«Орден мовчальниць» – нова поетична книжка української авторки Катерини Калитко, опублікована літературною корпорацією Meridian Czernowitz.  Калитко, відома як поетка, перекладачка та авторка книжки оповідань, повертається до читачів із збіркою віршів. Редактор книжки Олександр Бойченко коментує це видання так: «Логічно припустити, що перше правило Ордену мовчальниць – нікому не розповідати про Орден мовчальниць. Зрештою, для жінок на наших кривавих землях – покоління за поколінням – життя із зашитими вустами є надто звичною справою. Але іноді трапляється диво – і свідома як свого таланту, так і свого майбутнього орфеївського покарання жінка порушує обітницю. Бо хтось мусить «заговорити, коли замовкає бог», коли на сьомому році війни хижа і щемка батьківщина «розчиняється в повітрі, як пара з рота», коли «ніхто не рятує нікого, усі втомилися» – так, тоді хтось мусить знайти в собі силу і знову наділити нею слова, щоб вони не стояли, «як розгублені резервісти над полеглим військом». Певно, Катя Калитко могла б жити інакше. Спокійніше, легше, приємніше. Якби вміла мовчати. На свою біду і на щастя для української поезії – не вміє».  

Для читачів The Ukrainians діє знижка 15% від Meridian Czernowitz до 30 травня 2021. Замовляйте книжку за посиланням – https://cutt.ly/2bEeVc2

Коментувати поезію – справа непроста. Та в Читанці ми намагаємося її читати й розуміти. Запрошуємо прочитати обрані тексти «Ордену мовчальниць», перед тим ознайомившись із відповідями Катерини Калитко на «заборонені питання» про те, чим є поезія та як її читати:

Що таке поезія?

Катерина: Поезія для мене – той несупокій (саме в такій орфографії), що змушує ніколи не завмирати в переситі, а безупинно досліджувати свій простір і те, чим він населений. Це ніби ночівля в полі вітряної ночі. Тривожність і благо постійного руху. Як в Кобилянської:

Несупокій вокруги, гамір, витворений війною, обава, вічна тривога

Або ще у Наталки Білоцерківець у збірці «Листопад» є вірш «Поезія» – дуже люблю його і він неймовірно точний:

Кожного вечора, кожної ночі
Стукіт у груди. Відкриєш – вокзал.
Кожного вечора, кожної ночі.
Стукіт у груди. Відкриєш – вокзал,
Потяги йдуть, новобранцями повні,
Сірі дівчата перонні, безмовні,
Сухість війни на акаціях.
О, ніч як страх,
Чорновокзальний птах!

Вже довший час у літературі загалом і в поезії зокрема мені здається цікавою і промовистою історія навколо свідка: його відшукування, називання, осмислення його важливості чи ненадійності, створення, врешті-решт. Це один із найтендітніших міжлюдських досвідів, така собі фіксація немарнотності життя. І актуальна жива поезія, як на мене, працює на цю тему то хірургічно, то ювелірно, але завжди найтонше. Інколи залишається свідком-в-собі, і цього теж цілком достатньо, щоб прожити з нею складний, ні на що не схожий час. «Орден мовчальниць», скажімо – досвід безпрецедентної для мене дотепер відвертості, називання її причин, а відтак і свідків, і те свідчення-в-собі, крізь яке я завжди пояснюватиму собі, яким чином моє світло перетікає в темряву і навпаки. 

Як читати поезію?

Катерина: Для мене читання поезії, – звісно, з уточненням, що йдеться про тексти добрі та суголосні, – це завжди скарифікація. Деякі зі знаків потім відкрито носиш на обличчі й тілі, як знак приналежності до цеху чи слідування певній традиції. Але декотрі шрами, залишені поезією, надто інтимні й належать тільки тобі. І якщо б я могла порадити щось у такій інтимній справі, як читання поезії – то мала б порадити якраз не боятися такого шрамування, відкриватись йому як красі та усенсовленості. Видобування світла з-під пошкодженої зовнішньої шкаралупки значно цікавіше й на перспективу виплатніше, ніж цитування елегійне, дидактичне чи розважальне, без великих внутрішніх потрясінь. І ще в мене є незмінний та незамінний спосіб читати поезію: крізь категорію дуенде. У тому сенсі, як трактував це явище Лорка, один з головних моїх поетів, у «Грі й теорії дуенде». Зернина ірраціонального, темного трансу, чогось некерованого, позаслівного, що виводить людину за межі звичного їй стану й самої себе, і є для мене живою кров’ю поезії. Я люблю шорсткі, колючі, нетипові й непокірні речі, бо в них є дуенде. І мистецтво загалом оцінюю за принципом «тут є/нема дуенде»; Він підхоплює і веде, цей темний вітер. Тож тут можна порадити хіба прислухатися й піддатися йому – наслідком буде непересічний, сенсотворчий досвід.

