Із Гнатом Геричем — «лікарем, що робить ювелірні операції» і вберігає людей від інвалідності — ми зустрілися в його кабінеті завідувача відділення першої хірургії Львівської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. За два тижні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну і за тиждень до вильоту хірурга у Стамбул на стажування з малоінвазивної хірургії внутрішніх органів.
Говорили спорадично, між операціями, з третьої до сьомої вечора. Що п’ять хвилин хтось заходив у кабінет, консультувався, показував зразки тканин чи телефонував. Остання операція того дня завершилася близько сьомої, лише по тому хірург дозволив собі випити малинового чаю і з’їсти круасан. Втомлений, та задоволений роботою, Гнат Герич відповідав на мої численні запитання і розповідав про найближчі плани відділення, які вже за кілька тижнів змусить переглянути війна.
На третій день війни Гнат зумів вирватися зі Стамбула до Львова. Тепер він тримає передову в тилу. Завідувач буквально живе в лікарні, куди привозять поранених мирних мешканців зі сходу України. Вдруге ми поспілкувалися з ним онлайн, після дев’ятої вечора. Публікуємо розмову, яку записували до повномасштабного вторгнення, й уривок інтерв’ю, який записали вже опісля.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ваш колега, британський нейрохірург Генрі Марш сказав, що зараз Україна стала найгероїчнішою нацією у світі. Що для вас героїзм?
Це військові, які прокидаються після наркозу, з важкими пораненнями, й запитують: «Коли ми будемо готові повернутися на лінію зіткнень, щоб захищати нашу Батьківщину?»
Це цивільні, які втратили абсолютно все — рідних, друзів, дім — і кажуть: «Усе буде добре. Ми все повернемо і відновимо». Це люди зі сходу, часто російськомовні, — їхня мужність, патріотизм і відвага вражають. Головне для них — не бути під триколором.
Це наші чоловіки, котрі повертаються з-за кордону, зі своїх робіт, навчань, відпусток для того, щоб захищати Батьківщину в різний спосіб. Кожен по-своєму допомагає здобути й наблизити нашу перемогу.
Як виглядає хірургія за умов війни?
Уперше з часу заснування нашої лікарні ми маємо такі масові надходження пацієнтів. До цього довго тренувались і впорались, але насправді важко бути готовим до таких ситуацій. Насамперед — морально. Ми працюємо з хірургією травми у цивільній і частково військовій ланці. Дуже багато пацієнтів — із надзвичайно складними пораненнями, які потерпіли від російської агресії, зі сходу, з центру України. Інколи трапляються травми такої складності, що навіть у провідних клініках світу їх не побачиш, оскільки травми, отримані внаслідок війни, все ж мають свою специфіку.
Робочий день починається раніше і триває довше, ніж зазвичай. Цілодобово перебуваємо на відстані 30 хвилин від лікарні. Всі у великій напрузі, але це мізер на противагу тому, що зараз роблять наші військові й люди на фронті.
Лікаря часто уподібнюють до Бога, у чиїх долонях — людське життя. Чи відчуваєте ви в собі цю силу?
Насправді бувають такі етапи, періоди, операції. Це особливо помітно в хірургії, тому цей напрям мене завжди й затягував. Операції дають адреналін і ці відчуття. Буває, від дій лікаря в секундах залежить чиєсь життя. Якщо не спиниш кровотечу протягом хвилини — людина гине, а спиниш — живе. Так само, якщо зупинилося серце, то маєш дві хвилини для того, щоб його перезапустити. І дійсно відчувається ейфорія. Це один компонент.
Другий — відчуття повного безсилля. Стаються такі операції, коли робиш буквально все, що треба, однак людина помирає. І тоді ти розумієш, що є якийсь зовнішній вплив, який від тебе не залежить. Інколи навпаки: здавалося б, патова ситуація, коли за всіма науковими канонами і з власного досвіду цей випадок — не до життя, а людина дуже сильно бореться і виживає. Це дає розуміння, що існують якісь вищі сили, однозначно Бог, який допомагає, але частину відповідальності покладає на плечі лікаря. Трапляються моменти, коли раптово приходять ідеї, слова. Не раз ловив себе на думці, що не можу пригадати, де я це чув, де навчився, а потім гортаю літературу і отримую підтвердження спонтанних ідей. Тому я однозначно вірю, що є Бог, який у цьому всьому порядкує.
