Про що фільм? У сюжеті кінострічки To Die to Live — історія трьох українських добровольців: Шахти, Танцюриста та Гончара. У 2014 році вони без військового досвіду долучилися до ЗСУ. Після двох років на фронті чоловіки намагалися повернутися до мирного життя, однак після початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року знову приєдналися до війська.

Хто створив? Фільм створено в копродукції України, Латвії та Словаччини. Режисерка стрічки — Юлія Гонтарук. Загалом фільм знімали впродовж 12 років.

Довідка. Талліннський кінофестиваль — один із найбільших кінофестивалів Північної Європи. Його проводять у столиці Естонії з 1997 року. Щороку в програмі показують близько 250 повнометражних і 300 короткометражних фільмів з різних країн. У 2026 році фестиваль відбудеться з 6 до 22 листопада.

Фото: кадр з трейлеру

Що ще відомо? Щоб залучити перекладача, під час подання заяви потрібно вказати, які потреби слід врахувати — порушення слуху та/або мовлення.

Нагадаємо. З вересня 2024 року українці можуть укласти шлюб по відеозв’язку в застосунку «Дія», а на початку вересня 2026-го у запрацювала онлайн послуга розірвання шлюбу.

Про що йдеться? До прикладу, в путівнику 1-й окремий центр безпілотних систем розповів про скіфську стрілу на своїй нарукавній емблемі та її зв’язок із Deep Strike — ураженням цілей далеко за лінією фронту.

26-та окрема артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича описала посвяту в гармаші. Після першого пострілу новачка символічно приймають до артилерійського розрахунку за допомогою ритуалу з піропатроном і сажею.

Що ще відомо? Наприкінці путівника є форма, через яку військові, підрозділи, дослідники й інституції можуть додати інформацію про інші традиції. Команди проєктів планують оновлювати видання.

Хто працював над путівником? Цифрове видання разом з істориками, дослідниками та бойовими підрозділами створили проєкти «Витоки» і «Гальт».

Загалом над проєктом працювали 30 експертів, серед яких історики, етнографи, антропологи, журналісти і люди з військовим досвідом. Історичні матеріали також доповнили своїми традиціями й практиками близько 30 сучасних підрозділів ЗСУ.

Фото: надали організатори

Що ще відомо? Також запускають рейси Київ — Перемишль і Дніпро — Перемишль, де пасажири зможуть пересісти на поїзди до міст Німеччини, Чехії та інших країн Європи.

Нагадаємо. У Києві й області «Укрзалізниця» встановила 33 мобільні укриття на залізничних об’єктах. Загалом компанія планує встановити ще 128 таких укриттів в області, а ще 650 — в інших регіонах України. 

Що ще відомо? Юні шахісти змагалися окремо в шести вікових категоріях — до 7, 9, 11, 13, 15 і 17 років. Золота медаль Мирона Нетребки стало єдиним здобутком збірної України на цьому чемпіонаті світу.

Фото: Федерація шахів України

Що обирають? Найпопулярніші жанри — детективи та історичні романи. Найчастіше їх обирають люди віком від 55 років.

Друковані книжки читають 58% читачів, електронні — 44%, а аудіокнижки слухають 35%. Протягом останнього року українською читали або слухали 87%, російською — 42%. Водночас після початку повномасштабного вторгнення 49% читачів відмовилися від книжок російською або стали читати їх значно рідше.

Навіщо читають? Для 69% читачів це спосіб відпочити, для 54% — отримати задоволення, а для 43% — дізнатися нове й розвиватися. Також 32% кажуть, що книжки допомагають їм зменшити тривожність.

Чому перестають читати? Серед тих, хто читає рідко або не читає, 59% назвали брак мотивації чи звички, а 15% — відсутність доступу до книжок.

Також 70% читачів мали періоди тривалістю щонайменше пів року, коли майже не читали й не слухали книжок. З них 35% повернулися до регулярного читання, а ще 62% беруться за книжки час від часу.

Учасники глибинних інтерв’ю описували такі періоди словами «читання не йшло». Книжки відходили на другий план через роботу, виснаження чи звичку до коротшого контенту.

