Правда
Видавництво Старого Лева
Правда
Террі Пратчетт
купити

«Правда» — один із найяскравіших позациклових творів у серії «Дискосвіт» майстра гумористичних фентезійних романів Террі Пратчетта. Тонка межа між фактами й чутками, жарти й алюзії надійно вплітають «Правду» у сучасні реалії і творять майстерну сатиру на інформаційну сферу та суспільство загалом. А особлива, інтелектуальна і разом з тим проста філософія, несподівані стилістичні прийоми, натяки на класичні твори та явища поп-культури гарантують насолоду від читання.

Пориньте у карколомні пригоди Вільяма де Ворда, засновника першої у Дискосвіті газети «Анк-морпоркський Час». Де Вордові доведеться експериментувати, боротися з конкурентом-таблоїдом та його вигадками, наживати впливових ворогів та створювати перші журналістські стандарти.

***

Наступного дня Вільямові знову боліло так, ніби він повернувся до щурячих нір на задвірках «Відра». До того ж йому було нічого робити, а він не любив почуватися неробою.

Як відомо, на світі є два типи людей. Є ті, хто про наповнену до половини склянку каже: ця склянка наполовину повна. І є ті, хто каже: склянка наполовину пуста.

Але світ належить тим, хто, побачивши таку склянку, говорить: «Що таке з цією склянкою? Звиняйте! Моя склянка була повна! І більша!!!»

А всередині залу чимало зовсім інших людей. Їхні склянки тріснуті або випадково перекинуті (зазвичай кимось із тих, хто вимагає більшої склянки), або в них немає склянки взагалі, бо вони товклися за спинами інших і так і не зуміли дати знак барменові.

Вільям був одним із тих, у кого склянки не було. І це було дивно, оскільки він народився в сім’ї, де не лише вміли здобути справді чималу склянку, але й знали, як змусити інших вишикуватись із пляшками напоготові, щоб її наповнити.

Це була свідомо обрана безсклянковість, і цей вибір він зробив у вельми тендітному віці — щойно його послали до школи.

Вільямів брат Руперт, як старший, вступив до анкморпоркської Школи найманців, широко відомої як найкраща школа для тих, у кого склянка повна. Вільям, як менш важлива дитина, був відданий до Гаґльстону. Цей елітний заклад був настільки непривітним і спартанським, що віддати туди свою дитину могли тільки правдиві вершки з найбільших склянок суспільства.

Гранітну будівлю Гаґльстону звідусіль оточували болота. Офіційним призначенням школи було робити з хлопчиків справжніх чоловіків. Задіювана для цього практика передбачала певне зменшення кількості учнів із часом, а заняття — принаймні на Вільямовій пам’яті — полягали в дуже простих та жорстоких іграх під корисними для здоров’я дощем та снігом. Надто низьких, надто повільних, надто товстих чи просто не надто популярних учнів це косило, як траву, цілком згідно із законами природи.

Але шляхи природного добору несповідимі, й Вільям виявив, що має певні здібності до адаптації.

Непоганим способом адаптації до ігрових майданчиків Гаґльстону було вміння швидко бігати й гучно кричати що-небудь нерозбірливе, тримаючись, однак, якнайдалі від м’яча.

Дивовижно, але це дозволило Вільямові зажити репутації спритного гравця, а спритність у Гаґльстоні цінувалась високо — можливо, тому що досягнення в будь-чому іншому тут були рідкістю.

Справді спритним він був, коли справа стосувалася слів. У Гаґльстоні це не вважалось чимось особливим, позаяк найскладнішою вправою з пером, володіння якою вимагалось від його випускників, було написання власного імені (як правило, вони починали робити це без особливого напруження вже за три-чотири роки). Зате це означало, що Вільям цілісінькими ранками міг спокійно читати будь-що на власний розсуд і смак, тоді як ведмедеподібні здоровані, які коли-небудь мали стати в своїх землях щонайменше міністрами, тренувались брати до рук перо, не ламаючи його на друзки.

