На другому поверсі львівської ресторації сидить 31-річний світловолосий хлопець. Саме тут він любить писати книжку. Книжку, яка заново дала йому сенс життя.
Цей хлопець — Дмитро Щебетюк. Громадський діяч, який легко розповідає про важливе: права людей з інвалідністю і доступність українських міст. У 21 рік він зазнав серйозної травми хребта, але не склав рук, а сприйняв це як виклик. Своїм прикладом він надихає інших насолоджуватися життям. Дмитро переконаний: можна знайти гарне в буденних речах.
У грудні 2015 року він заснував громадську організацію «Доступно.UA». Завдяки їй Дмитро зумів запустити й інші проєкти, що сприяють доступності міст і повноцінному залученню людей з інвалідністю в суспільне життя. А ще Дмитро мандрував автостопом Україною, Білоруссю і Європою. Так він втілив свою давню і відчув себе ще незалежнішим у пересуванні.
В інтерв’ю для The Ukrainians Дмитро Щебетюк розповів про власну книжку, а також про те, як зробити світ навколо доступним і зберегти оптимізм, попри виклики та перепони.
Твій батько військовий, тому ти багато подорожував у дитинстві. Як це вплинуло на те, ким ти став?
Я звик рухатись. Кілька місяців живу у Львові, але багато часу проводжу в Києві. Звичайно, переїзди в дитинстві вплинули на мене, тож я легко адаптуюсь у новому місці та до більшості умов. Приміром, ми з батьками в дитинстві їздили на море з наметами. Хай то був не якийсь санаторій чи квартира, проте найголовнішим було, з ким і де ти є. А до решти можна пристосуватись: чи то намет, чи то лавка в парку, чи готель.
Коли й чому ти вирішив заснувати громадську організацію «Доступно.UA»?
Революція Гідності принесла багато позитивних змін нашій країні. Зокрема в ставленні до людей з інвалідністю. У 2014 році думав про те, що колись займатимусь громадською діяльністю, але років за 20. За рік все змінилось. Ми з подругою гуляли в центрі Києва та не могли знайти архітектурно доступного місця, де випити чаю. Найкраще, що знайшли, — кафе з трьома сходинками на вході, куди я зміг піднятися зі сторонньою допомогою. Поки сиділи там, виникла ідея перевіряти такі заклади на доступність, розповідати про найкращі, щоб інші люди також мали інформацію, куди вони можуть піти.
Коли почав працювати в цій темі, зрозумів, скільки там безладу. Є непорозуміння навіть між громадськими організаціями. Замість того, щоб вибудовувати здорове суспільство, у нас десятиліттями набудували схем та окремих бюджетних рядків для привілейованих організацій.
Я фізично сильніший, ніж багато людей з інвалідністю. Тому можу потрапити навіть туди, де побудували з порушенням державних будівельних норм. Але це не нормально, мої фізичні можливості не можна брати за основу. Доступ до таких локацій має бути у всіх, а там хай кожен вирішує, чи скористатися цим. Я цим займаюсь, бо мені подобається надихати людей, мотивувати до активного життя.
Як ініціатива вплинула на доступність українських міст і не лише? Про які конкретні приклади можете розповісти?
До прикладу, влітку 2019 року в Києві відкрили зупинки громадського транспорту зі сходинками. І так по всьому місту: де раніше був безбар’єрний підхід до зупинки, їх підняли та створили додаткові перешкоди для людей. І це стосується не лише людей з інвалідністю, а також батьків із дитячими візочками чи малими дітьми, літніх людей, людей на милицях чи з іншими травмами. Ми написали про це — і за місяць більшість зупинок переробили.
Нещодавно за нашими рекомендаціями поліпшили доступність кількох станцій швидкісного трамвая. Ми три роки розповідали, що там треба зробити, та нарешті досягли цього. Також співпрацювали з ВДНГ, Міністерством закордонних справ, консультували «Кураж Базар». До нас постійно звертаються бізнеси щодо рекомендацій, як їм поліпшити ситуацію з доступністю. Часом ми самі пишемо закладам, котрі перевірили, як вони можуть зробити свій простір кращим.
