Ноктюрни
Видавництво Старого Лева
Ноктюрни
Кадзуо Ішіґуро
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Березня, 23:59
Промокод — chytanka

Кадзуо Ішіґуро – один із найвідоміших сучасних письменників, нобеліант, знаменитий своїми романами, уперше постає перед читачами також і автором малої прози.

Ішіґуро створює цикл з п’яти оповідань, вишуканих, динамічних, пов’язаних між собою одним із основних персонажів — музикою. Читати ці оповідання — це ніби дивитися старе добре кіно. Ось співак, який у гонитві за минулою славою втрачає єдине, що справді цінував. І чоловік, друзі якого, як виявилося, цінують у ньому лише добрий смак до музики. І ще один співак та композитор, який, долаючи творчу кризу, мимоволі прискорює розпад шлюбу ледве знайомої йому пари. А обдарований, але недооцінений джазовий музикант вирішує, що налагодити кар’єру йому допоможе… пластична хірургія. І насамкінець молодий віолончеліст, який зустрічає дивну наставницю, котра обіцяє розкрити його талант. Так чи інак, саме музика призводить їх усіх до кульмінаційної точки: іноді кумедної, іноді трагічної, іноді бентежної в своїй неосяжності. 

Пропонуємо вашій увазі фрагмент одного з оповідань – про любов і те, як складається життя.

19 березня з 00:00 та до 23:59 купуйте видання зі знижкою 30% (за умови реєстрації в Спільноті Старого Лева) – з промокодом chytanka

 

За будь-якої погоди

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубша розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувача — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший…

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рокмузику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.

Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. А-тебе? У-тебе-є-діти?».

Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».

– переклад Андрія Маслюха

 

 

 

Видавництво Старого Лева
Ноктюрни
Кадзуо Ішіґуро
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Березня, 23:59

Читайте ще

Мрії мого батька
Барак Обама
Як ми бачимо
Джон Берджер
Коли змінюються факти
Тоні Джадт
Фактологія
Ганс Рослінг

Блог

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!