Щоби пізнати свою країну, варто проплисти її ріками. З одного боку, можна відчути єднання країни в географічному просторі, з іншого — пізнати людей на берегах. Уперше Петро Дідула помандрував ріками на каяках іще дитиною. У 70-х роках у Львові існувало декілька каякових товариств, в одному із них був його батько Роман. Разом вони пройшли сім рік у західній, східній та центральній Україні, сприймаючи це не лише як дозвілля, але й спосіб пізнати те, що на глибині.
Роман Дідула був натхненником наукових та експедиційних сплавів, до яких долучалися філософи, краєзнавці, археологи, історики, бандуристи. Вони досліджували береги й ходили кладовищами, аби дізнатися, хто предки тутешніх людей. Увечері розпалювали ватру на берегах. Навколо ватри передусім збиралося каякове товариство. Інколи хтось із сусідніх сіл.
— Коли починалися ці розмови, нам, дітям, казали йти погуляти. Ми робили велике коло, виходили назад із темряви й слухали. Там я почув про підпілля, про Чорновола, і тоді зрозумів, що існує якась реальність, до якої нас, дітей, ще не допускають. Про все мені батько розповість згодом.
А тоді Петро вловлював кожне слово дорослих розмов, вдивляючись у глибокі, звивисті води річок, що протікали поруч. Бачив їхні форми та кольори. Чув їхній шум.
— Я відчував, що сплав дає неймовірний досвід пізнання свого.
Дім
У білій лляній сорочці Петро спускається скрипучими сходами. Проходить у вітальню, щоб запалити свічку перед вечерею. Неквапно зачиняє за собою старі дерев’яні двері кухні, з вікон якої видніється передзимовий сад. У домі Петра та Наталії Дідул кожна деталь, кожен з предметів, які нашаровуються з плином часу, створює щось водночас і нове, й давнє. Білі стіні помешкання рясніють сумішшю розмаїтих образів, спогадів, дитячих малюнків, полотен, картин сина Павла, вінілових платівок, книжок, мідних підсвічників, дерев’яних плафонів. Біля дверей та над каміном — картини живописця і пейзажиста Володимира Патика, близького друга сім’ї Дідул. На одному з пейзажів — сільські хати, вкриті гонтовими стріхами. Безкінечні зелені поля, за якими кольоровими килимами яскравіють луки.
— Я виростав у Межиріччі, маминому селі на Сокальщині, — розповідає Петро. — Це шахтарське село поряд із містом, де переплелись міська і сільська культури. І, очевидно, у Львові — тут я народився, вчився у школі, запізнав свою дружину, тут ми пройшли перший період громадянської активності і творчості в «Товаристві Лева» наприкінці 80-х років.
Затишні кімнати з багатьма закармарками, переходами й коридорами цього дому бережуть у собі дивну покинутість. В дитинстві кожен із цих покоїв належав дітям: Ганнусі, Марті, Юркові, Галі й Павлу. У дитячій кімнаті Павла крісло повернуте до широкого вікна, з якого видно обрій. На дверях дерев’яної шафи намальована тонка виноградна лоза. Та написані слова з Євангелія: «Не бійся, тільки вір».
— Завжди казав Павлові: багато разів ти не дістав по дупі, бо останньої миті батько згадував себе у твоєму віці. Павло мені духовно найближчий, тому ми з ним пройшли багато конфліктів. Те, що проходив він, свого часу проходив і я.
У цьому домі їхня родина багато мріяла, відчуваючи особливу прив’язаність до свого місця.
Споглядали нічне небо, горілиць лежачи у саду. Міцно тримались за руки та вигадували дивовижні, химерні світи, якими мандрували у власній уяві.
Святкували весілля дітей. Проводжали до війська обох синів. І востаннє у спільній молитві прощались із нареченим доньки Ганнусі — загиблим в російсько-українській війні пластуном, учасником Революції Гідності Дмитром Пащуком.
