Американка українського походження й очільниця великого благодійного фонду «Razom for Ukraine», що акумулює значні кошти на підтримку України й пояснює Україну американцям, Дора Хомяк згадує, як разюче змінилася рідна країна її родини за час Незалежності.
Уперше Дора змогла потрапити в Україну 1989 року: познайомилася там з родиною у Львові й «відчула себе частиною ланцюга». Після освіти в Принстонському й Колумбійському університетах ньюйорківка Дора поїхала до Києва, де кілька років працювала у фонді «Відродження» та Internews, беручи участь у заснуванні незалежних медіаагенцій і створенні незалежного телебачення. Дора Хомяк виросла в родині журналіста й історикині, дітей «таборів ДіПі», українців, які після Другої світової війни тікали від радянської окупації.
Завдання «Razom» Дора визначає як створення можливостей для американців бути причетними до України: «брати участь, створювати події тут, навіть якщо вони сюди не можуть приїхати». Як працює фонд «Razom», як було зростати дитині в українській діаспорі і чому Дора наголошує на важливості звʼязку з сучасною й реальною Україною — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Коли ти відчула українську ідентичність і зрозуміла, що з тобою «щось не так», порівняно з іншими американськими дітьми?
Я не можу пригадати моменту, коли того не було. Ще маленькою я розуміла, що не така, як інші діти. Мені розповідали, що як я пішла в садочок, то ще не розмовляла англійською, бо ми вдома розмовляли українською. То я просто перемішувала слова двох мов, але інші діти мене розуміли.
Більшу частину часу я вважала всі наші особливості як української родини чимось позитивним: і церкву щонеділі, й українську школу щосуботи. Хоч був якийсь рік, коли я абсолютно не розмовляла вдома українською. Про це мені розповіла мама, сама я цього не пам’ятаю.
Що у вашій родині було нетипове як на родину в Америці?
Ми розмовляли іншою мовою вдома, їли по-іншому. В нас жило три покоління в одній хаті, і ми їли всі разом. О певній годині сідали вечеряти, обідати, снідати.
Пили чай після вечері. Їли торти, а не cakes, пляцки, а не donuts. Баба пекла хліб. Мама з того тіста також робила піцу. Але хліб ми пекли не білий, а житній, тому ми їли цільнозернову піцу ще до того, як це стало трендом. Також вдома ми їли зупу — це було незвично для американців.
Знайомі американські родини дивилися американський футбол, а ми не цікавилися спортом. Та й взагалі за столом ніколи не дивилися телевізор, радіо також вимикали. Натомість між нами велися розмови.
Що тебе вирізняло поміж інших дітей у твоєму класі?
Я думаю, що вбиралася трохи по-іншому, більш по-європейськи, більш зорганізовано.
Тобто ти не взувала кросівки в школу?
Ну, кросівки взувала. Але носила також і сукенки — до церкви, вишиванки на концерти.
Родинні розваги якось відрізнялися? Ти вже сказала, що ви в родині не цікавилися спортом.
Так, ми не дивилися спорт і не займалися спортом. Натомість ми ходили гуляти, ходили на спацери по районі. Люди, які ходять пішки вулицею, — це не дуже звично в Америці. До того ж ми переїхали з Нью-Йорка у передмістя Вашингтона, де швидко всіх здивували тим, що прийшли на огляд нового будинку пішки. Після досвіду Нью-Йорка ми запаркували авто і ходили собі кварталом, думаючи, що не будемо привертати до себе уваги. Ми хотіли просто подивитися, як виглядає вулиця. Нас ішло шестеро — всі три покоління — бабуся й дідусь, батьки, сестра і я. Звичайно, нас одразу всі помітили.
