Повернути любов до життя

Як працює Перший добровольчий хірургічний шпиталь у Івано-Франківську

1 Липня

Франківець Станіслав Онищук мріяв робити людей щасливими — і красивими. Але пандемія, а потім війна внесли зміни до його великої мрії відкрити клініку пластичної хірургії. Тепер Станіслав опікується шпиталем, де оперують поранених військових і повертають їм не лише здоровʼя, а й жагу до життя.

§§§

[Цей матеріал є частиною спільного проєкту The Ukrainians Media, Фундації ЗМІН та Фонду родини Богдана Гаврилишина у рамках Премії відповідальності Responsibility Award 2023]

§§§

Експерт із Німеччини та велика мрія

Ця історія бере початок ще з 2014 року, коли підприємець Станіслав Онищук відкрив у Івано-Франківську невеликий косметологічний кабінет: тут лікували шкірні хвороби, обстежували родимки, проводили косметологічні процедури. Станіславу не дуже пощастило з локацією — глуха непрохідна вулиця неподалік вокзалу, але пощастило з сусідами, які й стали першими клієнтами. Працівники й працівниці паспортного столу, центрального офісу обленерго та інших організацій почали навідуватися у кабінет та радити тутешніх фахівців своїм друзям і знайомим. Тож уже через деякий час Станіслав вирішив розширюватися: орендував додаткові приміщення, додав нові послуги. Тоді ж у клініці з’явилися перші запити на пластичну хірургію. 

«Усе відбувалося доволі стрімко. Я почав думати, що ми можемо з цим зробити. Спершу запросив пластичного хірурга зі Львова, оскільки свого ми не мали. Далі пішов у міську клінічну лікарню та домовився, що ми в них час від часу будемо орендувати операційну і кілька палат й робитимемо пластичні операції. Так усе і почалося. Були успішні операції, задоволені клієнти. Але одне ніяк не давало спокою — атмосфера міської лікарні. Цей формат дуже важко змінити. І він, якщо бути чесним, не підходить вибагливим пацієнтам, які йдуть на пластичні операції».

Станіслав пригадує один випадок. Якось до них прилетіла пацієнтка — українка, що вже довго жила в Арабських Еміратах, аби виправити клаповухість. Жінка прийшла разом із мамою. Станіслав зустрів їх біля входу, вони підписали необхідні документи — усе як слід, досить статечно. І ось вони підіймаються на поверх хірургії, йдуть коридором — і тут на каталці везуть мерця. 

«А я ж їм розказую про те, що у вас будуть квіти в палаті, що там все красиво, з комфортом, словом, задурюю їм голови, щоби справити враження, аби вони менше звертали увагу на обдерті стіни. Але коли ці санітари проїхали повз нас, тим жінкам уже явно було не до стін. Тож я подумав: Боже мій, треба щось із цим робити». 

Тоді ж ухвалили рішення будувати приміщення з нуля. На думку Станіслава, це було дешевше і легше, ніж переробляти готову будівлю відповідно до медичних вимог. 

«Я так тоді оптимістично сприймав будівництво, думав, що потягну навіть без додаткових інвестицій, а винятково на прибуток клініки косметології і ще одного нашого напрямку — продажу професійної косметики. Але, як зрозумів уже згодом, тоді я дуже помилявся». 

Крім цього, тоді Станіслав не мав жодного досвіду у будівництві. Тож відчув гостру потребу заручитися підтримкою тих, хто краще знається на цій справі. Він натрапив на запрошення на Київський форум грантів, кредитів та інвестицій. І подумав, що це хороша нагода поїхати й спробувати знайти грантові можливості для свого проєкту. 

Зараз він називає той конкурс «переломною точкою у своєму житті». Саме тут Станіслав познайомився з Київською торгово-промисловою палатою, представники якої порадили йому звернути увагу на німецьку програму «Служба старших експертів» (SES). Для участі необхідно було заповнити заявку, описати свій проєкт та дочекатися відповіді. Після цього, якщо вашу заявку відберуть, до вас приїде експерт з Німеччини. Проаналізує та підкаже, як і в якому напрямку варто розвиватися. 

Ментором Станіслава став Хорст Ешке — 70-річний німець, експерт світового значення із 40-річним стажем. Він мав приїхати до Івано-Франківська через три місяці з моменту офіційного підтвердження у листі, який надійшов на пошту Станіслава.

