Любов у темні часи
Цей текст опублікований у друкованому журналі Reporters
Колись давно, ще підлітком, я собі вирішив, що не люблю людей. Надто багато зла від них, жорстокості, болю. Неприємний мені весь цей натовп. Усе це населення. Юрма.
І я підтримував у собі цю нелюбов. І плекав її. І здавалося, в цій нелюбові до людей є щось правильне, те, що личитиме митцю, а певна латентна соціопатія має стати основою мого характеру. Аж до того, що на деякі прояви людського я неодмінно реагував внутрішнім переконанням: люди — бидло.
Вже набагато пізніше — ближче до сьогодні — стало зрозуміло, що я лише хотів ненавидіти людей. Хотів, але не зміг. Обманював себе.
Я постаршав, розлюбив артхауз і полюбив Марвел, розлюбив Сартра і полюбив Кінга — і зрештою дійшов висновку, що і людей люблю. Окремо і в масі. Різних і всяких. Бо люди — то все, що є в цьому житті важливого. Без них немає життя. Без них взагалі нічого немає. І мусять вони завжди бути поруч, аби з глибин свідомості виринали прощення, милосердя, розчулення, а відтак — щемкий біль, який робить із мене людину.
Вперше я припинив собі брехати й усвідомлено зізнався в антропофільстві восени двадцять другого. Сидячи на застеленому руберойдом пні серед мокрої хвої лісу, обіймаючи такий самий мокрий автомат і охороняючи довгу березову палицю, яка слугувала шлагбаумом, я раптом ясно побачив, що мене оточують прекрасні, створені вищими силами істоти. Ті, хто приїде і принесе тобі гарячу їжу, хто поїде за сотню кілометрів по новий двигун для «ельки», хто запросить посидіти на могилах давнього кладовища, слухаючи з маленької джібіельки Патті Вікс. А хтось, обісцявшись, п’яний та овочеподібний, винувато дивитиметься на тебе і плакатиме від сорому. А також ті, хто залишать тебе в спокої, коли ти потребуватимеш цього найбільше, і прийдуть покласти руку на коліно, коли ця рука — найбажаніша саме зараз. Хоч це і буде важка чоловіча рука на твоєму коліні.
Вони були поруч, і я до щему відчував до цих людей у пікселі те, що колись би назвав любов’ю. Тоді ж я це ніяк не називав. Це були емоції. Сильні й туманні, мов самогон.
У той самий час десь у вільних містах жили люди, які писали мені слова підтримки. Вони говорили, що при зустрічі неодмінно роздушать мене в обіймах, що мріють зустріти мене на вулицях Києва, Львова, Вінниці, Чернівців. І вже за рік вони таки душили мене в обіймах. Це були найкращі обійми. Обійми людей, що пережили й вижили. І раніше, у тих лісах чи полях, — мокрий, голодний, злий — я теж відчував до цих людей сильні й туманні емоції. Іноді хотілося плакати від надлишку почуттів до всього, що відбувається. Хотілося любити людей. І любилося. Попри те, що цю війну розпочали теж якісь люди, і що вони вбивали тих, кого люблю, — я не відчував розчарування в людстві загалом, не відчував ненависті до всього живого. Хіба лють до ворогів, що своїми діями розбудили в мені моє справжнє, моє істинне і глибоке. Навіть ґвалтуючи дітей і розстрілюючи їхніх батьків, навіть вивергаючи пінними ротами фекальну єресь, вони не зуміли знищити в мені те, що так раптово пробудилося: я відчував, що де б я не був, навколо мене будуть світло й тепло, які випромінюють хороші люди. Навіть якщо не мої. Навіть якщо у натовпі. Навіть якщо лякливі, пихаті, неврівноважені, апатичні чи сповнені сорому.
Намагаючись пригадати, коли ж до мене повернулося — тоді ще не усвідомлено — це істинне почуття любові до людей, я гублюся. Напевне ж, не у перші години великої війни. Тоді про таке й не думалося зовсім. Тоді взагалі про любов не йшлося. Думки були про фізичне виживання, а якщо не судилося вижити — то хай хоч із цілим обличчям, аби було що показати людям, лежачи у труні. Солодкі сни, панічні прокидання, непевність і сором, страх і морок.
Та все ж спливає на поверхню хаотичний танок спогадів про страшні перші дні. Це було 1 березня. Повертаючись з військової частини у Гайсині, де я не зміг потрапити до свого батальйону, бо всіх уже повезли на фронт, нерішучий і тривожний, у передчутті невідомого, я стояв на вінницькому вокзалі. Падав дрібний несуттєвий сніг, пероном стелилася сіра тиша. Навколо стояли немовби скам’янілі люди. І вони якось моторошно мовчали. Мене обіймала Катя Калитко, яка прийшла побачитись, і говорила — рішуче і впевнено, — що ми неодмінно зустрінемося. Зустрінемося, бо ніхто з нас не помре. Вона багато всякого говорила, але я схопився за ці її слова як за рятівні. Авжеж зустрінемося, звісно, не помремо. Хіба Катя може помилятися? Хто завгодно, тільки не вона. В радіусі двохсот кілометрів нікого ріднішого не було. І я дослухався до неї, як до того хрестоматійного дорослого, якого так потребував у ті дні.
І стільки щирої ніжності — попри страх і незібраність, попри відчай та знесилення — я відчував до всіх, хто був на цьому вокзалі, до всіх цих знесилених і наляканих людей, які нерухомо стояли й мовчали, я відчув до них стільки ніжності, що не стримав сліз. І потім уже, понад пʼять годин повзучи у порожньому вагоні назад до столиці, час від часу плакав від розчулення і усвідомлення, що все це діється не просто зі мною, як було колись. Все це діється з нами. І як же віднині нас не любити? Нас, їх, усіх навколо.
Як не любити весь цей натовп, це населення, цю юрму? Любов прокидається в темряві. І вже нікуди не зникає.
Ознайомитись з виданням