Усупереч забороні, завдяки любові
Спекотний липень 1988 року. Центральними вулицями Львова урочисто крокує ватага щасливих людей, одягнених в українські та козацькі однострої. Барвисті хустки, вишиванки, квітчасті спідниці, шаровари. Кафтани з грубого сукна та свити. В руках у них бубни й литаври. Коруна та весільний вінок, вплетений у чорне густе волосся нареченої. Дукачі та згарди у дівчат. У руках молодої — оберемок колосків пшениці. Це молодь «Товариства Лева», яка прямує на весілля своїх друзів.
— Наше весілля з Наталією було акцією етнографічної секції. Написали коруну (один із весільних обрядів, під час якого звеличують наречену, підкреслюють її вроду і моральні чесноти, а також наголошують на тому, що дівоцьке життя закінчилося, — Ред.), її читав козак Василь, написали в Товаристві, хто і що має робити, які має обов’язки. Йшли до районного загсу з барабанами, литаврами, всі в козацьких строях, у вишитому одязі, і люди всі вдивлялись, бо не розуміли що твориться, — каже Петро.
Юрба йде через усе місто. Щоб покласти квіти до пам’ятників Михайлу Грушевському та Івану Підкові. Далі, в супроводі музик та співів, до Театру опери та балету, біля якого чекає весільний автобус. Весільне товариство минає пам’ятник Леніну. Перехожі здивовано озираються, кидають криві погляди. Пройти повз монумент вождя і не спинитись — неприйнятне для режиму.
— Пригадую, як на нас здивовано і трохи перелякано дивилися міліціонери, які відійшли набік, щоби дати нам дорогу до пам’ятника, а ми з квітами у руках попростували до нашого автобуса. Мені самому тоді було якось ніяково, — зізнається Петро.
«Товариство Лева» постало у квітні 1987 року, коли близько десяти активістів заходилися відновлювати могили українських письменників, січових стрільців, дисидентів. Наталія та Петро належали до Товариства з молодих років. Тут відбулися їхні перші експедиції Україною, у яких вони й познайомились. Разом їздили досліджувати гаварецьку кераміку в село Гавареччина, що на Золочівщині. Тут Петро зробив свої перші знімки, фіксуючи особливу та давню технологію майстрів чорної задимленої кераміки. Разом почали ставити вертепи, приготування яких тривало ще з осені. Зрештою закохались одне в одного та відтоді разом творили мистецьке середовище своїх. Боролись проти радянської системи власними цінностями.
— То був контекст, у якому ми двоє почувалися дуже добре.
Між історіями
Петро Дідула виростав поміж двох історій, які чув удома від батьків і які у його становленні стали ключовими.
— Мій дід Петро вчився у семінарії. У той час, щоб віддати дитину до семінарії, треба було віддати півтори корови. Але з якоїсь причини хлопця із семінарії вигнали. Коли батько дізнався про це, то вигнав його з хати. Так почалися поневіряння діда. Я всотував цю історію від мами з усім її болем, — каже пан Петро, поволі наливаючи домашнє вино, яке вони разом з дружиною Наталією відкоркували перед нашою розмовою.
Згодом дід опинився в німецьких таборах. Коли ж, поранений, вертався з окупованих польських земель, його затримали, буцім упізнали людину, яка вбивала поляків, і засудили до смертної кари. З в’язниці він уже не вийшов — помер.
— Моє дитинство супроводжувала ця історія діда, якого треба було виручити, витягнути з тюрми, а потім — реабілітувати. Тому що це несправедливо. Його донька, моя мама, постійно їздила в те Межиріччя й шукала свідків, які б могли поїхати на суд і засвідчити, що все неправда.
Утім — марно. Мати дістала лише роки пошуків і розчарувань.
Друга історія — доволі успішного видавця, письменника, прозаїка, романіста, автора фейлетонів, батька Петра Дідули Романа. Він був редактором видавництва «Каменяр» та редактором журналу «Дзвін».
— Для нього мали значення статусність, визнання. Водночас він мав тонку душу, був талановитим, одним із найкращих редакторів у Львові.