«І тут я усвідомлюю, що це іноземець. А англійська в мене така собі. Тож починаю вивчати її у турборежимі впродовж цих трьох місяців перед його приїздом. Паралельно ще підчитую книжки про інвестиції та фінанси, бо зрозуміло, що він фаховий спеціаліст, тож і мені треба розбиратися у темі. Ми починаємо листуватися із Хорстом. У листах він постійно уточнює якісь дані: хто в Україні міністр охорони здоров’я, яка чинна програма, якою була попередня. Він пояснював це тим, що, можливо, зваживши усе, ми дійдемо висновку, що нам не треба пластична хірургія, а насправді потрібне щось інше».  

Три місяці минули швидко, і ось Станіслав уже їде у Львівський аеропорт зустрічати експерта з Німеччини. Хвилюючись, що забракне слів, бере із собою студента-перекладача з німецької. Однак його побоювання марні. Із Хорстом вони швидко знаходять спільну мову і беруться до роботи. А далі — три місяці щоденної праці з 9 ранку до 7 вечора. Розмови, цифри, аналітика, зустрічі. 

«Усе було дуже інтенсивно. Мені здається, я не був готовим до такого ритму. Але розумів, що мені випав шанс, яким я маю скористатися на 100%». 

Медицина по-українськи

Ця взаємодія та постійне навчання принесли Станіславу багато нового корисного досвіду. Однак на німецького експерта в Україні також чекали несподіванки. Станіслав пригадує: часом із ними траплялися абсурдні ситуації, які не збентежили б українця, проте неабияк ламали мозок німцеві. 

«Передісторія була така. У нас на будові, де в майбутньому мала б з’явитися наша хірургічна клініка, травмувався один хлопець. Оскільки будівництво тривало практично на околиці міста, він потрапив у Лисецьку лікарню — бо вона найближча. Ми тоді були разом із Хорстом у справах, як раптом мені подзвонили, мовляв, так і так, будівельник впав і травмувався. Ми, не довго думаючи, виїхали до тієї лікарні». 

Приїжджають, заходять, а там сидить медсестра у халаті. Не медичному, а в буденному, домашньому. Звичайна жінка, після чергування, втомлена. Підходить і каже: «О, ви, напевно, до того хлопця. Треба буде трошки почекати, зараз приїде рентгенолог, а потім ще треба буде попросити нашого водія, аби він поїхав в Богородчани забрав УЗДистку. Ну ви поки зачекайте, сядьте в коридорі». 

І показує на крісла колісні. 

«Хорст почав махати головою, мовляв, ні-ні, я сюди не сяду, дякую. Питає в мене, про що ми говорили з цією жінкою. Я й пояснюю: це медсестра, говорили ми з нею про стан хлопця, що зараз мають привезти спеціалістів і вони вже оглянуть пацієнта. На що Хорст так здивовано: “Як це так? Це ж ургентна лікарня!”». 

Але це ще був не кінець. Очікуючи на лікарів, вони пішли пройтися коридором. Аж раптом їм назустріч виходить жінка, років 60, у білому халаті, а в руках — відро. На відрі напис — «Чай». Станіслав прочитав це уголос, переклав Хорсту. Пояснив, що це чай, який, напевно, розносять по палатах, наливають пацієнтам. Минає хвилин 5. Назустріч їм  виходить інша санітарка. І знову в руках у неї відро, точнісінько таке саме. Але із написом «Для палат». І тут Хорст питає: «Що, знову чай?». На що Станіслав лише заперечно похитав головою. 

«Він сказав, що запам’ятає це на все життя. Але, за його словами, йому в Україні сподобалося. Він хотів нас підтримати і допомогти у розвитку клініки. Тож запропонував продовжити менторство». 

Після трьох місяців консультацій Станіслав із Хорстом продовжили свою співпрацю та регулярно зідзвонювалися. Так у 2019 році Хорст Ешке став партнером у будівництві хірургічної клініки німецького зразка, куди б у майбутньому мали приїздити німці. Оскільки Хорст має власну мережу лікарень у Німеччині, певну частину своєї клієнтської бази він міг би перескеровувати в Україну. 

Однак цьому не судилося статися. Оскільки розпочалася епідемія коронавірусу, Україна на невизначений час стала «червоною зоною» для Німеччини. Постало питання, як змінювати цільову аудиторію клініки. Винятково української аудиторії було замало. Шанси на успіх були малі, оскільки клініка не мала ані гучного імені, ані супервідомого хірурга у команді. Мало того, як пояснює Станіслав, пластична хірургія в Україні не займає провідних позицій і не є першою необхідністю. 

