Вікторія Амеліна

Що відомо? «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» — книга про досвід жінок під час війни. У книзі, зокрема, згадано про правозахисницю Олександру Матвійчук, журналістку Євгенію Подобну, дослідницю із позивним Казанова та інших. Передмову до книги написала канадська письменниця Маргарет Етвуд.

Довідка. Премія Фонду Крістофера Мура нагороджує відзнакою твори нехудожньої літератури, що порушують питання свободи, гідності та прав людини.

Ярина Груша, письменниця, перекладачка та культурна менеджерка

Ярина разом із Вікторією була в літературній школі в Карпатах. У той момент Віка залишила свою роботу в IT-сфері й уже виходив її перший роман, тоді вони й почали спілкуватися.

«Коли я над чимось працюю, я завжди веду цей внутрішній діалог з Вікою. І зараз мені його не вистачає. На певному рівні я продовжую вести цей діалог», — ділиться Ярина своїми спогадами про Вікторію Амеліну.

«Вона [Вікторія Амеліна, — ред.] говорила про себе як людину, яка розслідує загибель Володимира Вакуленка, потім про Аллу Горську, яка розслідувала загибель “Розстріляного відродження”. І от, власне, вона говорила про цю сумну традицію, коли письменники повинні дізнаватися про те, що сталося з їхнім попереднім поколінням», — каже Ярина.

І додає, що ця «сумна традиція» збереглася і з книжкою «Looking at Women, Looking at War» — це незавершена праця Вікторії Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію.

Після її загибелі друзі та колеги — Тетяна Терен, Ярина Груша, Саша Довжик і чоловік письменниці Олександр Амелін — підготували рукопис до друку.

Софія Челяк, журналістка, культурна менеджерка і менеджерка з партнерств Руху Veteranka

Софія знала Вікторію ще до того, як вони подружилися: коли вийшла друком книжка «Синдром листопада», Челяк саме працювала
у книгарні в Івано-Франківську. Тоді їй дуже сподобалася книжка і вона її швидко прочитала. Але дружити дівчата почали пізніше, як каже Софія, ймовірно, у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому році. 

«Це, мабуть, якийсь рівень суперблизькості до людини, коли ти можеш навіть не думати про те, що інколи треба тримати свої емоції. Просто ти поводишся як є, і тебе людина приймає такою, як ти є», — розповідає Софія про дружбу з Вікторією.

У травні, в рік своєї загибелі, Вікторія написала Софії, що хоче видати збірку поезій — «Свідчення» у «Видавництві Старого Лева». Це були всі вказівки, які залишила письменниця. Вже після загибелі Вікторії упорядкувати збірку допоміг Олександр Амелін, який переглянув усі файли і чернетки. 

«Віка дуже хотіла, щоб я допомогла їй свого часу з підбором художника або художниці. Ми тут залишили Данила Мовчана, і це якась моя суб’єктивна думка, що це була дуже хороша історія. Данило — іконописець, але з початку повномасштабного вторгнення почав малювати акварелі про війну. І також його акварелі, як на мене, мали ту саму метафоричну мову, якою говорила Вікторія, коли говорила про воєнні злочини у своїй поезії», — ділиться Софія історією створення збірки поезій Вікторії Амеліної «Свідчення» вже після її загибелі.

Марина Слободянюк, координаторка навчальних і стратегічних проєктів Truth Hounds

Перше знайомство з Вікторією відбулося в офісі Truth Hound, тоді керівник організації, що документує воєнні злочини й злочини проти людяності, сказав: «Марино, ти маєш прийти. Віка Амеліна має щось важливе сказати. Це буде важлива зустріч». У той час Вікторія знайшла щоденник Володимира Вакуленка. Тоді Марина зрозуміла, що Амеліна проробить чимало важливої роботи, — так і сталося.

«В кімнаті було мало місця для її пасіонарності. Настільки велика відданість справі, стільки енергії, бажання докластися до відновлення справедливості. Зробити так, щоб нарешті ми всі не були в центрі чергового розстріляного відродження, чого так боялася Віка», — ділиться думками Марина Слободянюк про роль Вікторії в Truth Hounds.