До нього на редагування приносили свої рукописи відомі письменники тодішнього львівського літературного середовища. Роман Дідула близько приятелював із письменником-шістдесятником Миколою Вінграновським, перекладачем Андрієм Содоморою, дисидентом В’ячеславом Чорноволом та іншими українськими діячами. Активно долучався до редакції машинописного літературно-громадського альманаху-самвидаву «Євшан-зілля», який друкувала група українських інтелігентів у Львові у 80–90-х роках. Пізніше сенс у письмі знайде для себе його син Петро.
Малий Петро зростав серед забороненого, табуйованого і малозрозумілого для дитини. Підпільні богослужіння Української греко-католицької церкви, нелегальні зібрання та літургії священників. Українські колядки. Тихі довгі бесіди за столом про віру, релігію, церкву.
— З дитинства в мене залишилось відчуття приналежності до чогось, що було дуже таємничим. Мені подобалась та атмосфера загадки. У нас два-три рази на рік відбувалися підпільні богослужіння. Спочатку батько був проти, казав, що не братиме в цьому участі, але потім усе змінилось і він навпаки хотів цих богослужінь.
Це формувало Петрову майбутню оптику. Насамперед, коли розвалився Радянський Союз і життя поповнювалось новими віхами історії.
— Коли розпався Союз, а я саме повернувся з армії, то зрозумів, для чого були ці греко-католицькі священники.
Наше «Товариство Лева» роками збирало на акції 30–40 людей, пів сотні — це вже неймовірно.
А тут відбувся похід до церкви Святого Юра й вийшло аж 50 тисяч людей (Ідеться про вихід УГКЦ з підпілля у 1989-му і похід за легалізацію. — Ред.) . Для мене тоді стався поворотний момент у розумінні того, що відбувалося в моєму дитинстві. До чого мала стосунок моя мама, як це формувало. Я тоді краще розумів історію діда Петра.
Родинна історія Наталії Дідули теж непроста. Вона виростала під розповіді про українську культуру, її становлення і творення у часи, коли культурні, громадські чи релігійні організації могли існувати лише підпільно. Батьки Наталії — переселенці з Польщі, яких, як і інших українців Закерзоння, депортували в межах операції «Вісла». Тоді Польська Народна Республіка та Українська РСР підписали договір про обмін населенням, що передбачав добровільне переселення українців із Польщі на окуповану Союзом територію, а поляки мали покинути свої оселі в Україні. За різними даними, протягом квітня-липня 1947 року примусово виселили й позбавили прав на колишнє майно понад 140 тисяч осіб.
— Знайшли цю хату, вона була двоповерхова, але без вікон і без дверей, а на підлозі — уламки гранат.
Мама Наталії — Теодозія-Єва (Дозя) Козій походила з Любачева, тато — Богдан Козій — з Олешич. Теодозія була жінкою виняткової харизми. Жила поміж двох режимів: німецького та радянського, зберігаючи життєствердну силу, безпосередість, гумор та людяність. Дитиною вона носила посилки для вояків УПА в лісову криївку неподалік її дому. Теодозію примусово виселили разом із сім’єю, коли їй було 15. Вони стали останніми з депортованих. Їхали в довгих товарних вагонах. Голодні, втомлені, зморені. Зупинялись у Золочеві, потім у Брюховичах. Врешті їх висадили десь у полі на околицях Львова, де сім’я й осіла. Місцевість Терен на периферії став прихистком для українських переселенців. А з роками — місцем, яке вони дбайливо обживали, вкладаючи душу й серце.
— Ми мали щасливе дитинство, — оповідає Наталія. — Батьки дозволяли нам все. На подвір’ї завжди були концерти, забави, у будинку можна було будувати хатки. Найбільше ми любили Різдво. Власноруч виготовляли вертеп, починаючи з вересня, хоч тоді це й заборонено. А ми все одно ходили по хатах. Найбільше боялися чорта.