«Так ми прийшли до технології лазерної вапоризації аденоми простати. Це урологічна процедура, на яку є чималий попит. Скажімо, з операцією на грудях чи обличчі можна почекати. А от простата — справа терміновіша. Так вже у листопаді 2021 року ми завершили будівельні роботи і відкрили нашу клініку. Почали приймати перших пацієнтів. І до 24 лютого 2022 року провели 6 операцій. Але потім усе змінилося. Знову».

Життя після 24 лютого

Станіслав переконаний, що часто не потрібно докладати надзусиль, аби досягнути бажаного результату, достатньо лише робити правильний вибір. І якщо цей вибір правильний, якщо ти відчуваєш, що тобі сюди, дуже часто обставини самі складаються тобі на користь. Якщо твої дії принесуть користь іншим, то усе вдасться. Спершу так сталося із пластичною хірургією.

«Я хотів робити людей щасливішими, змінювати їхнє життя на краще. Так і вдалося зібрати поруч із собою людей, з якими у нас були спільні цінності й мета. Так має бути в усьому, за що ти берешся. Тоді усе тобі буде здаватися не випробуваннями, а шляхом до результату». 

Зранку 24 лютого Станіслав подзвонив команді та сказав, що на роботу сьогодні ніхто не виходить, однак запропонував усім зібратися ввечері у хірургічному центрі й порадитися, як бути далі. Зізнається, що спершу й сам не знав, як діяти, яке рішення запропонувати команді. Але розумів, що потрібно зібратися всім разом бодай для внутрішнього відчуття безпеки, підтримки. 

«Сидячи в кабінеті, перебираючи документи, я замислився, що я — не як директор фірми, а як людина, як громадянин — можу зробити корисного. Місяць до початку повномасштабного вторгнення я ходив на підготовчі курси “Азову” “Не панікуй — готуйся”. Там ми вивчали основи тактики міського бою, орієнтування на місцевості, надання медичної допомоги. Тож елементарні знання у мене були. Давніше я закінчив військову кафедру. За цих умов логічним би було рішення приєднатися до місцевої тероборони. Думаю, гаразд, якщо я піду в ТРО, як бути з лікарнею? У нас є операційна, є ліцензія, є персонал, є обладнання. Тож я подумав, що у поєднанні з лікарнею можу принести значно більше користі, ніж як бойова одиниця».  

Тоді Станіслав вирішив запитати поради в «Азову» і прийшов до керівника штабу оборони Прикарпаття Сергія Сивачука. Поділився думками та запитав, чи треба «Азову» локальна лікарня, де можна було б лікувати нескладні поранення бійців. На що він відповів: «Так, ця потреба є, поранених дійсно багато. І, зі зрозумілих причин, ставатиме тільки більше». 

Але була й друга причина. Трапляється багато випадків, коли, умовно, після поранення доводиться тривалий час розробляти палець або треба так скласти кістку, аби той палець не ампутували. У міській лікарні, продовжував Сергій Сивачук, може забракнути можливостей так сильно цим перейматися, тому що там потік, багато поранених із різним ступенем тяжкості. Але навіть хлопець із пораненим пальцем хоче потім повернутися на фронт, а це залежить від того, наскільки якісною буде його реабілітація. Тож так, «Азову» потрібна була лікарня, де бійці могли б відновлюватися у тиші й спокої, що є не менш важливим за саму операцію. І бійцям цінно буде знати, що в них є своя маленька лікарня, де про них подбають.

Тож Сергій Сивачук сказав: «Роби усе, що треба, а ми тобі допоможемо, де потрібно». 

«Отримавши від нього таке “благословення”, я повертаюся і телефоную до Німеччини, до Хорста та його сина. Розповів їм про свою ідею, про розмову з “Азовом”, про ситуацію в країні. Було зрозуміло, що нам треба забути про комерційні інтереси і цей проєкт віддати на користь суспільству. На що вони сказали, що повністю нас розуміють та підтримують». 

Після цього схвалення Станіслав зі спокійним серцем їхав на вечірню зустріч із командою. Напрям роботи був. Залишилося зрозуміти, як це втілити. Того вечора обговорювали кілька шляхів. Варіант перший: переформатуватись на волонтерський шпиталь. Ідея хороша, однак ризикована, оскільки на той момент у команді було лише 10 людей: запрошений пластичний хірург, головна медсестра, анестезіолог, один хірург, санітарка й адміністративна команда. У такому складі було би вкрай складно приймати потік бойових травм. Тож необхідно буде добирати людей, ще й на волонтерських засадах, бо фінансів у клініці було мало. І пробувати так протягнути, допоки не знайдеться донорське фінансування. Варіант другий: закритися і чекати на закінчення війни. Бо зрозуміло, що ані косметологія, ані пластична хірургія зараз не на часі.

