Як ми пережили комунізм, і навіть сміялись
Yakaboo Publishing
Як ми пережили комунізм, і навіть сміялись
Славенка Дракуліч
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 8 Травня, 23:59
Промокод — theukrainians

Для західних аудиторій Славенка Дракуліч, хорватська письменниця і журналістка, стала голосом країн з-поза Берлінського муру ще до його падіння 1989 року. Її есеї були не тільки затребуваною оповіддю про життя в соціалістичному таборі: Славенка Дракуліч також однією з перших почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки. Уже класична книжка Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» відкрила Заходу цей жіночий світ — приватний, професійний, активістський. Він, утім, майже так само невідомий і нам, адже для тодішніх мешканців Радянського Союзу відвідини закордону, навіть «братніх» соціалістичних країн, були рідкісною нагодою і віхою в житті, а покоління, для яких подорожі не є чимось надзвичайним, побачили вже зовсім іншу Східну Європу. Дещо в цих есеях видається спогадами про минулу епоху, проте дещо зрезонує з досвідом навіть тих, хто народився вже після написання книжки.

Славенка Дракуліч (Slavenka Drakuli, нар. 1949) — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія), Dagens Nyheter (Швеція), The Guardian (Великобританія), Eurozine та інші видання. 2010 року на Міжнародній зустрічі письменників у Празі Дракуліч визнали однією з найвпливовіших європейських письменниць нашого часу. Чільний інтерес Славенки Дракуліч у документальній прозі — політика та ідеології посткомуністичних країн, воєнні злочини, націоналізм, питання фемінізму, хвороба, жіноче тіло. У книжках «Як ми пережили комунізм», Balkan Express («Балканський експрес») та Café Europa («Кафе Європа») вона пише про буденне життя у комуністичних та посткомуністичних країнах.

***
1
Каву не можна пити на самоті

Вона мертва. Її могилу вкриває плющ і крихітні блакитні незабудки. Горить свічка – мабуть, недавно сюди приходила її мати. Утім, я не була тут ще жодного разу від дня її похорону п’ять років тому. Я її не забула. Якраз навпаки – досі не можу з цим змиритися: з цією смертю, її абсурдністю. У серпні 1985 року, коли вона отруїла себе газом у новому помешканні, їй було тридцять шість.

Не знаю, як розповісти Танину історію, і не знаю навіть, чому це важливо. Вона не була героїнею. Інколи мені здається, що вона була боягузкою. Безліч тонких ниточок, які поєднували її з життям, просто розв’язувалися одна за одною, аж доки вона врешті обрала смерть, а не життя.

Перш ніж відкрити газ, вона заклеїла всі щілини в дверях і вікнах клейкою стрічкою і перемила весь посуд. До сьогодні я не певна, обурюватися такою охайністю у підготовці до власної смерті чи сприйняти її як останній знак її бажання рухатися далі, жити. Я бачу, як вона стоїть у кухні над раковиною, судомно миє її так, наче це – найважливіша річ на той момент, адже врешті саме ця діяльність відтерміновує те, що невдовзі настане – самотність смерті. Коли вона померла, здавалося, що це ще одна нещасна любовна історія. Людям було чомусь легше забагато про це не думати, не шукати в цій смерті іншу, менш очевидну, причину. Було безпечніше звести її самогубство до кліше.

Тієї зими помер її коханець. Він помер під час відкритої операції на серці, але хірург, його приятель, сказав, що він у будь-якому разі не вижив би: його серце було надто слабким. «Зношеним» – ось яке слово він ужив. Вони обоє були журналістами в одній газеті. Він мав дружину, яка працювала в публічній бібліотеці, та доньку-підлітка, яких не міг покинути.

– Я захоплююся його відданістю власній родині, – не раз казала Таня, і я не знала, чи справді вона так уважає або ж цинізм допомагав їй змиритися із самим фактом.

Улітку перед його смертю вона завагітніла. З двома розлученнями і досі бездітна, вона страшенно хотіла цю дитину. Та сталося так, що його дружина завагітніла в той самий час. Він перестав бачитися з Танею. Спустошена, Таня не знайшла в собі сили, щоб самостійно виховувати дитину, і зробила аборт. І коли він почув, що вона більше не вагітна, то повернувся. Таня його прийняла. А кілька місяців потому дружина народила дівчинку, яку він обожнював.

