Трикутник смерті

«Перед Різдвом учасники походу підбадьорилися»

Війська Дієвої армії УНР напередодні Різдва 1919-го пожвавилися: «Вози, коні й піші козаки перестали тонути в невилазних осінніх болотах. Хворих на тиф бідолах або розтрусили по селах, або вони видужували на возах». Серед останніх був і майор Фотій Мелешко, стан якого тільки-но покращився. 24 грудня він із чотирма воїнами відірвався вперед від загального походу, щоб дістатися підпілля денікінців. «Це фактично були бідолашні рештки тієї великої кількости вояків, що їх вліті організовано й виведено під моєю командою з Глодос», — пригадував Фотій. 

«Чим далі заглиблювалися ми в рідні землі, тим гостинніше приймали нас наші люди»

План воїнів був таким: подолати за день 75-80 кілометрів від містечка Дубового — де похід зупинився на різдвяний відпочинок — до Глодосів — рідного села Фотія — й провести Святвечір у родинному колі. Проте їм це не вдалося: «Довелося проїздити саме тими місцевостями, по яких восени пронісся Махно […] Підвечір ми під’їхали до Сенюхи й зупинилися коло одного зірваного махнівцями мосту. На другий берег можна було перебратись тільки по тонкому та ковзькому льоду. Воза ми відпустили, а свої речі перенесли на другий бік самотужки. Найбільший клопіт був з кіньми […] Урешті ми опинились на нашій Херсонщині».

Пізно ввечері суттєво зменшений відділ приїхав до Масляниківки (зараз — мікрорайон Кропивницького) і вирішив завітати до господаря, в домі якого вони розміщували штаб влітку, «як до старого знайомого»:

— Приймаєте гостей? — привітавшись, запитав я. 

— А чому б ні? Аби добрі люди! 

Коли я сказав, що ми є горстка тих, «добрих людей», які помагали йому в молотьбі при машині, він додав: 

— A-а, коли так, прошу до хати! 

Господиня частувала гостей святвечірньою їжею: риб’ячим холодцем, смаженою рибою, борщем із грибами, пиріжками, кутею з медом, узваром і «доброю та міцною самогонкою». 

«Тяжко стало на світі жити. Ось Різдво, а радощів ніяких»

Господар нарікав на ситуацію в країні, відсутність стабільності: 

— Тяжко стало на світі жити. Ось Різдво, а радощів ніяких. Коли б уже Бог послав спокій та якийсь сталий порядок. 

—  А якого ви хотіли б порядку? — запитую. 

— Та такого — прислухаюсь до людей. Що людям, те й нам. 

— А люди чого хотять? 

— Люди хотять, щоб була Україна. Усе про Петлюру говорять. Бачили ми большевиків, бачили махнівців, тепер ось дивлюсь на денікінців — не підходящі для нас, бо все це чужі люди. А от ви — наче рідні брати.

«Люди хотять, щоб була Україна»

Чув подібне Фотій у кожному селі, в якому вони зупинялися. Пригадував, що національна свідомість народу під кінець 1919 року «цілком дозріла».

На своєму шляху воїни бачили свідчення слів господаря — «це все чужі люди». У Тешківському лісі стояв гарний будинок лісничого Синкевича, якого більшовики вбили разом з усією родиною. «Коли ото ми проїжджали, то замордованих ще не було похоронено — лежали вони в замкнутому будинку. Слідства не було кому перевести, хоч люди й знали злочинців. Вони залишались непокараними — називали себе большевиками й чекали на прихід “своїх”», — ділився Фотій Мелешко. 

«Загинемо, так загинемо саме на перший день різдвяних свят»

Опівдні 25 грудня, на Різдво, відділ Фотія доїжджав до села Карбівки. Там вони хотіли зупинитися, щоб поїсти й змінити воза, як побачили дев’ять вершників — денікінців. Сили були нерівні не лише за кількістю — їх було п’ятеро — а й за якістю: троє з відділу Мелешка мали поранення: «прострілені вище серця груди» й інше або ще одужували від тифу. Фотій розумів, що треба зробити все, аби лиш не потрапити до ворожих рук: «Загинемо, так загинемо саме на перший день різдвяних свят […] я живим не здамся».

Вони повернули вози до лісу, вирішили сховатися там, усі встигли: «Зимою ліс не дає доброго захисту від ворожої напасти, але все-таки верхи атакувати нас вершники не могли. Багато стояло тут грубезних дубів. Ми загнались у саму середину, в найбільшу гущавину». 

Вершники денікінців під’їжджали до лісу, але всередину зайти не наважилися. Відділ Фотія грівся у сторожівці: сторож помер, залишилася вдова, двоє дітей і старий дідусь. Тоді Мелешко попросив жінку піти до Крабівки й дізнатися, що відбувається. Вона повернулася з поганими новинами: сила-силенна військових, їздять на конях, пиячать. Фотій хотів подякувати вдові, простягнув їй 100 гривень. Попри скруту, вона відмовила: «За це я не смію брати гроші від вас. Я бачу, що ви наші люди — не чужі».

«У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок»

«Холодний, такий короткий на Різдво день, здавалось нам, не матиме кінця. Але не було ще в Україні такого різдвяного дня, щоб він не скінчився і не настав холодний вечір, а за ним темна чи ясна ніч». Та — виявилася ясною: увесь день вони чули шум возів, але їх ніхто не чіпав. Зрештою воїни зібралися разом й почали… жартувати: «У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок».

Увечері, коли шум возів стих, відділ почав помалу просуватися. Дорогою вони зустріли переляканого чоловіка на возі. Він розповів їм, що у всіх довколишніх селах безліч денікінців:

— Уже два дні сунуть, мов хмара. Кажуть, що Петлюра на них тисне. А ви, мабуть, якраз і будете петлюрівці? 

