театр

Вистави «Березолю» примушували глядачів думати. І все це транслювали талановиті та ідейні актори, режисери, які намагалися розвінчувати радянську пропаганду про «прекрасне майбутнє» СРСР. Саме таким постатям ми, команда НЗЛ, і хочемо присвятити цей текст. Зауважимо, що в тексті є інформація тільки про небагатьох. Насправді команда березолівців є дуже великою.

Лесь Курбас 

Український режисер, актор, теоретик театру, а також драматург, публіцист та перекладач. Під час переїзду до Києва (1916-1917) режисер організував спільноту молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Це був театр пошуків нових поглядів на втілення сучасної та класичної драматургії, що було незвичним напрямком на ті дні. 

Саме Лесь Курбас став засновником театру-студії «Березіль», яка почала повноцінно працювати вже у Харкові. Курбас створив інший всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його добрих та поганих відтінках. Митець вважав, що «театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра». Курбас є представником Розстріляного відродження, митця вбили у 1937 році. 

Зоя Пігулович

Українська театральна діячка та режисерка, акторка театру та кіно. Організаторка всеукраїнської мережі професійних лялькових театрів, що мали попит упродовж 1934-1937. Учениця Леся Курбаса. У період навчання на акторському факультеті Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка Зінаїда Пігулович працювала в мистецькому об’єднанні «Березіль» (1922-1930). Практика в колективі дозволила їй отримати режисерські знання та вміння, не припиняючи акторської діяльності. 

В «Березолі» на той час опікувалася самодіяльним театральним рухом. Зоя Пігулович організовувала й навчала гурти, а також писала для них п’єси («Операційний план» та «Істина»). Дівчина настільки захоплювалася своєю справою, що виконувала численні практичні завдання, брала участь у теоретичних студіях і дискусіях щодо проєктів своїх колег. За дорученням режисерської лабораторії театру «Березіль» разом із Лазарем Френкелем очолювала Репертуарну станцію.

«Курбас виховував у нас інтерес до всіх новинок, що виходили з друку. Із появою філософської книги Шпенґлера «Закат Європи» […] Олександр Степанович зібрав весь колектив і сам проаналізував зміст цієї книги…», —  записала у спогади про Леся Курбаса акторка театру та кіно.

Фавст Лопатинський 

Український режисер, сценарист, актор, зокрема педагог. У 1916-1919 роках грав у Молодому театрі. Вже у 1922 році як актор, режисер та за сумісництвом соратник Леся Курбаса доєднався до Мистецького об’єднання «Березіль», що на той час сформували у Києві. Очолював в об’єднанні другу експериментальну робочу групу, що була складовою театру. 

Фавст Лопатинський найкраще розкрив акторський талант саме під керівництвом Леся Курбаса. Зняв у співавторстві такі кінокартини: «Вася-реформатор», «Синій пакет», «Василина», «Поєдинок», і не тільки. Як педагог Лопатинський відзначився викладанням на дворічних курсах кіноакторів при Одеському кіноінституті (1929-1930) та Київській кінематографії (1930-1933). Лопатинського розстріляли у 1937 році.

Андрій Ирій

Актор театру «Березіль», учень Леся Курбаса. Також був членом українського підпілля на Донбасі. Заснував «Маріупольську газету». У 1916 році Ирія засудили до 8 років за українську пропаганду серед населення. Попри це він уже у 1917 році організував філію товариства «Просвіта» у рідному селі Широке, що на Дніпропетровщині. Був командиром Гайдамацької сотні.

Через розшук його Криворізькою ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія) працював у підпіллі з 1920 по 1923 роки. У 1923 році очолює філію «Березолю» у Білій Церкві. Організував та надалі українізував маріупольський театр, був його директором. У 1944 році його заарештував СМЕРШ (підрозділ «Смерть шпигунам!») та засудив до розстрілу в Маріуполі.

Михайло Дацків 

Український військовий, командир 10-ї бригади УГА (Українська галицька армія), театральний діяч. Від початку Першої світової війни воював як офіцер австро-угорської армії. Потім на нього чекали Українська Галицька армія, Тернопільська окружна військова команда, Окремий загін імені Гонти та 10-та Янівська бригада. Вже у квітні 1920 року Михайла Дацківа заарештували органи ВНК й направили до підмосковного концтабору Кожухів, звідти — до Казані. 