Вільям отримав добрий атестат, як воно зазвичай буває з учнями, яких до пуття не пам’ятав ніхто з учителів.

І тоді перед його батьком постала проблема подальшої долі сина.

Вільям був молодшим сином, а сімейна традиція полягала в засланні молодших синів у жерці чи ще кудись, де вони не могли б накоїти зайвого лиха у фізичному сенсі.

Але запійне читання вже далося взнаки. Вільям зрозумів, що сприймає молитву як своєрідний спосіб судових дебатів з блискавицями.

Доля управителя, що впорядковує землі та маєтки, була майже такою ж поважною. Проте Вільямові видавалося, що землі та маєтки більш-менш нормально впорядковуються й без нього. Він добре сприймав сільську місцевість, але за умови, що вона перебувала по інший бік вікна.

Військова кар’єра за кордоном не годилася теж. Вільям мав глибоку відразу до вбивства незнайомих людей.

Йому подобалося читати й писати. Він любив слова. Слова не галасували й не гримали на нього, а в його родичів це було чи не визначальною рисою. Слова не змушували борсатися в холодній грязюці. Вони також не полювали на безборонних тварин. Вони робили те, що він їм наказував. Відтак, сказав він, він хотів би писати.

Батько вибухнув, наче вулкан. В його особистому світі писар стояв лише на одну сходинку вище за вчителя.

О боги, хлопче, вони ж навіть не їздять верхи! Слова, які пролунали далі, були ті ще слова.

У підсумку Вільям подався геть — до Анк-Морпорка, традиційного пункту призначення загублених душ. Там він збирався спокійно заробляти на життя словами й розмірковувати про те, що ще легко відбувся порівняно з братом Рупертом, який був і дужий, і вродливий, і з усіх боків відповідав ідеалам Гаґльстону — от тільки, бідака, народився старшим братом…

А потім сталася війна з Хапонією.

Це була нічим не визначна війна, яка скінчилася ще до того, як почалася; війна, по завершенні якої обидві сторони зробили вигляд, ніби її й не ставалося. Але однією з подій, котрі таки сталися в ті кілька ганебних днів нездорової метушні, була загибель Руперта де Ворда.

Він загинув за свої переконання, головним із яких була типово гаґльстонська віра в те, що хоробрість може замінити обладунок — і що хапонці побіжать, якщо на них досить голосно закричати.

Під час останньої зустрічі з Вільямом їхній батько приділив чимало уваги шляхетним і гордим традиціям де Вордів. Переважно ці традиції оповідали про насильницькі смерті, які були, здебільшого чужими. Але Вільям збагнув, що якимось чином де Ворди вважали непоганою винагородою і власну смерть… Принаймні вони сприймали її як достойне друге місце у життєвих перегонах.

Де Ворди завжди першими підіймались на поклик батьківщини.

Саме для того вони й існували. Хіба фамільним гаслом не було «Le Mot Juste»*? Слушне Слово у Слушний Час, сказав вельможний де Ворд. Він ніяк не міг второпати, чому Вільям відмовляється прийняти цю прекрасну традицію.

Відтак, як воно притаманно подібним людям, він вирішив, що єдине, що можна з цим зробити, — це не робити нічого.

Відтоді поміж двох де Вордів запанувала арктична тиша, порівняно з якою морози найсуворіших зим здалися б задухою сауни.

Похмурий настрій Вільяма дещо покращився, коли він зайшов до друкарні й застав там Скарбія, що саме дискутував з Доброгором про теорію слова.