[Читайте також: Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хомяк про біженство, життя емігрантів в Америці, а також поєднання українства та американства]
У школу та зі школи ми ходили пішки, а також разом з бабцею пішки ходили до крамниці, що було також дуже нетипово. Вона мала візочок для покупок, а дорогою до крамниці майже всюди були хідники. Але так ходили тільки ми, більше ніхто. Дорогою нам траплялася галявина, де росла малина, тому ми зупинялися позбирати ягід — було чудово.
У нашій родині тільки тато мав посвідчення водія, це ще одна причина, чому ми ходили пішки — в школу, крамницю, на розваги.
Інше наше місце прогулянок — ліс, куди ми ходили разом із дідом. Здається, сьогодні у США люди набагато більше гуляють пішки. І роблять те, що тоді робили тільки ми, — їдять йогурт, гранолу, суп. Так, певно, ми просто трендсетери.
Тепер серйозніше запитаю: в який момент ти зрозуміла, що ця твоя ідентичність — українська, що ти її усвідомлюєш?
Не знаю, чи це був перший момент, але це дуже інтенсивний момент. Це сталося, коли я вперше приїхала в Україну та познайомилася з тутешньою родиною. Я тоді мала таке відчуття, ніби складаю LEGO і всі деталі підходять. Так і зустріла рідну сестру моєї бабці. Це було крещендо всього, що я відчувала протягом попередніх тижнів перебування в Україні. Я побачила обличчя людей, що виглядали дуже знайомо, бо я бачила їх раніше на сімейних фотографіях.
Інший момент, також емоційний, але й більш раціонально усвідомлений, — я усвідомила, що я не просто американка.
Ти американка з українською ідентичністю, це частина твоєї культури. Як ти робила цей вибір, як це приймала?
Я йшла до того. Так, були складності на цьому шляху, але в 16 чи 17 років я вже усвідомлювала цю ідентичність. У той час я стала дуже активною в організації «Пласту», де збиралося українсько-американське середовище.
Потім університет 1987 року, до того, 1986-го, я закінчила школу українознавства. В той час стався Чорнобиль, Україна з’явилася на карті, на сторінках газет.
Моя трансформація продовжувалася. І я остаточно усвідомила свою американськість і свою українськість у момент, коли вже три роки працювала в Україні. Мені треба було зробити свідомий вибір, чи я буду тут четвертий рік працювати, чи поїду у Штати.
Розкажи, як це було. Чим ти займалася, що робила?
Я приїхала в Україну на один рік після університету. Навесні 1991 року мала співбесіду телефоном із Богданом Гаврилишиним. Я була у своєму гуртожитку в Принстоні, а він був у Женеві. Після розмови він запропонував працювати в Києві у фонді «Відродження». І ми домовилися, що я закінчу університет і приїду восени 1991 року.
На той час у фонді, який щойно відкрився, працювало менше десятка людей. Іще відчувався Союз, а Київ іще не був найкращим містом для життя. Мене це не злякало, бо я вже тут була в 1989-му та 1990 році. Я бачила, що тут, я хотіла тут бути.
Чому тобі було важливо пожити в Україні?
Бо тут вирувала така енергія! Щось змінювалося, щось діялося. А я хотіла бути там, де щось діється. Тому я погодилася на цю роботу.
Закінчила свою дипломну про Україну, закінчила університет, готувалася пакувати валізи. Мала летіти через Москву, це був єдиний доступний маршрут. Але стався ГКЧП, путч, тому рейс відклали. Це повторювалося ще кілька разів. Чекаючи, я працювала в нью-йоркському офісі фонду Сороса. Протягом того часу кілька разів прощалася з друзями, чекаючи, коли нарешті зможу поїхати.
В Києві моя квартира була ще не готова, тому перші дві ночі провела в готелі «Русь», потім мене переселили в готель «Київ», де я прожила наступні шість місяців.
Дуже цікаві часи були, товариство також було цікавим. Я зустрічала неймовірних людей. І Україна вже була незалежною.
