все пройшов і повернувся, навіть написав книжку — то хіба ми не пройдемо свого? Це нам допомагало.
Мій побратим тоді зняв коротке сторіз, як я читав уголос, і коли ми вже вернулися з позиції, то через старлінк його опублікували в інстаграмі. Видавництво поширило це відео, а потім у мою першу відпустку подарувало мені електронну книжку. І я пам’ятаю, як уже в грудні читав на фронті вголос хлопцям книжку Люби Загоровської «Моя УПА» — такі скажені історії на кшталт: я вийшов із хати, НКВДисти зайшли на подвір’я, я почав тікати, вони вистрілили, один раз куля влучила мені в груди, а я далі біг, вони вистрілили ще раз, куля влучила в ногу, а я відстрілювався.
І от по людях стріляють, вони все одно якось ходять, виживають, переховуються, б’ються — такі просто блокбастерні історії. А ось наше покоління, яке вже як мінімум з бронежилетами.
Ми такими круглими очима на це дивилися, і воно давало дуже класне відчуття, що ми нащадки крутих типів. І ось таке читання дійсно надихає чи піднімає твій дух.
Але в мене є інша історія, коли мій побратим після своїх перших виходів, першої контузії, першого складного досвіду почав відчувати дуже сильну тривожність, паніку, мав важкий психічний стан. І він чомусь собі вирішив, що йому б стало, може, трошки легше, якби він читав якусь книжку. Але не дуже був до читання, не сильно розбирався в книжках, проте мав щире бажання і старлінк. І все, що він собі знайшов, це «Конотопську відьму». А очевидно, що «Конотопська відьма» — читання не для таких цілей, там складна давня лексика. Це для нього було таким продиранням крізь хащі, легше йому не ставало. І я собі тоді поставив за мету — а я ж івент-менеджер, піарник книжок [сміється] — знайти таку книжку, що буде для нього. Ми проводили з ним довгі бесіди, я питав, які йому подобаються книжки і які йому подобаються дівчата [знову сміється]. І за цими відповідями підібрали книжку. У Видавництві Старого Лева колись вийшла «У дикій глушині» Джона Кракауера про хлопця, який всі гроші роздав і пішов у мандри. В цього ж автора вийшла ще одна книжка — про сходження на Еверест. Виявилося, що Богдан — фанат гір, походів, подорожей і в нього є мрія підкорити колись Еверест. Видавництво скинуло мені цю книжку. І стався справжній метч читання. Воно не надихнуло його на подвиги, не вилікувало контузії, не зробило його хтозна-яким читачем, але принаймні в ті дні, коли йому було хріново, він читав про той Еверест і трошки забувався, думав про щось інше, мріяв. І це вже приклад того, як література також діє, але як щось практичне. Бо ми сидимо собі в окопах, нас пообстрілювали, стало тихо і нудно, ми вже замахалися копати, а телефон заряджений, у мене є книжка, і я собі щось читаю вголос. А з часом виявилось, що воно має ще якусь і отаку дію.
«Коли ми говоримо про надію, то насправді ми говоримо про дітей». Так починається один з твоїх віршів. Загалом тема дітей і дитинства наскрізна у твоїх текстах. Часто дітьми ти бачиш себе і своїх побратимів. Як ти вважаєш, чому нам важливо говорити про дитинство під час війни? Чому саме діти для тебе є символом надії?
Насправді діти для мене є символом багатьох речей, переважно дуже болючих. Приміром, символом безпорадності. Щось навколо діється, це щось може завдавати тобі болю, а ти нічого не можеш вдіяти. Можуть лише якісь дорослі, а ти просто спостерігаєш. А як це під час війни, як це, коли, наприклад, війна у твоєму регіоні чи у твоєму місті, як це — бути безпорадною дитиною у прифронтовому селі? Мені навіть страшно уявити.
