[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Щастя на дотик. Тоді вона вперше його відчула. Принаймні так пам’ятає.
У три роки вона спостерігала за цим із куточка теплої сільської хати. Відчуття таємничої причетності до якогось магічного процесу відібрало мову. Принишкла, лише очима кліп-кліп.
Ловила кожен рух прабабки, коли та старечими руками перебирала сухі трави: чебрець, м’яту, материнку. Окропом залила — і літом запахло. А на дворі мороз рипить, у вікно проситься разом із зимовим сонцем.
Прабабка те зілля запашне віднесла у сусідню кімнату, ну й мала за нею. Ледве поріг переступила — такий високий. А там колами ходить молода жінка, одягнена у довгу білу сорочку. Дебела й красива — кров з молоком. Мала тепер до неї очима прикипіла. Неквапливо й ніжно бабця розчісує її довгі пасма. Пошепки бурмотить молитви. Гладить великий округлий живіт. Приказує: «Добре, доню. Все добре. Скоро вже мале з’явиться».
Та лиш головою ледь помітно хитнула і кутиками вуст усміхнулася — вірить.
— Уууууууууу, — протяжно видихають повні груди. Не стогне — співає.
Скоро маленьку Марину з кімнати попросять. Вона лише чутиме крізь стіну той чи то стогін, чи то спів. Тоді єдиний одчайдушний покрик, а за ним плач — тихий, м’який, ніби кошеня нявчить. Прилипла до дверей — цікавість розриває. Коли їй нарешті дозволили зайти, так дух і перехопило — красива жінка у довгій білій сорочці сиділа тепер, тримаючи біля грудей світлий згорток. А там — дитинка, в рази менша за саму Марину.
Людей у хаті стало враз багато. Сміються всі.
Щастя наповнило кожен куток тієї кімнати. Здавалося, торкнутися його можна.
А й справді, можна.
Воно на дотик таке ж м’яке, як щічка щойно народженого маляти.
Хто така доула
Ті перші дитячі спогади визначили долю Марини Шимкової. Сьогодні їй уже 31, і тепер супроводжувати пологи для неї — улюблена робота. Останні десять років Марина працює доулою.
— Доула, — пояснює просто, — це людина, яка підтримує жінку, де би та не народжувала: хоч у лікарні, хоч у лісі. Це не те саме, що повитуха, якою була моя прабабка. Доула просто є поряд і розповідає жінці, що саме із нею відбувається.
Завдання доули — полегшити фізіологічний стан жінки, не втручаючись у природний процес. В її арсеналі добре розуміння фізіології й психології, спеціальні техніки (наприклад, правильне дихання чи знеболювальний масаж), а ще — урівноваженість і спокій. Останнє — ледь не головне.
— Іще ж навіть наші бабусі-дідусі часто були з багатодітних сімей. Народжували тоді вдома. І дівчата змалечку бачили, як це відбувається. А тепер багато таких, що навіть немовляти в руках не тримали, аж поки час настав своє народжувати. Вони не знають, що, як і чому відбувається, і тому бояться.
Завдання Марини — все пояснити, заспокоїти і бути поруч.
— Жінка у пологах може зіткнутися з різними емоціями й переживаннями, зі своїми дитячими страхами. І треба її звідти правильно вивести, бо ж усім ясно, що діти дітей не народжують. Пам’ятаю, одна жінка, яка мала народжувати разом із своїм чоловіком, у певний момент вигнала з пологової зали і його, і решту чоловіків: анестезіолога і неонатолога. Виявилося, що колись давно вона мала негативний сексуальний досвід, про який уже, здавалося, й забула, а в пологах він дався взнаки.
Впоралися.
На перший погляд, дивовижно, але дослідження, проведені у США ще у 1993 році, довели, що супровід пологів доулою сприятливо впливає на процес: на 50% зменшується кількість кесаревих розтинів, на 40% — необхідність у стимуляції, на 60% — потреба у знеболенні.
Це, звісно, якщо доула — професіонал, а не просто матір декількох дітей, яка вирішила, що того досвіду достатньо, аби допомагати іншим жінкам народжувати, зауважує Марина.
Сама вона за першими двома освітами юрист і психолог. У 16 років екстерном закінчила юридичну академію і поїхала до Польщі вчитися на психолога. Тоді ж під час стажування в одній з польських клінік потрапила на пологи і зрозуміла — це для неї. І почала паралельно вчитися акушерству і доульству.
