Про якість та авторитет університету свідчить і його здатність ефективно співпрацювати з іншими університетами. Порівнюючи у цьому контексті українську та європейську освіту, очевидно, що остання краще інтегрована в різноманітні міжнародні програми, мережі співробітництва. Відтак там можна очікувати на якісніші навчальні програми, оскільки вони побудовані на використанні досвіду не однієї, а багатьох інституцій.
Втім, поряд із цим спостереженням є не менш промовисте: як українська, так і європейська освіта має приблизно однакові проблеми, питання до обговорення і стратегічні завдання.
Кандидат політичних наук, керівник академічного відділу Українського католицького університету Дмитро Шеренговський розповів про тенденції університетської освіти, умови, за яких українським вишам вдасться ефективно співпрацювати з європейськими, а також про те, що потрібно знати студентам, їдучи на навчання за кордон.
[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроект The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проекті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]
Ми часто чуємо словосполучення «класичний університет» як означення університетської освіти. Але що таке університет? «Класичний», «новий» — який він сьогодні?
Тут не обійтися без історії становлення того, що ми називаємо університетом. Чи задумуємося, звідки взялися цифри: 4 роки — бакалаврат, 1,5-2 роки — магістратура? Насправді університет фактично повторив принцип ремісничих цехів з майстрами і підмайстрами. Щоб стати підмайстром, потрібно було пройти чотирирічне навчання, а щоб навчати інших, тобто вдосконалитись у професії настільки, щоб самому стати майстром і продукувати нове знання, — ще два роки. Цю традицію перейняли й університети, і вона існує уже століттями. Тому якщо під «класичним університетом» ми розуміємо функцію навчання з початкового рівня, дослідження світу, своєї професії та, врешті, створення нового знання, то навряд чи колись такий університет перестане існувати.
Хтось вдало пожартував, що ХХ століття стало століттям незнання, натякаючи, що хоч ми й перебували у науковому бумі та зробили численні наукові відкриття, вони все ж демонстрували ще більше «білих плям»
Університети, які досі думають, що їхнє, так би мовити, «класичне» завдання — лише передавати інформацію, яку сьогодні з легкістю можна знайти в інтернеті, вочевидь, плутаючи її з набуттям практичних знань та навичок, не мають шансів вижити у сучасному світі. Сьогодні якісна та цінна освіта дає людині основу для творення, а не відтворення.
Які зміни відбуваються зараз в університетській освіті? Як ви оцінюєте їх?
Хтось вдало пожартував, що ХХ століття стало століттям незнання, натякаючи, що хоч ми й перебували у науковому бумі та зробили численні наукові відкриття, вони все ж демонстрували ще більше «білих плям». Наш час — не виняток із правил. Сьогодні відбуваються нові, неймовірніші стрибкоподібні зміни у науці, тому університетська освіта повинна не відставати і щороку ставати все динамічнішою.
Також, якщо для ХХ століття стояло завдання пошуку знань, то зараз найважливіше питання, про яке дискутують і яке є наслідком постмодерністської зміни, звучить так: чи може знання бути об’єктивним? Тобто чи навіть те, що ми називаємо об’єктивним, не є наслідком суб’єктивних знань?
Ця дискусія ставить низку запитань, що пов’язані з точністю та моральністю: чи знання — це те, що можна знайти і чого можна навчитися? Чи так чи інакше у кожного правда своя, тому визначити рівень і якість знання — практично неможливо? Відповідно, усі ці процеси впливають на освіту, а конкретніше — змінюють сутність того, що, як і для чого ми вчимо.
Трансформується розуміння інформації, що лежить в основі сприйняття світу, а, отже, і будь-яких знань про нього. Сьогодні ми маємо можливість швидкого доступу практично до будь-якої інформації. Якщо раніше її пошук був дуже складним і довготривалим, то зараз нам доводиться ставити фільтри, щоб хоч якось вберегтися від безперервного потоку різноманітних інформаційних шумів.
Це означає, що поступово питання пошуку інформації та її запам’ятовування втратить свою необхідність. Що справді буде потрібним — це навички оперування інформацією та її фільтрування. Таким чином, зміщується фокус університетської освіти загалом: з ретранслятора інформації і свого роду проповідника викладач перетворюється на ментора, який допомагає зрозуміти студентам, яким чином нам використовувати знання на практиці.
Паралельно ми спостерігаємо й інше явище — зростання діджиталізації освіти. Навіть гуманітарні, та особливо соціальні науки все більше спираються на кількісні методи наук про дані. Прикладні науки стають все популярнішими, і постає питання інтеграції наукових та освітніх напрямів.
Провідні науковці все краще розуміють, як працює людський мозок та нейромережі, а отже, як накопичується і передається інформація. Вони досліджують, як комп’ютери будують свої нейромережі та роблять висновок, що ці процеси включають інші підходи, аніж ті, як застосовує людський мозок для роботи з інформацією.