Зараз ми можемо бачити в інтернеті дуже багато чиїхось страждань. Ти постійно дивишся, як когось витягують з-під завалів. Але коли бачиш це в контексті дитини, тут найважче не мати претензій до Бога, особливо якщо ти у нього віриш. У такий час атеїстом бути легше, ніж віруючим.
Діти — це нині символ великих страждань, але водночас і потужний символ надії. Дитина — це реально фізичне втілення надії. Ти в буквальному сенсі виховуєш світ майбутнього. Мене дуже зворушує, наскільки часто і якою сильною мотивацією військових є їхні власні діти. Це щось дуже людське. Коли ти йдеш воювати, то, очевидно, тобою рухає і патріотизм, і якісь релігійні переконання, але коли все обрубується, то там, на фронті, хтось собі просто згадує свого сина, свою доньку. У мене навіть є вірш, де переповідається історія людини, яка майже покінчила з собою, але він не натиснув на курок, бо згадав про малого, а в кінці каже: а це ж навіть не мій малий. Тобто згадав навіть не про рідну дитину. Існує така, може, й заїжджена фраза: ми воюємо, щоб наші діти не воювали, — але в ній є щось таке людське, таке гуманне, що кращого фізичного втілення надії, мотивації й причини я ще не бачив.
Головним візуальним рішенням збірки «Тут були ми» стали дитячі малюнки й дитячі листи. Чому ви з видавництвом зробили акцент саме на них і чим вони були для тебе на фронті? Чи памʼятаєш перший дитячий лист, який ти отримав?
Знаю, що в інтерв’ю пасувало би розказувати якісь інсайти, а я ще ніякого інсайту не розказав [сміється], то зараз розкажу. Часто про такі вставки з дитячими цитатами чи малюнками кажуть, що це головне візуальне рішення чи головна фішка, концепт тощо. Але це було останнє, що ми додали в книжку. Вже зробили макет, всі ілюстрації — все вже було готове. І після того я запропонував нашим дизайнерам і художниці Каті [Катерині Сад — TU.] додати на сторінки цитати з дитячих листів. Пофотографував їх, сам повідзначав, яку цитату до якого вірша, і надіслав дизайнерці. Тобто, можна сказати, це було останнє, що ми додали, але в результаті виявилося дуже хорошим рішенням, такою гарною ниткою через всю книжку. І коли зараз вживають формулювання на кшталт «головне візуальне рішення», мені дуже приємно.
Насправді дитячих листів на фронті дуже багато. Ми вперше потрапили на передову, в такі справжні бойові дії, у жовтні 2022 року — долучилися до звільнення села Торське на Лиманщині. А потім за тим Торським будували лінію оборони. Там не було налаштовано ні кухні польової, ні нормального житла, був повний хаос і дуже важко. А вже у грудні ми жили в такому селі Зарічне і квартирували по хатах. Там уже був більш-менш порядок, ми стабільно виїжджали на бойові позиції в Серебрянський ліс. До нас була налаштована логістика, могли приїжджати волонтери, щось передавати. І от тоді вперше, якраз перед Миколаєм і різдвяними святами, нам привезли дитячі листи.
Це був чудовий приклад — знову хочеться сказати — такої щирої мови. Наприклад, діти писали: дякую, що ми можемо ходити в кафе і не переживати.
Або моя улюблена листівка, її написала дівчинка з однієї львівської школи. Там була намальована ялинка, іграшки, подарунки, дуже красивий почерк, видно багато старань. І от вона за все нам дякувала, бажала, щоб Господь і Богородиця нас берегли, а вкінці писала: дякую вам за те, що ви віддали за нас своє життя. Так, знаєш, наперед відразу подякувала [сміється]. Але, очевидно, ніхто на це не образився, не розізлився, бо то було так мило й зворушливо, приклад такої дитячої безпосередності, оцієї, власне, щирої мови. Ці листи дітей на фронт — це якась для мене найвища поезія.
І в твоїй збірці поезій, і в новій прозовій книжці ти пишеш про дітей на прифронті. Розкажи про них, зокрема про хлопчика Кирюху, героя одного з твоїх текстів.