«Ми перейшли до голосування. 7 із 10 — за переформатування у волонтерський шпиталь. Тоді я запитав, чому вони прийняли таке рішення. Хотів дізнатися, що мотивує їх іти у цю невідомість. На що вони відповіли: час іде, і рано чи пізно стане все знову добре. І ми тоді будемо знати, що зробили правильний вибір». 

Пошук людей Станіслав почав із фейсбуку. Запостив на своїй сторінці відео, де оголосив про створення ініціативи «Перший добровольчий хірургічний шпиталь», яка буде лікувати військових та цивільних, які отримали травми в результаті російської агресії. У проєкт шукали волонтерів: лікарів, санітарок, водіїв, медсестер, хірургів, травматологів. Усіх, хто хоче і відчуває, що може бути корисним.

Наступного дня телефон та месенджер дзвонили без упину. Люди евакуювалися з різних міст і виїздили на захід України. Багато хто їхав до Івано-Франківська. При тому, що Станіслав наголошував, що праця буде неоплачуваною, що умови роботи волонтерські, люди все одно хотіли долучитися. Десь через 3-4 дні зібралася команда з близько 40 людей.

«Ми почали селити цих людей прямо в нас у госпіталі, поки ще не було пацієнтів. Потім я звернувся до сільського голови у Лисці, домовився про проживання ВПО у місцевій музичній школі. Коли всіх уже розселили, люди помалу адаптувалися, ми зібралися на першу нашу нараду. Тоді ми сформулювали тезу, яка звучить у нашій роботі дотепер: ми працюємо, щоб шляхом надання медичної та психологічної допомоги людям, які постраждали від війни, наближувати перемогу України. Це нас мотивувало тоді, і мотивує до сьогодні». 

На той момент шпиталь ще не мав достатнього матеріального забезпечення. Але у команди вже було найголовніше — віра в перемогу та бажання допомагати. А все решта потім з’явилося саме собою. Приміром, у госпіталь потрібен був великий хірургічний набір. Станіслав зайшов на OLX, аби знайти та придбати вживаний, але в хорошому стані. 

«Я знайшов один набір у Львові. Пам’ятаю, ціна тоді була немала, десь сорок тисяч гривень. Дзвоню, кажу, так і так, добровольчий шпиталь, ми зараз тільки утворилися. Плануємо оперувати військових і цивільних, і нам треба оцей набір інструментів. Я хочу у вас його купити, але я вас хотів попросити, чи можете ви зробити знижку. На що чоловік мені відповідає: “Приїжджайте, забирайте”. Я кажу: “Добре, а знижку?” А він:

“Не треба грошей, просто приїжджайте і забирайте. Ви не повірите, я придбав гараж і знайшов у ньому цей набір. Я сам не лікар і жодного стосунку до цієї сфери не маю. Тож вам ці інструменти точно потрібніші”». 

Поранені не хочуть одужувати

21 березня 2022 року у Першому добровольчому хірургічному шпиталі прооперували першого пораненого військовослужбовця. 

«Ми були першою лікарнею в Івано-Франківській області, яка тоді, у березні, прийняла поранених військових. Ще навіть обласна лікарня не приймала. Але у цьому був ризик. Бо юридично ми не знали всіх моментів, а там — безліч нюансів. Приміром, до кожного пораненого військового щоразу приїжджає поліція, збирають свідчення, фіксують усе. Усього цього ми вчилися з нуля. Але ми розуміли, що навіть якщо десь і порушуємо закон державний, то точно не порушуємо закон людський».

Так наприкінці березня 2022 року у шпиталі були зайняті всі сім ліжок. Команда розуміла, що цього недостатньо. Поранених бійців було значно більше. Доставили ліжка і змогли прийняти вдвічі більше пацієнтів. 

«Ми багато спілкувалися з цими військовими, і якось у цих розмовах помітили одну штуку. Хлопці, особливо ті, котрі довго лежали у шпиталі, бо мають по кілька операцій, стають усе сумнішими. І тут ми розуміємо, що самої лише медичної складової недостатньо, аби вони повністю одужали. Тож кличемо психологиню, травматолога і обговорюємо, як нам бути». 

