«…День, що наближається, памʼятаю, тільки все думаю, що за десять років радості було більше в мене, а в Тебе — більше клопоту. Ну, та будемо сподіватися, що в наступну десятирічку все буде навпаки — я готовий зробити перерозподіл радощів і клопотів».
Такого листа 27 січня 1966-го, на десяту річницю шлюбу, Льоля Світлична отримала від свого Івана. Світличного заарештували за кілька місяців перед тим. В останній день літа до квартири на Уманській, 35, вдерлися з обшуком. Господаря вдома не було. Через тиждень Леоніда Світлична офіційно спитала в КДБ, де її чоловік, і отримала відповідь — заарештований, у слідчому ізоляторі.
На наступну десятирічку радощі з клопотами так і не розділили. Натоді вдруге арештований Іван Світличний знову сидів у таборі.
«Срібне» весілля 1981 року вони святкували вдвох… на Алтаї, де Іван був на засланні.
На 30 років шлюбу — після тюрми, голодівок, заслання, старих і нових болячок — було не до свята.
На 35-ту річницю Іван уже не говорив, не рухався, їв із рук Льолі. Вона єдина з його погляду розуміла, що він хоче сказати.
У січні 1993-го сповнилося 37 років їхнього подружнього життя. До річниці Іван не дожив три місяці.
На його могилі неспроста викарбуваний уривок з Євангелія від Івана: «Він світильником був, що горів і світив».
І неспроста після його смерті Вʼячеслав Чорновіл напише: «Мені сьогодні здається, що ми вічні і невмирущі. Адже це було страшенно давно. Ми ж іще знали Сталіна! Знали невеличку відлигу, знали шістдесятництво. Нам судилося те, чого не дочекалося покоління «розстріляного відродження» 20-х років. Одиниці з них дожили до відлиги 60-х років, зовсім поодинокі — до нашого дня. Нас розметало – кого в політику, кого в літературу, кого в одну партію, кого в другу. Але нам потрібні такі люди, які збирають нас докупи. Нас, шістдесятників, зібрав Іван Світличний, не забуваймо про це».
§§§
[Ми створили цю історію завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
З бібліотеки на весілля
На початку 1950-х «Академка» (бібліотека ім. В. Вернадського) була в Києві найліпшим місцем для навчання. Студентів і аспірантів набивалося стільки, що раз на дві години великі вікна відчиняли навіть посеред зими і всіх із читальних залів виганяли на коридори. Тут знайомилися й закохувалися.
Якось серед аспірантів Інституту літератури зʼявився новачок. Киянка Леоніда Терещенко, давня завсідниця «Академки» і аспірантка Інституту будівельної механіки, не звернула на нього уваги. Хлопець як хлопець. Бідно вбраний. Високе чоло. Темне волосся, зачесане назад. Худорлявий. Рекомендувався Іваном Світличним. Час від часу перетиналися у бібліотечних коридорах.
«Минув деякий час. Якось, сидячи на лекції, я, замість формул на дошці, побачила… Івана, його образ виник десь із підсвідомости, а потім почав виринати дедалі частіше» — пригадувала Леоніда у книжці «Доброокий: спогади про Івана Світличного» .
Після бібліотеки вони бігли в театри, кіно, на концерти. Він проводжав до зупинки трамвая, що відвозив її додому, на Поділ. Світличний мешкав тоді на Костьольній, в аспірантському гуртожитку. До переїзду в Київ з відзнакою закінчив факультет української філології в Харківському університеті. Льоля ж випустилася з Будівельного інституту. Вони, здавалося, були з різних світів. Та за рік вирішили створити спільний. Весілля, однак, відклали, бо помер батько нареченого.
У січні 1956-го Льоля з дивним посагом прямувала на власне весілля до Половинкиного — рідного Іванового села. Він чекав на неї вже там.
«Аспірантський термін у Івана минув, треба було, отже, виселятися з гуртожитку, а він, як завжди і всюди, обростав книжками, тож до Половинкиного я везла оригінальний “посаг” — два мішки з його книжками, які насилу дотягла до поїзда», — пригадувала Льоля.