Втім, створення у найближчому майбутньому методів, які допоможуть людині співпрацювати з машинним інтелектом таким чином, що інформація одразу потраплятиме в людський мозок, сьогодні вже є питанням винятково технічним і, звісно, етичним.
Якщо в голову людини можна буде помістити чип, який матиме доступ до будь-якої інформації в інтернеті, яким тоді буде основне завдання університету?
У цьому напрямку вже проводять дослідження. У 2013 році Барак Обама ініціював науково-дослідницьку програму «BRAIN Initiative» з бюджетом понад 5 млрд доларів США. Ціль програми — дослідити механізми функціонування мозку за допомогою технологій. Подібна, але окрема ініціатива «Human Brain Project» була заснована того ж року країнами ЄС. І ось нещодавно вчені з Колумбійського університету повідомили, що їм вдалося повністю відсканувати всі нейрони в тілі гідри у режимі реального часу та інтерпретувати їх, дізнавшись, про що гідра «думала» в той момент.
Отже, якщо науковці можуть повністю зчитувати та інтерпретувати інформацію, яку живий організм транслює в процесі своєї життєдіяльності, то лише питанням часу є те, коли вони зможуть «завантажити» цю інформацію у зворотному напрямку. Звісно, гідра — не людина, технології ще не настільки досконалі, а відповіді на морально-етичні питання — попереду.
Однак сучасному університетові вже сьогодні слід серйозно задуматися, де він буде в цьому процесі. Пофантазуймо: якщо в голову людини можна буде помістити чип, який матиме доступ до будь-якої інформації в інтернеті, яким тоді буде основне завдання університету?
Не секрет, що навіть технічні відкриття є неможливими без допомоги гуманітарних наук і навпаки. Чому залежні одні від одних такі, здавалося б, непоєднувані дисципліни?
Це пояснює принцип гармонії, на якому побудований світ. Тому й прогрес можливий лише на перетині різних наукових напрямів.
Як політолог скажу, що будь-які достатньо ґрунтовні дослідження у сфері сучасних політичних наук не можуть обійтися без формул, графіків та аналізу великого масиву кількісних показників. Хоч ще декілька десятків чи сотню років тому політичні науки були радше подібні на філософські.
З іншого боку ми бачимо, що дослідження людського мозку — те ж сканування нейробіологічної діяльності мозку — неможливе без етичної та моральної площини. Тому вже зараз великі компанії й корпорації, поряд із технічними фахівцями з добре розвиненим креативним і дизайн-мисленням, потребують людей з тією ж гуманітарною освітою, які зможуть ставити незручні, але стратегічно важливі запитання.
Суспільства, які розуміють важливість діалогу між різними науками, підходять до цього з позиції кластеризації — коли освіта взаємодіє з громадськими суспільством, бізнесом, різноманітними організаціями, місцевим врядуванням. У такому випадку з’являється шанс знайти максимально обдумані рішення.
Наприклад, цього літа Міжнародна асоціація гуманітаріїв проводила у стінах Українського католицького університету свій щорічний Конгрес гуманітаріїв, який відвідали науковці і соціально-політичних напрямів, і прикладних наук. Окрім того, цього року Конгрес підтримали українські (наприклад, Міжнародний фонд «Відродження» в Україні та Програма Львівської міської ради «Львів науковий») та американські партнери (American Council of Learned Societies – ACLS та Association for Slavic, East European and Eurasian Studies). Тобто ми бачимо об’єднання академії, громадського сектора та місцевої влади навколо конкретних проектів. І найважливіше, що, як правило, після таких з’їздів відбувається великий прогрес у співпраці, забезпечується сталість цих проектів.
Яким є майбутнє політичних студій в університеті? Які процеси впливають на це?
Як на мене, найкращу відповідь на це питання дав президент Асоціації політичних студій Великобританії проф. Метью Фліндерс. У одній із своїх статей він чітко ідентифікує три ключові зміни, що відбуваються у політичних науках. По-перше, якщо раніше основні дебати були «внутрішніми» і точилися всередині дисципліни між представниками різних шкіл, то тепер вони мають зовнішній прояв і відбуваються на перетині з іншими дисциплінами, зокрема когнітивними та поведінковими науками.
Інша річ — це зміни в навколишньому світі, які стають все комплекснішими, тобто стосуються багатьох суспільних процесів одночасно, і набагато швидшими, порівняно з минулими століттями та навіть десятиліттями. Є класичний приклад про адміністрацію президента Кеннеді, яка в період Кубинської кризи 1962 року мала декілька днів для обговорень та переговорів, перш ніж ситуація стала публічною.
