Той, що малює металом

Засновник мистецької студії «Клейнод» Мар’ян Шимчук про роботу з металом як справу всього життя

31.10.2017 Наталія Середюк

[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]

Кремезний чолов’яга із бородою, рясно переплетеною сивиною, та загартованими і рельєфними від важкого молота руками, обов’язково одягнений у шкіряний фартух. Щось середнє між Кирилом Кожум’якою і лихим байкером. Чи не таким ми уявляємо собі коваля, якого, найчастіше, у житті жодного разу не бачили?

Мар’ян Шимчук не має нічого спільного зі змальованим образом, але він — справжнісінький коваль! Чоловік все частіше себе називає художником, якому «мислиться у древньому матеріалі» — металі, а у його кузні сучасні пневмомолоти давно замінили масивні ручні. Але він досі вважає ручне кування чуттєвішим і живішим, тому і не поспішає повністю автоматизувати процес, який наділяє звичайні брили металу сенсом.

Засновник мистецької студії «Клейнод» розповів, як робота з металом стала справою усього життя і якими він бачить свої твори у просторі Львова й України.

 

Коваль-восьмикласник

На початку 90-х Мар’ян був звичайним восьмикласником, який більше любив грати з однолітками у гандбол, аніж сидіти за підручниками. Тому особливо не пручався, коли батьки привели його до Училища декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша (зараз коледж — TU).

— Я мав щасливе дитинство, ніхто ні до чого мене не змушував — жодних сентиментальних легенд (Усміхається). Щоправда, після 8-го класу я й гадки не мав, чим би хотів займатися. Ну, бо що може бути в голові у дитини в такому віці? Тому я схопився за пропозицію батьків.

Першим факультетом, який мені показали в училищі, був художній метал. Я помітив такі ж самі станки, які у нас були на уроках праці, і зрозумів, що тут собі раду дам. Згодом батько почав вчити малювати — і мені це ніби вдавалося. І вже десь наприкінці навчання те, що роблю, почало подобатися.

SM1A9309

 

Коли закінчив училище, то збагнув, що хороші педагоги навчили усім тонкощам обробки металу. Але вирішив розширити знання, тому вступив на факультет декоративно-прикладного мистецтва до Львівської національної академії мистецтв, вчитися художньому склу. Любив малювати, та й батьки були художниками, і прадід малював й власноруч виготовляв музичні інструменти. Пам’ятаю, що бабуся, Надія Костянтинівна, розповідала про нього цікаву історію. Якось японці мандрували Україною у пошуках талантів й на Волині віднайшли Костянтина Шевчука-Переходька. Прадід був малярем, у багатьох церквах на Рівненщині донині зберігаються його ікони, а ще він музикував на багатьох інструментах — удома завжди лунали звуки гітари, бандури.

Отже, японці замовили рояль, інструмент виспівував клавішами, та винести його з кімнати не вдавалося, тож вирішили розібрати стіну. Ось таку повчально-цікаву історію переказуємо з роду в рід… Ковалів, щоправда, у родоводі не знайшов… (Усміхається). Кожен мій третій замовник каже, що мав у родині ковалів, і як вийде на пенсію, то відкриє власну кузню. Зі слів то все виглядає дуже романтично, як кажуть бойки: «У чужих руках молодиця краща…»

Перша кузня

Ще у студентські роки Мар’ян із друзями почав кувати, навіть з ініціативи викладача Лучинського пробували себе у ювелірній справі… З першого курсу училища «працювали у наймах», а вже на третьому — почали орендували своє приміщення.

— Часи не прості, середина 90-х… Перші кузні були зовсім не такі «кольорові», як нині. Тоді я щодня утверджувався в думках й переконував себе, що після смерті точно потраплю в рай, бо у пеклі вже був і навіть там працював… (Усміхається). До нас тоді приїжджали відомі «ковбої», які хотіли орендувати ту кузню, бо їм хтось винен був гроші… То були цікаві часи, але мало-помалу ми опірилися.