Зараз багато інших свідчень Вікторії — в активній роботі, зокрема справа вбивства Володимира Вакуленка та інших трьох жертв російських військових. Ці справи розглядають у німецькій прокуратурі. 

Вікторія також привезла багато матеріалів із деокупованого Херсону, де окупаційні війська знущалися з місцевих та розграбовували культурну спадщину. Цей масив інформації команда досі використовує під час розслідування та планування наступних місій.

«Це ж Віка: вона перша залізе в якийсь підвал, навіть якщо він не був ще перевірений, але вона знає, що там могла бути катівня або могли залишитись якісь важливі речі чи документи», — розповідає Марина про те, як досі допомагає команді робота Вікторії.

Максим Ситніков, виконавчий директор Українського ПЕН

Вони познайомилися восени 2021 року, коли Максим прийшов в Український ПЕН. Він допомагав Віці збирати книжки для Нью-Йоркського літературного фестивалю, який мав відбутися у 2022 році, тоді вони спілкувалися онлайн. А наживо побачилися вже у Львові, в Центрі Довженка. Це була одна з перших культурних подій Українського ПЕН після початку повномасштабного вторгнення. 

«Ті, хто знають Віку і спілкувалися, знають її стиль, такий жартівливий, прямолінійний, дуже легкий», — каже Максим.  

Вікторія започаткувала волонтерські поїздки Українського ПЕН спочатку на схід та північ, а потім на південь. 

«Віка взяла участь у чотирьох волонтерських поїздках наших. І це один із таких проєктів, який став дуже популярним, дуже важливим для нас усіх. Станом на зараз вже відбулося тридцять п’ять таких поїздок, понад сто авторів з України й інших країн долучаються до цих поїздок», — ділиться Максим. 

Оля Русіна, журналістка, письменниця та перекладачка

Ольга познайомилася з Вікторією у 2021 році на Нью-Йоркському літературному фестивалі. Тоді вона не встигла записати повністю інтервʼю з Амеліною як організаторкою фестивалю. Тож домовилися про зустріч у Києві. Саме Віка порекомендувала Ользі вступити в Український ПЕН. 

«Їй було дуже важливо, що це не просто письменники з Києва, Львова приїхали і зробили, як їм здається, краще. Їй було важливо, щоб власне місцева громада була головним голосом у цьому і головним співтворцем», — розповідає Ольга про задум Вікторії організувати Нью-Йоркський літературний фестиваль. 

Авторка: Ірина Кравець

Фото: колаж НЗЛ

Цитата. «Незабутня картина людських наслідків війни», — сказав про книжку голова журі Кім Даррок.

Про що книжка? «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» Вікторія написала під час документаційних поїздок на схід України. Це розповідь про українських жінок, які борються з російськими окупантами або допомагають чинити опір. Видання має мозаїчну структуру: особисті фрагменти, портрети героїнь, нотатки з поїздок, побутові моменти та свідчення очевидців переплітаються в єдину розповідь.

Книжка складається з чотирьох розділів: «Час вибору» (The Time of Choices), «Пошуки свого шляху» (Looking for My Way), «Життя у війні» (Living the War) і «Відповіді та перемоги» (Answers and Victories). Серед героїнь: Євгенія, юристка, яка стала солдатом; Олександра, яка задокументувала десятки тисяч воєнних злочинів та отримала Нобелівську премію миру у 2022 році; та Юлія, бібліотекарка, яка допомогла розкрити викрадення та вбивство автора дитячих книжок.

The Guardian назвав цю книжку мозаїкою, що «передає хаос і жорстокість війни». The Telegraph вважає її уривчастість не недоліком, а виявом самої суті війни, яка обриває історії, не даючи їм завершитися.

Після смерті Вікторії книга залишилася незавершеною. Вона побачила світ завдяки зусиллям друзів, колег і родини письменниці — Тетяни Терен, Ярини Груші, Саші Довжик та Олексія Амеліна. Видання уклали з її рукописів, аудіозаписів і особистих нотаток.