Спершу їхала потягом до Харкова. Звідти з Івановою сестрою Надійкою — поїздом до Сватового, а там ще 60 кілометрів лишилось автобусом до Старобільська. Та дороги замело, всі рейси скасували.
«Автостанція містилася тоді в малесенькій хатинці, метрів з пʼятнадцять, а людей, через затримку автобусів, набилося повно. Довелося чекати близько трьох діб, аж поки розчистили дорогу. Нарешті добралися до Половинкиного, а нареченого… нема. Не дочекавшись нашого автобуса, Іван разом з боярином — університетським товаришем Славком Петиком — запрягли колгоспних коней і поїхали за нами саньми. Але по дорозі ми якось розминулися», — пригадувала Льоля.
У Половинкиному Світличні мешкали в глиняній хаті на дві кімнати. Освітлювалась гасовою лампою. Іван був старшим сином у родині неписьменних колгоспників. Мама наймитувала, щоб сімʼя не померла з голоду, і дуже хотіла, щоб діти — Іван, Марія та Надя — здобули освіту.
У 1943-му в їхню хату заселилися німці. Світличні перебралися до хлівця. Іван з другом вирішили зробити вибухівку і підірвати склад німецької зброї, та пристрій вибухнув у руках хлопця. Цілими лишились мізинці, інші пальці були пошкоджені.
Приблизно в цей час у Києві Леоніда Терещенко переховувалася з мамою від німців по склепах на Байковому кладовищі. До того навмисне вступила в медичний, а потім у гідромеліоративний інститути — єдині, що працювали в окупацію, бо студентів не відправляли на роботи до Німеччини.
Чотири роки молоді жили у кімнаті — колишній келії Фролівського монастиря. Шестеро на 14 квадратах разом з мамою Леоніди та братовою родиною. Спали на книжках. Йшли рано-вранці, поверталися пізно вночі. Іван працював молодшим науковим співробітником в Інституті літератури, а згодом у журналі «Дніпро». Льоля — в Будівельному інституті.
Заробляли 180 карбованців на двох, більшість витрачали на книжки.
«Голубʼятня» на Уманській
1960-го Світличні нарешті отримали квартиру. Невеличку. Але з кухнею, всіма вигодами. Свою. На п’ятому поверсі. З Фролівської на Уманську переїжджали з однією валізою і вантажівкою книжок.
Двір на Уманській — типовий двір типової київської хрущівки. Я сиджу на лавці і вдивляюся у вікно на п’ятому поверсі. Вдивляюся з трепетом. Уявляю, як двері до підʼїзду відчиняє молодий Василь Стус. Або ж Симоненко. Цілком імовірно, що двері тоді були інші. І що в квартирі з тих пір не лишилося нічого від Світличних. І що люди, котрі тут нині живуть, цілком байдужі до шістдесятників. Та я думаю про те, що якби стіни вміли памʼятати, вони б памʼятали голоси найкращих із покоління 1960-х.
Голос Симоненка. Голос Стуса. Ось він декламує вірші. А Світличний натискає на кнопку свого магнітофона. І завдяки цьому я 2025-го можу слухати голоси Василів.
«Голубʼятня». Так квартиру, що стала центром літературно-культурного життя столиці, назвав Стус. Тут поети читали вірші. Тут точились дискусії. Сюди Іван Драч, Ліна Костенко, Ігор Калинець, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Дзюба приходили на посиденьки. Льоля підгодовувала усім, чим мала. Кому треба було, той зупинявся на ніч чи більше. Іван давав літературні поради і книжки зі своєї найкращої в Києві бібліотеки. «Вусатий естет», так його називав Симоненко, «вусате сонечко» — так прозвав Стус.
«Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін — безвусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань, — писав в ув’язненні Стус Світличному. — Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою й книгами — думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом».
З під’їзду Світличних виходить дівчинка. Весело підстрибує, веде на повідку собаку. «Ви когось чекаєте?» — запитує мене, дивну жінку, що стирчить під вікнами її будинку кілька годин. «Тих, кого я чекаю, вже нема». Дівчинка здивована: «Це як?». «Вони колись тут мешкали на п’ятому поверсі. Може, ти чула — Світличні? Або, можливо, чула прізвище поета, наприклад, Василя Симоненка, в школі вивчають його вірші, він до них приходив». «Так, ми вчили». Дівчинка з собакою іде геть.
У будинку на Уманській, кажуть, не лишилося нікого з 1960-х, хто б міг памʼятати, які гості навідувалися в кутній підʼїзд.
Трюки для КДБ
31 серпня 1965 року до Світличних прийшли з обшуком. Всю квартиру перетрясли. Попри скалічені вибухівкою руки, Іван умів робити ними все — підстригав жінок з найближчого оточення, ремонтував годинники й техніку, лагодив сантехніку. І використовував вправність, щоб дурити кадебівців.
У квартирі в книжковому стелажі були саморобні двері, що розділяли кімнату на дві частини. Вони відчинялися після певних маніпуляцій. Наприклад, треба було спершу відчинити холодильник, ввімкнути тумблер у коридорі…
На замку до вхідних дверей теж були свої секретні штуки. Як згодом скаже про ці винаходи сестра Надія Світлична, «гострив свою винахідливість і не дозволяв нікому перетворювати його на піддослідного кролика, дарма що породою був “Заєць” («Зайцем» Івана називали в школі через вуха).
Тоді у 1965-му Івана арештували просто в поїзді. Льолю викликали на допити. «Мій чоловік убивця, гвалтівник чи чого ви його заарештували?» — питала вона слідчих, намагаючись довести ситуацію до абсурду. Ліна Костенко збирала підписи, щоб Світличного звільнили. Іван Драч на карному кодексі, який Леоніда хотіла передати Іванові, написав: «Нехай вуса повернуться на свій аеродром…».
Якось на допиті Світличний запитав кадебівця, чому в їхній установі працює так багато дурнів, а той відверто відповів: «Думаєте, багато розумних піде на таку роботу?» А 2 квітня 1966-го надіслав Льолі привітання з днем народження:
«Дорога Льоль!
Оскільки я не можу привітати тебе особисто, а ти зараз є моїм повпредом (повноважний представник; до 1941 року назва дипломатичного представника СРСР при іноземному уряді, — авт.) і тимчасовим главою сімейства, то дуже прошу в належний час від мого імені проголосити:
Хай живе Льоля!
Льолі — многая літа!
А щастя хай їй буде
Стільки, як досі мала клопоту! (Гадаю, що це не мало)»
Вранці 30 квітня Льолю запросили до голови КДБ і той повідомив, що Івана звільняють як «социально неопасного». Через кілька хвилин його привезли. Він нічого не знав про звільнення — ще вранці натирав підлогу в камері, замість зарядки. Коли пішов, щоб забрати свої речі, Льоля вперше за вісім місяців увʼязнення заплакала.
Під вечір Світличні поїхали на Печерськ до Ліни Костенко. Додому верталися вже вночі. В підземному переході біля Бесарабки до них підбіг незнайомець:
— Ви — Світличний?
— Так…
— Вас випустили?
— Як бачите…
Вранці весь Львів знав, що Іван на волі. Хлопець, вочевидь, був львівʼянином.
Другий арешт
Із 1965 року, з часу звільнення, Світличний став забороненим. Його перестали друкувати. Він перекладав і друкувався під чужими іменами. А в січні 1972-го його арештовують вдруге. Інкримінують, як і попереднього разу, 62-гу статтю кримінального кодексу — антирадянська агітація і пропаганда. У той самий час затримують і сестру Світличного Надію, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Вʼячеслава Чорновола.
Іван не втрачає гумору й під час слідства. Слідчий капітан Сірик розказував Надії Світличній курйозну пригоду. Як почав допитувати Івана, той раптом спитав: «А як Ви ставитеся до стриптизу?». Сірик здивувався і щось промимрив. А Іван продовжив: «То я скину светра, бо у вас тут тепло».
Через рік на закритому суді Світличному виголосили вирок: 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання). На суд маму й дружину Івана не пустили.