Після демобілізації восени 1921 року Дацків залишився у тодішній УРСР. Працював художнім керівником Київського драматичного театру Леся Курбаса, який ще називали Кийдрамте. З 1926 року був директором театру «Березіль» у Харкові, а з 1928-го — директором Харківської філармонії. У подальші роки працював у Всеукраїнській спілці пролетарських письменників. Дацківа розстріляли у 1938 році.

Януарій Бортник

Український режисер і актор. Був керівником харківського театру малих форм «Веселий Пролетар». Перша світова війна на певний час змінила плани молодого актора, тому навчання в тернопільській Українській гімназії він закінчив дещо пізніше. Згодом вступив до першого стаціонарного театру «Тернопільські театральні вечори», який організував Лесь Курбас з дозволу воєнного уряду. Від листопада 1918 року працював актором Українського театру в Тернополі, через два роки — у театрі імені Івана Франка у Вінниці. 

Уже восени 1921 року Лесь Курбас пішов режисером у Київський театр імені Шевченка, а Бортник став режисером Білоцерківської драматичної студії. Вже 27 січня 1923 року її реорганізували у III-тю майстерню театру «Березіль». 

Василь Василько 

Український режисер, актор, педагог. Василь Василько є засновником Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві. У 1912 році вперше виступив на сцені професійного театру. Василько був на той час членом режисерської лабораторії театру «Березіль». Згадує: «…Чого мене навчив Олександр Степанович Курбас? Перш за все — бути самим собою! У всіх вчитися, але нікого не копіювати. До зустрічі з Курбасом я вчився у наших корифеїв і, правду кажучи, «чесно» наслідував їх. Після школи Курбаса у процесі творчості я уже не згадував, як би той чи інший епізод зіграв Садовський або Саксаганський. Я свідомо уникав копіювання. Курбас своєчасно застеріг мене від епігонства, від переспівування чужих досягнень, від кволості творчої думки. Лесь Степанович навчив мене творити самостійно!»

Іван Крига

Український режисер, актор, художник театру і драматург. Учасник режисерської лабораторії театру «Березіль». Після періоду навчання та служби санітаром на госпітальному судні в Червоній армії він переїхав до Києва. У 1916-1919 роках навчався в студії художників та «Студії екранного мистецтва». З 1918 по 1921 роки працює в Молодому театрі Леся Курбаса. Надалі одночасно працює і в «Березолі», і керує в штабі Авіації розвідувальної ескадрильї. 

Фото: vechirniy.kyiv.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

«Найлучшому мужеви, найлучшому батькови, честь єго розумови, єго серцю»

Народилася Соломія на Тернопільщині в сім’ї греко-католицького священника Амвросія Крушельницького та його дружини Теодори. Співачка походить зі шляхетного та старовинного роду Крушельницьких гербу Сас. Саме батько сприяв інтелектуальному та музичному розвитку дітей. У 1903 році на його надгробку встановили памʼятник, який привезли коштом Соломії з Флоренції, на якому вигравіювано: «Найлучшому мужеви, найлучшому батькови, честь єго розумови, єго серцю».

Три октави і мецо-сопрано

Соломія вступила до консерваторії Галицького музичного товариства у Львові, у клас Валерія Висоцького. Польські критики зауважили невідповідність постановки голосу співачки, але професор, який навчав Крушельницьку, так і не визнав своєї помилки. Після закінчення консерваторії Крушельницька переїжджає в Італію. У Мілані професорка вокалу Фауста Креспі підтверджує, що Соломії потрібно переучуватися. До сьогодні деякі музикознавці гадають, що вона співачка мецо-сопрано, але насправді у неї був голос дуже широкого діапазону — майже три октави. 

Найкраща Чіо-Чіо-Сан в опері Пуччіні 

У 1904 році Джакомо Пуччіні в театрі «Ла Скала» представив оперу «Мадам Баттерфляй», яка була провальною. Друзі вмовили композитора запросити на головну партію Соломію. Коли відбулася прем’єра оновленої версії з Крушельницькою, то успіх був тріумфальний. Українку й досі вважають найкращою виконавицею ролі Чіо-Чіо-Сан. На знак вдячності Джакомо надіслав співачці свій портрет з написом: «Найпрекраснішій та найчарівнішій Баттерфляй».