У часи незалежної України Теодозія Козій стала активною діячкою. У свої 88 років кошти, які вона збирала на власний похорон, вирішила інвестувати у розвиток соціального бізнесу Urban Space 500. Жінка їздила на «запорожці», грала в бадмінтон, тримала стадо кіз, вирощувала фруктові дерева в саду. І збудувала великий дім, на місці якого колись ріс лише бур’ян та полин і стирчали уламки від гранат. Тепер це просторе, затишне помешкання у мікрорайоні Рясне, де й мешкає сім’я Дідул, продовжуючи творити свою «республіку мрій». Ту, яку колись для них заклала бабця Дозя.
Пливи за течією — живи проти
Перші байдарки Петро з Наталією придбали після Революції Гідності. Тоді їхній син Павло дістав важкі поранення на Майдані, коли снайпери стріляли в мітингарів на Інститутській. Павлові виплатили компенсацію у 100 тисяч гривень, тож батько запропонував інвестувати гроші в ідею, яка б могла стати одним із фундаментальних проєктів для сім’ї. Так почалась історія «ДивоКаяку», де кожен з Дідул віднайшов своє місце.
Головною концепцією родинної справи «ДивоКаяку» є наратив, який об’єднує людей упродовж декількох днів мандрів на воді. Щоб у тривалому спілкуванні краще розуміти інших. Та себе.
Спочатку друзі Петра відраджували, мовляв, такий бізнес не дасть прибутку. Але для нього перш за все важливо було створити середовище живої бесіди. Сьогодні «ДивоКаяк» — один з найуспішніших соціально відповідальних проєктів, який гуртує навколо себе людей цінностей. Найчастіше «ДивоКаяк» мандрує річками на заході України — Дністер, Стрий, Західний Буг, Стир, Рата.
Назва «ДивоКаяк» з’явилась передусім як пошук. Сонце, вода, повітря — дари, які людина може отримати, пливучи у своєму човні і водночас не намагаючись іти за трендами, які пропонує споживацьке суспільство. У мандрах Петро часто розмірковує про значення їхнього слогану «Пливи за течією. Живи — проти» з тими, хто пливе поруч. І кожен розуміє їх по-своєму.
— Ріка — це місце особливого пережиття присутності Бога. Там, де Бог несе тебе на руках. У твоєму каяку.
— Дуже важливо скористатись цією благодаттю впродовж життя.
З великою війною «ДивоКаяк» працює і з ветеранами, але це лише початок іще одного амбітного задуму, про який розповідають і міркують Петро з Наталією. Щоб організувати сплави для тих, хто повертається з фронту, особливо в кого подвійна ампутація, потрібне спеціальне спорядження, фахові інструктори та більш ґрунтовна підготовка. Якось Петро мав можливість мандрувати на байдарках із ветеранами, які реабілітуються в центрі «Назарет» на Дрогобиччині. Тоді у каяку вони пливли двоє: він та Володя з обома ампутованими руками. Володя хвилювався. Петро ще більше.
Через годину подорожі Володя нарешті промовив: «Я би в жизні не подумав».
— І я зрозумів, що він весь час був у стані зависання. І що йому було дуже добре в тій подорожі.
Тодішня бесіда двох чоловіків дала розуміння, як більше працювати з ветеранами. У Наварії Пустомитівського району, що на Львівщині, розташована база «ДивоКаяку», раз на тиждень на сплав приїжджають ветерани разом з командою інструкторів. Для них мандри на воді є частиною абілітації — набуття і відпрацювання нових навичок, необхідних для якісної та нетравматичної інтеграції ветерана після поранення та реабілітації фізичного чи психічного здоров’я.
Окремі сплави організовують і для родин військовослужбовців. Утім, Петро міркує про те, що у майбутньому варто робити спільні подорожі — для військових і невійськових. Не розділяти. Бо лише так можна вчитись мови інклюзивності.
Хребет
У Петра Дідули декілька професій, які супроводжують та допомагають йому упродовж життя. Перший фах — будівельник. Це був батьків вибір. Петро закінчив Львівський фаховий коледж будівництва, архітектури та дизайну. Потім пішов до армії і майже ніколи не згадував цей період навчання. Втім, фах будівельника навчив кількох важливих речей. Відчуття впорядкованості. Розуміння фундаменту для явищ, які тривають у часі. Ваги покладеної одна на одну цеглини.
