У моїх друзів є традиція. Кожного першого січня вони їдуть у Старий Угринів. «Вшанувати провідника», — як каже Іван. Відзначити день народження Степана Бандери у його рідному селі. Зранку сідають у «Нісан-Патрол». За Калушем починається тягучка — ціла колона автобусів, мінівенів та легковиків труситься по розбитій дорозі з тією ж метою.
Дві години триває служба у церкві, потім меморіал, пафосні патріотичні промови — і нарешті основна частина. «Патрол» виїжджає з села, спиняється у лісі. З багажника дістають ящик горілки і ставлять на капот. Вшанування провідника триває пару годин. У теплому салоні всіх розморює — і вони засинають. Уже другого січня про Старий Угринів усі забувають.
Пишаємося. Дуже пишаємося
Ми приїхали сюди на кілька днів раніше, аби ви принаймні перед монітором свого комп’ютера теж змогли вшанувати провідника. Чи, точніше, його рідне село.
Падає сніг. Дорога пошматована ямами. Але з курсу не зіб’єшся — кілька масивних вказівників попереджають про наближення меморіального комплексу. При в’їзді у Старий Угринів ще один вказівник гордо повідомляє, що село засноване далекого 1447 року (хоча історики твердять, що це сталося значно пізніше — у 1563-му). Їдемо далі. По вулиці — звісно ж, Степана Бандери. Вивіски з цим ім’ям на кожній хаті. На дорозі — ні душі. Виникає враження, що село порожнє. Нарешті бачимо кількох людей на зупинці і спиняємося, щоб поговорити.
— Тільки не треба мене знімати! — побачивши фотоапарат, затуляє лице рукою жінка.
— Село Степана Бандери, авжеж. І ми пишаємося. Дуже пишаємося, — продовжує вона.
Пишаючись, чекають на автобус до сусіднього Калуша. 16 рейсів на день.
— З автобусами проблем нема. Є проблема з дорогами, — скрушно продовжує жінка.
З короткої розмови дізнаємося, що офіційно в Старому Угринові десь тисяча мешканців, але більшість з них зараз на заробітках.
— Та де завгодно. І в Польщі, і «в чехах» є, і в Америці, і у Москву їздять.
— У Москву? — не йму я віри. — З батьківщини Степана Бандери?
— А що робити? Там їздять, де платять. Кажуть, що нормально. В одних політика одна, а у тих, що хочуть заробити, — інша.
— Та ви в музей ідіть. Там вам всьо розкажуть, — поспішають завершити розмову селяни.
Духу Бандери замало
По дорозі до музею не зустріли більше нікого. На території наші сліди — перші. У великому приміщенні, яке пасувало б для музею Леніна, страшенно холодно. Пара з рота.
— Ви на екскурсію? — питає жінка у грубому светрі. — За фотографування треба буде доплатити.
Екскурсію провадить молода Леся Прокопів. Як і Степан Бандера, вона — шульга. Але, на відміну від провідника, її у школі перевчали писати правою. Свою роботу Леся знає і любить. Може розповідати і півтори години, і довше. Щоправда, ексклюзивних, автентичних експонатів не так багато. Переважно вони зосереджені у так званій хаті-плебанії (або простіше — резиденції) отця Андрія Бандери. За СРСР ділянку з будинком віддали староугринівській родині. Щоправда, з вимогою знести хату, але одна кімната таки вціліла.
Уже в 90-х, коли вирішили зробити музей (спочатку на громадських засадах, офіційно уже з 2000-го), власників виселили в інший будинок. З цінних речей найбільше впадає у вічі шаховий стіл, на якому перші ходи робив юний Степан Бандера. Ще один цікавий експонат — голова першого пам’ятника Бандері, його за наказом Кремля підірвали диверсанти ГРУ. Леся згадує й про підрив другого пам’ятника. Тоді, коли поранили охоронця музею.
— А він тут, у селі, живе? — питаю.
— Ні, він з Калуша…
Крім нас, 28 грудня 2016-го до обіду в музеї не було жодного відвідувача. Хоча Леся переконує, що взагалі їх багато. Причому кількість великих екскурсійних груп зменшується, натомість зростає цікавість звичайних людей з різних регіонів України чи навіть з Польщі та Росії.
— Це не просто групи туристів, які в Буковель їдуть і по дорозі ще сюди. Це сімейні екскурсії, які сюди спеціально їдуть, докладають зусиль, щоб щось дізнатися. Найбільше мені запам’яталося… З Криму, з Сімферополя, приїхало дві сім’ї. З ними був 8-річний хлопчик. Почали спілкуватися уже після екскурсії. А хлопчик пише щось у книзі відгуків. Думаю, що може хлопчик 8 років написати? Вони вийшли, я відкриваю книгу, а там: Мені 8 років, я майбутній президент України. Слава Україні! Героям Слава! Смерть москалям!
Хоча траплялися й інші історії. Якось пізно ввечері, перед самим закриттям музею, приїхала велика екскурсія зі Львова, розповідає Леся.
— Автобус, 50 осіб. Спершу виникло найкраще враження. Ввічливі, привітні, у вишиванках були. Але потім один чоловік висловив незадоволення, що тут нема духу Бандери, мовляв. І ніхто з туристів не став на наш захист. Навпаки. Ми були шоковані. У нас жіночий колектив, старші жінки. А тут 50 чоловіків, які раптово стали агресивними. Ми боялися. Викликали міліцію. Такий був неприємний інцидент.
Питаю у Лесі про «творчі плани». Вона зітхає:
— Спочатку було цікаво. Але тепер нової інформації не з’являється. Одне й те саме, одне й те саме. Я ще навчалася і вже працювала тут. Це нереально вижити. Якби не жила з батьками, я не знаю — харчувалася б киснем.
Нема проблем
Леся показує дорогу на цвинтар, де поховані родичі Бандери, а поруч — церква. Треба піднятися вгору, що в таку погоду зробити не так просто. Авто підбуксовує. Нас обганяє надійніший транспорт — фіра, запряжена всього одним конем. Фірманів аж двоє. Вусаті Василь і, здається, Дмитро (я погано почув). Фіра порожня.
Нас обганяє надійніший транспорт — фіра, запряжена всього одним конем. Фірманів аж двоє. Вусаті Василь і, здається, Дмитро (я погано почув). Фіра порожня
— І такий транспорт є, і машини теж є. Цей надьожний, — хвалиться Василь.
— А чим заробляєте? — питаю.
— Та нічим, — чесно зізнається Вася.
— На роботі робить! — заперечує йому товариш.
— На якій?
— Та на всякій. Куда попадається.
— А зараз куда?
— Додому.
— А звідки?
— Та же зі Старого Угринова!
Ще щось питаю, але вони вйокають на коня і на прощання додають, щоб не залишилося сумнівів, що:
— Нема проблєм!
Знайти могилу знову ж таки не важко, похилені, але чіткі вказівники: «Могила родини Степана Бандери», викладена плиткою доріжка, мармурова стела.
Церква поруч, але знайти дорогу до неї не так то й просто. Збудована ще у 19-му столітті, кілька разів реконструйована. «Золотиє купола», позолочений напис про о. Андрія Бандеру, замок на воротах. Панотець живе у Франківську і приїжджає на недільну службу, 1 січня та в інші важливі дні, наприклад, на похорон. Поруч з церквою — смітник у формі пінгвіна. На сусідньому обійсті пасіка, навпроти, хтось розвісив сушити прання, воно припало снігом. Жодної душі. Відчуття пустки.
Осередок цивілізації
— Десь мусить бути кафе чи, як тут кажуть, чайна, — міркую я. — Якийсь осередок цивілізації, суспільний центр.
Їдемо шукати. Бачимо крамницю, заходимо. Типовий набір продуктів і промтоварів на вітрині розбавляє п’єц, в якому потріскують дрова, а ще балон з пивом і купа порожніх півлітрових бокалів. Біля печі гріються двоє вуйків. Продавчиня уже звично погано реагує на фотоапарат і заявляє, що пива нема, хіба пляшкове.
— А 100 грамів не наливаєте? — питаю.
Чоловіки усміхаються у вуса, жінка активно заперечливо хитає головою.
— Ідіть метрів 150 вверх — там наливають.
Орієнтир, як кажуть — сині ворота. Виявляється — синьо-жовті. Двоповерхова споруда ховає в собі одразу кілька культових місць: магазин-бар, бібліотеку і фельдшерсько-акушерський пункт. Останні — на другому поверсі. Зачинено все. Не працюють ні книжки, ні ФАП. А от бар — відчинений. В одній кімнаті крамниця, в іншій — оббитий пластиковою вагонкою зал зі столами. Порожньо. На кутових столах, однак, залишки вчорашніх банкетів — пляшки з-під пива і горілки.
Продавчиня Галина з нудьги готова поговорити і навіть дозволяє себе знімати. Тільки не тоді, коли стає на драбину, щоб дістати товар з верхніх полиць.
Двоповерхова споруда ховає в собі одразу кілька культових місць: магазин-бар, бібліотеку і фельдшерсько-акушерський пункт. Не працюють ні книжки, ні ФАП. А от бар — відчинений
— Пияки є. Того добра всюди є.
— А чому у вас нема?
— Бо вони знають, що я не люблю, як вони сюда приходять.
— Але, бачу, порожні пляшки з-під пива є, і з-під горілки.
— У нас рахується як бар. Приходять на вечір. Або в суботу ввечері, чи у неділю по дорозі з церкви.
— А зранку похмелятися ніхто не приходить?
— Куда похмелятися?! Вдома, робота, хазяйство.
П’ємо гарячий пакетований чай; щоб краще зігрітися, беремо ще собі чвертку «коньяку» «Святковий» за 42 гривні. Як не придивляюся, зі своїм зором-«одиничкою» не можу розгледіти виробника. Галя вдає, що не знає.
За годину, яку ми провели в «Магазині», там було аж двоє відвідувачів.
— Всі на заробітках, — каже Галя. — А що робити в селі? Нема роботи. За тисячу гривень?
Перепитую, чи правда, що зі Старого Угринова їздять в Москву.
— Сусіди їздять. То кажуть, що нормальні люди. Ніхто їм нічого не каже. Знайома є, яка в Москві вже 10 років живе. Тут би лишилася, то так і жила би. А там уже відкрила бізнес. Приїжджає, будинок тут збудувала, і там житло має. Чоловіка нема, по тому дєлу (Галя робить характерний жест долонею по шиї).
Асортимент крамниці типово сільський. Хліб, десять буханок (сьогоднішній, з Калуша), алкоголь, «Живчик» та інші солодкі води, майонез, консерви і промтовари, серед яких виділяються потворні іграшки і картини — тюльпани та дельфіни.
— І хтось купує? — питаю.
— Аякже. На день народження на подарунки часто беруть.
Про Бандеру в селі знають не так багато.
— Ніхто нічого не розказував за совітів. Тільки бабця-небіжка згадувала, що з Бандерою дружила, вони з одного року. А в школі не мож було. Ленін висів, прапори. Не ті, що тепер.
Під «Святковий» я згадую, що у часи Бандери у Старому Угринові був театр. Самодіяльний, звісно, але театр, заснований самим Степаном Андрійовичем через товариство «Луг». У музеї навіть є фото молодого Бандери в ролі козака.
— Театру нема, — без жалю каже Галя. — Тільки на Коляду є вертеп. Старші хлопці, які закінчили школу.
— А туристи? — питаю.
— Та які тут туристи?! Я скільки робила, ніхто не приїжджав на коньяк.
— До речі, — Галя дивиться на годинник. — У нас зараз перерва, з 13 до 14, а ви в школу не хочете піти подивитися?
Школа
У Старому Угринові нема навіть сільради. Вона у сусідньому Середньому Угринові. Вирішили, що сільрада буде там, а школа — у Старому Угринові. Що школа саме тут, розуміємо здалеку. Автобусна зупинка з недекомунізованою мозаїкою часів СРСР і безсердечним козаком — серцевина його відпала. Лавка пропалена, у смітнику — пляшки з-під пива. Багато дітей. У одного хлопчини розщепнутий рюкзак.