Сьогодні така ситуація просто неймовірна, владні офіси та think tanks змагаються з редакціями медіа, адже суспільство вимагає політики вже і зараз. Спробуйте лише щось приховати. Норвезький антрополог Томас Еріксон колись написав книгу «Тиранія моменту» — про зміну сприйняття часу в новій інформаційній епосі. Думаю, що сьогодні варто говорити про виключний і беззастережний диктат моменту. Спробуйте згадати про події тижневої давності у глобальній політиці. Там щось було взагалі, окрім вчора?
Також відбувається переорієнтація політичної науки — із проблемно орієнтованої до орієнтованої на рішення. У сукупності ці три фактори змінюють підходи як до досліджень, так і до викладання політичних дисциплін. Політичні студії повинні стати гнучкішими, бути відкритими не лише до пошуку, а й до пропозиції міждисциплінарних рішень, стати орієнтованими на пошук практичних рішень і виходити за рамки навчальної аудиторії. Світ є нашим кампусом — найкращий слоган для студентів політичних наук.
Справді потрібними стануть професії, пов’язані з адаптивним мисленням, соціальним інтелектом, дизайн-мисленням, вмінням прийняти рішення в умовах невизначеності, управлінням організаціями, які складаються з представників різних культур
Які тенденції на ринку праці ви помічаєте: яких фахівців потребують сьогодні?
Декілька років тому Всесвітній економічний форум провів дослідження про те, яких фахівців потребуватимуть у найближчому майбутньому. Експерти дійшли висновку, що все більше технічних, монотонних операцій виконуватимуть із допомогою технологій. Відтак частина професій, які зводяться до машинного повторювання певних дій, просто зникне.
А от професії, що пов’язані з адаптивним мисленням, соціальним інтелектом, дизайн-мисленням, вмінням прийняти рішення в умовах невизначеності, віртуальним співробітництвом, управлінням організаціями, які складаються з представників різних культур чи людино-машинних зв’язків, — ось що справді буде потрібно. На такий запит повинні реагувати університети та переорієнтовувати навчальний процес.
То вся відповідальність за те, які фахівці працюватимуть у різних сферах, лежить на університеті?
Значною мірою, але так чи інакше це відповідальність освіти загалом: шкільної, університетської та самоосвіти. Щодо останнього пункту, який говорить про здатності людини вчитися самостійно і безперервно, то гріх не згадати можливостей, які створюють різноманітні онлайн-платформи.
З допомогою дистанційного навчання і за відносно короткий час людина має цінну нагоду отримати рафіновану, синтезовану інформацію на конкретну тематику. Усвідомивши користь таких платформ, які можуть досить швидко підвищити компетенції працівників, багато бізнес-компаній створюють власні ресурси, так би мовити, корпоративні програми, де працівники проходять необхідні майстер-класи, підібрані під потреби того чи іншого бізнесу.
Онлайн-платформи і університет: співпраця чи все ж окрема гра?
Спершу варто сказати, що сучасні університети частково живуть за старою традицією, але потроху переосмислюють підхід до навчання і трансформуються: акумулюють інноваційні підходи до навчання, що відкриває двері для ширшого діалогу з іншими навчальними платформами.
Яка буде картина майбутнього, наскільки університети і масові онлайн-програми конкуруватимуть чи, навпаки, поєднуватимуть зусилля, це справді велике питання для освіти. На мій погляд, це буде співпраця. Хоча б тому, що сучасний університет не може уникати впливу технологій, комп’ютеризації у сучасному світі, а відтак і оновлення підходів до навчання.
Щодо співпраці: чи легко українським вишам налагоджувати контакти з європейськими?
Щоб збагнути принципи такої співпраці, варто сказати, що в українських і європейських вишів схожі проблеми та питання до обговорення.
Але те, що все-таки відрізняє українські університети від університетів, скажімо, країн ЄС, — менша інтеграція в різноманітні міжнародні програми і мережі співробітництва. А відтак, і програми якісніші, тому що побудовані на використанні досвіду не однієї, а багатьох інституцій.
Світ великий і багато проблем, які ми розглядали лише в контексті України, насправді є універсальними
І хоча останніми роками в українській вищій освіті відбуваються позитивні зміни, що пришвидшує входження України в міжнародне освітнє поле, наші університети все ще досить відрізані від світового освітнього простору. Так, багато науковців будують контакти на міжособистісному рівні, адже щоб проводити дослідження, не потрібно міжінституційних зв’язків. Вільна наука є вільною наукою.
Але коли постає потреба залучення додаткових ресурсів чи входження у міжінституційні проекти, де ми забуваємо про окремі обличчя і переходимо на рівень організацій, то університети звертають увагу передовсім на відкритість і навіть підзвітність потенційних університетів-партнерів.