Зима почалася кепсько. У сірому, брудному від смогу повітрі здавалося, що дихаєш крізь брудну тканину. Таня написала статтю, яка здійняла чимало галасу. Її було спрямовано проти націоналізації державною лотереєю всіх приватних автоматів для гри в пінбол. «Якщо нині ми відбираємо ігрові автомати, бо вважаємо, що вони працюють замість своїх власників… то настане день, коли ми націоналізуємо приватні вантажівки, адже вони також працюють замість своїх власників. Або ж почнемо закривати приватні перукарні, бо що таке зачіски чи стрижки, зроблені руками, порівняно з роботою, яку виконує одна електрична сушарка для голови, не кажучи про всілякі плойки, шампуні, кондиціонери, спреї для волосся тощо».

Таня слушно і дотепно порівняла ситуацію гральних автоматів для пінболу із ситуацією радянського громадянина Василя Михайловича Пилипенка, і дискусії в радянській пресі того літа про те, чи має він право тримати в себе коня, якого знайшов і виростив. У Білорусі закон уважав тяглових тварин незаконним джерелом збагачення нібито через експлуатацію чужої роботи. Іноземцеві ця стаття здалася б дуже безневинною. Якої шкоди може завдати текст про автомати для пінболу? Однак ми досягли досконалості у соціальній грі під назвою «читання між рядків», тож, звісно, розуміли, що ця стаття не про пінбол і не про автомати, а про приватизацію економіки. Югославія пройшла різні стадії економічних реформ.

Однією з них була приватизація, коли заради зцілення економіки невеликим бізнес-ініціативам давали змогу розвиватися за рахунок приватних інвестицій. Однак часи змінювалися, економічна політика повернула в інший бік. Прочитана крізь ідеологічні окуляри, її стаття здавалася виразно політичною.

Власне, це був чималий політичний проступок. Передусім вона поважно сприйняла «капіталістичну» орієнтацію (себто дозвіл розвивати приватний малий бізнес) і захищала її. Крім того, вона образила і висміяла судову систему, показавши, що парламент Соціалістичної республіки Хорватія (як і будь-якої іншої однопартійної держави) є лише формальністю. Її стаття, з нинішнього погляду наївна, де йшлося «лише» про автомати для пінболу, викривала функціонування та лицемірство комуністичної держави. Вона висміювала їх, і вже за це її треба було покарати.

Після тижня «консультацій» (вислів на позначення розмов із партійним керівництвом про останні вказівки щодо видавничої політики газет або, простіше, неофіційної цензури) редакція газети опублікувала заяву на сто п’ятдесят слів під назвою «Пояснення редколегії». Якщо не помиляюся, то була остання заява такого штибу. Однак це не було дивиною.

Така практика – пережиток минулого, коли редактори несли за статті пряму відповідальність перед партійним цензором. А крім того, це був ефективний спосіб поквитатися з «ворогами народу» – себто будь-ким, хто виступав проти (чи то пак не відповідно до) партійної політики, тож редактори не надто легко відмовлялися від цієї практики. Згодом її використовували для ліквідації «непокірних» журналістів. У Таниному випадку складалося враження, що редактори пояснювали аудиторії серйозну «помилку», якої припустилася їхня газета. Та всі знали, що таке посипання голови попелом символічне. Це була декларація, написана для партійних босів, а не для читачів: «Редакція… розглянула думки, висловлені в статті. Після уважного аналізу та обговорення редколегія дійшла висновку, що публікація цієї статті була поважною редакційною помилкою у професійному та політичному значеннях цього слова…

Наші газети підтримують і підтримуватимуть законодавчу та інші види діяльності, що стимулюють індивідуальні та приватні ініціативи, окрім тих, які не перебувають у відповідності з діяльністю Соціалістичного союзу робітничого народу та ідеологічних вказівок Союзу комуністів». А насправді ці рядки доносили ось яке повідомлення: «Ми, редколегія, визнаємо свою помилку в тому, що не дотримали повного контролю за своєю газетою, що, на жаль, спричинило появу там небажаних ідей. Ми докладемо зусиль, щоб це не повторилося».