— Защепи! — кричимо.
— Не можу, поламалося, — сумно зітхає він.
— Тебе як звати?
— Юліан! — гордо відповідає.
Школа тоне в снігу. На вході якась хатка на курячих ніжках і ще щось макабричне — усе робота учнів. Побачивши журналістів, нам назустріч вискакує директор школи. Пальці рук затиснуті в замок на поясі — наче сам складає ЗНО. Їздить сюди з райцентру — Калуша. Каже, що кількість дітей щороку зменшується, зараз 150, але всі продовжують освіту. А це означає, що залишають село. Бо найближче ПТУ — в тому ж Калуші, а університет — у Івано-Франківську. Діти, між тим, святкують завершення року.
Єдиний кабінет, де ще триває навчання, — інформатики. Кілька хлопців і дівчат зосереджено сидять перед моніторами. В кабінеті української мови — тиша. «Чим усе славиться? Без чого немає роботи? Що слабіє без діла?» — хлопці стирають ці прекрасні афоризми з уже не чорної, а зеленої дошки, яка від завтра три тижні висітиме без діла. Найцікавіше зараз у актовому залі, де почалася дискотека. Російської попси поки що нема, але, впевнений, — скоро зазвучить. Директор веде нас в куточок патріотизму, де напис «Слава Героям!» і прапор села — синьо-жовтий з червоно-чорним трикутним вкрапленням.
Як на бідне село — школа багата. Іван Михайлович, мій хрещений тато, який у цій поїздці чесно виконував роль водія, заходить у туалет з написом «для вчителів», а я іду в звичайний, але він значно чистіший і ошатніший за той, яким користувався колись у своїй «елітній» школі.
За кількадесят метрів межа села. Далі — Середній Угринів, з сільрадою, але вже без школи. На зупинці чекають на транспорт тільки діти і діди. Старі і малі. Типове українське село.
— Дев’ять рейсових автобусів і сім маршруток, — хвалиться бабця Катя з Середнього Угринова. — З автобусом проблем нема, є проблема з дорогами. І проблєма з проїздом безплатним для пенсіонерів. Чоловік, друга група інвалідності, по Львову їздив безплатно, а в Калуші у маршрутку в село сідати, водій каже — плати гроші. І нема кому жалітися. І ще, — продовжує вона, — дорогі таблєтки, не тані. А йому посмертно прописали.
Приїхала маршрутка, всі сіли — і село знову спорожніло. Залишилася розвалена мозаїка, порожні пляшки і сніг. З якого раптом з’явилася гучна трійця школярів. В одного було замазане зеленкою обличчя.
— Що думаєте про Бандеру, хлопці?
— Ееее! Еееее!
Раптом прискорюють крок і кричать:
— Бувайте!
— Бувайте і не забувайте!
— Ми нічого не знаємо! — уже на прощання з-за снігової завіси.
Що далі від школи — то менше людей. Тільки малі і старі. Молоді у Москві. Середні у Польщі і «чехах». Хто залишився, п’є «коньяк» «Святковий», їздить на фірі або працює в музеї. Навіть не продає футболок з портретом провідника. Ніхто не здогадався. Типова українська провінція. Тільки тут і народжуються Степани чи Юліани.
Але вже за кілька днів, першого січня, мої друзі сядуть у «Патрол», в багажнику якого грітиме їхню думку ящик горілки. І поїдуть на Старий Угринів вшанувати провідника. А за кілька днів з’явиться місцевий вертеп. Але не з’явиться театр. Не з’явиться навіть якийсь «Бандер-фест». Ніхто не продаватиме футболок із зображенням провідника ОУН. Бо краще заробити гроші за розбудову Москви. Бо онуки Степана Андрійовича живуть у США, а не в Старому Угринові. А Старий Угринів дуже старий. Хоча й заснований всього лише у 1563-го, а не 1447-го, як написано при в’їзді. Гарного вам першого січня, бо я якраз сідаю у «Патрол». Ще є кілька років, поки тут будуть малі і старі. Поки старі не вмруть, а малі не поїдуть. До Москви, на заробітки.
