У багатьох великих містах України діє програма зменшення шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків: наркозалежні можуть анонімно та безкоштовно перевіритися на ВІЛ та гепатит, отримати одноразові шприци та презервативи. Однак для мешканців невеликих міст та особливо сіл такі послуги зазвичай недоступні. Кілька місяців тому стараннями громадської організації «Клуб Шанс» на Сумщині з’явилася мобільна амбулаторія, яка заїжджає з цією метою у найвіддаленіші населені пункти. Ми разом вирушили в один із її рейсів, аби зрозуміти, навіщо соціалізувати наркозалежних.
— Усе, що відбувається в цій мобільній амбулаторії, — анонімно та конфіденційно. Це наш принцип, розумієш? Якщо нам перестануть довіряти клієнти — вони припинять звертатися по допомогу. Ми працюємо як рівний із рівним, — говорить Олександр.
Він соціальний працівник. Із 2005 року працює з ВІЛ-інфікованими. У команді мобільної амбулаторії консультує клієнтів, проводить асистовані тести на ВІЛ та гепатит, видає чисті шприци, голки, одноразові серветки, презервативи.
За кордоном практика роздавання шприців та засобів контрацепції має назву «аутріч» (outreach — «зовнішній контакт»). Соціальні працівники та волонтери виходять на вулиці, місця збору чи проживання споживачів ін’єкційних наркотиків і працюють з ними, консультують та обмінюють (роздають) чисті шприци, голки, спиртові серветки.
Ми не наркологічна служба, не правоохоронці, ми не змушуємо кидати вживати наркотики, не змушуємо лікуватися, але говоримо про те, що така можливість є
— Наша мета — зменшити шкоду від вживання ін’єкційних наркотиків. Наші клієнти не бачать в мені лікаря (а білий халат не завжди викликає у людей радість). Що не кажи, навіть здорова людина не завжди хоче йти на обстеження, а тим паче такий контингент, — розповідає Олександр. — Ми не наркологічна служба, не правоохоронці, ми не змушуємо кидати вживати наркотики, не змушуємо лікуватися, але говоримо про те, що така можливість є. Якщо людина погоджується або приходить з питанням, як перейти на замісну терапію, — ми ведемо таку людину протягом її реабілітації. Також ми робимо експрес-тести. Та сенс навіть не в тому, щоб виявити статус ВІЛ або гепатит, сенс у тому, щоб довести людину до лікування.
Шанс у чистому шприці
Мобільна амбулаторія — це автобус, поділений надвоє. В одному відділенні — столик, чотири сидіння та різні шафи, в них — роздаткові матеріали медичного призначення. В іншій частині амбулаторії — медичний кабінет із гінекологічним кріслом. Олександр пояснює, у планах — брати із собою лікаря, який міг би обстежувати жінок.
— Уяви собі, двоє людей, які разом вживають ін’єкційні наркотики і часто колються одним шприцом, просто промивають його проточною водою. Це у XXI столітті! Їм потрібна допомога! Бо ще один чистий шприц для них — шанс не підхопити собі проблем, — Олександр викладає упаковки шприців на стіл, готує швидкі тести. Скоро амбулаторія приїде в один з районних центрів.
Спершу із командою мобільної амбулаторії їздив нарколог Сумського обласного наркологічного диспансеру Костянтин Легеньковський. Спочатку налагоджували роботу з лікарями райцентрів, пояснювали їм, що від них потрібна взаємодія, а не благословення. У районних центрах увагу зосереджували на тому, що наркозалежні не хочуть світитися біля лікарень, бо місто маленьке і це, може спричинити плітки та непорозуміння.
Один нарколог сказав, що ми будемо поширювати наркоманію, бо шприци роздаємо. Я запропонував йому в такому випадку закрити аптеки
— Колись мали абсурдний випадок: один нарколог сказав, що ми будемо поширювати наркоманію. Я поцікався, як саме. У відповідь почув, що все через те, що ми шприци роздаємо. Я запропонував йому в такому випадку закрити аптеки, адже там також можна купити шприци. Якщо лікарі, які мають повну інформацію про залежність, можуть так її викривляти, то уявіть собі, як може думати людина, яка не володіє ситуацією, — бідкається Олександр.
Найважче — дисципліна
У одному з міст, в яке приїжджає амбулаторія, говоримо із завідувачкою наркодиспансеру про частоту офіційних звернень до лікарів.
— До нас звертаються. Є охочі пройти замісну терапію. Тільки питання не в довірі чи недовірі до лікарів. Питання в тому, що не всі витримують цю терапію. Взагалі ставлення упереджене до нас. Щоби почати замісну терапію, треба стати на диспансерний облік. А це вже навіть не те що «клеймо», це певні обмеження. По-перше, у працевлаштуванні, бо деякі професії потребують сертифікатів від нарколога. По-друге, це обмеження в керуванні автотранспортом, володінні зброєю. До того ж ми офіційно співпрацюємо з поліцією, а цього особливо бояться. Але, повторюся, найважче — це не упереджене ставлення або недовіра. Найважче — дисципліна, — говорить Ірина Юскевич, завідувачка Охтирського наркологічного диспансеру.
За її словами, найскладніше у роботі з групами ризику — залучити їх, зробити так, аби ті, хто потребує допомоги, по неї звернулися. Про це говорить і Олександр. Коли людина стає залежною від наркотиків або отримує ВІЛ-статус, вона опиняється у вакуумі — навряд чи буде це афішувати або ділитися своєю історією з кимось.
Супровід лікування клієнта — не завдання соціальних працівників амбулаторії, але зазвичай свого клієнта вони «ведуть», бо якщо просто сказати, що треба приїхати в Суми та здати аналізи, перевіритися в різних лікарнях, то цього ніхто не зробить. Також у деяких райцентрах області є ПОШі (пункти обміну шприців), соціальні працівники, яких знають клієнти амбулаторії та які працюють стаціонарно.
— Головне, щоб людина прийшла. Далі ми, як павуки, плетемо свою мережу та залучаємо до співпраці. Кожна нова людина, прийшовши до нас, отримує картку. На ній унікальний код — так ми її реєструємо. У нас немає прізвищ та імен – до цієї інформації не має доступу ніхто. Трапляються й «дикі» клієнти. Це ті, що не спілкуються між собою, не виходять на зв’язок з нами. Вони окремо від цієї програми і, як варіант, навіть не знають про неї, — доки ми з Олександром говоримо, в амбулаторію заходить один з її клієнтів.
— Я сьогодні «баян» (шриц — TU) переплутав, взяв чужий. Мені, мабуть, перевіритись треба. Воно вже покаже? — запитує.
Олександр пояснює: аби тест показав наявність чи відсутність вірусу, треба чекати кілька тижнів або й місяців з моменту взаємодії з ймовірним ризиком ВІЛ або гепатиту.
Наступний клієнт хоче розпочати замісну терапію.
— Мені б на програму. Це кудась їхати тре чи можна з дому дзвонити? А що казать? А я їм, короче, як тобі оце розкажу: ну шо, типу, я так і так, давно на вуличних. Нормально? Ну всьо, замьотано. Спасібо, Саньок. Отдзвонюсь.
45 на 55
Замісна підтримувальна терапія — це один із видів фармакологічного лікування опіоїдної залежності. Вона не усуває наркотичної залежності, але дає змогу пацієнтові, за його бажанням, розпочати тривалий процес відмови від вуличних наркотиків. Людина отримує шанс позбутись хвороби, повернутись у суспільство та сім’ю.
За словами обласного нарколога Тараса Злиденного, у місті Суми замісна терапія діє майже 10 років. Процес її впровадження був досить складним, але сьогодні Сумщина входить у п’ятірку областей із найкращими показниками реалізації такої терапії.
Олександр перекладає роздаткові матеріали та літературу. Тут пишуть про історії одужання, реабілітацію після вживання наркотиків, про ризики інфекцій ВІЛ та гепатитів, дають поради, друкують щасливі історії кохання людей зі статусом. Також в амбулаторії є брошурки про ВІЛ, шляхи його розповсюдження та основні міфи.
Олександр зауважує: якщо на початку 2000-х років ВІЛ найчастіше передавався серед споживачів ін’єкційних наркотиків, то сьогодні поширення вірусу вийшло за ці межі.
— Потрібно переконати пересічних людей, що це проблема не наркоманів та гомосексуалістів, а всього нашого суспільства. З 2000 року статистика 45% на 55%. Тобто у 45% випадків вірус передають наркозалежні, а у 55% — люди, які не вживають наркотиків. Але для більшості ця проблема й досі чужа і далека. Це й становить найбільшу небезпеку.
Хоча мобільна амбулаторія працює тільки три місяці, результати її роботи вже відчутні, говорить Олександр. Тепер клієнти з віддалених населених пунктів можуть щотижня отримувати комплексні послуги зі зменшення шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків. Зараз усю діяльність в межах цієї програми здійснюють за рахунок міжнародних організацій. Але майбутнє таких програм примарне — брак фінансової підтримки з державного та місцевих бюджетів може знівелювати багаторічні зусилля соціальних працівників та волонтерів.
Усі фото надані волонтерами мобільної амбулаторії.