Згодом хлопці розбіглися. Коваль жартома каже: «Хвалити Бога, нічого за той час не нажили, тому й ділити було нічого. Не розсварилися, залишились приятелями і навіть стали кумами».

Створення творчої майстерні «Клейнод»

Мар’ян Шимчук вирішив працювати самостійно, набрав команду помічників. Спочатку брався за екстер’єрні  об’єкти, згодом завдання ускладнив — з’явилися замовлення на декор й конструктиви інтер’єрні.

— Спочатку я навіть не міг правильно оцінити виготовлення мистецьких об’єктів. Питав у колег, яка ціна за метр квадратний, скажімо, перил. Знайти замовлення було непросто. Мене ніхто не знав й, природно, не було ще тієї довіри. Я приїжджав маршруткою з одним олівцем  і блокнотом, щоб зробити заміри. Не мав жодного стартового капіталу, тільки велике бажання унезалежнитися від батьків, бути самодостатнім. Головним завданням став пошук приміщення та його облаштування. 

«Клейнод» з’явився пізніше. Ми довго думали над назвою, експериментували з абревіатурами, але цю, врешті, придумала моя чудова дружина Роксоляна. Я не можу сказати, що з появою бренду відчув якусь зміну в житті, як після весілля чи народження дітей. Та ми наполегливо попрацювали, зробили інтернет-сторінку, автоматично відійшов у минуле альбом із фотографіями — достатньо було  надіслати лінк замовнику.

На початках у «Клейноді» працювало понад 40 людей. Хоча, як зізнається сам Мар’ян, така кількість робітників була не через гостру потребу, а насамперед через його невміння звільняти.

Не мав жодного стартового капіталу, тільки велике бажання унезалежнитися від батьків, бути самодостатнім

— Зараз у нашій команді працює одна третя з добре вишколених працівників. Криза взяла своє… Є проблема з відтоком кадрів. Багато хлопців пішли воювати, інші — їдуть за кордон на заробітки. Якщо раніше у Куликові, де розташована кузня «Клейнод», наша зарплатня була серед найвищих, то тепер важко конкурувати з оплатою праці у Польщі чи Чехії. Є ще один феномен, важкий для розуміння: чому наші люди за кордоном готові працювати 14 годин на добу й далеко від родини, а вдома — ні, хоча зарплати ми намагаємося вирівняти.

Зараз Мар’ян лише малює ескізи та займається адміністративними справами, а решту роботи виконують фахівці.

— Наша творча майстерня — вже як сім’я: діти ростуть і працівники ростуть, діти хворіють й працівники хворіють. Приходиш на роботу і цікавишся: «Ну, що у нас вдома?» Коли є наймані робітники, то дуже часто підприємець на них тільки і працює (Усміхається). Це лише ілюзія, що працюєш на себе, а насправді — на них.

Найпам’ятніші роботи

Найчастіше клієнти дізнаються про «Клейнод» від дизайнерів чи архітекторів. Іноді спрацьовує так зване «сарафанне радіо». Найцікавіше, зі слів Мар’яна, працювати, коли є цілковите порозуміння із замовниками. Тоді справді хочеться фантазувати. Зазвичай таке трапляється, коли замовник та дизайнер уміють запалювати.

SM1A9266

— Тоді ти вже думаєш лише про справді довершену річ. Пам’ятаю замовника з Київщини, з яким ми сім місяців малювали ескізи. Такі ключові об’єкти стають тією сходинкою, стоячи на якій розумієш, що все, що робив раніше, відійшло у минуле.

У Львові ми можемо вважати своєю візитівкою зовнішні балкони для «Євроготелю» і для готелю «Нобіліс». Для останнього ми зробили унікальні двері, а через деякий час я побачив подібні біля Привокзального ринку. Нині ніхто не застрахований від плагіату. Був відверто розчарований тим, як вони виконані. Наші твори стають доступними для огляду в просторі міста, їх же можна детально роздивитися, сфотографувати: ніхто нікого не проганяє. Боляче, що люди беруть і псують метал.

