Ноктюрни
Видавництво Старого Лева
Ноктюрни
Кадзуо Ішіґуро
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Березня, 23:59
Промокод — chytanka

Кадзуо Ішіґуро – один із найвідоміших сучасних письменників, нобеліант, знаменитий своїми романами, уперше постає перед читачами також і автором малої прози.

Ішіґуро створює цикл з п’яти оповідань, вишуканих, динамічних, пов’язаних між собою одним із основних персонажів — музикою. Читати ці оповідання — це ніби дивитися старе добре кіно. Ось співак, який у гонитві за минулою славою втрачає єдине, що справді цінував. І чоловік, друзі якого, як виявилося, цінують у ньому лише добрий смак до музики. І ще один співак та композитор, який, долаючи творчу кризу, мимоволі прискорює розпад шлюбу ледве знайомої йому пари. А обдарований, але недооцінений джазовий музикант вирішує, що налагодити кар’єру йому допоможе… пластична хірургія. І насамкінець молодий віолончеліст, який зустрічає дивну наставницю, котра обіцяє розкрити його талант. Так чи інак, саме музика призводить їх усіх до кульмінаційної точки: іноді кумедної, іноді трагічної, іноді бентежної в своїй неосяжності. 

Пропонуємо вашій увазі фрагмент одного з оповідань – про любов і те, як складається життя.

19 березня з 00:00 та до 23:59 купуйте видання зі знижкою 30% (за умови реєстрації в Спільноті Старого Лева) – з промокодом chytanka

 

За будь-якої погоди

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубша розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувача — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший…

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рокмузику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.

Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. А-тебе? У-тебе-є-діти?».

Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».

– переклад Андрія Маслюха

 

 

 

Видавництво Старого Лева
Ноктюрни
Кадзуо Ішіґуро
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Березня, 23:59

Читайте ще

Залишок дня
Ішіґуро Кадзуо
Кафе «Європа». Повернення
Славенка Дракуліч
Капітал у ХХІ столітті
Тома Пікетті
Я, Ніна
Ольга Купріян, Яніна Соколова

Блог