Жінки у дизайні
ArtHuss
Жінки у дизайні
Ліббі Селлерс
купити зі знижкою 10%
знижка діє до 13 Травня, 00:00
Промокод — ahchytanka

«Жінки у дизайні» — це колекція історій про 21 постать серед найвпливовіших дизайнерок ХХ століття. Світовий дизайн жінки творили нарівні із чоловіками, тож така книжка є ще одним способом належно підсвітити жіночий внесок у спільну справу. «Жінки у дизайні» включає, поміж інших, історії Захи Хадід, Нері Оксман, Лілі Райх та навіть мисткині українського походження Олександри Екстер. Авторкою цієї книжки є Ліббі Селлерс — історикиня дизайну, консультантка та колишня старша кураторка лондонського Музею дизайну.

Запрошуємо вас відкрити для себе історію творчості та стосунків однієї з героїнь — архітекторки та дизайнерки Лелли Віньєллі у ексклюзивному фрагменті від ArtHuss. За промокодом купуйте будь-які книжки ArtHuss зі знижкою 10% до 13 травня.

***

Їхні стосунки були симбіозом. Він — ідеаліст і мрійник, вона — голос прагматизму та здорового глузду. Понад п’ятдесят років Лелла та Массімо Віньєллі працювали пліч-о-пліч, поєднуючи особисті та професійні стосунки. Уперше ці дві особистості, що так вдало доповнювали одне одного, зустрілися в Італії, пізніше — у Нью-Йорку, під час роботи над відомими дизайнами для соціальної сфери, серед яких — фірмові коричневі шопери для універмагів Bloomingdale’s, компактний посуд для компанії Heller, інтер’єри Великої Північно-Східної залізниці Великобританії й інформаційні покажчики для Нью-Йоркського метрополітену. Одним словом, від середини 1960-х і надалі дизайни Віньєллі були скрізь. І хоча Лелла здобула славу керівниці тривимірних дизайнерських проєктів (інтер’єри, меблі, речі та виставки), а Массімо — двовимірних (графічний дизайн і розробка корпоративного стилю), вони ніколи не мали ані розподілу досягнень, ані ієрархії. Часто наводять такі слова Массімо: «Партнерство полягає не в тому, щоб тримати олівець чотирма руками, а в тому, щоб розділяти акт творчості та висловлювати творчу критику, бо це відображається в кінцевому результаті».

Однак, як і в багатьох інших подружніх партнерствах того часу, професійний внесок Лелли в бізнес, який вони з Мaссімо заснували у 1960 році, часто приписувався її більш екстравертному чоловікові; це відбувалося через домисли непрофесійних, іноді шовіністичних ЗМІ або через абсолютне невігластво. Ця постійна колізія, насправді, так ніколи й не врегулювалася за їхнього життя, однак усі, хто зустрічав мудру та неймовірно вишукану Леллу, відразу розуміли, хто був лідером. Майкл Бейрут, їх колишній колега, писав, що від Массімо він навчився «бути хорошим дизайнером», а від Лелли — «успішним… бо талант і пристрасть мають вирішальне значення, але… важливо також бути ерудованим, кмітливим, упевненим і невтомно рухатися вперед». Саме такою була Лелла.

Елена (Лелла) Валле народилася 1934 року в місті Удіне в Італії, в сім’ї архітекторів. Незважаючи на прагнення Лелли відійти від сімейної традиції та стати журналісткою, її майбутній шлях визначився зустріччю з надзвичайно переконливим молодим архітектором-розробником Массімо в Мілані в 1951 році. Разом вони вступили до Архітектурної школу Венеціанського університету і, одружившись у 1957 році, одразу вирушили до Америки. Там вони два роки навчалися, подорожували та працювали дизайнерами: вона — в архітектурній фірмі Skidmore, Owings and Merrill, а він — у Container Corporation of America (CCA). Після закінчення терміну віз вони повернулися до Мілану й у 1960 році заснували архітектурну компанію Elena and Massimo Vignelli Studio for Architecture and Design, де створювали проєкти шоу-румів і графіку для європейських фірм, орієнтованих на дизайн, серед яких Olivetti, Pirelli та Rank Xerox. Саме тут відбувалися їхні перші колаборації в галузі розробки продукту — для компанії Heller вони створили практичну й компактну колекцію посуду з меламінового пластику всіх кольорів веселки. Ця серія — взірець модульного конструювання — у 1964 році принесла їм першу престижну винагороду Compasso d’Oro, одну з багатьох на їхньому професійному шляху.

Окрім вражаючого списку клієнтських клієнтів, Віньєллі швидко набули й конкурентів. Мілан у той час був епіцентром повоєнного економічного відродження Італії і водночас ставав центром дизайнерської майстерності, тож подружжя почали утискати. В інтерв’ю журналу Eye Массімо зазначав: «За якийсь час починаєш битися головою об стелю». У 1965 році вони вирішили повернутися до Нью-Йорка, де, наче пророки естетики, прагнули внести виразність у візуальний ландшафт Америки за допомогою своїх модерністських дизайнерських технік і європейської ментальності. Якими б серйозними не були їхні наміри, на щастя, від зверхньої однозначності їх врятували ентузіазм, щедрість і гумор.