Цих прифронтових дітей не було аж так багато. Були в Зарічному двоє близнюків, яким наші хлопці возили солодке. На Запоріжжі була дівчинка, внучка місцевої мешканки, і бабуся жартома називала її моєю нєвєстою, мовляв, виросте і буде твоєю нареченою. І був на Донеччині цей хлопчик Кирюха — єдина дитина, з якою в нас стався такий близький і довгий стосунок. Ми жили на одній вулиці. Він часто бував у нас в гостях, бо в селі ні світла, ні інтернету, ні зв’язку — нічого не було, а в нас старлінк. Йому тоді було дев’ять, і, очевидно, ми дозволяли приходити в гості, завантажувати якісь мультики, ігри. А коли нам приїжджала волонтерка чи самі виїжджали в магазин у Краматорськ, то завжди мали багато солодкого, і йому давали те солодке чи якісь фрукти. Або якось родичі когось із нас хотіли купити малому нового одягу. В нас усіх був до Кирюхи якийсь пієтет. Уявіть, хата військових, сигаретний дим, матюки, зброя, але як малий приходив і в нас сидів, то ми старалися не матюкатися при дитині, не курити, бо він же тим дихав. Старалися про нього дбати.
У мене про Кирюху є два тексти: вірш у збірці «Тут були ми» і текст у новій книжці. І там, і там чільною темою є День Святого Миколая. Для мене це потужна асоціація з дитинством. Я і мої ровесники — ми ще не настільки виросли з того віку, коли нам самим подарунки приносив Миколай. Наші старші побратими ще буквально рік тому ховали під подушку подарунки своїм дітям, а нині були далеко від сімей. Я навіть не знаю, кому тоді більше пощастило: Кирюсі, який отримав від нас подарунок, чи нам, які змогли у той день щось таке зробити. Ми тоді зібрали всякого солодкого, підписали пакет із краматорського «Чудо-маркету» «для Кирюхи від Миколая» й віднесли ввечері його батькам. Ховали за спину, щоб він не побачив. А наступного ранку пішли на позиції. І це було так приємно в той день — сама оця думка, що він зранку прокинеться, а там подарунок. Це був 2022 рік, а навесні 2023-го вони з мамою виїхали із Зарічного, бо вже були сильні обстріли. Переїхали до Львова. І було водночас і сумно, що він їде від нас, але більше радісно, бо буде в безпеці, не під обстрілами, а піде до школи, матиме друзів, матиме своє дитинство.
Якою дитиною був ти сам? У тому дитинстві, в якому ще не було війни. Що тебе формувало: які книжки, люди, події? Коли в Києві вирував Майдан, коли почалася війна на сході, тобі було 12-13 років, проте всі ці події стали частиною твоєї родинної історії [рідний дядько Артура воював у період АТО].
Насправді я був звичайною дитиною із села на заході України, не читав хтозна-скільки книжок, бавився з друзями, а коли в мене з’явився комп’ютер, то дні і ночі проводив у комп’ютерних іграх. Нічим особливо не вирізнявся. Хоча пам’ятаю, як у молодших класах написав свій перший вірш про козу. Не пам’ятаю, що конкретно в ньому було, історія не зберегла його до наших днів [сміється]. А в шостому класі написав такого пафосного вірша про УПА і з тим віршем виграв якийсь конкурс, отримав грамоту, і то був мій перший літературний здобуток.
Коли в 2013 році почався Майдан, я був у 8 класі, і з того періоду якраз дуже добре пам’ятаю оце відчуття безпорадності, про яке ми говорили.
Коли діється щось велике й важливе, і 12-13 років уже достатній вік, щоб ти все розумів, проте недостатній, щоби брав повноцінну участь. І для мене це було справжнім випробуванням. Ми ніби були далеко від усього за кілометражем, але інформаційно стежили, обговорювали на уроках. Нам, дітям, хотілось взяти в тому участь, долучитися, і оце велике відчуття безпорадності, неможливості щось зробити я добре пам’ятаю. До речі, дуже ціную, що тоді зробили наші вчителі, бо вони якоюсь мірою компенсували ту нашу потребу.