— Працювала з вагітними, як добрий теоретик, але власної практики не мала, — сміється. — Коли мене жінки запитували, що відчуваєш під час пологів, я розповідала, певно, стільки ж, скільки чоловіки-гінекологи. Все з книжок.
А потім Марина народила сина.
Народжувала вкрай нелегко. Зате опісля отримала добре розуміння, які помилки робила, і почала ще глибше вивчати справу, аби допомагати жінкам народжувати дітей у задоволення.
Як воно й задумано природою.
Вимкнути мозок і не боятися
— Усі завжди розповідають, що пологи — це страшно і боляче. Якийсь божевільний навіть написав, що це так само боляче, як зламати одночасно 40 кісток. От мені цікаво, звідки він знає, як це? — усміхається Марина. За нею усміхаються і зосереджені до того обличчя майбутніх батьків.
Сучасні жінки — дуже інтелектуальні. У пологах вони часто вмикають мозок замість того, аби слухати своє тіло
Чотири пари — глибоко вагітні жінки і напружені чоловіки — сидять півколом у затишній кімнаті з кольоровими стінами та дитячими іграшками на підвіконні. Триває їхнє перше заняття з курсу підготовки до пологів у центрі сімейного розвитку «Ба-Буу», який створила Марина.
— Сучасні жінки — дуже інтелектуальні, — продовжує вона. Марина хороший лектор: говорить м’яко, чітко артикулює слова, очима звертається до кожного присутнього. — У пологах вони часто вмикають мозок замість того, аби слухати своє тіло. Але подумайте, навіть якби ми були безграмотними, народжувати все одно змогли б. Точно вам кажу! Краще, аніж народжувати, ми все одно нічого робити не вміємо.
Знову усмішки. Помічаю, що усі чоловіки тримають своїх вагітних жінок за руки.
— То ви хочете сказати, що народжувати не боляче? — питає одна.
— Зараз я все поясню.
На проекторі Марина демонструє коротке відео: вагітна жінка, яка, очевидно, має досить сильні перейми, ритмічно танцює під музику, що лунає з планшету. Лише іноді вона завмирає на якусь мить, певно, коли перейми на піку. Її підбадьорює чоловік. Обоє сміються. Разом з ними й медсестра. Це, безперечно, якась західна клініка.
— Коли ми чуємо приємну музику — тіло розслабляється, а це те, що нам найбільше потрібно під час переймів, — відповідає Марина на німе здивування майбутніх батьків. — Я вам більше скажу: природа подарувала нам шикарний коктейль гормонів, аби діти народжувалися легко. Окситоцин — гормон любові, оргазму, родової діяльності та грудного вигодовування. Він виділяється тоді, коли ми отримуємо задоволення від життя. Другий гормон — ендорфін — гормон ейфорії, який, окрім того, добре знеболює. Є ще природні опіати — вони дають легке, чимось схоже на наркотичне, сп’яніння. І теж знеболюють, вводячи людину у стан, близький до нірвани. Ось ця чудова група гормонів активно працює під час пологів. І це ще не все. Також ми маємо розрізняти патологічний біль і природний дискомфорт.
— Нууу, — з недовірою каже одна з вагітних, — судячи з розповідей подруг, у більшості все іде якось не так.
— О! А чому відбувається збій? Його дає один протилежний гормон — адреналін. Він коли з’являється у крові?
— Коли страшно…
— Власне! Коли нам страшно, коли ми напружуємося. Коли на порозі пологового нас зустрічає велика тьотя і каже грубо: «Ну чьо приїхала?» Коли світло надто яскраве в пологовій залі. Коли сусідка волає. Так можна довго перелічувати. У всіх цих випадках у крові сильно підвищується рівень адреналіну, а всі ті добрі гормони перемикаються на його погашення замість того, щоби знеболювати. Тому, чоловіки, що вам робити? Всі фактори стресу мінімізувати, гладити жінку і казати: «Ти молодець! У нас все добре».
Ті міцніше стискають долоні своїх жінок.
Сама собі доула
Свою другу дитину Марина народжувала вже геть інакше. Чоловік тоді якраз потрапив до лікарні, а Марина до останнього була вдома. Смакувала айвово-обліпиховий чай, пританцьовувала під латиноамериканські ритми, думала про хороше. А тоді — із розкриттям у 7 сантиметрів — поїхала до пологового.
