Волонтерська програма «Будуємо Україну Разом» виникла шість років тому. Тоді на cході звільняли від окупантів перші міста, а волонтери та волонтерки зі Львова поїхали на Донбас відновлювати зруйновані будинки. Врешті поверталися ще не раз, а згодом поїхали і в інші регіони України. Тепер БУР створює молодіжні простори, допомагає багатодітним родинам і відновлює зв’язки у громадах.
Та за роки роботи команді вдалося дещо більше, ніж залатати дірки в стінах — прогалини між людьми з різних регіонів країни почали зникати. Натомість з’явилося плетиво мережі активних і небайдужих людей. Ми дали слово чотирьом із них, щоби розповісти про різний шлях до волонтерства, його наслідки в житті і тих, кого дарує цей шлях.
***
Активні та небайдужі люди можуть приносити в наше життя неочікувані поради. Наприклад, пригальмувати, не вимагати від себе забагато і просто насолоджуватися тим, що робиш. Ілона отримала саме таку настанову.
Ілона Шевчук: творчиня апсайклінгової майстерні «POTRIB», волонтерка та гостя близько 15 таборів ― і ось її БУР-історія.
«Швейний диснейленд»
Апсайклінг-майстерня «POTRIB» ― це український бренд бананок і сумок. Ми переробляємо обрізки тканини з текстильних підприємств і банери. Для мене це ще й результат навчання в Українській академії лідерства і волонтерства на БУР-таборах.
Ідея майстерні народилася в 2018 році. Тоді я навчалася в УАЛ у Харкові ― мені було 20, і це був перший «старший» набір. Це трапилося дуже вчасно ― я почувалася пригніченою, бо не знала, чим зайнятися в житті, нічого не вдавалося. Тож Академія дала мені емоційний, інтелектуальний і фізичний розвиток. Я навчилася бачити світ ширше ― але не губитися в ньому. Я отримала вибір.
Якось ми до Дня святого Миколая виготовляли ангелів з тканини для сусідів ― мешкали у спальному районі, тож хотіли познайомитися. Мені сподобалося, тож опісля я ще й пошила ковдрочку для подруги. А тоді подумала: якщо так це люблю, то можна цим займатися ― наприклад, перешивати одяг на практичні речі. Спершу мені віддавали сорочки, і я перетворювала їх на продуктові торбинки. А потім написала пост, що маю ідею апсайклінг-проєкту і збираю кошти для придбання швейної машинки, ― за три дні мені надіслали 7 тисяч гривень.
У той час на мене ще тиснув максималізм, який отримала через навчання в УАЛ, ― нібито успішною треба бути в усьому і завжди, та ще й жити у шаленому ритмі. Тож, починаючи майстерню, я вимагала від себе більшого. Мені хотілося такий собі «швейний диснейленд»: у великому просторі у вільному доступі будуть швейні машинки і матеріали, багато примірочних, люди приходитимуть і шитимуть, а гроші ― то не головне, головне ― творити.
Від ідеї ― до простору
Майстерня починалася з нуля, я не мала заощаджень і не хотіла брати гроші в батьків. Я вже встигла побувати на БУР-таборах, тож подалася на програму BUR•LAB, де наш проєкт отримав фінансування. У Львові ― чисельна спільнота БУРу, тож волонтери та волонтерки допомогли нам облаштувати майстерню.
У нас був простір, але не мали продукту. Тепер я нікому не раджу так робити, краще вже зробити хоча б щось, але тоді ми помилилися. Простір ― це класно, але ти сидиш у цьому просторі сама.
Ми планували переробляти одяг, але не склалося. Тож поки проєкт не розвивався, я пішла працювати до майстерні безкаркасних меблів і брала звідти обрізки для сумок і бананок. На жаль, не на всіх підприємствах на такі прохання відгукувалися ― я спершу сумувала, але потім зрозуміла, що вони просто не хочуть виконувати зайву роботу. І мають на це право.