Рішення приносить психологиня. Вона пропонує: давайте організуємо дозвілля. Підемо в кіно, заплануємо якусь цікаву екскурсію. З рішенням не зволікали й оперативно організували перший похід до театру. Хлопців відвезли на виставу, а після повернення охочі мали можливість обговорити побачене. Наступного разу усі разом пішли в кіно. А далі — в гори. 

«Минає місяць — і ми бачимо, як вони змінюються. Пацани почали хотіти одужувати. Вони почали нормально спати. Вони говорять між собою. В карти почали грати, доміно складати. Так ми зрозуміли, що операція і медичний догляд — це лише 30% успіху. Потрібна атмосфера, яка поверне їм бажання жити це життя». 

Відтоді у шпиталі щотижня організовують три заходи, не пов’язані безпосередньо з лікуванням. Поїздки на конях, риболовля, екскурсія в музей, лекції та презентації від письменників. Усе це допомагає військовим швидше одужати. На думку Станіслава, такий підхід має бути в кожному медичному закладі. Бо це працює. 

За два з половиною роки Перший добровольчий хірургічний шпиталь надав допомогу 450 військовим. А також близько 5 тисячам цивільних, які звернулися до клініки.

Дружба в укритті

Крім шпиталю, у Станіслава ще лишалась клініка косметології, яка після початку повномасштабної війни втратила свою актуальність і практично не працювала. Але вирішили, що їй також треба знайти застосування, аби й вона приносила користь людям у сучасних умовах. Так поступово її перетворили на місце прийому переселенців, де вони могли отримати лікарську консультацію, а також поспілкуватися із психологом. 

Наприкінці березня 2022 року до них прийшли двоє представників організації «Лікарі без кордонів»  (Medecins sans frontieres): аргентинець та італійка. Сказали, що багато чули про клініку, тож завітали подивитися, як тут усе облаштовано. 

«І от стоїмо ми з ними посеред коридору. Пацієнти заходять один за одним. Скрізь все завалено коробками.Там психолог у коридорі працює з пацієнтами. Там кардіолог робить кардіограму. Там адміністратор телефонні дзвінки приймає. І тут починається повітряна тривога. А за їхніми вимогами, вони зобов’язані щоразу спускатися у бомбосховище. Кажу, ходімо, я вас проведу до укриття, а заодно і поспілкуємося».

Так майбутня співпраця народилася з розмови у підвалі. Станіслав розказав про госпіталь та клініку, а «Лікарі без кордонів» розповіли про себе та про діяльність організації. Представники організації не є практикуючими лікарями. Натомість вони аналізують проблеми системи медицини та стараються їх делікатно означити, щоб сама система справилася з ними. 

«Їм відгукнулася наша діяльність, ми з ними потоваришували. Згодом вони запропонували свою допомогу в забезпеченні лікарськими препаратами. Це була фантастика! Тоді був великий дефіцит, а вони мали змогу діставати усе необхідне. Ще через пару місяців вони прийшли до нас із пропозицією розширитися: знайшли нам комфортніше, більше приміщення, у яке ми перебралися. Там були просторі, нормальні кабінети. Окремий кабінет психолога, окремий кабінет кардіолога, окремий кабінет терапевта. Усе зовсім по-іншому». 

Майбутнє під питанням

Такі чудові умови мали недовго. Кінець 2023 року видався для команди Станіслава Онищука справжнім випробуванням. Упродовж 2022-2023-го компанія мала три основні джерела фінансування, а саме: донорську підтримку від «Лікарів без кордонів», Британського об’єднання Oxfam, а також із партнерства з офісом методистської церкви Чехії. Однак влітку 2023 року усі ці міжнародні організації повідомили про припинення своєї подальшої діяльності в Україні. Сказали, що їхня діяльність триватиме до кінця року, а далі, на жаль, вони не мають змоги продовжити підтримку.

«У 2024 рік ми були вимушені зайти практично з нічим. Далі — суцільна невідомість. Намагаючись знайти вихід з цієї ситуації, я пишу дуже багато листів в різні організації: Червоний Хрест, Корпус миру, повторно звертаюся до “Лікарів без кордонів” у надії знайти тих, хто зможе підтримати наш проєкт. І не отримую відповіді. Так станом на середину грудня настрій у всіх нас досить песимістичний, бо подальша робота — під загрозою». 