На запрошення Ральфа Екерстрьома, колишнього колеги з ССА, Массімо став співзасновником Unimark — однієї з перших тогочасних проєктно-консалтингових фірм, яка займалася розповсюдженим нині підходом до створення айдентики бренду “від А до Я”. У той час, згідно політики компанії, Лелла не могла обіймати в ній посаду, як дружина співзасновника, тож вона мусила миритися з роботою позаштатної консультантки, перебуваючи за лаштунками. Певний час Unimark була успішною фірмою, але з часом вони розпалися, що й мало статися, аби заснувати Vignelli Associates (1971), а пізніше — Vignelli Designs (1978). Тепер подружжя могло працювати спільно.

Знання та досвід, здобуті ними в Європі, стали визначальними для їхньої практики. Лелла зростала в гірській місцевості Удіне, де люди досить мовчазні. Лелла, вихована таким середовищем, у своїй дизайнерській роботі прагнула прибирати все зайве. Елегантність вимагає простоти. Кожен із предметів колекції посуду Colorstone (1986) спочатку занурювали у кольорову глазур, а потім начисто витирали краї. Вони зчищали глазур і відкривали красу оголеного матеріалу — проста кераміка сама стала деталлю декору. Ті ж норми простоти подружжя застосовувало і в інтер’єрі церкви Святого Петра (1977) у центрі Мангетена, працюючи над дизайном лав, вівтарів і навіть органу. Вони вирішили обмежити кількість робочих матеріалів лише до чотирьох — це був дуб, льон, срібло та граніт, а також впровадити систему модульних платформ, які за потреби можна скласти й поставити в будь-якому місці. Їм вдалося досягти витонченості за допомогою багатофункціональних рішень й економії засобів.

На тлі екстравагантності 1970-х розважлива витонченість Віньєллі передувала естетиці мінімалізму, що пануватиме в дизайні протягом наступних десятиліть. Та якби Віньєллі дізналися, що передбачили якийсь тренд, то, мабуть, здригнулися б. Вони вважали моду «вульгарною». Постмодернізм — і поготів. Попри те, що Америку вони обрали саме тому, що вона дарувала їм свободу, обоє розуміли, що багато чим завдячують європейській архітектурній традиції. Віньєллі сприймали себе як спадкоємців модерністської ідеї «менше — значить більше». І справді, диван Saratoga 1964 року зі шкіри й лакованого дерева був створений під впливом одержимості лакованими меблями у 1920-х, популяризаторкою яких стала архітекторка й дизайнерка доби раннього модернізму, Ейлін Ґрей. Лак втратив популярність у середині ХХ століття, аж поки оригінальні роботи Ґрей не з’явилися знов на аукціонах у 1970-х, а шанувальники на кшталт Чарльза Стендіґа не почали ввозити європейські меблі в США. Так утвердилася спокійна впевненість Віньєллі в силі модернізму.

За часів навчання в Італії, де для архітекторів перехід від розробки дизайну продукції до графіки, а від графіки — до дизайну меблів, є звичайною практикою, Лелла інтуїтивно обрала міждисциплінарний підхід, як справжня жінка епохи Відродження, але за часів модерну. Однак усе, що здавалося їй природним, у США конкуренти сприймали з невдоволенням, адже йшла запекла боротьба за «сфери впливу». За словами Лелли, Америка була «країною вузьких спеціалізацій», а її схильність до мультидисциплінарності (яку зараз так цінують) випереджала свій час і була незрозумілою для сучасників. Відповідно, багато замовлень Віньєллі отримували від тих, хто мав подібну культурну приналежність або симпатизував їхньому підходу, — це переважно європейські компанії, які хотіли вийти на американський ринок, а також прогресивні американські компанії, що прагнули міжнародного визнання. У портфоліо Віньєллі — регулярні замовлення від меблевих компаній Sunar-Hauserman, Knoll, Poltronova, Poltrona Frau і Rosenthal, інтер’єри й шоу-руми для Barneys New York, Artemide і Steelcase, а також срібні столові прибори та ювелірні вироби для San Lorenzo. Рівень довіри клієнтів до Віньєллі був дивовижно високим. Вони працювали за стандартами, яких важко досягти навіть сьогодні.

На жаль, Лелла втратила здатність відповідати цим стандартам через хворобу Альцгеймера. Коли вона була вже надто слабкою, щоб говорити сама за себе, Массімо віддав шану своїй дружині, опублікувавши книгу «Дизайн, створений Леллою Віньєллі» (Designed By: Lella Vignelli, 2013), — уважний і своєчасний дарунок. Массімо шанобливо назвав її «натхненням для всіх дизайнерок, які наполегливо відстоюють цінність своєї праці». Здобутки Лелли ґрунтувалися на її принципі: «Те, що ти робиш правильно, триватиме вічно».

– переклад Вікторії Пушини, Валерії Колодій

 

 

ArtHuss
Жінки у дизайні
Ліббі Селлерс
купити зі знижкою 10%
знижка діє до 13 Травня, 00:00

Читайте ще

Прощавай, зброє
Ернест Гемінґвей
Маркетинг майбутнього. Як ґроуз-хакери змінюють правила гри
Раян Голідей
Гра в музей
Н. Космолінська, І. Магдиш
Я і КонституціЯ
Лариса Денисенко

Блог