— Будівництво дає розуміння пріоритетів. Це завжди питання цінності. Вартості. Багато цікавого у житті прийшло через будівництво.
Повернувшись з армії, 1988 року, Петро вступив на факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, бо відчував потяг до слова, сенс якого віднайшов під час військової служби, пишучи листи до батька та друзів. Навчання на журналістиці стало ще одним етапом формування не лише особистісного, а й суспільного.
— Був дуже цікавий час. Спочатку один і той самий професор міг бути за партію та комсомол, а на третьому-четвертому курсі вже змінити мешти і кидати в портрет Леніна. Тоді мені це дуже імпонувало, я щиро захоплювався такими викладачами.
Усвідомлення того, що зміни справді відбуваються, але не так радикально, приходило згодом, коли я ставав свідком того, як совкове мислення легко лягає на ґрунт національного самоствердження.
Надворі витали сподівання на великі зміни, яких після розпаду СРСР чекали мільйони українців. Перші парламентські вибори незалежної України не за радянським законодавством. Ухвалення Конституції і розбудова українського законодавства. Петро з відкритим серцем спостерігав за тим, як історія творилась у нього на очах.
— Чого мене навчила журналістика? Мати хребет. Ті, що мають хребет, — виграють.
Інтерв’ю, що змінило все
— Перша газета, де працював, — це «Поступ». Наставником був Сашко Кривенко (Олександр Кривенко, тодішній редактор газети «Поступ» і один зі співзасновників та активістів «Товариства Лева». — Ред). З ним відбувалися бесіди, він мене потрохи скерував у релігійну тематику. В середовищі журналістів релігійна тематика тоді була диковинкою.
Перше важливе для себе інтерв’ю Петро Дідула провів з людиною особливої глибини, якої не зустрічав раніше, — Любомиром Гузаром. Тоді перед студентом факультету журналістики сидів чоловік з розважливим тоном, впевнений у собі, але водночас із дитячою безпосередністю та неудаваною простотою. Цей чоловік схиляв голову перед своїм співрозмовником. Так він робив завжди, аби бути рівними з тими, хто перед ним. Про Гузара тоді всі говорили пошепки. Розмова з ним цілковито переінакшила ставлення Петра до церкви як інституції.
— Я побачив, що ця тема набагато цікавіша, ширша, ніж я досі думав.
Петро почав працювати з темою релігії, яку тоді журналісти сприймали як щось маргінальне. Тепер він показував у своїх матеріалах, що церква не обмежується лише своєю парафією. Навпаки — може бути частиною людського буття у всіх її проявах.
Якось Петро отримав завдання написати матеріал для газети «Ратуша», де він тоді працював, на якусь лише тисячу знаків — заледве пів сторіночки. Інтерв’ю потребували на наступний ранок, а героєм, як тоді вважали у редакції, був мрійник, який задумав відкрити у Львові університет, що його досі ніхто не наважувався створити. Лише Йосип Сліпий у Римі.
Тоді ішлося про відновлення роботи Богословської академії, яка діяла у Львові до 1939 року. Петро пішов на зустріч. Перед ним сидів випускник Гарварду, вчений, син українських емігрантів — Борис Ґудзяк. Формальне інтерв’ю протривало десять хвилин. Наступні кілька годин вони розмовляли про життя. Петро розповідав про себе. Про сім’ю, дітей. Мрії та вподобання. Насамкінець Борис Ґудзяк запропонував своєму співрозмовнику вступити у новозасновану Львівську богословську академію.
Петро вагався. Мусив думати, як штукатурити стіни, облаштувати будинок.
«Вступай!» — переконала тоді Наталія. Так Петро Дідула знову став студентом — тепер богословської академії у Львові. Пізніше, у 2002 році, її реорганізували в Український католицький університет. Згодом дружина теж пов’язала себе в університетом, коли після навчання в медичному училищі пройшла катехитичні курси.