Сама собі була доулою.
За дві години народилася Міра. Без зайвих страхів і тривоги — у задоволення.
За стільки років жінку вже переконали, що вона сама не завагітніє, сама не народить, сама не вигодує. Натомість людей, які кажуть «Все буде добре. Треба тільки трошки постаратися», вкрай мало
— У нас як зазвичай? Питають: «Як народила? Все добре? Ай, нецікаво!» А от коли проблемі які — оце вже можна пообговорювати. Подружки між собою чи незнайомі жінки на мамських форумах люблять одна одну полякати. І за стільки років жінку вже переконали, що вона сама не завагітніє, сама не народить, сама не вигодує. І що діти — це обов’язково складно. І що це суцільні безсонні ночі. І всі ці «ай» та «ой». Звісно, це має свої наслідки. Натомість людей, які кажуть «Все буде добре. Треба тільки трошки постаратися», вкрай мало. От, скажімо, фізіологічно лише 2-5% жінок дійсно не можуть годувати своїх дітей грудьми. Решту — просто не підтримали, не допомогли.
Сьогодні Мірі вже рік. Пухкенькими ручками вона хапає маму за волосся, грається ним, поки їсть із грудей. Марина годує доню просто у машині. За кермом чоловік Коля, на передньому пасажирському сидінні 9-річний син Нікіта. Так усією родиною вони часто їздять по маминих роботах.
Окрім супроводу пологів та курсів для майбутніх батьків, Марина їздить на виклики як консультант із грудного вигодовування, а також проводить заняття із дихальної гімнастики та йоги для вагітних.
— Більш як троє пологів на місяць я не беру — просто емоційно не витягну, — каже Марина, перекладаючи маленьку Міру зручніше. — Бувало таке, що поверталася з пологів такою виснаженою, що добу з ліжка встати не мала сил. А якщо сама буду емоційно порожньою, то що я зможу дати породіллі?
— Марино, — перериває нашу розмову Коля. — То куди ми зараз їдемо?
— На Мостицьку.
На вулиці Мостицькій у Києві розташований пологовий №2. Віднедавна Марина працює ще й там — штатним психологом.
— Ситуації ж усякі бувають. Іноді дітки народжуються раніше терміну, мами хвилюються. Іноді, на жаль, вагітність не розвивається. Всім нам потрібна підтримка в тяжкій ситуації. Просто приходжу, запитую обережно, чи можу побути поруч.
Народження — це завжди диво
Українські лікарі доул часто сприймають із пересторогою. Якщо не гірше.
— Пам’ятаю, навіть коли я сама вже була помітно вагітна Мірою і супроводжувала жінку в одному із пологових, то мала таке відчуття, ніби на мене там відра помиїв виливали. Акушерки приходили і абсолютно зневажливим тоном питали: «Це ж ви самі будете пологи приймати?». Ні, кажу, я просто буду поруч. Чомусь вони вважають, що ми забираємо їхні гроші.
Марина вже перевдягнулася у медичний костюм пастельно-зеленого кольору. Поміж решти медперсоналу її вирізняє милий фетровий зайчик, що визирає з кишені. У холі пологового вона чекає, поки зберуться пари майбутніх батьків — проводитиме для них екскурсію.
— З одного боку, я їх розумію, — розмірковує далі. — Інколи трапляються не доули, а такі «спеціалісти», які лише заважають. Бо всяке ж буває — деколи дійсно необхідне втручання лікаря, а вони налаштовують породіллю так, що вона від усього відмовляється. Хоча, зауважу, більшість пологів дійсно є природними і спокійними та не потребують жодних втручань.
Професійних доул в Україні небагато — до трьох десятків у Києві і з півсотні по всій країні. Сертифіковане навчання проводить єдина організація — Асоціація фахівців із природного батьківства.
— Доула — це така професія, яка має жити всередині. Доула завжди спокійна і урівноважена, навіть коли їй грубіянять. Щоправда, ці наші українські реалії інколи доводять до крайнощів: доул коли вчать, то одразу готують, як відповідати на можливу агресію з боку медперсоналу. А насправді серед молодих лікарів багато таких, хто розуміє, що ми — не конкуренти для них, а просто підтримка для жінки і допомога для лікаря.
За свої послуги доули в середньому у Києві беруть до 5 тисяч гривень. Інколи працюють і безкоштовно.