В той час уже було консульство США в Києві, але не було посольства. Консульство було мале. Не вистачало людей, то ми, працівники фонду «Відродження», допомагали тим, що організовували перебування делегацій з Америки в Україні: ми там перекладали, організовували вечері, сніданки, готелі, машини… Також ми роздавали гранти.
Що конкретно ти робила на цих позиціях?
Моя роль була слухати, коли люди приходили з заявками на гранти. В той час люди ще не знали, що таке грант, бюджет, заявка.
Будинок фонду чудовий, але моє улюблене місце роботи — це лавочка за будинком у саду. Там я й сиділа, зустрічала людей, які приїжджали, намагалася чимось допомогти.
Тоді ж я поступово почала більше працювати з журналістами. В університеті я працювала у студентських медіа, потім керувала радіопередачею, що йшла на комерційній станції, — то була щотижнева розмовна серйозна передача. Мені це було цікаво.
Я змогла проявити цей інтерес, коли до Києва мав приїхати хтось із засновників Internews, щоб зрозуміти, що діється з журналістами в Україні. Потрібно було зібрати журналістів, і я підняла руку та сказала, що все зорганізую. Щоб підготуватися, почала розпитувати журналістів про те, хто й що цікавого робить, хто що цікавого хоче робити, що діється в журналістиці, як новини роблять. Це були неформальні зустрічі, круглі столи.
Сьогодні мені шкода, що тоді ми не мали поруч фотоапарата. Було би кумедно подивитися на фотографії того часу, хто сидів за одним столом… або хто не сидів, але потім сів.
Чому це тривало аж три роки? Що тебе так надовго тут затримало?
Перший рік був у фонді, потім я перейшла в Internews, ми тоді з журналістами почали працювати. Дістали грант, щоб створити УНІАН, дістали доступ до будинку на Хрещатику, 4. Потім запустили прес-клуб і мережу незалежних телевізійних станцій по цілій Україні. Далі — телевізійні новини, «Вікна».
Internews розвивався дедалі більше, і ми подалися на грант USAID. Написали проєкт на рік, отримали фінансування на три роки — не на мільйон, а на сім мільйонів. Я хотіла все це поставити на ноги. Один рік перетворився на другий, другий — перетворився на третій.
Я так розумію, що виникала спокуса залишитися в Україні. Навіщо? Щоб почуватись українкою, бути там, де твоє коріння?
Я хотіла діяти, мати вплив на ситуацію, змінити її, перебуваючи там, де можу зробити найбільше користі та добра.
Чого тобі найбільше бракувало в Києві в той час між 1991 і 1994 роком?
У тодішньому Києві ще не було ресторанів, кав’ярень. Я в перший рік на обід їла пів буханця хліба, на вечерю — сало-горілку. Набрала ваги, але справді не було ресторанів, де можна було сісти й поїсти. Тяжко було знайти нормальне харчування. Іноді мені хотілося просто з’їсти шматок нью-йоркської піци на ходу. Цього бракувало. Іноді мені вдавалося купити в кіоску біля Майдану не надто тлустого пиріжка.
Але це не було великою кризою, просто невеликі незручності. Сьогодні я можу собі уявити, як Київ сприймають люди, які сюди приїжджають з інших країн, — і ті, хто тут бували вже не раз, і ті, хто тут уперше. Навіть у воєнні часи ми бачимо, що місто доволі жваве. Нічного життя нема, бо комендантська година. Але це жваве та англомовне місто. Київ сьогодні доволі молодий. Тут чудові сервіс і їжа. Такі речі можна почути від будь-кого з іноземців, які тут бувають.
1991 року Київ був радянський. Чистенький і однотонний. Сірий. У той же час Київ відкривався як шалено творче місто, осмислене й культурно глибоке.
Такий контраст був усюди, навіть у Верховній Раді чи уряді. Дурнуваті коридори з червоними килимами, приймальні, передприймальні, однакові коричневі двері у всіх. Але в деяких кабінетах були такі яскраві персонажі! Просто метри. Я маю на увазі не тільки дисидентів. Були й люди, активні в комуністичній партії, але вони знали менеджмент і хотіли щось змінювати.
У мене було таке відчуття, що все можливе, тільки треба швидко рухатися і щось робити.
Як змінився Київ і вся Україна за ці 30+ років?
Шалено змінилися. Я б сказала, що тепер Україна відчувається набагато впевненішою в собі.
Наприклад, я була у Львові на концерті Tember Blanche. Вокалістці 22 роки. Те, як вона виступала, що говорила між піснями, передавало мені саме цю впевненість.
Вона знає, хто вона, і говорить про це зовсім без сорому, без вибачення. Як українка, яка тут, на своєму місці. Те все мені звучало автентично і природно.
Я почула глибину. В своєму поколінні я також відчуваю подібні зміни.
Психологічно це найбільша зміна, яку я бачу. На практичному рівні, в Україні тепер всюди можна випити чудову каву, все робиться за QR-кодом. Є гарний сервіс, смачна їжа без зайвого. Тут є ті речі, які я ціную, тому мені дуже комфортно в Україні.
Я не раз чула історії про нащадків українців, які зростали за кордоном, і, приїжджаючи в Україну або зустрічаючись з українцями з України, могли відчувати певне незадоволення або розчарування.
І це правда, особливо в радянські часи. Мовляв, ви тут говорите російською, голосували за комуністів. Ти обираєш будь-який рік і в ньому легко знайдеш будь-яку претензію.
Ти сама колись зустрілася з Україною як третє покоління тих, хто вже певний час були українцями в США. Ти відчувала якесь розчарування або незадоволення?
Перше моє розчарування сталося після повернення з першої поїздки до України. Я поїхала назад до української американської громади, була захоплена всім, що побачила. А мої товариші й товаришки були зовсім не зацікавлені. Тоді я занурилася в Україну.
Мої доньки розповіли про свій досвід пластових таборів у США, де були і учасниці з України, і учасниці з різних континентів — Австралія, Африка, Західна Європа, Америка. Це вишкільний табір, елітний, але доньки розповідали, що старшина, американки українського походження, інакше ставилася до американських українців і українських українців. Це неусвідомлене упередження, властиве людям, старшим за 50 років, котрі ще пам’ятають радянські часи та голосування за комуністів.
Я дуже пишаюся тим, що мої дівчата звернули увагу старшини на це. Тому що вони говорили про Україну ніби 1950-х, але Україна-2023 — це навіть не Україна 1990-х. Вона зовсім інакша. На жаль, дехто з американських українців, навіть ті, хто бували тут у 2000-х, не мають уявлення про сучасність, підсвідомо роблять власні хибні припущення про Україну. Але я дуже тішуся, що зауваження моїх дівчат почули, також почули те, що говорили їхні колеги з України, Африки, Австралії. Вони починають міняти свій погляд, іде трансформація.
Також у цьому русі дуже допомагають соцмережі, зокрема інстаграм. Наприклад, «Razom» запустили новий проєкт для студентів з України, котрі навчаються в Північній Америці, — банк даних українських клубів по кампусах. Ми хотіли, щоби студенти між собою могли спілкуватися. Ця програма «Ukraine Global Scholars» дуже потужна: українців, котрі вчаться в американських університетах, тепер краще видно. Вони лідери, котрі хочуть активно включатися в життя. Їм це легше робити через подкасти та в соцмережах — на спотіфай, інстаграм.
Думаю, сьогодні мої діти споживають більше українського медійного контенту, ніж я. Вони в курсі, хто що сказав, хто що співає. Цього не було, коли я виростала. Думаю, це важлива зміна. Власне, можна створити глобальну спільноту з допомогою того, що ми споживаємо подібні контенти. Наприклад, будь-хто зі студентів тепер знає, де в Києві випити доброї кави, бо інший студент — з України — запостив у себе в соцмережах, куди варто ходити, які його улюблені кав’ярні.