— Не скажіть, не скажіть, — говорив Скарбій. — Так, формально слово дійсно складається з окремих літер. Але, власне, вони мають тільки, — він артистично поворушив довгими пальцями, — теоретичне буття, якщо можна так висловитись. Це, як то кажуть, слова partis in potentia, і, боюся, вкрай недалекоглядно було би вважати, що їм притаманне якесь істинне буття unis et separato. Власне, сама концепція літер, які мають своє фізичне буття, з філософської точки зору, видається такою, що викликає надзвичайну стурбованість. Власне, це так, якби носи та пальці бігали світом самотужки…

Скільки «власне», подумав Вільям (він завжди помічав такі речі). Три «власне» поспіль, ужиті в короткій промові,зазвичай означали, що джерело натхнення ось-ось пересохне.

— У нас повні скрині літер, — рішуче сказав Доброгір. — Ми можемо робити які завгодно слова.

— Бачте, в цьому й полягає проблема, — сказав Скарбій. — Чому б не припустити, що метал пам’ятає слова, які він відображав? Гравери хоча б розплавляють свої форми, й очисна сила вогню…

— Даруйте, ваша превелебносте, — перебив Доброгір.

Один із гномів акуратно постукав його по плечу і вручив йому квадратний аркуш паперу. Доброгір передав його Скарбієві.

— Наш юний колега Каслонґ гадає, що ви могли би прийняти це на пам’ять, — сказав він. — Він набрав це просто під час вашої промови. У нього дуже швидко виходить.

Скарбій спробував презирливо зміряти юного гнома поглядом, проте жодного ефекту це не дало — адже міряти довелося не таку вже й велику відстань.

— Справді? — сказав він. — Ви дуже люб’яз…

Його очі спинились на аркуші.

І вирячились.

— Але ж тут геть усе, що я сказав… Звідки ви знали, що саме я скажу? Тобто — слово в слово! — пробелькотів він.

— Звісно, можливі помилки в послідовності, — сказав Доброгір.

— Але хвилинку… — почав Скарбій.

Вільям залишив їх удвох.

Він позирнув через голову гнома, який заклопотано викладав літери в невеликий металевий пенал. Товсті грубі пальці так і мигтіли між скриньками, що стояли у великій таці зі шрифтами: великі літери — вгорі, маленькі — внизу. Спостерігаючи за рухом гномових рук над тацею, можна було навіть зрозуміти, що він набирає.

«За-роб-ляй-те у віль-ний час», — промимрив Вільям. Рішення визріло. Він поглянув на стоси засмальцьованого паперу біля таці. Вони були густо списані дрібним почерком, який свідчив, що його власник потерпає на геморой.

Майже бездумно Вільям витяг записника, облизнув олівця й дуже старанно записав скорописом власного винайдення:

«Враж-чі події в місті з відкр. друк. маш. п. Доброгором, гн., вел-й інт-с серед гром., вкл. провідн. комерс.»

Він спинився. Розмова в протилежному кінці кімнати, вочевидь, набувала миролюбнішого характеру.

— Скільки конкретно за тисячу? — питав Скарбій.

— На великі замовлення знижка, — відповідав Доброгір. — Яким завгодно шрифтом, без проблем.

На Скарбієвому обличчі лежав теплий відблиск, що буває в тих, хто, маючи справу з числами, бачить, як величезне число обіцяє в найближчому майбутньому стати маленьким-маленьким. За таких умов філософія мала мізерні шанси переважити. Обличчям же Доброгора розбігалися радісні зморшки — ознаки розуміння того, як перетворити свинець на ще більше золота.

— Звичайно, контракт таких масштабів має бути ратифікований особисто Архіректором, — сказав Скарбій, — але я можу вас запевнити, що він дуже уважно прислухається до моєї думки з будь-якого питання.

— Не сумніваюся, ваша ясновельможносте, — життєрадісно відповів Доброгір.

— До речі, — мовив Скарбій. — У вас тут бувають щорічні вечірки?

— О, так. Безумовно, — відповів гном.

— І коли ж?

— А коли б вам було зручно?

Вільям занотував: «Дом-сть про вел-й к-тракт із Науковцем». І, оскільки він був чесною натурою, додав: «Як ми почули».