Ким була Вікторія Амеліна? Українська письменниця й правозахисниця Вікторія Амеліна дебютувала у 2014 році з романом «Синдром листопаду», а визнання здобула після публікації книжки «Дім для Дома» (2017). Вона також писала для дітей, заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині й у 2021 році стала лауреаткою Премії імені Джозефа Конрада.

Після повномасштабного вторгнення Росії приєдналася до Truth Hounds і документувала воєнні злочини, зокрема знайшла щоденник убитого письменника Володимира Вакуленка в Ізюмі. Вікторія Амеліна померла 27 червня 2023 року від поранень, отриманих під час ракетного удару по ресторану в Краматорську. У неї залишився 10-річний син.

Довідка. Премію Орвелла заснував британський політичний теоретик сер Бернард Крік у 1993 році, використавши для цього кошти, які отримав за біографію Джорджа Орвелла. Мета премії — відзначити твори, що втілюють ідею письменника «перетворити політичну літературу на мистецтво». 

Фото: X-сторінка The Orwell Prize

Що відомо? До збірки увійшли десять поетичних творів авторів з Австрії, Іспанії, Литви, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Угорщини та Чехії в українських перекладах. Вірші, за словами організаторів, порушують теми, важливі для демократичних суспільств, зокрема виклики, спричинені російсько-українською війною. 

Плакати з віршами висітимуть протягом усього червня. Ініціатором проєкту став Польський інститут у Києві спільно з українським кластером EUNIC — у межах головування Польщі в Раді Європейського Союзу.

Хто така Вікторія Амеліна? Українська письменниця і правозахисниця дебютувала у 2014 році з романом «Синдром листопаду», а її «Дім для Дома» у 2017 році здобув визнання в Україні та за кордоном. Вона також писала для дітей і заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині. У 2021 році стала лауреаткою Премії імені Джозефа Конрада. 

Після повномасштабного вторгнення Росії Вікторія приєдналася до Truth Hounds і документувала воєнні злочини на сході, півдні та півночі України. Саме вона знайшла щоденник убитого письменника Володимира Вакуленка в Ізюмі. Останній її проєкт — англомовна книжка «War and Justice Diary» про жінок, які документують російські воєнні злочини.

Вікторія Амеліна померла 27 червня 2023 року внаслідок російського ракетного удару, по ресторану Ria Lounge у центрі Краматорська, від отриманих несумісних із життям поранень у лікарні в Дніпрі. У момент атаки вона перебувала в місті разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. У неї залишився 10-річний син.

Хто ще увійшов до збірки? Марія Ілляшенко — поетка, перекладачка, письменниця. Народилася в Києві, живе у Чехії. Авторка трьох збірок, лауреатка Премії Тома Стоппарда у 2023 році. Перекладає українську та польську поезію.

Богдан Задура — сучасний польський поет і перекладач. Автор понад 25 поетичних збірок і 10 томів прози. Завдяки йому польською мовою зазвучали твори Павличка, Жадана, Андруховича, Махна та інших.

Петер Пауль Віплінер — австрійський поет і письменник, автор понад 50 книжок, переважно поетичних. Його твори перекладено 20 мовами. Провів понад 100 виставок і 350 читань у різних країнах.

Вісенте Алейксандре-і-Мерло — іспанський поет, у 1977 році став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Народився у Севільї, писати почав через хворобу. Був академіком і наставником молодих авторів.

Марюс Бурокас — литовський поет, перекладач і критик. Дебютував у 1999 році, видав три збірки. У 2018 році його «Найменші речі» переклали українською.

Ліза Віда — нідерландсько-українська письменниця, літературне відкриття 2022 року за версією de Volkskrant. Її дебютний роман «Олександра» номінували на кілька престижних премій.

Роза Ауслендер — німецькомовна поетеса з Чернівців, авторка понад 20 поетичних збірок. У 2011 році вийшла її книга «Час Фенікса» в українському перекладі Петра Рихла.

Шандор Петефі — угорський поет і революціонер. Його поезія стала символом боротьби за свободу під час революції 1848–1849 років. Він загинув у битві при Шегеншвере у 1849 році.

Фото: suspilne.media