Є конкретні випадки, коли зміни приніс саме ти, коли ти ведеш це від початку до кінця, але зазвичай це робота кількох організацій. Хтось «підігрів тему», хтось її «добив». За останні п’ять років значно побільшало як самих організацій, так і активістів, які вийшли у публічний простір.
2018 року ми запровадили нагороду «Відкриті двері». Її отримують простори та ініціативи, безбар’єрні та зручні для всіх. Наприкінці 2020 року втретє вручали цю нагороду. І от на врученні одна з переможниць, дівчина з «Ветеран Хабу», розказувала: «Для мене завжди прикладом було «Доступно.UA». Я за вашими відео вчуся робити простори». Так ми впливаємо на людей. Часто це годі простежити. Однак на рівні свідомості багато що змінилося.
А щодо міст загалом?
Ми дійшли до думки, що міські голови, і загалом політики, люблять рейтинги. Тому в 2019 році створили рейтинг доступності українських міст «Тостер». І перевіряємо міста на відповідність державним будівельним нормам. Крім того, що це має мотивувати їх до змін на прикладі та конкуренції з іншими, інформація з перевірок допомагає відстежувати динаміку. Тоді мери не будуть казати, що отримали такий спадок. Окей, нехай спадщина погана, але що змінилося за час вашого перебування при владі?
Є міста, що за цей час дуже прогресували. Наприклад, у Львові центральна частина міста стала досить комфортною. Сихів розбудували. Дивишся: «О, Європа». У Чернігові за чотири роки центр колосально змінився. Вінниця стрибнула неймовірно за п’ять-десять останніх років. У моєму особистому рейтингу Львів і Вінниця — це найдоступніші міста України.
Львів і Вінниця — найдоступніші міста України
Зазвичай роблять банальні помилки. От в Івано-Франківську реконструювали центральний вхід до міського озера й порушили норму кутів нахилу для пандусів. Я поїхав туди на відпочинок і не збирався займатися темою доступності. Тоді побачив ці порушення, написав про це в себе у фейсбуці. Через місцевих друзів вийшли на знайому жінку, яка працює в міській раді. Що вона відповіла? «Та це, мабуть, заказняк перед виборами». А це було напередодні місцевих виборів 2020-го. Водночас, місцева організація людей з інвалідністю просто проігнорувала цей момент і сказала: «Та всюди порушують. Де не порушують?» Оскільки я опинився в Івано-Франківську, то не буду ж чекати, поки вибори минуть, і ми продовжили штовхати цю тему. Коли ж у міській раді дізнались, що я живу в Києві, то порадили не лізти в їхні, івано-франківські, справи.
Мене це вибісило. Я — українець. Івано-Франківськ — це Україна. У нас є законодавство, якого слід дотримуватись. У будь-яке місто я хочу приїхати і комфортно почуватися. Нормальна реакція на це була б: «Дякую, розбиремося та виправимо». Ні, повний ігнор. Правда, ми потім передали цю інформацію міському голові іншим чином. Я слідкую за ситуацією, але поки що без змін. І, звичайно, в багатьох містах зміни чи надто повільні, чи їх немає взагалі.
Яким, на твою думку, має бути доступне місто?
Тут не треба нічого вигадувати. У Європі вже давно керуються принципом універсального дизайну, а в нас усе ще говорять просто про доступність. Універсальний дизайн — це коли всі заходять одним і тим самим входом, користуються тими самими об’єктами, простором. Не має, наприклад, бути спеціально облаштована вбиральня. В Іспанії заходив в один готель. Дивлюсь: чоловіча і жіноча вбиральні. Ні на одній, ні на іншій немає окремої позначки для людини на візку. І я подумав: «Що це за Іспанія така недоступна». Я заходжу у вбиральню, а там поручні, все є. Це було містечко на три тисячі населення. Такого принципу варто дотримуватись і нам.
