Як говорити про медіаграмотність з дітьми? На це питання намагається відповісти українська авторка та медіатренерка Марина Кафтан у книжці «Історія брехні. Як ми обманюємося». Досліджуючи фейки, маніпуляції, пропаганду та рекламу, письменниця також розповідає, як інформаційні технології працюють з людиною, та пропонує способи їм протидіяти і не піддаватися на впливи. Для читачів The Ukrainians пропонуємо фрагмент видання про те, як міняється інформаційний простір з виникненням друкованих медіа.

Преса. Як друкарство змінило поширення новин

Приблизно в 1440 році німецький ювелір, механік та винахідник Йоган Ґутенберґ розробив спосіб друкувати текст, складаючи його з окремих літер. Літери кріпили на прес, який притискали до паперу, щоб усі букви добре відбилися. Цей друкарський верстат буквально перевернув світ! Тепер книжки не потрібно було переписувати від руки — їх можна було швидко друкувати й продавати набагато дешевше. Тому знання стали ширитися Європою з карколомною швидкістю. Ну як із карколомною… Сталося це не за один день і навіть рік. Ґутенберґ помер у злиднях, так і не побачивши розквіту друкарства. Але поступово друкарні почали масово відкриватись у Венеції. Книжки можна було продавати капітанам кораблів, та й розсилати їх звідти було зручно. Ще трохи — і венеційські друкарі придумали виготовляти інформаційні аркуші, це такі собі прадідусі газет. Ці листки називали gazetta — знайоме слово, еге ж? Тоді його вживали на позначення венеційської монети, за яку цю газету можна було купити Чотиристорінкові памфлети продають морякам. Ті везуть їх за тридев’ять земель і продають місцевим друкарням, які розмножують аркуші, — таким чином новини сягали найвіддаленіших куточків світу відносно швидко. Щоправда, на шляху розповсюдження новин (та й фейків, чого вже там) стояло те, що мало хто вмів читати. Але хто вмів — заробляв тим, що ввечері читав газети односельцям у барі. Люди почали звикати щодня цікавитися, що сталося в світі.

Минали роки. Вартість друку знижувалася, видавці налагодили мережу крамниць, дедалі більше дітей вчили читати й писати… Друкують усе — від релігійної літератури до оголошень, від новин і пліток — до наукових робіт. Від неймовірної брехні — до творів, які одразу після виходу змінять хід історії. Про що ж писали в газетах? Ясна річ, важливі новини зазвичай були ретельно відібрані, а статті схвально розповідали про королів та уряди. Але найбільше читачів вабили сенсації — всіляка небувальщина, історії про магію, публічні страти й катастрофи.

Про що ж писали в газетах? Мазаринади

У XVII столітті у французьких містян було чимало способів дізнатися про найсвіжіші новини, плітки та скандали. На базарах і площах вивішували памфлети — такі собі твори на задану тему. У них критикували (й намагалися зробити це кмітливо та смішно, щоб запам’ятали й переказували!) правителів, якусь партію чи подію. Там же можна було дістати невеличку листівку з якоюсь новиною, а потім швидко її сховати чи викинути. Вуличні музики часто складали пісні за вмістом памфлетів на модний мотив — і от уже новину або й не новину, а відверту брехню, весело співає все місто: і ті, хто вміє читати, і ті, хто не вміє.

Однією з найвідоміших жертв памфлетних атак був кардинал Мазаріні. Противники обвинувачували його в усіх гріхах, які тільки могли придумати, лишень би зменшити політичний вплив кардинала. Оціни масштаб: в архівах збереглося близько п’яти тисяч таких памфлетів. Їх так і називають — мазаринади.

Свобода писати, друкувати й продавати що захочеш доволі швидко перестала подобатися можновладцям. Уже наприкінці XVII століття через написання чи друк критики влади можна було лишитися без голови, і це не жарт. Газети закривались, а їхні власники тікали за кордон.

Звідки ми це знаємо?

Звідки у пресі з’являються новини? Спершу хтось має про них дізнатися, потім перевірити, уточнити подробиці, може, зняти відео чи, там, інтерв’ю взяти — а тоді вже писати новину. Однак на практиці, на жаль, так буває не завжди. 

Підробляти процес пошуку інформації прекрасно вміли ще у ХІХ столітті. Наприклад, чудовим способом підняти популярність газети в ті часи було відрядження кореспондентів за кордон. Звідти вони мали повідомляти про важливі новини. Але ж це було доволі недешево! Тому газетярі придумали вихід: їхні «закордонні» кореспонденти писали новини, не піднімаючись із дивану. Скажімо, німецький письменник Теодор Фонтане десять років працював таким чином. Він писав про надзвичайні новини у Великій Британії, хоча за весь цей час жодного разу там не бував. Техніка була простою. Приміром, аби написати про страшну пожежу, яка тривалий час не вщухала в Лондоні, Фонтане зібрав новини з інших газет і вирізав речення, які йому найбільше сподобалися. Щоб історія звучала правдоподібно й оригінально, додавав придуманих героїв — і вуаля, готово!

Звірі втекли! А передплатники — навпаки

Газети, які друкують плітки, чутки, неперевірену інформацію, новини про зірок тощо — називають таблоїдами. Слово «таблоїд» від початку означало «таблетка». Його вигадала компанія Barrow Welcom and Company, щоб назвати ліки в порошку, спресованому в пігулку. З часом лондонці почали називати «таблоїдами» газети, які друкували багато коротеньких популярних історій, часто неправдивих, а ще — чутки, новини про знаменитостей та злочини.

У 1874 році New York Herald, мабуть, згадала про «місячний» розіграш сорокарічної давнини й вирішила повторити успіх. Щоб не мудрувати, редактори просто «випустили» звірів із зоопарку. Газета повідомила, що у нью-йоркському зоопарку стався нещасний випадок (і не один) і містом розбіглися дикі звірі. Репортер газети писав, що на власні очі бачив, як носоріг на ймення Піт напав на працівника зоопарку, який погано з ним поводився, та вирвався з клітки. Потім він «звільнив» іще ледь не півзоопарку! Дикі звірі «загризли» чимало відвідувачів, і «шокований» репортер повідомляв найжахливіші подробиці. Далі тварини порозтікалися Нью-Йорком і нападають на людей. New York Herald писала про десятки загиблих та інших потерпілих, яких хижаки атакували на вулицях міста. 

А ще — начебто громадяни почали озброюватися й патрулювати свої райони, поліція намагається відловлювати тварин і так далі. У самому кінці довжелезної статті з купою подробиць автор зізнається, що все вигадав «просто так». Чого редактори не врахували — так це того, що люди ліниві й полохливі. Десятки людей не дочитали статтю до кінця, а негайно перейшли до паніки. Батьки кинулися забирати дітей зі шкіл, люди боялися виходити надвір або брали із собою зброю. Поліція перейшла на посилений режим чергування, повідомляли про кілька випадків стрілянини, коли котів чи собак приймали за страшних африканських хижаків.

Так, газету критикували. Власники пояснювали: хотіли привернути увагу громадськості до того, що звірів у зоопарку утримують надто вільно і вони можуть втекти. Конкуренти обвинувачували New York Herald у непрофесійності. Але розрахунок виявився правильним: кількість передплатників не тільки не зменшилася — вона зросла!