Ви зростали у родині лікарів. Коли вирішили, що також станете медиком?
У шкільні роки я серйозно займався футболом і на той момент мав професійні пропозиції спортивної кар’єри. Тоді це виглядало для мене привабливіше, ніж медицина. Футбол — це ж про емоції і задоволення, крім того, він міг одразу приносити досить серйозні кошти. Однак якоїсь миті все стало на свої місця.
Це захоплення дуже напружувало мого тата (Герич Ігор Дионізович (1961-2014) — відомий хірург, доктор медичних наук, професор, громадський діяч, завідувач кафедри хірургії № 1 Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького — TU), який знав про травми й перспективи більшості футболістів. Він намагався всіляко переконати мене, але дав шанс зробити вибір самому. Його аргументація була: подивись, як виглядає доля футболістів після завершення кар’єри, яке настає досить швидко, у 35 років. Більшість з них не має іншої профільної освіти і їм важко знайти своє місце в житті. Так сталося, що мій колега, з яким ми завжди разом тренувалися, зламав собі коліно і більше не зміг грати. Він почав працювати в магазині. Це вкотре змусило мене замислитись.
Пригадую, як тато вперше взяв мене з собою в лікарню, і я мав на нього чекати, як ви на мене зараз. У нього також був власний кабінет, на той час він був доцентом, згодом — професором. Усе видавалося таким загадковим: будівля, люди в білих халатах.
Якось я й сам побував у ролі пацієнта. Маючи гарячку, відпочивав улітку в бабці з дідом, не послухав їх, пішов гуляти, впав і сильно розсік брову. Розсік так, що довелось оперувати. Оперували мій дідусь із татом. Тато дуже сильно переживав. Коли ситуація стосується твоїх рідних, то, попри весь професіоналізм, усе сприймаєш дуже близько. Так я вперше побував в операційній, і відтоді у мене почалися з’являтися різні міркування щодо власного фаху. Обрав медицину й хірургію, а з першого курсу почав дедалі більше часу проводити в операційній.
Якою була ваша найдовша і найскладніша операція?
На кожному етапі кар’єрного і професійного росту були такі операції, коли думав: «Ось моя найкрутіша операція!». Але їх уже така велика кількість, що вже не можу навіть виокремити якусь.
Але є одна особлива операція. Коли я лише почав працювати в цій лікарні, до нас уночі привезли молодого хлопця з важкої ДТП. Це трапилося за два дні до його 21-го дня народження і за тиждень до його одруження. Травми були надзвичайно складні, важка кровотеча, яка, як уже потім виявилося, була несумісна з життям. Я оперував, реанімував, але хлопець загинув у мене на операційному столі. Ця операція особлива. Розумів, що зробив усе, що міг, але пошкодження були такі, що врятувати життя все ж не вдалося.
Скільки операцій на день може мати хірург?
Інколи можна мати сім операцій — і планових, і невідкладних, а деколи — одну чи дві, але таких довготривалих і виснажливих, що займають увесь робочий день і навіть більше. Найдовша операція у моїй практиці тривала 12 годин, найкоротша — 30 хвилин. Наше відділення виконує понад 3 тисячі операцій в рік. Це найбільша кількість серед усіх відділень на Західній Україні. Я маю в середньому близько 500-600 операцій, оскільки оперую ще й в інших лікарнях.
Типовий робочий день зазвичай розпочинається о 8 ранку і триває до 21 чи 22, за деякими винятками може завершитись о 18 чи 19. Додому потрапляю пізно, тому він для мене — елемент сну й реінкарнації, не більше. Був такий епізод у моєму житті, коли доводилося три доби не виходити з лікарні. Мали таке навантаження. Це наразі мій рекорд.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що інколи найважчою є не сама операція, а розмова з родинами пацієнтів. Як ви розділяєте професійне та емоційне?
Намагаюся завжди зрозуміти пацієнта та його рідних. Водночас бути і людяним, і об’єктивним як лікар. Потрібно балансувати. Коли ти займаєшся здоров’ям власних рідних, то важко приймати об’єктивні рішення. Мій дідусь і тато не раз мені повторювали, що самому оперувати близьких неправильно. Бо коли в твоєї рідної людини гангрена ноги, то ти робиш максимально все, щоб зберегти їй ногу, а за цей час інфекція може поширитися на все тіло і призвести до смерті. Такі різноманітні людські фактори перешкоджають роботі.
Надзвичайно емоційно важко, коли виходиш з операційної і маєш повідомити якісь невтішні новини. Частина людей вважає, що лікарі бездушні, але це не так. Ще в університеті нам казали: «Кожен хірург має свій цвинтар». І це правда. Чим більше працюєш і оперуєш, тим більше, на жаль, людей тобі не вдається врятувати. Така статистика. Ми часто займаємося травмою і не завжди вдається врятувати молодих людей після аварії. Звичайно,
ці люди забирають шматочок твого серця і емоцій, тому намагаюся тримати баланс між людяністю та професійністю.
Поясніть практично, що таке лікарська таємниця і як вона працює?
Хірургія, якою ми займаємося в межах невідкладної медицини, — це, насамперед, про людей, їхні проблеми, біль. Подекуди цей біль — їхній секрет, який навіть може викликати певні психологічні дискримінації. Тому хвороба пацієнта — свого роду таємниця, якою він ділиться з медиком. Тому звертаються до того лікаря, якому довіряють. Момент зради чи розповсюдження інформації може спровокувати недовіру, хоча насправді лікарі дуже часто радяться з іншими лікарями.
Лікарі — люди, які знають дуже і дуже багато секретів. Особливо в маленьких містечках стаються неординарні і водночас смішні історії, які зазвичай лишаються таємницею. Це дуже тонка річ — історія хвороби, яка має зостатися між лікарем і пацієнтом або з командою лікарів і пацієнтом. Про якусь унікальну хворобу, як виняток, можна розповісти, скажімо, з науковою, просвітницькою, соціальною метою, але захистивши при цьому дані пацієнта. Щоправда, трапляються випадки, коли самі пацієнти хочуть розповісти свою історію і в такий спосіб подякувати лікареві.
Яка головна риса доброго хірурга?
Важать щонайменше дві риси — це людяність і самокритичність. Вони вкрай важливі для професійного росту і прийняття правильних рішень.
1964 року Луїс Лазанья, академічний декан Школи медицини при університеті Тафтс, написав присягу, яку дотепер використовують у багатьох медичних школах. Вона також розміщена на сайті МОЗ. У ній є такі слова: «Я пам’ятатиму, що медицина є не лише наукою, але й мистецтвом». Що спільного між хірургією і мистецтвом?
Це дуже правдива думка. Медицина однозначно є мистецтвом. Особливо це стосується таких напрямів, як хірургія. В цій галузі, крім великого багажу знань, потрібно мати ще й талант.
Слово «хірургія» з грецької буквально перекладається як рукоділля. Це унікальна професія. Мають поєднуватися дуже глибокі знання разом з мистецтвом працювати руками і робити досить складні механічні речі. Часто на співбесідах людина демонструє прекрасне прагнення стати хірургом, приходить до нас, але їй не вдається здобути необхідні навички, вона не може досягти певного рівня, тому що має бути хоча б мінімальна доля вміння і таланту.
Хірургія дуже змінилися й розвинулася за останні роки. Вона стала менш травматичною, делікатною, рухається в сторону мікрохірургії
коли лікар-хірург оперує найдрібніші частинки тіла, структури, менші, ніж людська волосинка. І це все слід робити під мікроскопом. Буває, ми працюємо навіть із дрібнішими механізмами, ніж годинникові. Тому майстерність і тактильність рук повинна бути. Це впливає на побутове життя. Є певні обмеження стосовно занять спортом. Хірурги, які працюють із такими делікатними операціями, не можуть у спортзалі давати навантаження на певні групи м’язів рук, тому що це може спровокувати тремтіння рук. Не рекомендується вживати каву, алкогольні напої. Здавалося б, дрібниці, але все це, у тому числі сон, має велике значення.
Одна річ — оперувати, а інша — бути ще й менеджером. Як вам вдається поєднувати?