Кого опитували? Дослідження складалося з двох етапів: 41 глибинного інтерв’ю з фахівцями книжкової галузі й людьми, які повернулися до читання, а також кількісного опитування 2200 людей віком від 14 років.

Прочитати дослідження можна за посиланням.

Фото: Галина Зварич

Що ще відомо? В організації зазначили, що 80 % суми спрямують українським військовим, решту 20 % — Литовській спілці стрільців. Кошти також спрямують на системи боротьби з дронами й навчання операторів.

Що відомо про організацію? Blue/Yellow — литовська громадська організація, яка з 2014 року допомагає українським військовим. Вона закуповує дрони, автомобілі, засоби зв’язку, захисне спорядження й засоби тактичної медицини.

Цитата. «Бійся прожити життя, не спробувавши. Я не дізнаюся, чи в мене вийде, чи не вийде, якщо не спробую. Якщо не піде — нічого страшного. Головне — спробувати», — каже Іван. 

Що відомо про ветерана? Іван служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Після звільнення з військової служби вирішив опанувати нову професію.

Фото: «Еспресо.Захід» / Зоряна Шейгец

Як це працює? 100 «обіймашок» дорівнюють одній гривні донату. Щоб долучитися до збору, потрібно мати щонайменше 500 «обіймашок».

Яка мета збору? Організатори планують зібрати 100 мільйонів «обіймашок» — це один мільйон гривень для підтримки родин залізничників. 

Довідка. «Обіймашки» — бонусні одиниці програми лояльності «Укрзалізниці», які пасажири накопичують у застосунку.

Які сиптоми? 

• нове ущільнення в грудях або під пахвою;
• зміна форми, розміру чи вигляду грудей;
• втягнення або зміна форми соска;
• незвичні, зокрема кров’янисті, виділення із соска;
• почервоніння, набряк, зморщення шкіри чи «апельсинова кірка»;
• виразки, кірочки або лущення біля соска;
• збільшення лімфовузлів під пахвами чи над ключицями.

Які чинники підвищують ризик захворювання?

• вік: ризик зростає з роками;
• випадки раку молочної залози у близьких родичів або генетична схильність;
• рак молочної залози чи деякі інші її захворювання в минулому;
• опромінення ділянки грудної клітки в минулому;
• надмірна маса тіла, особливо після менопаузи;
• вживання алкоголю і недостатня фізична активність.

Коли проходити скринінг?

• У 21–29 років — раз на три роки проходити опитування про чинники ризику й можливі симптоми. Якщо є підозри, лікар може направити на мамографію.
• У 30–49 років — проходити таке опитування раз на два роки, а за наявності чинників ризику — щороку.
• Від 50 років — робити мамографію раз на два роки. Для жінок із груп ризику — від 40 років.

Що відомо про самообстеження? Жінкам від 20 років також рекомендують щомісяця самообстежувати груди — на 6–10 день менструального циклу. Під час самостійного огляду:

• станьте перед дзеркалом, опустіть руки вздовж тіла й уважно огляньте груди — їхню форму, симетричність, стан шкіри й колір сосків;
• підніміть руки й повторіть огляд спереду та з обох боків;
• заведіть ліву руку за голову, а правою круговими рухами промацайте ліву молочну залозу; звертайте увагу на припухлості й ущільнення; повторіть те саме з правою молочною залозою;
• обережно стисніть кожен сосок між великим і вказівним пальцями, щоб перевірити, чи немає виділень;
• ляжте на спину й ще раз промацайте молочні залози круговими рухами; перевірте, чи немає набряків або ущільнень;
• промацайте ділянки під пахвами з обох боків і перевірте, чи немає збільшених або болючих лімфовузлів.

Нагадаємо. Щороку в жовтні громадські організації, медіа, медичні установи і благодійні фонди нагадують про важливість ранньої діагностики раку молочної залози і регулярних обстежень. Цей період називають «Рожевим жовтнем». Символ місяця — рожева стрічка.

Фото: Pexels

Чому Мама — це не просто позивний і яка насправді людина стоїть за всіма регаліями. Ми поговорили з Надією і її сином — військовослужбовцем Владом (Племяшем) Ярішем. 

«А це справді ваша донька?»