Це питання якісної публічності, яка означає вчасне розміщення на сайтах університетів важливої інформації, її оновлення, поширення і оприлюднення звітів річної діяльності. Коли з цим усе в порядку, то навіть якщо ваш університет не є достатньо відомим і авторитетним, скоріш за все, з ним співпрацюватимуть: організовуватимуть спільні проекти, конференції, прийматимуть ваших студентів на семестрове навчання тощо.
До чого слід бути готовими українським студентам, їдучи на навчання у європейські виші?
Частина моєї роботи — це міжнародна співпраця та інтернаціоналізація академічного життя університету. Я часто зустрічаю студентів, які переконані, що закордонна освіта значно краща за українську. Сьогодні це дуже стійкий стереотип серед української молоді, тоді як насправді досвід закордонного навчання може бути як кращим, так і гіршим, залежно від університету та освітньої програми.
Проте цей досвід точно інший. І саме ця «інакшість» є найкращою у навчанні за кордоном. Можливість порівняти навчальний процес, спосіб викладання різних предметів, прожити певний час у іншому мовному і культурному середовищі — ось що є найбільшою цінністю. Тому, на моє переконання, їдучи на навчання у європейські університети, важливо не тільки прагнути кращої, якісної, прогресивної освіти — такі бажані характеристики ми часто чуємо, — а й «іншого досвіду». Тоді ви точно не будете розчаровані, а, наперед відгородившись від можливих негативних емоцій, зможете зрозуміти багато цінного: що світ великий і варто виходити з бульбашки власного комфорту, щоб досліджувати його, і що багато проблем, які ми розглядали лише в контексті України, насправді є універсальними.
Ну і про практичну частину. Щоб отримати нагоду пережити такий досвід, потрібно добре готуватися до процесів відбору і багато досліджувати наперед: спілкуватися з українцями, що вже вчаться у цьому університеті, з майбутніми колегами чи викладачами. З власного досвіду скажу, що більшість радо допоможуть вам знайти відповіді на всі запитання.
Але найважливіше — готуватися до конкурсних випробувань, а також тренувати й поглиблювати свою мотивацію. Звичайно, слова «мрія мого життя — навчання за кордоном» — милий аргумент, але чому це навчання таке важливе саме для тебе? Як воно має допомогти тобі? Що ти робитимеш далі? На ці питання необхідно знайти відповідь.
Чи може освіта за кордоном бути непотрібною, зайвою тратою часу? Якщо ваші амбіції високі — точно ні, а для окремих роботодавців це одна з вимог до працівників. Уже зараз деякі міжнародні компанії в оголошеннях про вакансії вказують, що шукають фахівців із досвідом навчання та проживання у конкретній країні.
Яким є якісний університет? І яку людину він формує?
Залежно від того, як вимірювати цю якість. Якщо ми вважаємо, що університет повинен допомогти молодій людині знайти роботу, тобто довчити її до такого стану, коли вона буде затребуваною на ринку, то якість можна виміряти кількістю студентів-випускників, яким вдається працевлаштуватися, скажімо, до року після закінчення вишу. Але існує й інша думка, що основне завдання університету — не так навчити професії, як навчити молоду людину жити далі та знайти себе у майбутньому. Для мене істина десь посередині, і я волів би говорити про взаємне доповнення цих двох позицій.
Так чи інакше, одним із завдань університету є створення настільки комфортного — при цьому не кажу «легкого» — середовища, в якому студент може найкраще проявити свої здібності у самонавчанні. Якщо університет як база може створити це середовище, то він матиме майбутнє. Якщо ні, то набагато доступнішими стануть онлайн-платформи чи корпоративні школи для адаптації майбутніх працівників.
Як це працює сьогодні: прогресивні університети особливо інтенсивно працюють зі студентами перших курсів і максимально налаштовують їх на хвилю ефективного самостійного навчання. Адже людина, що виходить з університету, має розуміти, що питання навчання буде супроводжувати її впродовж усього життя.
Вона повинна володіти різноманітними методиками, як вчитися швидко і якісно, усвідомлюючи обмеження, які перед нею стоять. Тому самозарадність є одним із найважливіших пунктів. А от в університетах, де цьому не приділяють належної уваги, у студентів, як правило, виникає багато питань і проблем упродовж навчання, які вони не можуть і бояться самостійно вирішувати. Там вони потребують наставника, який завжди вестиме їх за руку.
Який він — університет ХХІ століття?
Цей університет вчить вчитися. Він інноваційний та підприємницький, є точкою синтезованого скупчення різноманітних підходів і практик. Це однозначно середовище міждисциплінарних та міжуніверситетських досліджень, проектів, обмінів, дифузії ідей. Але найважливіше — це можливість доброї соціалізації, місце, де людина зустрічається з людиною.
Фото — Лесик Урбан.