«Я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду, — вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: “На повну котушку!”. Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість — 12 років чоловіку дали, але вона сяяла», — пригадувала Михайлина Коцюбинська.
Для сторонніх це виглядало дивно — дружина радіє, що чоловіку дали по повній. А Леоніда переймалася, що він розколеться і що це його вбʼє швидше, ніж «повна котушка». Не розколовся. Того й раділа.
Листи і послання на хлібі з маслом
У середині липня 1973 року Івана етапом відправили до таборів на Уралі. Льоля щопʼять днів писала йому листи. На кожному ставила номер, щоб контролювати — дійшов чи ні. Іван писав двічі на місяць. Довгі-довгі листи. Бувало, і по 20 сторінок. Розпитував про друзів, цікавився літературним процесом, переказував прочитане.
З огляду на цензуру, в них була своя мова. Якщо Іван писав про лікування за методом Леопольда Івановича, означало, що тримає голодівку. Якщо листів довго не було, значило, що Іван у ПКТ («помещение камерного типа»), звідти дозволяли писати один лист на місяць, або в ШІЗО — звідти була повна заборона на листи.
У вересні 1973-го Льоля поїхала на побачення до Івана. Не бачилися з моменту арешту — від січня 1972-го. Льоля хотіла потрапити на Іванів день народження — 20 вересня. З Києва полетіла до Пермі, а звідти приміськими поїздами з пересадками їхала на найближчу до табору станцію Всесвятська.
Потяг прибув уночі, ночувати не було де, вранці до села Центрального, де був 35-й табір, добиралась автобусом. Ще добу на місці чекала на побачення. Хотілось наговоритись, але вони розуміли, що їх і стіни слухають.
Льоля намащувала маслом хліб — і шпильками для волосся писали по маслу одне одному найпотаємніше.
Після побачення на Льолю чекав принизливий обшук. Роздерли спідницю. Відірвали підошви від взуття. Гінекологічної перевірки вдалося уникнути.
«Дорогенька моя, золотенька моя!
Пишу Тобі цього листа до Твого дня, до Нашого дня, до свята, яке я ставлю над усі інші свята, пишу раніше, трохи завчасно, щоб не було пізно, пишу на трояндах і бузках, звичайно, мальованих, а хотілося б вітати Тебе живими, хотілося б… та багато з того, що хотілося б, не є тепер можливим. Та й те ще невідомо, чого в моїх, дарованих не так і щедро, трояндах, було більше: пелюсток чи колючок; сам життєвими втіхами не дуже дорожив і Тебе втішав не дуже….
Але зараз, у Твій день, у Наше свято, я б Тобі написав тріолетом:
І нині — будь, і прісно — будь!
Зигзице, Ярославно, Ладо!
Моя ти радо і порадо!
І нині — будь! І прісно — будь!
В шаленім кудрі велелюдь
Високим ритмом, чесним ладом.
Сто тисяч будь! І ще раз — будь!
Зигзице… Ярославно… Ладо»…
13.3.74.
Далі ще багато речень на восьми листівках, де й справді квіти і бузки, як описує Світличний. Лист написаний за 20 днів до Льолиного дня народження.
З незмінним підписом: Твій Іван.
1974-го Іван весь рік витримував тривалі голодівки. У жовтні, на 56-й день голодування, Світличного етапом відправили з табору. Льоля отримала від нього листівку:
«Дорога Льоль!
Їду етапом, московським поїздом. Куди — не знаю. Напишу з місця.
Будьмо
19.10.74. І.С.
23.10.74. — Везуть на Казань. І. С.»
10 листопада Івана привезли не в Казань, а до Києва. Він важив 44 кілограми (перед увʼязненням його вага була 70). 22 листопада Світличним дозволили загальне побачення (побачення, на якому присутні кілька родичів ув’язненого, — авт.), і Льоля тоді заплакала — такий її Іван був виснажений.
«Дорогенька моя старенька!
Звертаюся до Тебе так традиційно, але, виявляється, Ти не така вже й старенька, як прикидаєшся. Я Тобі казав, що переді мною весь час стояв образ засмученої, змученої, аж посірілої моєї половини, якою Ти приїздила на побачення на Урал, і я думав, що такою Ти й лишилася, і тепер мені приємно й радісно було побачити Тебе свіжу, зібрану, аж помолоділу.