Співала українські народні пісні на власних концертах 

Співачка знала вісім мов та виступала на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Єгипту, Аргентини. Однак Крушельницька ніколи не забувала про Батьківщину. Приїздила виступати у рідний Тернопіль, Львів, Чернівці чи Збараж. Свої особисті концерти завжди закінчувала українськими народними піснями. 

Коли до співачки звернулася родина російського імператора Миколи II із проханням дати концерт у царському палаці, то вона погодилася. Під кінець вечора заспівала кілька українських народних пісень, які дуже сподобалися цареві. Коли він запитав, якою мовою співала Соломія, то співачка французькою відповіла йому, що пісні виконані її рідною мовою — українською. 

Побралася з італійцем в Аргентині

У 1910 році під час гастролей Північною Америкою Крушельницька побралася з адвокатом та мером містечка Віареджо — Черазе Річчоні. Весілля організували в Буенос-Айресі. Разом пара прожила 26 років в Тоскані. Соломія дуже любила свого чоловіка й коли він помер у 1936 році, то довгий час за ним горювала. 

Працювала викладачкою у консерваторії під час Другої світової

Крушельницьку Друга світова застала після повернення в Галичину у 1939 році. Під час німецької окупації Львова співачка жила бідно й змушена була давати приватні уроки вокалу. Після повернення радянської влади Соломія працювала викладачкою у Львівській державній консерваторії. Вона не могла виїхати з СРСР і, щоб бодай отримати громадянство, відомій українці довелося продати тосканську віллу, в якій вона раніше жила з чоловіком. 

Що ми знаємо про Крушельницьку? І як часто її згадуємо?

У колишньому будинку Крушельницької у Львові діє Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, який налічує понад 25 тисяч експонатів. У 1982 році режисер Олег Фіалко зняв фільм «Повернення Баттерфляй», присвячений співачці. У 2010 році у Тернополі Крушельницькій встановили памʼятник. Дотепер у Львові функціонує Львівський оперний театр, названий на честь Соломії. 28 липня цьогоріч у місті Торре дель Лаго відбулося відкриття 69-го Фестивалю Пуччіні, на якому відвідувачі могли побачити премʼєру нової постановки «Мадам Баттерфляй», присвячену українці. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

З чого все починалося

31 березня 1922 рік. Видатний український режисер Лесь Курбас створює мистецьке об’єднання «Березіль» у Києві. Щодо назви існує кілька версій, основна — слово походить від назви першого місяця весни. Об’єднання переростає у театр, а через чотири роки «Березіль» переїздить до Харкова, де буде діяти до 1933 року.

Новаторство

На відміну від більшості традиційних театрів, «Березіль» став прикладом експериментального напряму. Головне, що відрізняло його — філософський зміст, театр змушував глядачів думати. Він був феноменом у час, коли радянщина давала народу готову красиву дійсність, в яку всі мали вірити.

Театр «Березіль» — це про авангард, модернізм, яскраво виражені риси, гіпертрофовані грим і гру, поєднання трагізму, експресіонізму і гротеску, діалог з глядачем. Жодна з цих рис не була притаманна тодішнім театрам.

Як сприймався у суспільстві

Глядачі ставилися до новаторства неоднозначно. Експериментальні вистави часто не сприймались публікою, а влада змушувала змінювати репертуар. Попри це театр мав й чимало прихильників.

Вирок «Березолю»

У 1929 році театр зазнає гострої критики від влади, починаються масовані виступи проти «Березолю», забороняють вистави. Через 4 роки звільняють Леся Курбаса, керівником стає його учень Мар’ян Крушельницький. Тоді його заарештовують за «національне збочення» та засилають на Соловки. У 1937 році його засудять до страти та розстріляють, як і більшість прогресивних діячів того часу.

У 1935 році театр перейменували на Харківський театр ім. Т. Шевченка, а частина акторів перейшла до Київського театру ім. І. Франка. 

Фото:vechirniy.kyiv

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Справжнє імʼя сьогоднішнього уродинника — Іван Карпович Тобілевич. Псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім’я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Мати Івана була кріпачкою-покоївкою у панів Золотницьких, але потім її покохав прикажчик Карпо Тобілевич і викупив з кріпацтва. Брати і сестри Івана — Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті.