Перші пластові сходини для їхніх дітей — Галі, Марти, Ганнусі, Юрка та Павла — теж відбулися в УКУ. Зрештою всі діти стали студентами Українського католицького університету.
Війна
— На якомусь етапі ми завели собі гостьову книгу, то Іванка Димид ту їдею подала. І то був великий блокнот, де діти писали свої враження, — ділиться Наталія.
Петро готує сніданок: смажить сирники, заварює каву, підігріває молоко. Потім дістає з шухляди «Книгу гостей родини і дому сім’ї Дідулів». Майже всі сторінки тут списані дітьми з Краматорська, Криму, Луганська, Маріуполя, Бахмуту, Покровська, Бердянська, Херсону. Акуратними літерами синьою ручкою вони дякують за найкраще Різдво, проведене в цьому домі.
У 2005 році Борис Ґудзяк запропонував команді Українського католицького університету ініціативу «Схід і Захід разом», яка б мала на меті об’єднати країну. Тоді близько двох тисяч дітей з центральних та східних теренів країни приїхали до Львова на зимові свята. Сім’я Дідул була однією з перших, що без вагань прийняла гостей зі сходу на Різдво. Відтоді їхній дім перетворився на місце спільної радості. Колядували, співали, обговорювали мистецтво і традиції.
Читали українську поезію, малювали, танцювали, грали в ігри. Вертепували. Дискутували на складні історичні теми.
Оселя повнилася дитячими голосами, наче переливалась поза власні береги людської присутності. Згодом волонтерська акція переросла у «Великдень разом», тож декілька років поспіль сюди щороку з’їжджалися діти з різних куточків країни. А Дідули їздили в гості до них. Набувались разом. І в згуртованості шукали спільні межі власної ідентичності.
— Думаю, якщо би цього всього і багато чогось подібного не відбулось тоді, ми б сьогодні навіть не говорили про ці терени. Бо це була б уже інша історія.
Перед початком Революції Гідності старший син Юрко працював у Національному фонді підтримки демократії США (NED) та мешкав у Вашингтоні, але у 2014 році вирішив повернутись в Україну. Тоді уся родина Дідул поїхала на Майдан. Сина Павла в ті дні після пожежі у Профспілках поранили. Пізніше Павло почав фіксувати у своїх документальних фільмах історії людей, які прагнули змін, створюючи культурні та соціальні ініціативи у різних містах країни. В час великої війни Павло створив стрічку «Бути разом» про Дмитра Пащука. Після Дмитрової загибелі вона стала живим спогадом про друга.
Після Революції Юрко разом з іншими однодумцями — Андрієм Левицьким, Миколою Дороховим та Віталієм Кокорем заснували волонтерський рух «Будуємо Україну разом». БУР почав відновлювати будинки, знищені війною на сході України, та об’єднувати навколо себе молодих людей у відбудові України. Першими містами-учасниками БУРу стали Краматорськ і Слов’янськ, які у 2014 році звільнила українська армія. Під час волонтерської роботи Юрко Дідула замешкав в одній сім’ї. Жінку звали Світлана. Юрко став для неї як син, а згодом у гості приїхали Петро з Наталією. З того часу почали тісно приятелювали та їздити одне до одного.
— Ця перша війна змінила багато. Юрко заснував БУР, наша хата стала таким місцем комунікації, сюди приїздило багато людей, настав такий гарний час пізнання України. Завдяки БУРу багато дітей отримали ці досвіди, відчуття країни, а з ними і я. До початку великої війни ми жили вже в середовищі, яке не мислить себе в інших обставинах, ніж воювати чи волонтерити.
Далі були й інші міста на сході, куди родина Дідул їздила, щоб відновлювати інфраструктуру розсічених війною українських міст. Створювала місцеві та локальні осередки волонтерів, зшиваючи країну зсередини. Зненацька Наталя кидає легкий погляд на светр, в якому одягнена.
— Той светр мені подарувала Вікторія, мама Колі Дорохова, який був головою «Вільної Хати» у Краматорську.