Можу уявити Таню, яка сидить за своїм столом на сімнадцятому поверсі будівлі з алюмінію і скла на Люблянському проспекті й читає свіжу газету, яка ще пахне друкарською фарбою і лишає на руках чорні сліди. Вона перечитує її знову і знову, як і чимало жертв до неї: «Ні, це неможливо; це якась жахлива помилка». Мабуть, це і був момент, коли вона врешті зуміла прозирнути крізь усі ілюзії, що її оточували. Вона побачила, як розколюється скляна стіна її реальності.

Що заскочило її найбільше? Не лише слова, а значення їх появи. Заперечення її як журналістки, колеги, особи. Її редакція, люди, яких вона знала і з якими працювала понад десять років, інші члени партії (а вона ж була членом Комуністичної партії, адже без цього неможливо було стати кореспонденткою найважливішої щоденної газети), – усі вони її відкинули. Щойно з’явилося «пояснення», вона почувалася так, ніби перестала існувати. «Знаєш, – сказала вона мені, – мої колеги більше не наважуються зі мною вітатися. Мені здається, що я невидима.

Ніхто більше не хоче випити зі мною кави, а каву ж не можна пити на самоті». Саме це з нею і сталося – несподівана невидимість. Відтоді її відправили на «лаву запасних»: ігнорована, невидима, неіснуюча, не-журналістка, не-особа. Вона могла писати і навіть отримувати місячну платню, але жоден її текст не потрапляв до друку. А найгіршим було те, що ніхто не міг їй сказати, як довго триватиме ця ситуація – адже ніхто не міг сказати, як довго існуватиме система.

Не знаю, коли вона почала роздумувати про самогубство. Можливо, після аборту, коли їй було так самотньо і нестерпно боляче. А може, по смерті її коханця в березні. І чи ситуація на роботі посприяла цьому рішенню? Може, й неправильно казати, що вона вбила себе через психологічний тиск, який пережила після публікації тієї статті. Та мені здається, що так само неправильно заявляти, ніби вона померла тільки через втрату коханця. Земля під нею розколювалася. Вона не могла змінити роботу, не було куди іти. Вона усвідомлювала, що її чекає доля дисидентки. У житті не лишилося нічого, на що можна було спертися.

Це був час відчайдушних спроб Комуністичної партії зберегти комунізм (чи то соціалізм, як ми його називали) в Югославії. Після смерті Тіто 1980 року залунали передбачення, що країна розпадеться. Це був час реформи освітньої системи, нападів на мистецьку та інтелектуальну незалежність («Bijela Kniga» – збірник «небажаних» письменників, митців, інтелектуалів), політичних судів… Стало очевидним, що система «самоуправління», якою так пишалася Югославія, була лише трюком, щоб змусити вас повірити, ніби звинувачувати треба саме вас, а не уряд чи партію. Це була найдосконаліша з-поміж систем однопартійних держав, створена, щоб інтерналізувати провину, сором, провали чи страх, щоб навчити вас цензурувати власні думки та дії і водночас змусити відчути, що у вас більше свободи, аніж у будь-кого в Східній Європі.

Проте Таня помилялася в одному: вона вірила, що так триватиме вічно. Та сама газета, ті самі обличчя, та сама холодна атмосфера страху і мовчазних звинувачень, незмінність системи – завжди одне й те саме. Що комунізм нам прищепив, то це саме цю незмінність, брак майбутнього, брак мрій, можливостей уявляти свої життя інакше.

Заледве можна було сказати: «Це лише тимчасово. Це мине, бо інакше не буває». Навпаки, нас учили думати: «Хай там як, а це триватиме вічно. Ми не можемо це змінити». Здавалося, всемогутня система панувала над самим часом. Нашому поколінню здавалося, що комунізм є вічним, що ми приречені на нього й помремо ще до його краху. Ми не були революціонерами, які намагалися його зруйнувати, привести його до кінця. Нас виховували з думкою, що систему змінити неможливо, як і поступово змінити її зсередини. Та якби ж Таня просто зачекала. Життя особи – не зала очікування на провінційному вокзалі, де ти сидиш і чекаєш на потяг, який, можливо, ніколи й не приїде. За тиждень до смерті вона постригла волосся на коротко. Мені здається, жінки так не роблять, якщо думають про смерть. Вона боролася за виживання, проте програла.

Коли я нарешті прийшла до її могили, був останній день жовтня. Сонце вже було низьким і холодним, але, як і в моєму садку, жовте і червоне листя винограду, який вився догори цвинтарними мурами, надавало краєвидові приємного вигляду, і я не змогла опиратися бажанню сісти.