У школі Іван був найсильнішим, але ніколи цього не демонстрував і не хизувався, хіба для того, щоб захистити слабшого.

В 14 років  Іван Тобілевич став урядовцем, але театр завжди хвилював його серце.  Іван пройшов 60 верст з Бобринця до Єлисаветграда пішки, щоб побачити видатного англійського трагіка Олдріджа, який грав в трагедії Шекспіра «Отелло». Згодом атмосфера чиновництва так набридла Іванові, що він втік додому, пройшовши пішки близько 53 кілометрів.

Пізніше Іван став секретарем поліції в Єлисаветграді і був єдиним, хто неупереджено і гарно ставився до всіх, незалежно від стану і не брав хабарів. Перед його очима проходив ряд арештантів, серед яких було чимало людей, чиї долі занапастило важке життя. Пізніше вони стали героями його п’єс.

Іван захоплювався творчістю Шевченка. У честь великого поета він назвав своїх дітей іменами героїв пʼєс і сам грав шевченківських героїв.

З 1860-х років брав активну участь у театральному житті, був членом багатьох театральних груп, став одним із засновників театру корифеїв. Далі він став писати драми українською мовою, найвідоміші з яких — «Мартин Боруля» і «Сто тисяч». Потім Іван створив свою трупу і сам грав комедійні ролі.

Авторка тексту — Чубата Дарʼя. 

Фото: Переяславська рада 2.0

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Життєвий і творчий шлях

Роман Віктюк народився 28 жовтня 1936 року у Львові. Здобув вищу освіту в Інституті театрального мистецтва, що у Москві. По його закінченні Віктюк повернувся до Львова й почав працювати актором у Театрі юного глядача. Згодом він став його режисером. Пізніше Роман Віктюк створив театральну студію при Львівському палаці піонерів.

Режисер і актор працював у різних театрах тодішнього Радянського Союзу: у Твері, Вільнюсі (Російський драматичний театр Литви, 1970—1974), Одесі, Таллінні, Києві (Київський театр юного глядача), Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві.

Уже 1991 року режисер заснував театр свого імені у Москві, у якому був головним режисером і художнім керівником. Віктюк став постановником близько 200 вистав, зокрема таких як «Служниці», «Федра», «Мадам Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій». Створив танцювальну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі. Постійно брав участь в українських театральних і телевізійних проєктах. Зокрема Роман Віктюк став одним із засновників Фонду Мазоха (1991, Львів).

За свою діяльність актор і режисер отримав низку нагород. Він став народним артистом України та Росії, членом Інституту драматичного театру Італії, лауреатом театральної премії Maratea Центру європейської драматургії , премії «Київська пектораль», премії спілки театральних діячів України «Тріумф», міжнародної премії Інституту італійської драми за найкраще втілення сучасної драматургії.

Погляди Романа Віктюка

Більшість життя він прожив у Москві, де заснував Театр Романа Віктюка. Однак це не вплинуло на його сприйняття України ― він завжди залишався українцем і називав себе українським режисером.

В інтерв’ю ВВС 2006 року він заявив, що пережив усіх лідерів комуністичного режиму СРСР. Але навіть у період тоталітаризму ніколи не готував вистав, які б «обслуговували систему».

Віктюк не був байдужим до подій в Україні. Він позитивно ставився до Помаранчевої революції, називаючи її «духовним спалахом». У розмові з ВВС він зазначав, що представники російських ЗМІ закликали його заперечувати Майдан, але він не міг цього зробити.

Також 2014 року, після початку війни України з Росією, Роман Віктюк під час інтерв’ю виданню «Гордон» звернувся до мешканців територій, де відбувалися бойові дії:

«Хочу мешканцям Донбасу сказати одне: ви живете поза Богом, ви його не чуєте. На секунду вимкніть всі телеканали, заплющіть очі та побудьте у тиші. Без зла, без насильства, без вбивств. У цій тиші, можливо, у вашій душі щось відбудеться. Має відбутись, якщо ви українці».

Тих, хто українцем себе не відчував, режисер просить «залишити Україну у спокої».

Підписуйтеся на нашу щоденну безкоштовну розсилку найважливіших новин дня

Фото: rbc.ua