Вони для нас у селі зробили таку собі демонстрацію. Очевидно, там не сильно було кого скидати в наших Підмихайлівцях [сміється], але ми намалювали плакати, взяли прапори, вся школа (і діти, і вчителі) поскакали, бо не москалі, пройшли по селу, поскандували. Дуже добре пам’ятаю, як ми йшли однією вулицею, а там жив старий упівець. Ми гучно кричали «Слава Україні!», він вийшов з хати, вітався з нами. І це дало нам якесь таке відчуття, що ми теж узяли в цьому участь. Тоді я знову почав писати, можливо, також від тієї безпорадності. Коли не міг робити в прямому сенсі, не міг долучитися фізично, але те моє бажання дотичності виливалося через письмо. Я писав вірші, які, може, й не мали великої художньої цінності, але були по-підлітковому дуже щирі. Потім завжди читав їх на сільських патріотичних виступах.
А мій дядько пішов служити строкову службу в 2013 році, якраз у найневдаліший для цього час, і пройшов дуже складні випробування, бо всю Революцію Гідності відбув як солдат внутрішніх військ, якого залучали в Києві. А потім, коли закінчилася революція, його направили в АТО. Я і про нього якісь свої тексти писав.
Загалом наша сім’я — це приклад оцього, як кажуть, зачарованого кола, бо мій вуйко служив, коли йому було 20 чи 21 рік, а мені на той час 13. І ти уяви, що в тій самій війні я почав брати участь, коли мені теж було 21, а моєму двоюрідному братові 5. Тобто ми просто помінялися місцями. І коли говорять, що війна має зупинитися на нас, щоб не воювали наші діти, для когось це, можливо, звучить як заїжджена фраза, щось таке нереальне й небесне, але я на конкретному прикладі бачу, що це дуже реалістична загроза. Що якогось нашого наймолодшого, приміром, мого племінника і похресника, якому зараз рік, через 18 років може чекати участь у черговій війні. Мені це не виглядає фантастичним, бо я вже через те все пройшов.
Ти активно допомагаєш фонду «Голоси дітей»: прибуток від продажу збірки, кошти, зібрані на творчих вечорах. Розкажи про цю сторону своєї благодійності — про які відчуття це для тебе? Як ти вважаєш, що нам усім найважливіше робити для дітей, які живуть під час війни?
Багато людей зараз потребують нашої допомоги, зокрема фінансової. Безперечно, в першу чергу Збройні сили, але також і люди, котрі втратили дім, рідних, здоров’я й багато інших, проте серед цих людей у потребі є ще й діти. І я обрав для себе, що моїм спрямуванням буде підкреслювати питання дітей — як найменш захищених і найбільш безпорадних. Це дуже близька мені тема.
У мене немає рідних братів і сестер, але маю багато двоюрідних, п’ятнадцять чи навіть шістнадцять. Моя мама з багатодітної сім’ї, їх було дев’ятеро. І все своє життя я ріс в оточенні тих дітей, постійно народжувалися якісь нові, часто цілими комплектами — по двоє, по троє [сміється]. У моєї баби з дідом завжди троє внуків у садочку, троє у середній школі, троє випускників, і вони постійно міняються… Тобто в мене якийсь свій пієтет і трепетне ставлення до дітей. А ще оце відчуття внутрішньої сили, яке я отримував, коли у свої перші важкі військові досвіди згадував молодших двоюрідних. Мені постійно скидали відео, як вони бавляться, я переглядав їх у тих складних обставинах, це мотивувало і додавало сили.