— Так, петлюрівці, чи, правдивіше, — прямо українці. 

—  Отак би зразу й казали! — весело і підвищеним голосом промовив дядько. — Своїх готов возити хоч і цілий тиждень, а денікінцям не дамся.

«Відчував, що на Різдво будете в нас у гостях…»

Зрештою відділ дістався рідних Глодосів, зупинившись у домівці сестри одного зі своїх вояків. Той будинок — далеко від центру містечка, тож денікінців там ще не було. Їм раділи, особливо господар: «Ви б не повірили, — каже він, — що я оцю самогонку приховував для вас. Відчував, що на Різдво будете в нас у гостях. Дуже радий, що воно справді так сталось». До домівки на звістку приходили дружини воїнів.

Зрештою знесилений хворобами відділ самоліквідувався, та, як пригадував Фотій: «Взявшись же за гуж, не кажи, що не дуж». Тож уже наступного дня він очолив новостворений штаб. До нього зібрали воїнів, і вже до 8 січня 1920 року все було готове до виступу й продовження боротьби…

…

Можливо, нам знову тяжко жити, й «ось ще одне Різдво, а радощів ніяких», та ми маємо незмінні опори. 

Єдність: «Я бачу, що ви наші люди — не чужі».

Гумор: «У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок».

Місія: «Люди хотять, щоб була Україна».

Якою б складною не виявилася ця зима, «не було ще в Україні такого різдвяного дня, щоб він не скінчився».

Авторка: Роксолана Кривенко

Похід тривав п’ять місяців — з 6 грудня 1919 по 6 травня 1920 років. Це — одна з найбільш героїчних і успішних бойових операцій часів Української революції. Військові УНР провели понад 50 успішних боїв у Житомирській, Київській, Черкаській, Миколаївський, Одеській та інших областях України.

Чому виник «Трикутник смерті»?

Після 6 листопада 1919 року головнокомандувачі Української Галицької Армії таємно від Наддніпрянської (УНР) підписали договір з росіянами під проводом Денікіна. Це сталося через переговори УНР з Польщею, яка прагнула визнання за нею території Східної Галичини. На півдні та сході України діяла Добровольча армія Денікіна, на заході ― поляки, на півдні ― «червоні». На клаптику землі між Любарем, Чорториєю та Мирополем залишалася Армія УНР.

Нестача їжі, зимового одягу, зброї та епідемія тифу неабияк підкосили її боєздатність. Воїни залишилися без жодної перспективи утримувати фронт та вести бойові дії. На фоні цього 4-6 грудня 1919 року в Чорториї відбулися військові наради. Командувач Василь Тютюнник запропонував, пройти рейдом по українській території, яку окупували «білі» та «червоні». А навесні — підняти повстання.

«Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі «тили», комунікацію й засоби зв’язку, організувати повстанський рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше — переховати до наступної весни кадри армії», — писав Михайло Омелянович-Павленко (з книги «У 50-річчя Зимового походу армії УНР»).

Як розвивалися події?

Перший Зимовий похід армії УНР почався 6 грудня 1919 року. Перед цим військо поділили на чотири збірні групи: Запорізьку, Київську, Волинську та 3-ю Стрілецьку дивізію. За приблизними підрахунками в армії було 10 тисяч воїнів, озброєних двома тисячами шабель та 12-ма гарматами. Отже, до бою були здатні лише дві тисячі осіб, йдеться в книзі Олександера Доценка «Зимовий похід 6.XII.1919 — 6.V.1920».

На початку армія УНР вирушила тилами Добровольчої Армії Антона Денікіна в напрямку Козятин — Гайсин — Вінниця — Хмільник. Там вона завдала несподіваних і відчутних ударів з мінімальними для себе втратами. УГА не дотрималася угоди з денікінцями й допомагала в цьому поході зброєю та кіньми. 

У грудні 1919 ― березні 1920-х українські війська знищували ворожі гарнізони й формування білогвардійців та «червоних», пройшли Єлисаветградщиною (сучасний Кропивницький), Дніпром, осіли в Умані, Черкасах, Смілі та інших містах. Під час походу командувачі підтримували постійний зв’язок з Урядом та Петлюрою. 

Завдяки маневрам бійці Української Армії двічі проривали більшовицький фронт, руйнували засоби комунікації, здобули кількадесят міст та захопили тисячі полонених.

6 травня 1920 року в районі Ямполя Армія УНР з’єдналася з іншими українськими частинами, які визволяли Україну від більшовиків. А через два дні — 8 травня 1920 року — українські військові пройшли парадом центром визволеного Києва.

Які наслідки й значення Першого зимового походу?

Армія, яка була на межі знищення, виконала своє завдання, завдяки чому піднявся бойовий дух. Українські військові вперше застосували партизанські методи боротьби до ворога, який переважав кількістю та озброєнням. Згодом цей досвід успішно застосовувала УПА.

Перший зимовий похід на певний час зберіг елементи державності — владу, населення й територію. До того ж боєздатність армії посилювала вплив української делегації на переговорах з поляками у Варшаві. 

Українці переживали піднесення національної свідомості. Так більшовики у 1920 році змінили свою тактику, підтримавши політику «українізації». Через ослаблений тиск розвивалася українська культура. Це були сприятливі умови для українського відродження 20-х років. 

Нині пам’ять про звитягу учасників Зимового походу повертається. Це ім’я з серпня 2019 року носить 28-а окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ. Також у місті Ананьїв на Одещині відкрили перший в Україні пам’ятник із зображенням залізного хреста лицарів Зимового походу.

Текст підготувала Олена Суліковська.

Малюнок: Федір Грінченко.