Є приклад, коли міський голова Вінниці приходить на відкриття і одразу питає: «Що з доступністю?» Це наслідки роботи влади та місцевих громадських діячів і організацій. Коли будь-який бізнес, державний чи недержавний заклад розуміє, що прийде міський голова і може запитати про доступність, то думає про це.
Одним із напрямів роботи «Доступно.UA» є зміна сприйняття людей з інвалідністю в суспільстві. Розкажи, на якому рівні зараз відбувається взаємодія?
Нині більшість організацій людей з інвалідністю, що й представляють таких людей, виглядають як «дайте нам, держава винна, все навколо погано». Ти подивишся, почитаєш і думаєш: «Та ну його надвір виходити. Тебе там ніхто не чекає, не радий тобі. Краще сидіти вдома». Зазвичай їхній настрій збігається з ідеями, що не мають нічого спільного з залученням всіх людей до активного життя. Натомість з організаціями нового покоління ми у дружніх стосунках і одне одного підсилюємо. Зміна в свідомості українського суспільства дуже помітна.
У мене був період, коли я не знав, за що жити, не міг собі дозволити щось купити. Мав затягані куртки, а взимку вдягав по кілька светрів. Уже тоді ми розвивали «Доступно.UA», я успішно займався плаванням. Проте це не приносило коштів, бо проєкти з командою ми робили безкоштовно, по суті. Жив я за рахунок державної допомоги та підтримки батьків, яким надзвичайно вдячний. Точкою зміни став день, коли я відкрив холодильник удома, а там пусто. У гаманці залишалось 200 гривень, а прожити треба було ще два тижні. Я сфотографувався з таким холодильником на пам’ять і вирішив змінити своє життя.
Згодом почав працювати з «Телебаченням Торонто», мені там платили зарплату. Пригадую, як у Львові купив собі куртку. Тоді я відчув: «Як офігенно мати якісь гроші, коли ти можеш собі дозволити піти щось купити!».
На День людей з інвалідністю ти ініціював проєкт «День досвіду». Чому важливо, щоб люди отримували інший досвід?
Так, було кілька варіантів переживання «Дня досвіду». Один із них — це перейняти на себе власне досвід людини на візку: ти проходиш звичний маршрут — на роботу, в магазин тощо, водночас враховуєш всю недоступність на шляху. І коли натикаєшся на високий бордюр, сходи без пандуса абощо, то маєш знайти шлях, щоб обійти їх, або затриматись на певний час. Так коли ти бачиш людину на візку, якій важко зайти в заклад, ти думаєш: «Я їй допоможу». А коли ти на собі переживаєш цей досвід, коли тебе обмежує інфраструктура на наших вулицях і через це ти втрачаєш свій час, то розумієш, що треба створити гідні умови, щоб людина сама могла зайти. Що більше людей переживає цей досвід, то більше розуміє глибину проблеми, важливість цього всього. Це про емпатію.
Ба більше, починаєш розуміти, що доступність потрібна всім. Адже є ще такий стереотип, що архітектурна доступність потрібна лише одній групі — людям з інвалідністю. Проте ця група є значно ширшою, це маломобільні групи населення: батьки з дитячими візочками, літні люди, вагітні жінки, люди з тимчасовими порушеннями здоров’я тощо. Усі ми в певний період життя належимо до них.
Розкажи про «ДоступноЄвротур», твій другий великий автостоп. Чим ця подорож стала корисною для тебе?
Ми з товаришем об’їздили десять країн за 100 євро. Це був крутяцький проєкт. Він про те, що можна побувати де хочеш, не маючи шалених грошей. Ми фактично мали 40 євро на людину на 30 днів. Але для цього треба було довіряти світові.