Коли ти вперше приїхала в Україну, чи мала синхронізувати себе з тутешньою реальністю, долаючи власні очікування або припущення?
Так, була така синхронізація. Але маю віддати належне батькам, котрі були зосереджені на сучасній Україні навіть тоді, коли не могли сюди приїжджати.
Проте мама доволі рано почала сюди приїжджати, тому нам швидко стало ясно, що Україна не є тим, що ми читаємо в книжечках у школі українознавства.
Коли я жила в Україні, виявилося, що надзвичайно важливою є література. Люди навколо мене часто згадували в розмовах письменників. Мені треба було знати, хто є хто — і літературно, і політично.
В Україні того часу є комуністи, є зрусифіковані громадяни. Як ти з цим змирялася?
Для багатьох моїх знайомих, які є спадкоємцями емігрантів різних часів, цей факт русифікованості українських міст виявлявся блоком, ярликом, який ніяк неможливо подолати. В нашій родині було не так. Можливо, через те, що в мами був докторат з російської філософської думки. Я до цього в ті часи ставилася інакше. Наприклад, з першого курсу університету почала вивчати російську мову. Чи було це зрадою України? Сьогодні я не розумію, чому вчила саме російську, а не, наприклад, французьку. Я дуже хочу запитати в себе 18-літньої, чому я це робила. Можливо, на мене вплинула старша сестра, котра також вивчала російську мову. Я не пам’ятаю.
Думаю, я просто хотіла знати Україну, та розуміла, що в той час для цього треба знати і російську. Це була реальність. Я не мислила це як якусь зраду або щось подібне.
Були україномовні школи в Україні, але небагато. Не досить. Наприклад, 1989 року, коли я вперше приїхала до Одеси, переконалася в цьому. Я приїхала займатися українською мовою, але там нічого не було… В Луганську, до прикладу, була одна українська школа. Тепер я бачу, наскільки впливає система освіти. Для постання української освіти знадобилося багато часу — треба було підготувати вчителів, підручники… Все це забрало більше часу, ніж ми хотіли.
Як змінилося твоє ставлення? Ти сказала, що тоді ти інакше дивилася на російську мову в Україні, на вивчення російської.
Російська просто була. Треба було її знати, щоб функціонувати. Коли я тут була, то чула багато російської. Думаю, в мене був акцент. Проте я розмовляла з колегами переважно українською. Чимало з них відповідали мені російською, але протягом наступних 25-30 років вони перейшли на українську. А сьогодні всі перейшли на українську. Навесні 2023 року вперше в Києві я чула більше української мови, ніж російської. І це мене здивувало.
Я вже давно російською не розмовляю. І дуже не хочу розмовляти. Цікаво, бо тепер моя донька веде завзяті дискусії в університеті, де теж є російська мова, якої вона взагалі не хоче вивчати. А моя мама провокативно каже їй, що треба знати мову ворога. Саме з цим мотивом з 1946 року в університетах відкривали перші кафедри німецької мови.
Україна та сучасна українська діаспора — що це за стосунки?
Хтось перед кимось боргує, хтось когось любить, хтось когось бачить, хтось когось, можливо, навпаки, не бачить. І ми, скоріш за все, маємо вжити слово «стосунки» в множині, бо це багато різних стосунків.
Як ти це бачиш?
Я це бачу крізь історію організації «Razom». В січні нам буде десять років. Мене захоплює, що ця організація — це сучасна Україна. Ми працюємо і в Україні, і поза Україною. Саме тому я долучилася до волонтерства — мені хотілося працювати в цьому строкатому середовищі. Ми знаходимо шляхи, щоб різноманітні українці працювали над чимось разом.
Секрет у тому, що ми не намагаємося бути об’єднанням. Слово «об’єднання» особисто мене дістає, бо воно для мене означає, що треба зосереджуватися одне на одному, а не на загальній справі. Треба, щоб різні люди різними шляхами працювали на користь загальної справи.
Нам вдається налагоджувати співпрацю та поєднувати різноманітних українців і діаспору, бо ми робимо конкретні проєкти. Люди збираються, щоби зробити одну дуже конкретну річ, наприклад, запакувати аптечки.
Збираємося, робимо — і тоді йдемо своїми шляхами. По тому іншим складом збираємося робити іншу конкретну річ.
Це допомагає поєднати і народжених в Україні українців, які живуть у США, і стару діаспору, навіть тих, хто ніколи не бували в Україні. В нашій команді важлива різноманітність, ми хочемо чути різні голоси. Саме це допомагає ефективно діяти.
Тут ми можемо продовжити цю розмову темою бренду України. Що пересічні американки й американці знають про Україну?
Радикально інакше, ніж п’ять років тому. По-перше, вони знають, де є Україна. Знають, що Україна крута. Переважно це досить позитивний образ.
Водночас починають звучати трохи інші відгуки в політичних сферах, наприклад, «чого ми їм так багато помагаємо?». З тим треба працювати, пояснюючи, що відстояти демократію в Україні — це в інтересах Америки, наприклад. Ми хочемо, щоб авторитарні тоталітарні режими не розвалювали демократію.
Як ти як лідерка з цим працюєш?
Ми маємо прекрасну адвокаційну програму, де є геніальні професіонали. Ми розпочали її трохи більш ніж рік тому. І зосереджуємося на Конгресі, Білому домі, Вашингтоні. Ми дбаємо, щоб люди, котрі ухвалюють рішення, та їхні команди мали добру інформацію напряму з України. Також ми працюємо в певних критичних частинах Америки, де виборці будуть обирати людей у Конгрес. Дуже важливо, щоби вони розуміли, чому Америка має підтримувати Україну. Інший наш пріоритет — щоб Україна швидше стала членом НАТО.
Крім адвокації, ми намагаємося системно допомагати передовій, лікарням, підтримувати громадські організації, культурні проєкти, кіно, літературу, моду. Ми хочемо, щоби люди знали, що таке Україна. Якщо люди будуть бачити ту шалену якість, різноманітність, автентичну глибину, то не зможуть не захоплюватися Україною.
Україна, якщо говорити про стереотип, пов’язана і з низкою страшних слів — припустімо, Чорнобиль. Як працювати з цим контекстом?
Чорнобиль, я думаю, вже змінили Каховська ГЕС і Запорізька АЕС. Екологічний бік справи дуже важливий. І те, що люди раніше вже знали про Чорнобиль, допомагає зрозуміти нові катастрофи.
Другий негативний стереотип — корупція, про яку всі говорять. Думаю, варто більше пояснювати людям, доносити кейси конкретного прогресу, який Україна пройшла за останні 10 років, за останні 30 років. Треба говорити про те, скільки всього вже зроблено.
Водночас треба діяти відкрито, говорити правду. Наприклад, у «Razom» у нас є ціла процедура checks and balances. Власними діями ми намагаємося показувати приклад того, як позитивно діяти. Саме тому ми переводимо людей у штат, платимо податки, проходимо аудити.
Третій стереотип, із яким треба працювати, — це зосередженість на Москві. Варто частіше нагадувати, що Україна стала незалежною 32 роки тому.
Говорити про цей шлях змін і системного руху в правильний бік. Треба дати людям інформацію і цей контекст, показати, що вже діє, чого вже вдалося досягти. Не треба говорити, що все вже досконале, але замість того, щоб зосереджуватись на негативі, краще сказати, що досі є над чим працювати, і показати, чого досягнуто. Запитувати, як ви можете нам сприяти, як ми можемо це разом робити?
Як ви говорите про Україну з американськими доброчинцями?
