86 днів у свідченнях, відео та фотографіях. Так почалась моя робота з памʼяттю — у 2022 році команда Big City Lab за підтримки Mariupol Reborn розпочала проєкт «М86. Літопис оборони Маріуполя». Тоді я вперше усвідомила, наскільки складно працювати з меморіалізацією ось так: по живому, коли не знаєш, як зрештою все закінчиться.
Коли одні міста випалюють, а дорогами інших щодня везуть «на щиті» українських захисників і захисниць, ми не маємо змоги повноцінно відрефлексувати наш досвід. Але є потреба зберігати памʼять про цю війну — зокрема у просторі довкола.
Як віднайти цей баланс? Як створювати місця памʼяті? Якими мають бути меморіали сьогодні, коли друга дата російсько-української війни невідома? 2014-?
Час, аби прожити біль та втрати
Робота з памʼяттю потребує значного часу. Якщо ми подивимося на те, як у світі проживали важкі події, то помітимо: від терактів, воєн чи інших катастроф до моменту, коли люди починали закарбовувати це в архітектурі міста, могли минути 10, 30, а інколи й понад 50 років. І це не випадково.
Цей часовий проміжок дає суспільству можливість осмислити масштаб утрат, зрозуміти емоційні та соціальні наслідки трагедії. Важливо, щоби процес меморіалізації відбувався не поспіхом, а після глибокої рефлексії, коли пам’ять стає більш зрілою, охоплює різні голоси та перспективи. Тільки тоді можна створити простір, який дійсно резонує з колективними відчуттями й передає глибину пережитого.
Наприклад, Національний меморіал та музей 11 вересня був відкритий у Нью-Йорку лише через десять років після трагедії. Можливість відрефлексувати події, що відбулись, дозволила створити одне з найпотужніших місць памʼяті у світі. Там, де раніше були вежі-близнюки, розташували два басейни з водоспадами. Вони символізують людські жертви і ту порожнечу, яку приніс теракт. Вода приглушує звук міста — і таким чином перетворює локацію на своєрідне святилище.
Інший приклад — меморіал «Затоплена бібліотека» на площі Бебельплатц у Берліні. Це підземні порожні книжкові шафи, які нагадують про те, як у 1933 році на цьому самому місці нацисти спалювали книжки. Меморіал зʼявився через понад 60 років після тих подій.
60 років знадобилось і на те, щоби був створений меморіал «Взуття на березі Дунаю».
Ця експозиція із 60 пар взуття присвячена памʼяті євреїв, розстріляних у Будапешті наприкінці Другої світової війни. Засуджених привозили до набережної і перед стратою змушували зняти взуття, яке потім продавали або використовували члени нацистської партії.
Аби створити в міському середовищі будь-який обʼєкт, повʼязаний з памʼяттю, потрібно осмислити те, що сталося. Оскільки в Україні війна все ще триває — ми не можемо повноцінно осмислити й описати те, що відбувається довкола нас просто зараз. Неможливо передбачити, скільки ще буде загиблих захисників та захисниць, скільки ще трапиться переломних моментів, які ми захочемо закарбувати, — і чи вистачить нам для всього цього міського простору.
Памʼять, потрібна українцям вже зараз
Але потреба зберігати пам’ять про події війни та людей зростає з кожним днем. Сьогодні це проявляється у різних формах. Одні мають масштабний характер — як перейменування вулиць у містах та селищах на честь загиблих воїнів. Інші ініціативи стосуються окремих обʼєктів — наприклад, стела на вʼїзді в Донецьку область, де сотні, тисячі українців залишають написи чи малюнки. Згадайте, як у квітні 2024 року стелу перефарбували, знищивши все, що наносилось роками до цього, — і скільки обурення це викликало в суспільстві. Наступного ж дня там зʼявились нові написи та наліпки. Це підтверджує: нам дійсно потрібні місця памʼяті уже зараз.
Але міський простір — дуже негнучка структура. Тут складно спочатку щось зробити, а потім це скасувати. І після того, як завершиться війна, нам буде дуже важко змінювати створене за час війни, бо це буде неповагою до захисників та їхніх родин. Бо як пояснити матері, чому меморіал, що вшановує памʼять її дитини, має бути видозмінений чи взагалі прибраний?
Саме тому, працюючи над проєктом «М86. Літопис оборони Маріуполя», ми зосередились на нематеріальному вимірі. Не лише через те, що місто перебуває в окупації, — а й тому, що для фізичних обʼєктів потрібен час і «відстань» від травми. Тому ми зібрали літопис на онлайн-платформі, яку для проєкту розробила команда Hidden Hint Software Development. Так вдалося відтворити події оборони міста і зберегти імʼя кожного захисника та кожної захисниці Маріуполя. А формат онлайн-платформи дозволив усім охочим поділитися своїми спогадами. Таким чином літопис якнайкраще дає відчути, що проживали свідки та учасники подій.
Процес меморіалізації: як викарбовувати памʼять про війну
І хоч під час війни непросто втілювати фізичні форми пам’яті, нашому суспільству потрібні символи, які зможуть нести історію і давати підтримку. І перед Україною стоїть важливе завдання організувати процеси меморіалізації таким чином, аби всі зведені обʼєкти передавали сенси і водночас — відповідали потребам міського простору.
Тож, по-перше, нам потрібно напрацювати комплексний підхід у роботі з памʼяттю, а саме — налагодити процес суспільних обговорень. Це складний процес — як і все, що повʼязане з війною. Але українському суспільству потрібно дійти консенсусу щодо того, як ми називаємо, осмислюємо і пам’ятаємо цю війну і всіх її учасників та учасниць. І лише після цього ми можемо рухатись до безпосередньої реалізації через різні архітектурні форми.
Якщо говорити вже про створення меморіалів, то я б виокремила пʼять основних кроків.
Визначити фокус меморіалу. Спочатку необхідно зрозуміти, чию памʼять ми вшановуємо за допомогою цього обʼєкта. Конкретної людини? Певного підрозділу? Загалом українського війська? А можливо, ми говоримо про якусь подію — припустимо, оборону міста.
Визначити ключові зацікавлені сторони (стейкголдерів). Після того, як зрозуміємо, про кого цей меморіал, ми можемо почати діалог із дотичними до нього людьми. Уявімо, що наше місце памʼяті присвячене загиблим військовим. Тоді перша група зацікавлених сторін — їхні побратими, члени родин, близькі друзі. Друга група — це спільнота району чи міста, де ми плануємо встановлювати обʼєкт. Нам важливо знати, як вони осмислюють подвиг загиблих, що відчувають. Третьою групою зацікавлених сторін можуть бути історики, журналісти чи громадські діячі, які збирали інформацію про цих військових в архіви.
Важливо розуміти, що з цими групами ми не говоримо про те, яким має бути меморіал, — для цього є художники та архітектори. Із зацікавленими сторонами ми обговорюємо, де має бути ця локація, які сенси вона має нести, яку ідею відображати.
Визначити мету меморіалу. Ми маємо зʼясувати, для чого створюємо обʼєкт. Можливо, це вшанування загиблих. Можливо — створення простору для рефлексії, куди люди зможуть прийти і поміркувати про події, що відбулись. Меморіали можуть нести просвітницьку функцію, тобто бути локацією, куди приводять екскурсії. А ще ми можемо створити місце надії — меморіал, який не тільки розказує, що відбулось, а й дає сподівання на краще, мирне майбутнє.
Поставити завдання художникам. На мою думку, створюючи меморіал, найкраще проводити мистецький конкурс. У завданні учасникам слід зазначати, де буде розташований обʼєкт. Це має бути символічна і доступна локація. І саме вона створить певні критерії: площу та висоту обʼєкта, матеріали, з яких він буде створений.
Також слід визначити, це буде відкрита чи закрита локація. Можливо, ми хочемо створити алею, якою люди будуть щодня ходити на роботу і з роботи? Чи навпаки, ми працюємо над меморіалом, до якого треба йти цілеспрямовано — аби біль, повʼязаний з травматичними подіями, не супроводжував щоденне життя людей. Усе це — дані, з якими і працюватимуть художники та архітектори.
Вибрати дизайн меморіалу. Оцінюючи роботи митців, варто зважати на те, наскільки інтерактивною є їхня ідея. Адже меморіал має не просто займати місце у просторів — він має передавати ідею, взаємодіяти з людиною. Також варто звертати увагу на простоту ідеї. Зрозумілість роботи автора особливо важлива у перспективі майбутнього, коли з меморіалом будуть взаємодіяти нові покоління українців, які не застали війни.
Якщо ми вже створюємо місця памʼяті під час війни, важливо, щоб у них залишався простір для еволюції наративу — тобто щоб у майбутньому ми ще могли їх якось трансформувати. Наприклад, у Лондоні є «Кенотаф» — меморіал, створений для вшанування загиблих під час Першої світової війни. Але у 1946 році обʼєкт перевідкрили, додавши на нього дати Другої світової.
Процес меморіалізації — це не просто зведення памʼятників та монументів. Це глибоке осмислення, яке приходить із часом. І ключове в цьому процесі — почути голоси українців, з різним досвідом та різним сприйняттям війни. Бо тільки тоді наша колективна пам’ять знайде те відображення в архітектурі, що резонує з кожним та кожною.
Вікторія Тітова, CEO урбан-бюро Big City Lab.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