Тож ми почали шити бананки, сумки і наплічники з обрізків з меблевої майстерні. Згодом взялися за банери. І, якщо чесно, бачення проєкту і власний стиль з’явилися у нас тільки цьогоріч взимку. Тепер ми навіть надсилаємо вироби за кордон ― наприклад, у США чи Швейцарію.
У проєкті є одна майстриня, троє дівчат, що працюють з іноземними клієнтами, одна SMM-ниця. Прибуток невеликий, але батьки сказали, що будуть поруч і підтримуватимуть мене, поки мені це цікаво і потрібно.
Працювати з банерами й обрізками цікаво. Ніколи немає певності, що матеріал повториться. Усе різної форми, кольорів, аби зшити суцільне полотно, треба багато часу. Але майстерня ― суцільний експеримент.
На жаль, ми не можемо переробити тонну тканини за місяць ― поки що 20 кг обрізків. Більшого попиту ще немає. Тож ми розуміємо, що ця цифра ― крапля в морі, і неправильно говорити про нашу екологічність. Тим більше, банери приїжджають до нас у поліетилені, ми використовуємо нову фурнітуру. Ми просто хочемо показати, що переробка ― це прикольно, і якщо багато подібних маленьких підприємств будуть при текстильних фабриках, це буде зменшувати кількість сміття.
Нам хочеться бути ненав’язливим і чесним брендом. Ми не переконуємо, що, купуючи наш наплічник, ви рятуєте світ. Але ми хочемо показати цінність переробки. Не хочемо, щоб апсайклінг асоціювався зі сміттям і забрудненням планети ― це ж креативна робота. Ми на постійній основі долучаємося до зменшення кількості текстильних відходів ― але нас не треба жаліти і купувати через це. Ми не просто шиємо з обрізків. Ми ― частина креативної циркулярної економіки.
Стіни і мережі
Майстерня починалася зі щирості і доброти. Я не знала, яким може бути бізнес-середовище, але все частіше чула: якщо хочеш успіху, треба працювати 24/7, забити на цінності й обманювати. Але яким би не був світ і як би не хотіли великі дядьки тебе вчити, треба залишатися чесним. Я рада, що в мене не прокралася ця чорнота. І я вірю, що майстерня стане прикладом чесного бізнесу.
Зрештою, ми з самого початку мали великий людський ресурс. Майстерня існує тільки завдяки допомозі БУРу.
Цей проєкт з’явився в моєму житті у 2016 році. Ми з подругою поїхали у Костянтинівку, потім ― у Маріуполь, малювали мурали в різних містах. А потім я незчулася, як відвідала 15 таборів. Мене, так би мовити, «потаборило».
БУР показав, що можна любити Україну і вкладатися в неї. Я навіть сказала б ― навчив її любити. А УАЛ навчила ту любов виражати і доводити діями. На перших таборах було складно ― я не мала досвіду волонтества, а місцеві могли сказати, щоб ми, «бандерівці», забиралися геть. Але в той же час нам дякували ― і мотивація поверталася.
БУР навчив просити про допомогу і знати, що мене не покинуть. Я дуже полюбила людей, що були поруч. Коли вони їдуть добровільно мішати цементний розчин ― це маленька перемога, а не бажання щось комусь довести. І для мене участь у БУРі ― це показник якості спільноти, здатної на конкретні дії. Це не табір на тиждень ― це те, що запалює тебе.
Я вдячна за те, що отримала в УАЛ, але після випускного мені здавалося, що світ дуже багато очікує від мене. А в БУРі мені сказали, що головне ― бути емоційно здоровою і робити так, щоб мені було добре. Я була вражена. Мені вже не хотілося всього і відразу ― я почала насолоджуватися своєю роботою в будь-якому темпі.
Врешті, БУР будує стіни помешкань ― і руйнує стіни між людьми. Цей проєкт будує мережі. І я знаю, що причетні до БУРу об’єднані одними цінностями. Це вже більше, ніж проєкт ― це традиція, і я рада бути до неї причетною.
[Цей спецпроєкт виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]