На побаченні Ви надто багато говорили про моє здоровʼя. Вашу стурбованість я розділяю, але перебільшувати не варт, нічого загрозливого не було й немає, навіть не такий я вже худющий, як Вам здалося: все-таки за місяць перед побаченням я вже встиг набрати ще півпуда, щоб бути в старій формі, але я цього свідомо не хочу. В такому як зараз я почуваюся краще, працездатніше, і тиск у мене зараз стабільний. І голова не так болить»….
2.12.74.
15 грудня Світличного відправили назад до табору. Етап тривав місяць. У квітні Льоля знов була в нього. Дозволили одну добу. Всього за сім років таборів у них було п’ять діб побачень:
«Дорога Льоль!
Я сильно запізнився з листом до Тебе, але не з своєї вини: я двічі писав до Тебе і двічі конфіскували мої листи. Тому зараз не пишу вже нічого.
Чекаю Твого приїзду. Коли я писав, що хоче приїхати мама, я не мав на увазі замість Тебе. Дружини замінити не може ніхто. Це Ти, гадаю, розумієш. І як Ти можеш припустити інший варіант. Я чекаю передусім Тебе. А друге місце хай ділять Надійка з мамою…
Твій І.»
24.08.76.
Заслання
13 травня 1978-го завершувався термін перебування в таборах. Фактично весь рік Світличний пробув у лікарні. Потрапив туди через спазми мозкових судин, а в лікарні йому занесли гепатит.
З табору на заслання Світличного відправили на тиждень раніше. Вперше за все існування табору речі вивозили конем — стільки Іван зібрав книжок, вирізок із журналів, матеріалів. Перед тим поштою надіслав понад 200 кілограмів книжок до Києва.
Івана везли разом з кримінальниками. Ті допомагали йому переносити його речі і підгодовували: «На тебе, дед, сахарку, тебе же нельзя гнилую тюльку есть». На той момент «дєду» Івану Світличному було 49 років.
Заслали Івана на Алтай. У місце з низьким атмосферним тиском і кисневою нестачею.
В селі не було навіть фельдшера. Зі здоровʼям Світличного це був вирок. Льоля згадувала, як Іван страждав від носових кровотеч, які виникали раптово — на вулиці і навіть під час сну: «У 70-х, під час увʼязнення, кровотечі припинилися, а біль голови посилився. Коли я питала в кагебістів, чи в Івана бувають кровотечі і чи потрібні йому носовички, вони сприймали це як умовність. Співтабірники згадують, як часто Іван скаржився на біль голови, іноді він не міг навіть говорити, лише торкався голови рукою. У листах із табору він часто пише про біль голови, про спазми мозкових судин. Якось у таборі був напад із конвульсіями і втратою свідомости».
Але Іван тримався. Працював сторожем, а у вільний час займався літературою. І писав дружині листи:
«Хай живе найкраща жінка преславного Києва і прикосновенніших околиць!
Вчора у мене було свято — отримав від Тебе два листи (а всього вже 4) і ще — від Михасі, Золотенької Раї і бабусі з Умані.
Як бачиш, краще жіноцтво України мене не забуває й тут, а я при склерозі не забуваю їх тільки тому, що не перестаю про них думати.
Здоровʼя моє покращало, але такою мірою, як воно взагалі кращало в мене, коли я бував в лікарні»…
27.02.79.
У травні 1979-го Іванові дозволили відпустку в Києві. Це був перший і єдиний раз після арешту, коли вони гуляли містом. Всюди за ними був хвіст. Навіть коли пішли на могилу Льолиної матері, з-за огорожі виднілися голови кагебістів.
Починаючи з червня 1979-го, Льоля постійно була з Іваном на Алтаї. Йому дали роботу охоронця і поселили в гуртожитку з пʼяницями. Втім, Світличний перекладав і працював над синонімічним словником, який так і не вийшов.