Найважче тримати баланс: не втрачати професійних навичок хірурга і бути хорошим менеджером. Усі люди різні. Одні працюють у цих стінах роки, інші — лише долучилися до роботи. Але все це дуже цікаво поєднувати. Нам вдалося практично з нуля, з характерного радянського відділення за короткий час створити сучасне, європейське. Ми почали використовувати багато сучасних методів операцій (Більше про це — читайте на Reporters). Чимало наших спеціалістів мали змогу поїхати стажуватися за кордон і здобути новий, цінний досвід. Це все дуже непросто, але коли бачиш результат своєї менеджерської праці, то відчуваєш радість. Не приховуватиму, що неодноразово мав пропозиції більшого масштабу менеджерської роботи, але мені дуже жаль втратити свій лікарський фах. Наразі хірургія мене не відпускає.
Яким бачите ваше відділення за кілька років?
Я був співавтором проєктів нової медичної стратегії Львова. Це локальний експеримент, який дозволить створити міцну систему охорони здоров’я в межах міста та регіону. Суть у тому, що медичні заклади поділили на три ключові напрямки і об’єднали за профілем допомоги. У першому об’єднанні — всі лікарні інтенсивного типу лікування, зокрема КЛШМД, дитяча лікарня на Орлика та 8-ма лікарня. Це, в першу чергу, для того, щоб підсилити одне одного і ефективно розвиватися. Крім того, мати змогу отримувати більше коштів від Національної служби здоров’я України, покращити медичні послуги та налагодити мережу клінік. Ідеал — берлінська клініка Шаріте, найбільша клініка в Європі, що має у своєму складі лікарні та інститути. Це такий спосіб, який ми зараз реалізуємо у Львові. Я позитивно налаштований і надіюся, що всі ці старання будуть мати хороший ефект.
Мрію, щоб українська медицина стала ринковою і конкурентною.
Щоб люди поважали медиків, а лікарі мали стимул для розвитку. Впевнений, що за кілька років в Україні можна буде здійснити абсолютно всі види лікувань. В Україні давно триває війна і ми маємо багато молодих чоловіків, у яких пошкоджені руки й ноги. Моя професійна мрія — зробити в Україні першу трансплантацію кінцівки від померлої людини живій. Насправді ми вже до цього готові, але є великі труднощі з підбором донора й реципієнта. Дуже тонкі технічні особливості і потрібно, щоб усе збіглося.
Ви мали змогу практикувати за кордоном. У Німеччині, в Австрії, у Великій Британії. Якщо порівнювати, то що у нашій медичній системі потрібно змінити, а чим навпаки можемо поділитися зі світом?
За останні два роки ми шаленим темпом наздоганяємо найрозвиненіші клініки та найрозвиненіші медичні галузі світу. Було б добре, якби у нас запрацював медичний туризм, щоб до України приїздили суто по медичні послуги. Це великий поштовх для розвитку медицини. Це вже гарно працює у стоматологічній сфері, яка в нас на найвищому рівні, і дуже хочеться її наздоганяти. Перша ланка до цього — конкурентність і комерціалізація. Коли стоматологія стала платною, то почала активно розвиватися. Наша медична система теж уже зазнає змін. Є послуги безкоштовні, а є платні. Майбутнє за тим, що медицина має бути стимульована конкуренцією, тоді вона розвиватиметься.
Кого вважаєте своїм ментором?
Однозначно тата. Це людина, на яку я завжди рівнятимусь. Він був моїм дуже близьким другом і багато вклав у мій світогляд. Донині тато — мій ідеал для наслідування у життєвих принципах, поведінці, порадах. Хоча якоїсь миті я чітко зрозумів, що в кожної людини свій шлях і ти не можеш повторити якихось речей, ба більше — і не треба цього робити.
Що стосується професійного, то якось тато розповідав, як вчинив мій дідусь за дуже важкого поранення в серце. Два роки тому в моїй практиці трапилася практично ідентична ситуація, довелось оперувати пацієнта з прямим ножовим пораненням у серце. Це невідкладний метод, коли ти фактично нічого не встигаєш зробити, лише маєш кілька хвилин на те, щоб відновити роботу серця. Вводиш у нього напряму рідину, не дозволяючи серцю спинитись. Це неординарний метод, не так багато хірургів володіють ним і знають, коли його вчасно застосувати. Цей метод дозволив урятувати життя. Не залишилося жодних інших варіантів, і цей дідів метод допоміг.