У цей же час поліклініка і хірургічний центр стали повноцінними самостійними структурами. Оскільки ситуація із фінансами була кризовою, Станіслав запропонував попрацювати так на волонтерських засадах до 15 січня, принагідно продовжуючи писати листи і шукати підтримки у міжнародних організацій. А якщо з цього нічого не вийде до цієї дати, закритися. Адміністрація поліклініки прийшла з пропозицією відокремитися, щоб надалі шукати собі фінансування самостійно. А команда Хірургічного шпиталю погодилася спробувати вдруге і знову попрацювати на волонтерських умовах.

«Грудень наближається до свого завершення. У мене і далі десятки листів без відповіді. Я приймаю рішення звернутися до держави: пишу лист у Міністерство охорони здоров’я із проханням внести нас у мережу державних закладів, приєднавши до якоїсь установи. Аналогічний лист пишу у Міністерство оборони і в Міністерство внутрішніх справ. Міністерство охорони здоров’я не відповідає. Міністерство оборони присилає лист, що такої можливості немає, якщо ви хочете служити Батьківщині, то ласкаво просимо до війська. А Міністерство внутрішніх справ дає у відповідь пропозицію приєднатися як структурний підрозділ МВС, але на підставі безстрокового договору. Та я відчув у цьому ризик, оскільки за таких умов у будь-який момент ми можемо перестати бути співробітниками МВС, а от договір оренди розірвати не зможемо ніяк, усе майно належатиме МВС».

Тож Станіслав вирішує шукати далі. І йде до міського голови. Розповідає про шпиталь, його місію та діяльність. Пояснює, що це — нетипова лікарня, яка може стати прикладом для інших. 

«Наша унікальність полягала, зокрема, і в тому, що ми могли об’єднати між собою лікарні Франківська. І це стало би в пригоді і їм, і нам. Приміром, потрапляє до нас пацієнт, ми його обстежуємо в онкоцентрі обласному. Їдемо у військову лікарню, робимо йому у кістах специфічне УЗД. З міської лікарні — у центр психічного здоров’я на консультацію до психіатра. І у такий спосіб ми каталізуватимемо процеси взаємодії між лікарнями міста». 

Руслан Марцінків, вислухавши промову Станіслава, пообіцяв подумати над його пропозицією. Але сказав, що рішення повідомить уже після Нового року. Тож у 2024 рік команда Першого добровольчого шпиталю увійшла без розуміння, що на них чекає. 

«Хочете — вірте, хочете — ні, 15 січня на ранковій нараді я розповідаю команді, що мав розмову з мером і що є надія на комунальне фінансування. Кажу, давайте ще трохи почекаємо. Наша нарада закінчується об 11:00. І вже об 11:30 всі міські новини пишуть про те, що на ранішньому брифінгу міський голова повідомив, що бере Перший добровольчий хірургічний шпиталь під свою опіку. Я про це нічого не знав. І мер не знав, що ми визначили собі з командою 15 січня як рубіж. Але уявіть собі, який це неймовірний збіг!  І потім ще у 20-х числах ми взяли Премію відповідальності Responsibility Award від Фонду родини Богдана Гаврилишина. Це вже було тоді справжньою вишенькою на торті!»

Продовження місії

У лютому цього року Станіслав разом із командою відкрив іще один напрям діяльності, якою раніше не займалися: хаб для ветеранів. Працюючи з реабілітацією поранених у шпиталі,  вони зрозуміли, що ця нематеріальна складова є дуже важливою. Але сам шпиталь може одночасно охопити не більш як 20 людей. Тому ухвалили рішення створити майданчик, де громадські організації могли б надавати психосоціальну допомогу військовим, кожна у свій спосіб. 

Зараз у цьому хабі регулярно збираються Департамент соцполітики, ГО «Дружина воїна», Асоціація членів загиблих та інші організації. Всі вони проводять заходи із взаємодопомоги. А команда хабу допомагає з рекламою, локацією та іншими організаційними процесами. І у цьому, за словами Станіслава, вони вбачають продовження своєї місії: створення комфортних умов для реабілітації та соціалізації ветеранів. 

Станіслав пояснює, що за час повномасштабного вторгнення для нього найвищою цінністю стала людяність. Саме вона мотивує його займатися своєю справою.

«Я побачив, що людяність існує. І добро існує. І воно переможе. З цією вірою значно легше йти по життю. Так, гроші важливі, але часто ми їм приділяємо забагато уваги. Однак відчуття наповненості життя дають інші речі. Любов до своєї справи. Відчуття повноти життя. Бачення себе та інших людей у ситуаціях реального, чесного вибору. Саме це тебе збагачує найбільше».

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Дякуємо і до зв’язку незабаром! Ваш тарифний план буде активовано на протязі 10 хвилин.

Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки