Сонце ще ледь зійшло, а він вже тут. Шурхає своїм віником, гуркоче лопатою, гримотить совком. Сніг ритмічно відлітає на всі боки. Навіть в немилосердний мороз пан Мирослав виходить на роботу вдосвіта. Шоста, п’ята, а то й четверта ранку — до того, як мешканці будинку йтимуть на роботу, все має бути чисто. Подвір’я біля 117 будинку на вулиці Володимира Великого у Львові прибране — не придерешся.
— То все моя територія! — хвалиться чоловік, поправляючи шапку. — Яка краса! Ви тільки-но подивіться. Зранку встати — нікого нема, тиша. Приєєєємно!
Цього місяця 61-річного Мирослава Новоставського нагородили премією «Найкращий двірник Львова». Колись скрипаль, кандидат в майстри спорту, один з найкращих працівників цеху Львівського автобусного заводу, нині дбає про чистоту на вулицях. За нього у конкурсі проголосувало найбільше мешканців.
— А я що? — сміється. — Я просто працюю.
Скрипаль
Руки пана Мирона сперті на руків’я лопати. Голі, без рукавиць. Дивуюсь: бо ж, покрутившись довкола з годинку, не відчуваю ні рук, ні ніг. Каже, що за чотири роки роботи двірником вже звик — не холодно.
Пальці у нього напрочуд довгі, як у піаніста. Зауважую це.
— Пальці? — усміхається чоловік. — Я ж скрипалем був. Ходив в школу музичну. Пам’ятаю, привели мене, я там заспівав, відстукав ритми, і мені сказали: «Золотий слух!».
Колись скрипаль, кандидат в майстри спорту, один з найкращих працівників цеху Львівського автобусного заводу, нині дбає про чистоту на вулицях
Прикро, що золотий слух не допоміг довчитися. Музична теорія, оплата по 20 рублів кожного місяця… Реалії життя підлітка в Радянському Союзі були інакші: зранку зайняти чергу по продукти, чекати, сидіти до п’ятої-шостої години вечора, поки батьки повернуться зі зміни. Навіть молоко та цукор важко було дістати.
— Я чекав разом з сестрою. Сидить на візочку така дрібнонька, — згадує чоловік, — гарна, не міг відвести від неї погляду!
На обличчі пана Мирослава проступають зморшки у кутиках очей, а на щоках з’являються ямки — такі, які можуть бути тільки в доброї людини. Від того, що багато сміється.
— Батько з мамою йшли на першу зміну, — розповідає про своє дитинство чоловік, — а я — ключик на шию і вперед. Господар дому!
Хлопчик слухав польське радіо, бігав подвір’ям, бавився. Взимку всі діти з прилеглих будинків збирались разом й шибеникували.
— 30 градусів морозу, зі школи відпустили додому, то ми на санки — і вперед! — сміється.
А в дорослому віці пан Мирослав власноруч зробив санки вже своєму синові. Зараз знає всіх людей у районі, бо ж виросли в нього на очах. Тут він живе 58 років — майже стільки ж, скільки має віку.
Поки відгортає сніг, з дому починають виходити люди. Побачивши його, мешканці мимоволі усміхаються. Він у відповідь бажає кожному гарного дня.
— Головне — ставитися до людей з приємністю, — каже пан Мирослав, — і вони будуть до тебе так само!
Вже потім покаже мені фотографію, як мешканці будинку організували йому подарунки та кольорову стінну газету на ювілей. Торік йому саме виповнилось 60.
Власне, один із мешканців будинку на Володимира Великого, 117, організував кампанію на підтримку Мирослава Новоставського у конкурсі «Найкращий двірник Львова». «Завдячуючи пану Мирославу, у нашому будинку і біля нього панує зразковий порядок, — йдеться в оголошенні, що було поширене у мережі Facebook та роздруковане. Його зробив викладач ЛНУ ім. Івана Франка Олег Файда. — З раннього ранку наш двірник метушиться біля будинку, кожному мешканцеві зичить доброго ранку і гарного дня, — пише він. — Підтримайте сумлінного працівника і щиру людину!»
За кандидата проголосувало понад сто людей — і нещодавно Мирославу Новоставському вручили подяку від громади міста та сертифікат на екскурсійний автобусний тур «Вікенд в Європі: Краків, Прага, Відень та Будапешт» на двох осіб. Також він отримає премію в розмірі місячного посадового окладу, а закордонний паспорт переможцю мають виготовити за рахунок міста.
— Так, обіцяли мені допомогти, — каже чоловік.
Від Закарпаття до Китаю
З часів незалежності України пан Мирон не був за кордоном. Але завжди мріяв подорожувати. Колись Мирослав Новоставський кілька разів їздив з батьками в Керч. Спершу — в Джанкой, потім пересадка, бо потяг далі — на Анапу й Сочі. А ще були поїздки автобусом: Золочів, Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, Умань, Одеса, Миколаїв, Каховка, Херсон.
— Які там абрикоси ростуть! Для нас то було дико — ми зупинялися, давай збирати! Люблю їхати і бачити щось нове.
У 1975 році пана Мирона відправили в армію — і почалось: Бердичів, Мукачево, Благовєщенськ.
— Взагалі мали відправити мене на чехи, — розповідає чоловік. Після розмови на вулиці ми пішли грітися у найближче тепле місце на Володимира Великого — торговельний центр. Турботливості цієї людини важко знайти межі — дбайливо допомагає мені зняти куртку, додає цукру до кави, переживає, аби не змерзла.
— Але визвали в «особий відділ» мене, — продовжує розповідь, — сказали, що не можу їхати. Мій дід, який був в УПА, попав в Англію чи Шотландію; і мати мою вивезли під час «Вісли» з-під Перемишля. Вони розкопали то все, видно, боялися, що я втечу. Хтозна.
Здогадуюсь, що через ці факти біографії пану Мирославу не дуже дозволяли сходити соціальною драбиною.
— Ми пробували шукати діда через «Червоний хрест», але безрезультатно. Якби не було того Союзу, може, ми би якось зв’язалися. А він, певно, боявся накоїти нам біди. Тоді були такі часи.
Хтось каже, візьми свою премію грошима, але хіба враження купиш за гроші?
Як наслідок, хлопця відправили служити в Бердичів, а далі — у Мукачево.
— Їдемо, — згадує пан Мирон, — холодно! Ми шинелі понатягали, мороз, все позамерзало. Завели нас в поїзд, куди дорога — ніхто не знає, тільки потім сказали. Виявилось, їдемо через Львів. Потяг зупинився, хочу вийти, але пильнують! Стоять з автоматами, щоб ми не виходили на перон. Питаю: «Можна хоч кусочок вийду, тут постою?». Півроку тут не був, жалість бере.
При згадці про довгу розлуку в пана Мирона на очах виступають сльози. Просив їх: «Далеко не піду, тільки тут на пероні».
— Дозволили, то я такий задоволений був, що у Львові. Хоч хвилинку. Бо хто знає, як там буде.
Було Закарпаття, а потім «за рознарядкою» всіх відправили в Благовєщенськ, під Китай. Де розливається річка Амур.
— Я бачив цілий Радянський Союз! Дванадцять діб потягом ми їхали, а назад — вже дев’ять. Відстань до Китаю була десь 500 метрів — тільки перейти Амур. Там було до 40 градусів морозу, але це зовсім не відчувалося і ми ходили в шинельках. Сухо: за тих півроку, коли ми там були, всього тричі дощило. Помідори, огірки потім вродили — во! Поїхали на полігон, а там цвітуть конвалії. І лілія жовта росте. Ну ніколи такого не бачив в житті!
Пан Мирослав цінує й любить природу. До цього колись його привчили батьки: разом ходили у ліс по гриби, чорниці, суниці.
— Яка то була насолода, — згадує чоловік, — А яка холодна джерельна вода! А коли до Мукачева їхали — то просто не міг відірватись від вікна. Ми ж майже всі були там вперше. Я хотів би повернутись в Мукачево. Завжди мріяв подорожувати! Хтось каже, візьми свою премію грошима, але хіба враження купиш за гроші?
Безвідмовний
Тридцять років Мирослав Новоставський пропрацював на Львівському автобусному заводі, був одним із найкращих працівників свого цеху. Працював слюсарем, робив невеличкі деталі до машин. На заводі під час роботи у пана Мирослава зіпсувався слух, тому скрипку довелось відкласти у далекий ящик.
— На пальці мої впав прес, то тепер тільки три цілі маю. Бачите, затовчені? — показує пан Мирослав. — Хоча музику досі люблю: Баха, Моцарта, органні концерти. А ще я любив бігати, легку атлетику. На різні змагання їздив, став кандидатом в майстри спорту. Коли то було…
Фотографія пана Мирослава часто з’являлася на дошці пошани.
— Я був безвідмовним, — згадує. — Куди б мене не відправили: обмотував, складав, відправляв, перевозив. Треба робити — треба. Піди поможи — добре.
Завжди хотів робити на краще, вірив у зміни. Під час роботи на заводі пан Мирослав разом із колективом поїхав на Помаранчеву революцію до Києва. Власноруч зробив тризуб, який у нього хтось потім забрав на пам’ять.
— Не можу переказати тих емоцій. Але то вогко, мокро було, — пригадує чоловік. — Барабани били! Йдемо біля Верховної Ради, такі голодні всі, дивлюсь, біля Маріїнського палацу борщ дають! — слово «борщ» з вуст чоловіка звучить особливо по-смачному. — Які то були часи.
Кажуть, ніби двірник — то не дуже престижно. Але я вважаю, що кожна робота гарна по-своєму. Треба старанно працювати — і все буде
Коли Львівський автобусний завод закрили, пан Мирослав перепробував все, що можна, — працював електриком, слюсарем, вантажником. Тепер от — двірник. На «ЛАЗі», каже, працювало понад дві тисячі людей, і багато хто з них досі безробітні.
— Коли завод закрили, я почав працювати окремо. Всі папери в цехах й свідчення, що ми сплачували в пенсійний фонд, втратились, то живемо на мінімалку. Всі подались хто куди. Але як побачу когось з заводу, то дуже радію. Кажуть, ніби двірник — то не дуже престижно. Але я вважаю, що кожна робота гарна по-своєму. Треба старанно працювати — і все буде. Я працюю зранку, поки не зроблю всього, інколи треба ще й ввечері виходити. Встаю пів четвертої, лягаю пів десятої — такий вже виробився режим. Це все моя господарка! Все мені цікаво. Люблю людей і свою роботу. Головне — робити щось приємне.
У торговому центрі, де ми сидимо, лунає музика, довкола ходять люди, пістрявіють великі цінники. Хоч живе пан Мирослав поруч, буває тут рідко.
— Мені жінка інколи каже, чому ми сюди не ходимо на закупи? А я мовчу. Краще не треба — щоб серце не боліло.
Не скаржиться:
— Мені б великого здоров’я і світу трохи побачити. Все решта маю.
Пан Мирослав допомагає мені прибрати горнятка зі столу, поправляє шалик.
— А в Мукачеві, де я був, так гарно було! Ціле життя хотів туди повернутись, але ніяк не було нагоди, — каже раптом. — Хотів електричкою, але розклад такий, що треба лишатися на ніч. А не маю де.
— Пане Мирославе, а хочете — поїдемо у ваше Мукачево?
Піднімає на мене здивовано очі.