Цей проєкт і про мотивацію, і про ламання стереотипів. Ми нікому не казали: «Дивіться, я людина на візку». Ні, ми показували, як подорожуємо. Люди бачили мене на візку й захоплювалися пригодами, тим, що я роблю. Вони розуміли: люди з інвалідністю — це не ті, хто сидять і просять грошей. Вони можуть жити крутіше, ніж хтось. І це все за 40 євро на місяць, за тисячу гривень.
У Європі ти відчуваєш, що твої права захищені. Вважаю, що кожному треба їздити в країни, де високий рівень захисту прав, щоб розуміти, що в Україні не має бути так, як зараз.
Яким проєктом ти найбільше пишаєшся? Чому?
Я пишаюся загалом «Доступно.UA». Адже організація народжує інші проєкти. Для мене показово, що проєкт «Доступно.UA» успішний, бо я можу відійти від справ, а він буде існувати.
Зараз ти пишеш книжку та частинами ділишся нею з охочими. Для чого та для кого ти її пишеш?
Я почав писати її після переїзду до Львова. Взагалі там я збирався писати музику. Але в квартирі жахлива акустика. Голі стіни, гола підлога. Записати добре не виходить. Я трохи засмутився, але сів за книжку, така ідея була ще з 2018 року. Мені зайшло.
Я люблю надихати та дарувати людям радість. Мене не буде, а книжка залишиться. Вона мене драйвить. Це щось нове. Важливо те, що мене пре писати. Я прокидаюсь о п’ятій ранку й думаю: «Тут я пожартую так, а тут про дитинство згадаю». Заварюю чай і чотири-п’ять годин пишу.
Мене не буде, а книжка залишиться
Я раніше не міг подумати, що зможу стільки просидіти й мені буде ок. Я ненавиджу сидіти. Мені треба рухатись: плавати в басейні чи гуляти, напружуватися фізично. А тут я просидів п’ять годин, і мені добре. Я тоді не розгублений, хоча останні рік-два почувався саме таким. Не знав, чого хочу від життя. Як я можу отримати щось, якщо не знаю, чого прагну?
Як тобі вдається зберігати оптимізм, попри життєві виклики та перепони?
У мене було таке виховання. Коли я травмувався, у мене не було відчуття облому. Проходив реабілітацію, були якісь думки, сприйняття нового себе. І поки це все тривало, я зрозумів, що життя продовжує свій рух. І воно рухається повз мене. Тому я будь-яку ситуацію в житті сприймаю як виклик, який маю подолати. Не звертаю уваги на перешкоди. Зважаю на те, чого хочу, про що мрію, які в мене цілі. Є бар’єри як у фізичному, так і в психологічному сенсі. Мені не складно все це. Бо я люблю насолоджуватися життям.
Мабуть, вся суть у тому, щоб знаходити радість в дрібницях. Я люблю природу. Вода — відновлює найкраще. Особливо море. Покупатися в морі — це обов’язкове за будь-яких умов.
Ти часто говориш, що чудеса трапляються. А які чудеса відбулись у твоєму житті?
Ще після першого автостопу — Україною та Білоруссю — ми з подругою подалися на конкурс літніх фотоісторій від Canon. Виграли 250 тисяч гривень на подорожі й полетіли на Сейшели. Лише на мандри, я не міг ні на що інше їх витратити. Інакше я б їх відклав або зробив щось інше. Отаке трапляється в житті. Ти можеш нині ночувати на лавці, і в мене таке було, а завтра бути на Сейшелах. Це дуже приємно. Ти розумієш, як світ тебе любить.
Так само мені написала одна жінка: «Я вже два роки відправляю когось з активістів відпочивати. Хочу тобі запропонувати». Я щиро сказав: «Я давно мрію побувати в Норвегії. Але зрозумію, якщо ви не захочете оплачувати цю поїздку». Натомість вона мені та другові оплатила поїздку. У житті мільйон чудес.
Проте є важливий аспект: ти не можеш просто сидіти та чекати. Ти рухаєшся, а вони тебе знаходять. Так, чудеса трапляються, але винятково за участі кожного з нас.
Локація: театр пива «Правда»
[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