Павло як частина волонтерської команди БУРу також проводив багато часу в Краматорську та Слов’янську. Міста, які стали для нього віхою в пізнанні урбаністичних, локальних ландшафтів України. Через десять років він знову повернувся сюди. Тепер — як військовий ЗСУ.
— Спершу пішов старший син Юрко, — каже Петро.
— Потім Павло, — Наталя продовжує. — Йому не дуже можна, бо в нього велика грижа… Але підлікувався, нас не питався. Двоє сказали, що йдуть, — і все.
Коли говоримо про війну, Петрів голос помітно стихає. Він робить довгі паузи. Опускає голову. Довго мовчить. У кімнаті, де сидимо за столом, тихо хоч мак сій. Декілька місяців тому Петро Дідула прийняв для себе ще одне важливе рішення — стати військовим капеланом.
— Я розумів, що не є воїном. Не стріляв би, хоча хто знає, — Петро замислюється. Знімає окуляри, перебирає пальцями худорлявих рук.
Протягом 2022 року Петро Дідула разом з командою волонтерів УКУ їздив фронтом, щоб записати свідчення в межах проєкту «Малі історії Великої війни». Немало часу проводив з військовими, які служили на нулі. Багато слухав. Розумів, що на фронті вкрай бракує капеланів. Зрештою внутрішня потреба та богословська освіта спонукали чоловіка стати потрібним для війська. Він вступив на трирічне навчання у Львівську духовну семінарію.
— Завжди знала, що він тяжіє до релігійної спільноти. Це його життя. І це було його бажання. Я не могла перечити, — спокійно і тихо каже дружина Наталія.
Поки розмовляємо за сніданком, телефонує з фронту син Павло. Бадьоро розмовляє з батьками по відео. Обличчям схожий на обох, хоч у звичках скидається радше на батька. Багато жартує, розповідаючи про армійські будні. Знайомить із побратимами, серед яких один капелан. Для нього, як і для батька, однаково важливо облаштувати простір, у якому перебуває. Павлів бліндаж нагадує майстерню художника, де поруч зі зброєю — вінілові платівки, фарби, пензлики, книжки. Нещодавно Павло намалював для батька євангельські слова на старій вініловій платівці: «Ті, що стукають, тим і відкриють».
Велика Гра
Подружжя Наталії та Петра Дідул створює навколо себе світи. Площину, де дітям добре поруч з батьками, а батькам — там, де діти, навіть коли вони вже дорослі. Щоб зацікавити у грі, не потрібно надзусиль, головне дозволити робити те, що подобається. Для Петра важливо відчувати радість від того, що драйвить. Він не любить чогось постійного. Усе, що вони з дружиною створюють, як-от і «ДивоКаяк», з часом відпускають та передають дітям. І їхні задуми й далі тривають у часі. Для Наталії визначальним у вихованні дітей є просто любити їх. І бути у цій любові разом.
— З дітьми ми спостерігали речі, в яких були не так батьками, як глядачами. І куди ми не мусили втручатись. Бо діти мали свободу. І у ній зростали. Здається, що саме у ній викристалізувалась особистість кожного. Це і є момент зростання. Творення своєрідної парадигми гри, де перебування не є обтяжливим, а є радше втіхою.
***
Ніч біля берегів — ніби з олова. Без простору, без вітру. З дорогами, що ведуть річковими вигинами. Думки стікали у безкінечність. Течія відносила їх у далекі околиці. Небо вкривалось зірками. Сонце помалу викочувалось. Місяць освітлював шлях. До берегів приходили люди. Світало.
Петро пригадує сплави, які відбувались вночі. Експедиції, у яких він знаходив особливу сутність та зміст.
— Вночі плинність ріки має сенс вічності, — трохи примруживши очі, Петро ніби знову мандрує далекими, неквапливими дністровськими течіями у своєму каяку.
Настає сірий день. Пригаслий, без акцентів. Сад дому Дідул пашіє барвами, контрастуючи з атмосферою погоди. Звідси відкривається розлогий виднокіл заміських околиць Львова. Чути потяг. Довгий, затяжний гул. За батьковими плечима точиться велика гра. Безмежна. Невичерпна.