— З кимось ми танцюємо, з кимось — жартуємо, хтось плаче: «Матусю-матусю-матусю, я більше не можу». Тоді кажу: «Мама не поможе. Давай будемо дихати». Я ніколи жінки у пологах не жалію. Ніколи не кажу їй «бідна-нещасна», а лише навпаки — «ти молодець, ти впораєшся». У пологах присутня неймовірна сила: з боку мами, з боку дитини. Народження — це завжди диво. Це велика радість, велика любов і один із найцінніших моментів у житті. А для жінки — ще й своєрідна ініціація. Вона дорослішає, змінюється. Щоразу, коли народжує дитину, стає іншою.
Помічаю на зап’ястку Марининої лівої руки тоненьке татуювання — англійське слово «Believe».
— Так, без віри у пологах нікуди, — каже вона. — Найгірше, що може бути, це коли в жінку ніхто не вірить.
Тим часом у холі пологового уже зібралося з десяток пар. Одягають бахіли, халати і навіть одноразові медичні шапочки та маски. В Європі від такого вже давно відмовились. Адже пологи не так медичний процес, як природний. А в нас із тим досі строго — 32 гривні за кожен комплект у місцеву аптеку, і мусиш усе вдягти. Вбираючись майбутні мами й тати трохи ніяковіють перед іншими і підсміюються одне з одного.
— Пологи — це лакмусовий папірець стосунків, — говорить Марина, споглядаючи за цим. — Є такий міф, що якщо чоловік буде присутній при пологах, то в них з дружиною більше не буде сексу. Ясно, що таке може бути, якщо у пари і до того стосунки були не дуже, — сміється. — І, звісно, важливо, аби чоловік розумів, нащо він туди іде і чим зможе допомогти. Ну а жінки теж мають розуміти, що чоловіки трохи інакше влаштовані: бувають випадки, коли під час партнерських пологів чоловік раптом каже «більше не можу» і виходить. А жінка ж не може такого сказати і піти, — знову сміється. — Важливо, аби вона не вважала це зрадою з боку чоловіка і не дорікала йому за те пізніше.
Чоловік — найкраща доула для своєї жінки, якщо у них близькі, довірливі стосунки. Просто їм обом треба підготуватися
— А в наші пологові хіба впускають до жінки одночасно і чоловіка, і доулу? Здається ж, тільки когось одного?
— Може бути двоє. Але внутрішні приписи пологових часто говорять зворотне. Інколи вдається домовитися, інколи я просто чергуюся з чоловіком. Я завжди дуже обережна в пологах, коли є чоловік. Бо насправді чоловік — найкраща доула для своєї жінки, якщо у них близькі, довірливі стосунки. Просто їм обом треба підготуватися.
Нинішні гості пологового до екскурсії якраз готові. Лише очі видно над масками.
— Ходімо, — каже Марина до них. Водить довгими коридорами лікарні, показує приймальне відділення, післяпологові палати, сучасні індивідуальні пологові зали. У кожному з них є все необхідне — включно зі шведською стінкою та фітболом. Всі у різних кольорах.
— А можна буде вибрати, де нам народжувати? — питає один із чоловіків.
— Ні. То вже який вільний буде.
— А нащо ж ви нам їх показуєте?
— Заради почуття безпеки. Нас завжди лякає невідоме, правда ж? А тим паче у такій ситуації. Якщо ж ви зараз побачите все тут, то потім вам буде спокійніше, — пояснює Марина, а тоді додає тихіше для мене. — Жінка коли народжує, хоче почуватися в безпеці: жодна кішка не народить, коли навколо гамірно, а залізе до шафи чи ще кудись, де тепло, темно і головне — спокійно. Моя робота як доули у цьому й полягає — аби жінка знала, що все добре і їй нема чого боятися.
Остання пологова зала, яку показує Марина, — «жовта» (тут дійсно жовті стіни і жовтий диван для тата). Марина любить її — саме тут народила свою Міру. Але про це не говорить. Просто чекає, поки кожна з пар майбутніх батьків усе уважно роздивиться.
Аж раптом через стіну чути тоненький тихий плач — ніби кошеня нявчить.
— О, — каже Марина. — Щойно у когось народилося дитинча.
Жінка впоралася. Мокрі очі над масками блищать гормоном любові.
У репортажі використано фотографії партнерських пологів.