Якось під час служби Надія чекала на хірурга в операційній. Туди забігла анестезистка Льоля зі словами «Мам, ну мам!» Далі — знайомий змалку діалог:

— Не мамкай мені тут!

— Ну мам.

— Льоля, не мамкай. Удома поговоримо.

Лікарі довкола здивувалися, а один з них запитав: «А це справді ваша донька?». Надія ствердно відповіла, а на ремарку, що вони геть не схожі, сказала: «Як це? У мене дуже багато дітей». 

Так вони дізналися, що їм асистувала медсестра «Азову» Надія (Мама) Яріш.

Уперше позивним Мамінька її назвав начальник речової служби Кирпич у 2017 році в Маріуполі. Усі підхопили. Так Надія стала мамою не лише для своїх двох синів, а й для побратимів й посестер.

«Роблю все, щоб їм трохи легше служилося»

Надія розповідає, що військові, які добре її знають, завжди запитують: «Ма, їсти є що-небудь?». У неї завжди знаходиться. 

«Навіть коли привозять на стабілізаційний пункт хлопців, один, наприклад, буде важкий, а декілька з них — зелені [ті, хто відносно нормально  почуваються, — ред.] Я їм кажу: “Так, хлопці, швиденько в кімнату, там стоїть стіл, що бачите — усе насипайте і їжте, поки є час”», — розповідає жінка.

Надія любить куховарити, а ще більше — бачити, як побратими й посестри із задоволенням смакують те, що вона для них приготувала.

Пригадує, як нещодавно приїздила на кейсеваки (перша ланка евакуації, головна мета якої — швидко вивезти пораненого до безпечнішого місця, де нададуть повноцінну медичну допомогу) до побратимів. Вони жили в хатині, де знайшли невеликий газовий таганочок: «Я там їм варила борщ, вареники. Це було літо, вишні. Вони дуже-дуже раділи. Роблю все, щоб їм трохи легше служилося».

Для Надії «Азов» — це велика родина, частина якої залишається в полоні.

«Мене повернули, а хлопці й дівчата досі там»

У жовтні минає чотири роки, як Надія (Мама) Яріш повернулася з полону, де перебувала пʼять місяців.

«Досі мене не покидає відчуття провини за те, що мене повернули, а хлопці й дівчата досі там знаходяться», — ділиться жінка. Надія розповідає, що таке відчуття є в багатьох, кого звільнили.

Уже після повернення медикиня прочитала книжку Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Тепер вона радить її всім, хто хоче зрозуміти, що насправді відбувається в полоні: «Узагалі нічого не змінилося. Коли я відкрила для себе цей твір, я відчула, ніби повернулася  до камери».

З полону Надія пригадує історію, як «вертухай» знайшов у неї гроші (мати будь-які коштовності чи кошти не можна — усе це забирали). Він кинув її у «клітку» на вулиці, радше схожу на собачий вольєр, мовляв, посидиш, щось згадаєш. Надія поставилася до цього скептично: «Я вже була в карцері, мені по барабану. Чим ти мене ще налякаєш?». Проте, коли він прийшов і сказав, що переселить до карцера не лише її, а й усіх дівчат з камери, Надія злякалася за них і почала вигадувати, як приспати пильність наглядача. Жінка сказала, якщо дізнається щось про своїх співкамерниць, передасть йому. «Коли я зайшла в камеру, дівчата запитали: “Ну що, ну що?”. Я їм відповіла: “Дєвки, я сказала, якщо я від вас щось узнаю, все розкажу”. І тут почався ржач на всю камеру», — розповідає Надія.

«Люди повинні пам’ятати й боротися за наших полонених»

Надія розповідає, що в полоні досі перебувають лікарі, яких вона знала, анестезіологи з морських прикордонників і хлопці з медроти «Азову». 

Перебуваючи постійно на сході, вона не має змоги виходити на акції-нагадування про військовополонених, але закликає робити це тих, хто може: «Світ потребує нагадування про це. Люди повинні бачити, пам’ятати про це й боротися за наших полонених».

Надія вважає, що треба якнайчастіше порушувати цю тему в медіа й нагадувати про це військово-політичному керівництву.