20 вересня 1979 року Іванові виповнилося 50. 3 різних кінців світу отримав понад 50 телеграм. Святкували Світличні вдвох, як і згодом, 31 січня 1981-го, удвох відзначали «срібне» весілля.
У лютому 1980-го Івана перевели до Майми, райцентру біля Горно-Алтайська. Поселили в хижці метрів на 12 із сусідом-міліціонером, що наглядав за ним. Влаштували палітурником в обласній бібліотеці.
То були його останні світлі часи. Якщо загалом можна говорити про світло на засланні.
Світлі часи в гуртожитку серед злодіїв і пʼяниць. Але поруч із Льолею. І картою Совєтського Союзу над ліжком із позначками місць, де сидять їхні друзі.
«Українці окупували Сибір» — буде сміятися Світличний у вуса, а Льоля — підхоплювати його сміх.
А потім в Івана станеться інсульт.
Дев’ять місяців по лікарнях
Був серпень 1981-го. Принесли пошту, Іван ліг відпочивати і попросив Льолю прочитати листа. Сидячи, задрімав. Раптом упав на підлогу. Льоля подзвонила в «швидку». Лише за годину прийшла медсестра, яка викликала лікаря. Той діагностував інсульт — стан нетранспортабельний. Все ж доправили до районної лікарні. Дійшло до клінічної смерті. Наступного дня, більш ніж через добу, зробили операцію на мозку.
Льоля ходила під вікнами операційної. До неї вийшла лікарка: живий.
Лише на третій день її пустили до Івана. Лікар сказав, що після таких операцій виживає 5-10% пацієнтів, і порадив викликати родичів для прощання. Івана переводили з лікарні в лікарню. Виявляли нові болячки і ставили нові діагнози — то рак мозку, то саркому хребта. Налікували так, що заразили стафілококом. А після електрофорезу комірцевої зони в Світличного стався черговий напад. І тоді відняло праву руку і мову.
Льоля весь час була поруч. Цілих дев’ять місяців лікарень. Розносила хворим їжу. За це мала кашу й суп. Писала листи в президію Верховної ради, щоб дозволили перевезти Івана до лікарні в Києві. Дістала відмову.
Просила скоротити тяжкохворому термін заслання. Не почули. Світличні відбули заслання до останнього дня.
Перед виїздом їх попередили: «Чтобы при встрече не было никаких демонстраций!». Івана, що був майже нерухомим, не міг ні писати, ні читати, могутня держава все ще боялася. Льоля ж гадала: які демонстрації, бодай зʼявилася б одна людина, яка поможе дотягти Івана на п’ятий поверх у їхню «голубʼятню». Всі їхні друзі або сиділи по тюрмах, або по кутках своїх хат — боялися. Зустрів Світличних Валерій Марченко. Якраз між увʼязненнями був у Києві.
Вдома
Вдома Іван сподівався, що стан поліпшиться. Просив Льолю купити йому книжки. Ще памʼятав літери і міг скласти докупи кілька слів. Слухав радіо, класичну музику, особливо Баха. Або Надійку по радіо «Свобода», вона на той час уже змогла виїхати до Сполучених Штатів.
Іван сподівався, що в їхній «голубʼятні» буде як колись: поетичні читання й літературні вечори, натовпи творчої молоді. Але з колишніх приятелів навідувались лише ті, кого не залякав КДБ: Михайлина Коцюбинська, Галина Севрук, Семен Глузман, Євген Сверстюк, Надія Одарич, Геля Пономарьова, Іра Пієвська. Ще був Зиновій Красівський, який щоліта на кілька місяців приймав їх у себе вдома в Моршині. Так Іван міг дихати свіжим повітрям і бувати надворі.
В іншу ж пору «архітектор шістдесятницького руху» (за Михайлом Горинем) та «двигун шістдесятників» (за Богданом Горинем) постійно сидів у квартирі. Сам міг пересуватися по кімнаті. Спуститися з п’ятого поверху будинку, де не було ліфта, не міг. Льоля просила поміняти їм житло. Писала заяви про обмін. Та іншу квартиру Світличні отримали аж 1991 року. Незадовго до смерті Івана.