Тому я вирішив собі обрати для допомоги дітей, і це стало хорошим наскрізним благодійним проєктом: і книжка [прибуток від продажу збірки «Тут були ми» перераховується у благодійний фонд «Голоси дітей» — TU.], і її оформлення, і співпраця з фондом «Голоси дітей». Після того, як книжка вже вийшла, а я приїжджав у відпустку чи на лікування, ми почали проводити благодійні читання, де також кошти спрямовували на фонд. 5 березня провели крайній благодійний літературний вечір у Львові, а ми зазвичай їх робимо в такому форматі, що після читань є ще благодійний аукціон, і всі зібрані кошти спрямовуємо також на допомогу дітям.
І от від виходу книжки я вів статистику, які суми ми донатимо фонду, а це і моє роялті, і гонорари за переклади, й інші літературні надходження, і збори до днів народжень, і наші літературні вечори.
Одне слово, 5 березня ми перетнули вже суму в один мільйон гривень.
Пам’ятаю, як у 2024 році ми були на Харківщині, тоді дуже сильно обстрілювали Слобожанське. Ми зробили невеличкі укриття в підвалі й сиділи там. Але якщо біля виходу з підвалу тримати телефон, то ще тягнув старлінк. І от я стояв біля того виходу, листувався з Оксаною Зьобро, моєю подругою і колишньою начальницею, яка, власне, дуже мені допомагала. І я їй тоді сказав, що хочу цією справою зібрати на «Голоси дітей» літературний мільйон. Так мені в той вечір хотілося того мільйона. Ми почали будувати різні плани, ініціативи. А через рік того мільйона таки досягли і зайшли на другий. І це дуже приємно і тепло.
Твої тексти для мене — це одне з найсильніших свідчень про цю війну. І сила цього свідчення — у неймовірній кількості любові, котру тобі вдалося зашити у кожну розказану історію. Навіть в історії про смерть і втрати любов є засадничою. Що для тебе любов? У чому вона живе? І як зберігати фокус на ній, коли навколо так багато несправедливого?
Я завжди дотримувався принципу, що на будь-яку правильну відповідь у всіх темах завжди вказує любов. Приміром, починається велика війна, на нас нападають, нас усіх хочуть вбити — що буде найбільшим виявом любові в цей час? Усе лишати, вставати і захищати. Ти на війні, в тебе страшний, болючий день, тобі страшно — яке найбільше втілення любові? Мама, дівчина, і я просто про них думаю. І це дає якісь такі сили, про які ти навіть не думав, що вони є.
Фокусу на любові не втратиш, бо вона постійно через щось проявляється. Бог дуже добре діє через людей, і любов найліпше проявляється через людей. От, наприклад, лежимо ми в тому Серебрянському лісі, в якомусь окопчику на двох людей максимум, а ми туди втискаємося троє, ось так одне до одного спинами, один спальник накидаємо, мінус двадцять, і той один дзиґар [сигарету. — TU.] на всіх розкурюємо й так гріємося. І це величезне відчуття любові.
Або — це є в моїй новій книжці — переповідаю п’ять снів і завершую історією прокидання в Серебрянському лісі на позиціях, коли мій побратим каже: «Давиденко Давид Давидович!». Боже, я встаю на якомусь краю світу, на війні, автомати збоку, все в землі, всюди крапає, мамо рідна. А він сидить собі там, курить, вхід заслонений якоюсь ковдрою, і каже: «Вставай, вже йдуть нас міняти, за дванадцять хвилин будуть». Я собі в той момент подумав, як колись напишу про це в якійсь книжці, і врешті написав, що в той момент я любив Кєшу так сильно, як ніколи й нікого. Це було таке величезне відчуття любові.
Чи є в нас такий побратим Андрій Теодорович, максимально безкорисний альтруїст, який тільки в світі може бути. Коли всі голодні, він відкриває якусь пачку з печеньками і сам не їсть, а кожному по черзі роздає. Знаєш, отак: коли щось лишиться, то собі візьму, а як ні, то ні. І це теж якийсь величезний вияв любові. Не про великі абстрактні категорії, а про щось отаке, коли діляться останньою їжею.
Багато любові я бачив після поранення по госпіталях. Знаєш, коли хлопці з дуже складними пораненнями, з ампутованими кінцівками один одному піднімають настрій, намагаються якось розсмішити — це все вияви такі дрібні і буденні, але дуже великої любові, яка є, власне, основою всього. Таких речей дуже багато. Тому я кажу, що не можна втратити на них фокус, якщо ти вже це засвідчив, і це те, що дає сенс, вертає віру, що все якось недарма.
Ти багато говориш про вагу пам’яті. У своїх текстах розпаковуєш цю пам’ять на деталі, буквально називаєш за іменами, насамперед іменами побратимів. Чому для тебе це так важливо? Що для тебе означає закарбувати пам’ять про людей і події?
Один з моїх найбільших страхів — це страх забути. Пам’ятаю, як уперше цього налякався на початку 2023 року, вже після якогось періоду на фронті, після перших контузій. Бо коли виходили на ті перші бойові завдання, вперше стикалися з чимось страшним і складним, мені здавалося, що я точно ніколи в житті такого не забуду. А на початку 2023 року, десь навесні, почав ловити себе на думці, що якісь речі з тієї осені 2022-го згадую з труднощами, і це мене ледь не ввело в паніку, здалося чимось неприпустимим. Стільки всього пройти, хай якими болючими були ті спогади. Я потім використаю у книжці формулювання, що пам’ятати все це — жахливо, гірше — тільки забути. І тоді, у 2023 році, я, до речі, почав вести щоденник, щоб усе записувати, закарбовувати. Це була моя боротьба з тим страхом.
Мені здається, що запам’ятати, закарбувати — це один зі способів перемогти, один зі способів щось компенсувати. Так, письмо тобі, звісно, нікого не поверне, але є щось у тому, щоби взяти і написати про ту людину. Оце і є для мене література — розповідати про когось. І це те, за що я вдячний Богові, світові, обставинам, зокрема за те, що можу цим умінням розказати про когось. Бо я бачив багато тих, хто сам про себе не розкаже. Від банального і трагічного — не розкаже, бо його більше нема, до складнішого — не розкаже, бо не вміє сформулювати, не розкаже, бо не вважає важливим, не розкаже, бо боїться.
Для мене література і поезія зокрема — це коли ти береш щось інтимне, особисте для себе, робиш із цього текст, тим самим конвертуючи у щось універсальне, щось, що може прочитати будь-хто, і, читаючи це універсальне, вишукує в ньому щось дуже особисте для себе, ніби конвертує це ще раз.
У мене є історія, яка теж була в книжці, про фотографію на цвинтарі, яка впала. Я її підняв і написав про це вірш.
І мені перед презентацією книжки сказали, що на презентації буде дружина оцього загиблого військового, з яким я за життя не знався, лише заочно, знав, що він з мого батальйону. Тому ходив молитися за нього на Марсовому полі і підняв те його фото, знайшов там записку «З річницею, зайчику, кохаю». І от мені сказали, що буде на презентації його жінка. Я розумів, що це та ж людина, яка написала цю записку, й не знав, що робити з тим знанням. Я вирішив, що, як мінімум, точно не буду читати того вірша, бо мені здалося, що це буде чимось жорстоким, що завдам їй болю. І не прочитав. Тоді минув час, я повернувся на службу, і ця жінка мені написала, скинула фотографію книжки, розгорнутої на тому вірші, на фоні могили її чоловіка, і написала: «Я не знаю, чи той вірш про мою записку, але тепер він про мою записку». І то настільки збило мене з пантелику, як ще один урок того, що є оці мінусові числа, є плюс і мінус нескінченність.