«Мамо, я боюся… боюся, що я не довезу»

Повернення Надії з полону стало вирішальним для її молодшого сина Влада — він долучився до війська й зараз займається евакуацією військових. Жінка розповідає, що тоді багато знайомих і рідних засуджували її, мовляв, сама пішла, ще його тягнеш. Проте Надія на це не зважала: «Він доросла людина, особистість, яка вміє ухвалювати рішення. Я його відмовляти не збиралася, тим паче, знаю його — це моя копія і ці вмовляння ніякого результату не дали б».

Влад одразу розумів, що хоче займатися евакуацією поранених. Надія розповідає: «Були моменти, коли він плакав. Я кажу: “Синок, а що відбувається?”. Він говорить: “Мамо, я боюся». Я йому: “Чого ти боїшся, синок?”. — “Боюся, що не довезу”. Кажу: “Так а ти при чому? Там буде фельдшер, лікар, інші люди, які будуть дивитися за пораненим”. Він мені сказав: “Однаково це буде й на моїй совісті”».

Сам Влад (Племяш) Яріш, військовослужбовець «Азову», в ексклюзивному коментарі для НЗЛ розповів, що ухвалив рішення долучитися до війська ще до повернення матері з полону. Він не хотів сидіти вдома, поки його мама служить. Проте коли Влад прийшов у Дніпрі в госпіталь до людини, яка знала маму, йому сказали: «Давай спочатку її звільнять з полону, бо якщо я тебе зараз візьму до нас на службу, вона вернеться і вб’є мене». 

Мама залишається мамою навіть у війську

Влад розповідає, що його мама добра, але часом строга, а головне — навіть на фронті залишається мамою. Пригадує, як нещодавно він купив популярний серед молоді ґаджет для куріння, а вона дізналася й ледве дозволила це зробити.

Розповідаючи про ставлення до того, що його мама — також мама для величезної кількості військових, Влад (Племяш) Яріш говорить: «Відчуваю гордість. Вона крута». 

Що завжди повертає Маму до війська

Надія (Мама) Яріш неодноразово поверталася до «своїх»: на початку повномасштабної війни — з Дніпра до Маріуполя, на «Азовсталь», після звільнення з полону — назад до війська, а згодом — із Медичних сил знову до «Азову». Про всі ці повернення жінка каже, що найбільше не хоче відчувати, ніби зрадила тих, із ким служить. 

Так Надія розповідає про своє рішення на початку повномасштабної війни: «Коли я опинилася в Дніпрі, відчувала себе дезертиром, який кинув там своїх дітей, поранених, усіх… Дякувати Богу, що я туди [у Маріуполь, на «Азовсталь» — ред.] повернулася. Узагалі ні на хвилину не шкодую».

Після звільнення з полону медикиня спершу пішла служити до запорізького госпіталю, але бачила, що там можуть впоратися і без неї. Дев’ять місяців Надія намагалася перевестися до «Азову», і зрештою їй це вдалося: «Відчувала, що я там потрібна. Тому вирішила, що я піду краще туди, куди мало хто хоче».

«Я піду туди, де будуть потрібні мої руки»

У серпні 2026 року старша сержантка «Азову» Надія (Мама) Яріш отримала нагороду «Національна легенда України». Вона у війську з 2017 року, рятувала поранених на «Азовсталі», була в полоні, після повернення — виконувала завдання на Лиманському, Торецькому й Добропільському напрямках. Проте на питання «Хто вона сьогодні для себе?» Надія каже: «Я військовослужбовиця, яка захищає свою країну і просто любить свою професію». 

Ще в 2022 році, на одному з допитів у полоні, слідчий запитав у жінки, чи є в неї онуки. Надія ствердно відповіла. Тоді він продовжив: «Когда тебя обменяют, ты куда пойдёшь: дальше воевать или к внукам поедешь?». Мама сказала: «Я піду туди, де будуть потрібні мої руки».

Авторка: Роксолана Кривенко

Що ще відомо? Навчання триває близько години. Курс розрахований на повнолітніх і не потребує попереднього досвіду волонтерства. Проходити його можна у власному темпі, а після завершення учасники отримають сертифікат. Також охочі зможуть долучитися до бази волонтерів екстреного реагування.