Артур Дронь: «Гемінґвей нічого не знає»

Перша поетична книжка у дев’ятнадцять, друга — у двадцять два. Між ними — початок повномасштабного вторгнення, перерване навчання в магістратурі факультету журналістики і перший досвід бойових дій у статусі військовослужбовця 125-ї бригади Територіальної оборони. Позивний Давид — на честь Давида біблійного. Вирушив на службу зі студентського гуртожитку. Перші бойові дії, перші втрати, перші поетичні, а далі й прозові свідчення про війну. Скоро світ побачить його нова і перша прозова книжка «Гемінґвей нічого не знає», яку готує до друку Видавництво Старого Лева.

Нині Артурові Дроню лише двадцять чотири, а географія його життя вже строката. Народився й виріс у Підмихайлівцях на Франківщині, навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, брав участь у бойових діях на сході та півдні, де дістав поранення у жовтні 2024 року, і знову Львів — лікування й відновлення.

У Львові ми з Артуром і зустрічаємося. Тут більш як пів року проходило його стаціонарне лікування, а нині, паралельно зі службою, триває реабілітація — не раз оперована рука все ще потребує відновлення. Я запитую Артура, чи є в місті якесь особливе місце, де б йому хотілося записати нашу розмову, і він несподівано кличе мене у Шевченків гай. Ні, не гуляти відомим музеєм архітектури та побуту просто неба, а усамітнитися в альтанці Свято-Іванівської лаври Студійського уставу УГКЦ, збудованої митрополитом Андреєм Шептицьким майже сто років тому.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ми говоримо з тобою у Львові, і коли я запитала, чи є якесь особливе місце для тебе, де б ти хотів говорити, ти запросив мене сюди, на подвір’я монастиря.  Чому зустрічаємося саме тут? 

Це таке найспокійніше для мене місце. Я сюди ходжу з 2019 року до отця Всеволода, можна сказати, мого духовного наставника. З моїх 17-18 років. Особливо коли у мене були такі буйні роки [сміється], всіляке-різне бувало. Я сюди приходив радитися про свої проблеми, і то для мене була оаза спокою, що б я там не робив, що б не траплялось, у якому шумі-гамі не жив би у своєму студентстві. Ще більшої цінності для мене це місце набуло, коли я вже був військовим, приїжджав час від часу в якусь відпустку і заходив сюди: побачити монахів, поспілкуватися з ними, посидіти тут у тому спокої. Я то дуже сильно цінував. І коли ти спитала, чи є якесь особливе місце для розмови, особливішого місця для розмови в мене у Львові, напевно, немає. Тут дійсно якось по-іншому думається, мислиться, такий суцільний спокій для мене.

У своїх текстах ти багато говориш про Бога, про віру і те, на чому ця віра тримається або й уже не тримається в часі війни. Що для тебе віра (і не лише в релігійному контексті)? Чи може людина жити без віри? 

Колись на одному з читань, які ми робили в різних містах, мене запитали, чого я найбільше боюсь. І я вперше про це задумався. Тоді, здається, сказав, що, напевно, найбільше боюся повністю втратити віру в будь-що. Мені здається, що це дуже страшно, коли ти ні в що не віриш. І це не лише в релігійному контексті, не лише про віру в Бога, якого сповідуєш, — це про віру загалом. Бо якщо ти не маєш у що вірити, життя, великою мірою, позбавлене сенсу. 

У твоїх словах про віру, зокрема у твоїх текстах, відчувається багато емоцій, десь між рядків ти досить сміливо дорікаєш Господу. Які ваші стосунки нині? 

Ми стикнулися з такими речами, які не цілком розуміємо. А якщо ми чогось не розуміємо, природно звертатися до того, хто мав би розуміти все. І очевидно, що ми йому інколи висловлюємо якісь претензії. Основне питання в темі війни і Бога: чому Він це допускає? Є ніби спокуса перекласти на Нього всю відповідальність. Але ми не можемо звинуватити Його, що Він ту війну розпочав. Розпочали конкретні люди, розпочали конкретно рускі. Вбиває наших людей не Бог, а вони. Іноді, коли стикаємося з втратами, дуже важко не перейти цю межу від питання «чому Ти не врятував?» до питання «чому Ти його вбив?». Не Бог убив наших побратимів, чиїхось дітей, чоловіків, близьких — їх убили конкретні люди, конкретні росіяни, які зробили такий вибір. 

Було б легше, якби ми знали, що, припустимо, Бог запустив світ і всі ці процеси: десь діються війни, десь діється щось хороше, а Він дотримується принципу не втручатись.

З цим було б легше, але я розумію, що все-таки втручається. Навіть зі свого досвіду бачу, що є багато моментів, які по-іншому, як втручанням Бога, назвати важко. І, власне, моє головне непорозуміння з Ним: чому в одну ситуацію Ти втручаєшся і допомагаєш, а в іншу ні? Наприклад, історія з моїм пораненням. Я можу собі сказати, що пережив той день і не загинув, бо мене врятував Бог. Але якщо я це вимовлю, тоді буду змушений вимовити, що мого друга Він не врятував. А цього вимовляти не хочу й шукаю якусь іншу відповідь. І це не про злість на Нього, це про щире нерозуміння.

Але чи йдеться про остаточну втрату віри і на чому вона для тебе все ж тримається? 

Думаю, якщо ти вже знаєш Бога, то повністю зневіритися не можна, проте можна повернути не в ту сторону в спілкуванні з Ним. Я люблю нагадувати собі, що все-таки людина і Бог — ми живемо в дуже різних площинах. Тобто ми — як діти, котрі вчать табличку множення. А Він — як нобелівський лауреат із фізики чи математики. І ми думаємо, що від трьох не можна відняти п’ять, бо там нуль і нижче нуля нічого немає. А він оперує вже від’ємними числами, нескінченностями. Може, це примітивні порівняння. Але я веду до того, що в цьому непорозумінні, щоб не зневіритись і не звести нанівець свою віру, треба собі нагадувати, що ви в різних площинах, в різних категоріях і насправді дуже багато речей, які Богові зрозумілі, нам ще треба зрозуміти.

У своїй новій, прозовій, книжці «Гемінґвей нічого не знає» ти виводиш дефініцію — Господь окопний. Чим Він для тебе відрізняється від Господа поза окопами? Особливо нині, коли в часі реабілітації ти перебуваєш між двома світами: цивільним та військовим. 

Коли ти опиняєшся на війні-війні, в окопі-окопі, так близько до каліцтва, до смерті, то все зайве, всі нашарування відтинаються. Лишається щось найважливіше. Деколи відтинаються навіть думки про країну, про націю. Є тільки твоя сім’я, якась людина, яку ти любиш, той, хто поруч з тобою. І коли в цих обставинах опиняється той, хто в Бога вірить, то його діалог з Ним, власне, отакий без нашарувань. Максимально щирий і гучніший, ніж зазвичай. І часто ці питання «а де Бог, коли з нами таке діється?» відпадають, бо там Бог відчувається дуже добре. Він, власне, десь там з тобою поруч і перебуває. 

А коли ти опиняєшся в оцьому міжсвітті [між цивільним і військовим життям. — TU.], найбільше віри, сили, спокою черпаєш у тих, хто бував і в тій, і в цій чÐ