У творчій майстерні Мар’яна Шимчука виготовляють і закордонні замовлення. Як  зізнається коваль, коли не треба себе обмежувати у фінансуванні, то проявляєш безмежну фантазію. Іноді Мар’ян жалкує, що унікальна кована брама «вийшла» у світ поза межі Львова.

— Ми робили чоловікові у Львові замовлення, а потім з’ясувалося, що він вже мешкає в Італії. Він запитав, чи можемо зробити для нього перила, і ми змогли. Я полетів, зробив необхідні заміри, а готовий виріб ми вдало надіслали і розмитнили. Наші «шедеври» прикрашають і архітектуру Люксембурга. 

Практичний бік у нашій роботі — це головне. Якою би гарно машина не була, вона ні до чого, якщо не їде. Це вже пам’ятник, а не машина. У нашій справі те ж саме. Якщо ми робимо світильник, то для початку він має світитися (Усміхається).

Конкуренція «за метал»

Мар’ян Шимчук каже, що їхній «Клейнод» особливої конкуренції у Львові не відчуває. Але не через те, що їм немає рівних, а через те, що завжди знайдеться хтось, хто зробить дешевше або дорожче і краще.

— Як такого ринку ковальських послуг у Львові — немає. Наприклад, якщо є ринок таксі, де у кожній службі ціна орієнтовно така сама, то у ковалів метр квадратний такого самого виробу може коштувати від 50-ти доларів і до безліміту. Це те ж саме, що з телефонами, які виглядають приблизно однаково, але геть відмінні за функціоналом. 

Ми ідемо на компроміс — робимо три цінові пропозиції і пояснюємо, що тут кування буде 3D, тут — 2D, а тут — D. Нижче ми спуститися не можемо, бо нам нецікаво. Наші замовники зазвичай мають середній чи високий рівень статків. Але дозволити собі наші вироби можуть усі, хто дуже хоче. Бо якщо є бажання, то гроші, як правило, знаходяться. Як на мене, то краще ставити звичайну сітку, аніж дешеве кування.

Просто горіти недостатньо

Якби я не був ковалем, то був би тим самим Мар’яном, який, умовно кажучи, торгує плиткою. Я не думаю, що легенди про те, що розпечений метал загартовує, є правдивими. Це не війна, яка справді може змінювати людей. Характер і сила волі потрібні у будь-якій професії.

SM1A9275

Мене повністю влаштовує те, що я роблю. У цій сфері є стільки простору для розвитку, що марити чимось іншим просто не хочеться. Щоразу береш чистий аркуш паперу: що на ньому намалюєш, те і робиш. Це кожного разу якісь унікальні речі. Я щасливий, що не мушу мордуватися тим, що треба відкривати новий завод, змінювати напрямок… Мені просто потрібен новий ескіз.

Так само і в роботі просто «горіти» — замало. Але якщо любиш свою справу, то є величезна перевага — ти не проведеш на роботі ні дня, бо увесь час будеш як удома

До шаленої любові потрібно ще й розуму. Бо вона то спалахує, то згасає, а її часом треба уміло роздувати. Так само і в роботі просто «горіти» — замало. Можна випускати порожні пачки для цигарок, та вони нікому не будуть потрібні. Але якщо любиш свою справу, то є величезна перевага — ти не проведеш на роботі ні дня, бо увесь час будеш як удома.

Наталія Середюк Середа Ірина

Схожі публікації

FL6A6044
4389 15

Чарівниця

Режисерка театру ляльок — про творчість попри все

30.12.2016 Марічка Паплаускайте
slice5
4656 5

Побудувати торт

Кондитерка-архітекторка Дінара Касько про кондитерську справу та геометрично ідеальні тістечка

31.08.2017 Ганна Соколова
IMG_8991
2273 9

Євген Величев

Одеський ілюстратор про переваги й недоліки професії, пошук натхнення та важливість гармонії

14.07.2017 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

DSC_0133
40944 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
[1] 5
28415 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
philipp-reiner-207
197602 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати