12 січня 1918 року (втім, на території Російської імперії все ще діє юліанський календар, тому за документами це 30 грудня 1917 року) більшовики, що зібралися в Харкові, на противагу Центральній Раді та її Генеральному секретаріату формують Народний секретаріат Української Народної Республіки Рад.
Цей «уряд» не представляє практично нікого. Українські більшовики не становлять більшості навіть у радянських органах влади. Українськими їх теж важко назвати: їхня партія, що незабаром стане правлячою та єдиною на території України, створена у Москві, а не в Києві чи бодай у Харкові. В уряді «Української республіки» катастрофічно бракує самих українців. Але справу зроблено: на противагу Україні, яка тільки стає на ноги, яка важко переходить від ідеї автономізації до ідеї незалежності, суверенітету, соборності, створюється ще одна — фальшива Україна.
У ході дальших подій саме ця Україна витіснить Україну справжню та надовго стане єдиною можливою державною владою на території українських земель.
Верховна Рада УРСР, яка 24 серпня проголошуватиме незалежність нашої держави, буде політичною спадкоємицею саме тієї України. Не Української Народної Республіки, ні. А Української Народної Республіки Рад.
Із юридичної точки зору, УРСР наступниця навіть не цієї псевдодержави, яка незабаром завершила своє існування, а наступниця — Тимчасового робітничо-селянського уряду України, сформуваного більшовиками 28 листопада 1918 року в Курську. Так-так, у Курську, навіть не в Харкові! Саме цей «уряд» оголосив нечинними і владу гетьмана Скоропадського, і владу Директорії УНР та проголосив УРСР на «ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад» після окупації більшовиками Харкова.
Чому я згадую про цю картонну декорацію, яку щедро полили кров’ю і якою підмінили справжню Українську державу? Бо після статті Віктора Медведчука в «Известиях» ми можемо вважати, що Кремль знову повертається до ідеї фальсифікації.
До цього часу ми мали справу з кришталево чистими шовіністами, свідомість яких не була замулена навіть припущенням думки, що, можливо, українці насправді вважають себе українцями. Якщо їхні українські агенти ще розуміли, що для влади та грошей треба вдавати з себе українців (ніколи не забуду, як на одній з телепередач Віктор Янукович, тоді ще кандидат у президенти України, після виступу на підтримку європейської інтеграції звернувся до мене, вже вимкнувши мікрофон: «Ну ти ж розумна людина, ти ж розумієш, що ми повинні бути разом з Росією»), то ані сам Путін, ані його соратники навіть не намагалися вдавати, що Україна та український народ все ж існують.
Понад те, Путін постійно критикував Володимира Леніна та Йосипа Сталіна за «помилку» — створення декоративної України. Хоча яка ж це була помилка з російської точки зору? Саме декорація дозволила легітимізувати окупацію, задурити голову людям, створити потужну противагу можливому національному рухові.
І, до речі, саме декорація дозволила Росії просуватися далі на Захід — туди, де Російської імперії ніколи не було, але де вона дуже хотіла залишитися під час Першої світової війни. Ну і яка ж це помилка з імперської точки зору?
Але Путін, як будь-який реакціонер, вірив, що зможе безболісно повернутись у 1917 рік, у часи «без українців» та інших народів, і не просто безболісно повернутися — а й зберегти надбані на Заході території у складі наново окупованих земель. Амбітне й просте завдання: вже не Радянський Союз від Кушки до Чопа, а просто Росія.
Але реальність виявилася іншою вже під час здійснення першої «спецоперації» щодо приєднання. Російські війська тупцюють на місці кілька місяців поспіль, апетити Кремля починають потроху стискатися до окупованих українських регіонів, «приєднаних» до Росії. І в цій ситуації найрозумніше, звичайно, згадати про «іншу Україну». «Хорошу». Погодитися, що Україна не Росія, що вона має право на існування, але за однієї умови: лояльний до Росії уряд. Народний секретаріат Української Народної Республіки Рад.
Звичайно, до цієї ідеї зараз можна поставитись іронічно. Який уряд Медведчука? Азарова? Януковича? Але треба розуміти плани Москви: намагатися створювати на територіях, що окупуються, вже не «народні республіки», а «іншу Україну». Намагатися підірвати легітимність наявної української влади. Намагатися перетворити війну на виснаження на війну за підміну держави. І недооцінювати цю небезпеку я не став би. Тим більше, що для Росії це може бути довга гра, яка триватиме навіть коли війна закінчиться, навіть по тому, як Путін піде в небуття.
Адже саме його наступники можуть запропонувати світові не лише «альтернативну Росію», яка не хоче ні з ким воювати, а й «альтернативну Україну», яка хоче з цією новою Росією дружити й перебувати в цивілізаційному симбіозі.
Думаю, ви поки що не підозрюєте, як багато шанувальників цієї ідеї може виявитися серед самих українців.
Віталій Портников, журналіст, письменник, публіцист, лауреат Премії імені Василя Стуса.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