Або ще була така історія. У вірші «Перше до Коринтян» є формулювання «любов загортають у спальники і виносять». Це був наш, скажімо так, перший трагічний досвід з евакуацією загиблих, не було можливості виносити на ношах, і ми загортали тіла своїх побратимів у спальники. І я так у тому вірші й написав. А потім мені написала одна жінка, ми не були з нею знайомі. Вона просто написала мені десь у фейсбуці, мовляв, така і така, прочитала вірш, знає, що я служив в одному батальйоні з її чоловіком, і хоче подарувати мені свою книжку про нього. І що їй дуже важливий цей вірш «Перше до Коринтян», бо коли вона читає про це загортання у спальники, про винесення, їй здається, що вона в якийсь спосіб більше дізнається, як загинув її чоловік, як його евакуювали, ніби це про нього. Я їй не відписував тиждень, радився з хлопцями, що робити, бо, власне, ми виносили тоді тіло її чоловіка. Я не знався з ним за життя, він не служив у моїй роті, а в іншому підрозділі, але в ті дні він був на наших позиціях і дійсно був одним із перших загиблих. Власне, першим, кого ми там витягували з окопу й виносили. В результаті я відписав і сказав їй про це, а вона мені відправила книжку про цього хлопця. Його позивний був Орел, і вона написала книжку «Острів Орла». Це така сильна книжка, така потужна. І це ще один вияв дії літератури, дії у спосіб, якого я досі до кінця не розумію.
Ми сьогодні вже не раз про це згадували, але окремо зафіксуймо, що на момент, коли ми говоримо, у ВСЛ готується до друку твоя перша прозова збірка. Якщо про вірші ти говорив «мабуть, вірші — це те, що одна людина мала сказати іншій, але не змогла», то чим буде ця книжка? І чому таки проза?
Проза — це така в моєму уявленні трохи довша розмова і на більшу кількість тем, аніж поезія. Бо все-таки поетичний текст — це щось максимально сконцентроване, емоційне, лаконічне, де ти порушуєш одну дуже важливу тему. З прозовими текстами по-іншому. Це вже спокійніша, менш емоційна і довша розмова, де ти можеш порушити більшу кількість тем і говорити про різні речі. У мене це завжди працювало в такий спосіб: є щось, про що хочу написати, далі собі розумію, який найкращий спосіб висловлення цього — римований вірш, неримований вірш. Але з часом я ловив себе на таких думках, що ось це найкраще могло б бути висловлено саме прозовим текстом.
Збірка «Тут були ми» народжувалася на фронті. Як народилася книжка прози? І чи її мова відрізняється від мови твоїх попередніх текстів?
Одразу, коли я надіслав рукопис поетичної книжки у видавництво влітку 2023 року, буквально наступного дня вирішив, що наступною книжкою буде прозова збірка і вона називатиметься «Гемінґвей нічого не знає».
Ми звикли до того, що завжди була велика воєнна література, і найвизначніші письменники в ній — Ремарк, Гемінґвей. Я особисто так думав. Але коли ми отримали свою повномасштабну війну, уявлення про воєнну літературу настільки перевернулося, а тексти цих хлопців підважилися.
Коли ми стикнулися зі своєю справжньою війною на виживання, ці письменники стали неактуальними.
Гемінґвей був особисто мені важливий всю мою юність. Я дуже його любив, він роками був моїм улюбленим письменником. І ще на початку 2022 року я йому вірив. І коли опинився вже на передовій, то ще трохи того Гемінґвея було, я розповідав хлопцям про якісь його книжки. Він ніколи не фігурував у контексті мого рішення йти на війну, тобто це ніяк із ним не пов’язано, але що був у мене такий улюблений письменник — так. Проте він не пережив російсько-українську війну. Коли я в ній пожив, коли взяв участь, то зрозумів, що Гемінґвей з таким усе ж не стикався. Його перша війна була від нього за океан, вона ні його батькам, ні його рідним, по суті, не загрожувала. А в контексті таких хлопців, як я, котрі молодими пішли служити, — ми йшли не тому, що хотіли погеройствувати, це якраз про Гемінґвея. Він хотів погеройствувати, набратися цього відчуття, потім все життя про це писав і ніби засуджував війну, але й постійно шукав її, романтизував якось. Я так і пишу в тій книжці, що він пішов на чужу війну, бо хотів, а ми на свою, бо не мали іншого вибору, бо ця війна загрожувала конкретно нам, і довелося дуже швидко вирости й зрозуміти, що ми вже в силі захистити свого тата, маму. Це щось таке, з чим Гемінґвей не стикався, він про це не знає ніц.