***

Чесність першої справжньої сивини,

неприхованих зморщок.

Борони мене, не пускай у колючі сни,

поки можна.

Ці звертання такі розхристані та прямі

крізь безчасся,

із походу зимового, поки мій

не почався,

поки можна ще губ невтолимий жар –

до зап’ястка. 

З нами в постіль лягає ріка ножа,

срібна пастка,

і тече під мостами наших мовчань,

в темні брами.

Я готова поранитися, зустрічай

із дарами,

слів гарячих, іще не розданих, золотих –

повні жили.

Тепле дихання в шию – зникома довіра тих,

що втомились.

І коли вже з безчасся постане час,

шум вокзалу,

попроси цих людей, щоби нам про нас

не казали.

 

***

Ніжність:

доторки до витонченого зап’ястя

прохолодними пучками, щойно ж із вулиці,

обережно, майже боязко, а раптом сіпнеться;

тихі припухлості ранньовесняних запалень,

крихти, зібрані з губ язиком,

шапка, схована у кишеню,

збите дихання.

Все принишкло і зачаїлося, всі думки про майбутнє –

порожні кудлаті гнізда

на голих деревах, минулорічні.

Колишні мешканці в них не повернуться з першим

теплом. 

А от би погодилась птаха нова, теперішня,

жила би довго, співала.

Серце обрало мову собі та й говорить нею

вночі і вдень, все не вгаває. Але не вголос.

Тепла лялечка вуст 

ніяк не наважується

вивільнити метелика,

бо куди ж він, такий, у світ –

кольоровий, ніжний.

 

***

Вулиця обіймає тебе, наче коханця,

за шию, за талію,

цілує за вухом.

Вітер каже: поруч, за рогом, вільна вода,

у ній зелені й червоні риби, і потопельники,

а над нею весна, і мартини, і свобода.

Є імена, які постійно хочеться

промовляти вголос, але не можна,

щоби тріщинами не взявся простір плаский, затісний.

Ходять люди там, де ходили інші,

п’ють свободу, комось для них підвішену,

ніби кава для безпритульних,

і нічого не ворухнеться у грудях.

А мені – куди?

Так люблю тебе,

що по цей бік моєї любові птахи не можуть летіти,

зависають в повітрі,

безпорадно тріпають крильми,

заплутавшись у невидимих електрохвилях.

 

***

Мертва любов од живої краща, кажуть.

Добре, що він помер, тепер уже не доведеться

босоніж по снігові за артилерійським обозом.

Мертві коханці збираються, коли заряджає дощ,

у підвальних винарнях, ділять біле сухе

так, щоб на всіх, регочуть, говорять пошепки,

кладуть монетки на рейки, свистять, як хлопчиська,

услід поїздам.

А ти і далі мовчи,

такий живий, аж непристойно, аж хочеться

розв’язати тобі нарешті руки і язика,

випустити на свободу з обережної тиші,

змусити заспівати, бігти і задихнутись,

запитати про запис у невидимому паспорті

на споді шкіри.

Або навпаки,

прив’язати, вдарити, лишити сліди укусів

на животі і стегнах, видобути крик.

Бо мертві гарячі, голі й вільні

в готельній кімнаті пам’яті,

а ти прозорий, тихий

уламок живого скла,

якого ще море обточити не встигло,

і кров моя на гострім краю 

запікається.

 

***

І шкребеться паросток у грудях –

насінина щира, золота.

Слава богу, закінчився грудень,

та й до біса січень і свята.

 

Цих уроків нам не прогуляти.

Всюди наче люди – а не ті.

І звучить цінніше за колядку

голос у вокзальній суєті.

 

Ще я з жодним так не говорила.

Це такий новий бездомний біль,

як вертепні паперові крила,

а чи ранка в тебе на губі.

 

Зірки дочекалися, як віхи,

на одне Різдво постаршав сад.

Над церквами знічено затихли

темні юліанські небеса.

 

І стоять за рогом сонні будні,

та в повітрі – спалахи бліді:

тонко промальоване майбутнє

цвітом диких яблунь по воді.

 

тексти Катерини Калитко

художнє оформлення Катерини Косьяненко