Справи йшли пречудово. Він лише цього ранку надіслав одного листа — і ось уже має важливі записи для наступного…

…от тільки ж замовники не чекали на наступного листа швидше, ніж за місяць.

Вільям раптом зрозумів, що раніше за цей термін його повідомленням ніхто не зацікавиться. З іншого боку, якщо він про це не повідомить, хто-небудь неодмінно обуриться! Як із тим торішнім дощем із собак на Патоковидобувному тракті, якого, схоже, насправді просто не було.

І ще — навіть коли він попросить гномів використати найбільший шрифт, лист лише з однією чуткою все одно матиме не найкращий вигляд.

От лихо. Треба було ще щось дізнатися. Раптовий імпульс змусив Вільяма наздогнати Скарбія, що вже був зібрався йти.

— Перепрошую, ваша превелебносте, — сказав він.

Скарбій, що перебував у напрочуд доброму гуморі, кумедно звів одну брову.

— Гм, — сказав він. — Та це пан де Ворд, чи не так?

— Так, ваша превелебносте. Я…

— Боюся, ми в Академії ведемо канцелярію самотужки, — сказав Скарбій.

— Чи можна поцікавитись вашою думкою щодо нової друкарської машини пана Доброгора, ваша превелебносте? — спитав Вільям.

— Навіщо?

— Е-е-е… Бо мені цікаво. І я хотів би занести це до свого новинного листа. Розумієте? Думка провідного представника магічного істеблішменту Анк-Морпорка…

— О, — Скарбій завагався. — Це ті записки, що ви надсилаєте герцогині Квірму, і герцогові Сен-Геліта, і тому подібним персонам, еге ж?

— Так, ваша превелебносте, — сказав Вільям. Чарівники були жахливими снобами.

— Гм. Ну, що ж… можете повідомити, що я сказав, що це — крок у правильному напрямку, який… гм… вітатимуть усі, хто думає про майбутнє, і який надасть нашому місту потужного поштовху в прийдешнє століття Фруктового Кажана.

Він пильно, як орел, спостерігав, як Вільям записує сказане.

— І — мене звати професор А. А. Тупкоу, магістр окультизму, доктор астрології, бакалавр герменевтики, дійсний член Академії.

— Так, докторе Тупкоу. Е-е-е… Століття Фруктового Кажана майже скінчилося, ваша превелебносте. Чи не заперечуєте ви, щоб місту надали потужного поштовху зі століття Фруктового Кажана?

— Саме так.

Вільям записав. Для нього завжди було загадкою, чому світові постійно надають потужного поштовху в майбутнє. Ніхто, схоже, не хотів для різноманітності ласкаво провести його туди за руку.

— Ви, звичайно ж, надішлете мені копію випуску, — сказав Скарбій.

— Так, докторе Тупкоу.

— І якщо вам будь-коли знадобиться мій коментар на будь-яку тему, звертайтесь без вагань.

— Дякую, ваша превелебносте. Але я завжди гадав, ваша превелебносте, що Невидна академія виступає проти використання набірного шрифту?

— О, я думаю, нам варто прийняти ті вражаючі можливості, що їх пропонує нам століття Фруктового Кажана, — прорік Скарбій.

— Це століття саме минає, ваша превелебносте.

— В такому разі нам саме час їх прийняти, еге ж?

— Слушно, ваша превелебносте.

— А тепер мені треба летіти, — сказав Скарбій. — Шкода лише, що летіти мені не можна.

Видавництво Старого Лева
Правда
Террі Пратчетт
купити

Читайте ще

Роздуми про двадцяте століття
Тоні Джадт, Тімоті Снайдер
Усі війни Лари
Войцех Яґельський
Мислення швидке і повільне
Деніел Канеман
Суперфрікономіка
Стівен Левітт, Стівен Дабнер

Блог