І я про всі ці речі багато думав, хотів розповісти про війну, якої не бачили ні Гемінґвей з Ремарком, ні Воннеґут, ні Юнґер, ніхто, окрім нас. Спершу написав два-три тексти, не більше. Вже була тоді така нудота від армії, був дуже виснажений, з останніх сил тягнув ту армійську рутину, вирішив, що це якесь самобичування писати на таку тему, це буде нещиро, — і не писав. Потім, навесні минулого року, приїхав на лікування, полікував серце, отримав лікарняну відпустку, підтягнув здоров’я, якось провітрився, наскільки міг перезавантажився, і тоді навесні написав ще два тексти для радіо «Культура». І з того часу потрохи працював і у відпустках, і на Харківщині, і на Запоріжжі. Але основна частина роботи над книжкою почалася вже після поранення на лікуванні взимку. Власне, я тоді собі поставив таку мету — завершити ту книжку до весни.
Я колись скептично ставився до всіх цих слів, що письмо — це психотерапія і так далі, але з часом переконався, що воно дійсно так і є. Я насправді дуже хотів, щоб ця книжка стала якоюсь мірою сеансом психотерапії.
Навіть показую там, як працює такий метод — пролонгована експозиційна терапія. Його часто використовують при лікуванні ПТСР, зокрема з військовими, котрі повертаються з війни. Це коли ти багато разів переповідаєш одну і ту саму травматичну історію. Багато разів ставиш себе перед тим досвідом. Коли намагаєшся в усіх деталях відтворити й пригадати. І за кожним разом та твоя історія буде різною, з’являтимуться інші деталі, ти пригадуєш те, що забув або, можливо, сам від себе приховував. Це така дуже складна, але цікава емоційна робота, бо відповіді на якісь свої питання ти можеш знайти в тому, чим історії будуть різнитися, і так із часом звільнитися від того. Мені дуже хотілось цією книжкою показати, як це робиться. Показати, що можна ставити себе перед страхом, перед травмою, перед болем, називати його на ім’я, дивитися йому в очі, пробувати не боятись і говорити, говорити, говорити, щоби стати врешті вільним. Я розповідаю в ній багато болючого та особистого. Ця книжка — свідчення солдата про досвід великої війни. Я так і означив її — книга свідчень.
А мова цієї прози у порівнянні з поезією… насправді трошки складно проаналізувати, в чому різниця, бо я вперше писав у такому жанрі. Але можу проаналізувати, що є спільного. Мені здається, я все одно намагаюся зберегти оцей рівень відвертості, щирості. Все одно залишаю в мові фокус на інших з іменами, з деталями. У поезії дуже важливі деталі, і тут вони мені залишаються важливими.
Наостанок я хочу зацитувати твій вірш, який завершується питанням. «Я думаю про ту коробку, що ти казав. Як ви складали ті речі? Як ви з тим всім живете?». Чи маєш власну відповідь на питання, як нам всім жити з цим досвідом і віднайти в ньому віру, надію й любов?
Готової відповіді не маю. Але коли немає готової відповіді, то треба собі міркувати, в якому способі буде більше любові, на що нам, власне, в будь-якій ситуації вказала би любов. Напевне, на те, що нам треба не позагризати одне одного. У нас всіх дуже різний досвід. Так, він спричинений одним — війною, але все ж дуже різний. Іноді в одній родині він настільки різний. І найголовніше — не впасти в надмірну агресію, а шукати взаєморозуміння, намагатися проговорювати.
На що би ще точно могла вказати любов? На почуття відповідальності. Це ніби таке щось складне, але саме так і діє доросла любов у таких дорослих складних обставинах. Треба кожному взяти відповідальність за якусь частинку того, що діється. Інколи любов не про якісь романтичні й легкі речі. Інколи це про відповідальність захищати тих, кого любиш.