Я не намагалася втекти. Дивлячись на місце, де її поховали, я відчула, де саме в мені сховалася пам’ять про неї – десь глибоко, під діафрагмою, де я сама її й ізолювала, стиснувши останній спомин про неї, про той серпневий день 1985 року в тугу кульку болю.

Я прийшла на її могилу, і це мене начебто звільнило, цей схований спогад, льодяна кулька в мені, почав танути, і я вже бачила її обличчя, коли вона сиділа в моїй кімнаті навпроти мене, й чула її голос так, ніби ми обоє досі там, у тому моменті. За день до смерті вона прийшла щось мені сказати. Може, попрощатися. Я мала б здогадатися з того, як вона говорила про самогубство. Та вона так часто про це говорила, розмірковувала про нього як про вольовий акт, гідний вихід із безнадійної ситуації. Рівний тон її голосу в легкому тумані сонного літнього пообіддя, музика, яка долинає крізь важке повітря, сонце, спека – усе це ввело мене в оману. Ми пили пиво. Наближався вечір, і здавалося, наче вона дедалі глибше вгрузає в крісло, і пам’ятаю, як я подумала, що це з’їдає її худеньке, тендітне тіло. Раптом мені здалося, що в неї тремтять руки, і, коли вона вимовила слово «смерть», відчула, як холод пробіг по її хребту. Однак я не мала певності. Я картаю себе за це.

Про її смерть я почула рано-вранці. Подзвонив телефон, і чийсь голос сказав незрозумілі слова, які мені належало збагнути. «Ти мене чуєш, ти мене чуєш?» Голос повторював це запитання, натикаючись на тишу в слухавці. Спершу я не відповіла, не сказала нічого. А потім зойкнула.

Я чула, як зойк підіймається моїм горлом, і водночас здавалося, ніби позаду мене стоїть хтось інший. Дивлячись на особу, яка тримала слухавку і зойкнула, сама я залишалася безмовною, я нічого не відчувала. Я німувала.

Того самого дня я пішла до Тані на квартиру. Вона переїхала недавно, із місяць тому, після того, як батьки розміняли своє трикімнатне помешкання і переїхали в меншу квартиру. Вона довго чекала, коли це станеться, і дуже ретельно її облаштовувала, вишукуючи в антикварних крамничках порцелянове горня, срібне дзеркало чи вазу. Книжки, акуратно розкладені, стояли на полиці, друкарська машинка – розкрита. На столі – свіжий букет ромашок. Здавалося, що, прибираючи свою маленьку квартиру, вона намагалася чинити опір хаосові в своєму житті. Ззовні здавалося, ніби вона знайшла сили рухатися далі. Всередині ж вона просто не витримала.

Була лише одна деталь, через яку я розплакалася, – Біблія в неї на ліжку. Вона лежала розгорнута, обкладинкою догори. Я перевернула її і мигцем глянула на підкреслений текст. У ньому йшлося про життя після смерті. Вона не була релігійною особою; власне, Таня була атеїсткою. Утім, в останні миті життя, коли в неї вже нічого не лишилося, вона звернулася до Біблії. Місяцями після того я могла думати лише про той букетик свіжих ромашок і Біблію. Я запитую себе: чи люди, які писали те «пояснення», згадають про неї бодай колись? Її смерть була неправильною, безглуздою, і навіть тепер я відчуваю її цілковиту абсурдність. Може, комунізм і розвалюється, але якою ціною? Скільки ще таких жертв, як Таня, він забере – не великих героїв, політичних в’язнів чи дисидентів, а людей, які просто не мали більше сил?

Стоячи над її могилою, я просто побажала, щоб – заради неї – після смерті її чекало ще одне життя. Уявляю, як вона там сидить і п’є з кимось каву. Там же мусить хтось бути, адже, як вона казала, каву не можна пити на самоті.

Yakaboo Publishing
Як ми пережили комунізм, і навіть сміялись
Славенка Дракуліч
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 8 Травня, 23:59

Читайте ще

Залишок дня
Ішіґуро Кадзуо
Тотальна автоматизація
Крістофер Стайнер
Капітал у ХХІ столітті
Тома Пікетті
Давати і брати. Революційний підхід до успіху
Адам Ґрант

Блог