Три останніх роки Іван лежав нерухомо і не розмовляв: лише з виразу очей або потиску лівої руки Льоля здогадувалася, чого він хоче.
Якось у їхні двері подзвонили. На порозі стояла дівчина. Іванка Крипʼякевич — донька друзів Світличних. Вона приїхала, щоб зробити вибір — виходити заміж чи йти в монастир. Їй чомусь здалося, що правильна відповідь знайде її лише у квартирі з книжками, де на ліжку — тяжко хворий Іван, а поряд із ним — його Льоля.
Іванка дала Льолі перепочинок. Поки та вирішувала справи поза домом або просто відпочивала вдень після безсонної ночі, дівчина сиділа поруч зі Світличним. Одного дня він ухопив її за хрестика, якого носила на шиї. Хрестик із темного дерева з Гетсиманського саду. То було знаково, бо Іван майже не рухався. Іванка запропонувала Льолі покликати священника. Так і зробили. Спільно помолилися. Священник помирував Світличного. Всі були натхненні та спокійні.
У двадцятих числах жовтня 1992 р. Іванів стан різко погіршав. Льоля розуміла — це кінець, тож викликала сестру Надійку з Америки і Марію з Половинкиного; Іванова мати була вже занадто слабка, щоб можна було привезти її до Києва. Надійка попрощатися не встигла.
Іван лежав у своєму ліжку. Льоля читала йому вірш Василя Стуса, якого він дуже любив і через загибель якого дуже тужив. «Не можу я без посмішки Івана» — читала Льоля. Іван заплакав, стис її руку… Через 15 хвилин знепритомнів. 25 жовтня 1992 року о 17 годині 45 хвилин його серце зупинилося.
Поховали Івана Світличного на Байковому кладовищі. У вишиванці, яку колись подарував йому Василь Стус. І недалеко від Стусової могили. Кажуть, що Лесь Танюк на цвинтарі сказав фразу: «Найкраще, що було у тебе, Іване, — похорон!». Бо людей прийшло багато.
Одначе в Івана точно не похорон був найкращим. У нього була Льоля.
З Іванкою Крипʼякевич, нині Димид, тією самою дівчиною, що на початку 1990-х стукала в двері до Світличних на порозі важливого вибору свого життя (Іванна вийшла заміж за священника і народила пʼятьох дітей, — авт.), ми стоїмо на могилі Івана та Льолі. Надворі погідна осінь. Над Світличними червоніють кетяги калини. Пані Іванка викладає із сумки дитячі книжки, які їй, ще дитині, подарував колись дядько Іван. Редьярда Кіплінга «Як і Чому». Зачитує. «Послухайте, який чудовий переклад!» — звертається до мене. Пані Іванка підозрює, що перекладав сам Світличний, от тільки в книжці прізвище іншого перекладача — часи були такі, що одні перекладали, щоб заробити на хліб, а підписувалися за їхню роботу інші.
Іванка запалює свічку. І згадує: «Льоля світилась ясно і горіла рівно. Я не бачила в житті рівнішої жінки. От у тебе на руках скалічений фарш від твого чоловіка. Він уже не говорить. Під кінець він просто лежав і вона ставила таку дошку, щоб він не падав з ліжка. Вона його доглядала. Івана хапали судоми. Він скреготів від болю, кричав жахливо, а незрозуміло, де та судома, де той мʼяз. Він не міг пояснити, де його скрутило. Вона масажувала, шукала лікарів, ліки, металася. Не спала ночами, чергувала біля нього. Я бачила оці змагання. Це не назвеш змаганням з хворобою. Це було змагання з повільним вмиранням Івана, яке тривало з 84-го до 92-го. Це було служіння з її боку. Але вона не сприймала це як жертвоприношення. Це було її життя».
Ти всім, чим лиш могла, була мені:
Була Великоднем і буднем,
Гарантом «будем-перебудем»,
Була росиною на камені
І каменем — твердим корундом.
Так написав про свою Льолю Іван Світличний.
Леоніда Світлична пережила чоловіка на одинадцять років. Після смерті Івана видавала його книжки, листи, спогади. І 2003-го упокоїлася поряд із ним.