У нас тепер понад 200 тисяч індивідуальних донорів, і це наш виклик, щоби з ними працювати. Ми тепер розбудовуємо наш фандрейзинг і комунікацію. Ми намагаємося комунікувати, показувати людям, як тут живеться, що ми робимо. Ми пишемо звіти, ділимося інформацією з доброчинцями.
Що найлегше «продати»?
Залежить, хто, що, кому. Один із наших проєктів спільно з іншою організацією — зробити опитування про те, як люди сприймають Україну. Це допоможе зрозуміти, як говорити. Мені цікаво, що найкраще працює, — можливо, це поняття свободи, чи поняття демократії, чи бажання допомогти, співчуття.
Я думаю, що суперсила України — її автентичність. Є дуже багато американців, які знайшли Україну вперше і тепер захоплюються тим, що Україна є такою, якою би вони хотіли бачити Америку.
Якою?
Згуртованою. З поняттям спільних цінностей — відвага, свобода, доступність, бо, попри війну, країна відкрита.
Я бачу одним із наших завдань створення шляхів, щоби люди могли бути причетні до України, брати участь, створювати події тут, навіть якщо вони сюди не можуть приїхати — наприклад, долучатися онлайн. Почуватися частиною спільноти.
Успіх України залежить і від них.
Я тепер по-іншому сприймаю те, що мої баби і діди робили в таборах ДіПі. Я по-іншому сприймаю стару діаспору. Стара діаспора захищала все українське, вони не хотіли бути в Америці, вони цього не планували, не їхали будувати американську мрію. Вони дослівно були переміщеними, displaced.
Саме тому вони між собою створювали закриті спільноти, організовували тригодинні академії з декламування віршів і лекцій. Я тепер розумію, що ті події були потрібні, аби збиратися разом. Так само працювала й Церква, котра допомагала зібрати в одному просторі різних людей з України, навіть якщо вони мали різні погляди. Ковід дуже добре це показав — важливо збиратися разом, бути поруч.
Ти була критична до старої діаспори? Яка була твоя головна претензія?
Що вони не знали сучасної України, яку я дуже люблю, якою я захоплююся і яка постійно міняється.
Всі ці конфлікти стали не такими важливими в екстремальній ситуації, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Навіщо Україна світові?
Тут шалений талант і неймовірний досвід того, як бути гнучкими, давати собі раду з різною бідою. Досвід України та її різноманітності потрібні іншим країнам, аби знати, як працювати з тими, з ким тобі складно. Тут виклик за викликом, зміни за змінами, ще й світ змінюється. Але українці вміють дати собі раду, знаючи, ким вони є.
У тебе були якісь моменти, коли ти відчувала розчарування?
Я знаю, що в мого батька були такі моменти. Якось у 1960-х він із мамою ходив Мангеттеном, міркуючи, чи можна «виписатися» з українства. І це був критичний момент для них обох. Я виросла, знаючи ту історію.
Я ж розчарування не мала, адже я все ж таки американка. Я мала вибір, могла обирати, наскільки я українка. Та коли я повернулася в США після трьох років роботи в Україні, то мала період детоксикації. Я була настільки занурена в усе, що потребувала дослівно кількох місяців спокою, протягом яких не працювала. Я ходила в басейн щодня, намагалася писати якісь статті. Потім пішла в аспірантуру, певний час взагалі не мала до діла ні з діаспорою, ні з українством. Мені було трішки забагато України.
Я не звідси. А якщо ти пробуєш бути тим, чим ти не є, воно ніколи не вийде. Все виснажиться.
Як ти сьогодні відповідаєш на це запитання? Хто ти є?
Американкою українського походження, яка працює з колегами, котрі в Україні. Ми розбудовуємо організацію так, аби створити систему, де Україна — в центрі наших дій. Саме реальна Україна сьогодні, в цю годину, а не якась уявна Україна.
Саме тому я час від часу приїжджаю попрацювати в Україні. Та я не кажу, що хочу знову зануритися і пробувати бути тим, ким я не є. Я вже навчилася бути собою.
